|
    Прочтений: 0 Посещений: 2404 Дата публикации: 16.1.2007 -Бр-р-р..., - отямившись від пронизливого нічного холоду Андрій, молодий чоловік за двадцять аж здригнувся. Підхопився з землі, товстого шару минулорічного опалого листя. Його судорожи-ло від холоду, потираючи плечі намагаючись зігрітися реальність поверталася мляво. Ледь підня-вши голову догори побачив, збагнув, опинився в якомусь великому і глибокому яру. Над головою поскрипували височезні дерева, гілля яких там угорі спліталося поміж собою й не надто даючи до нього проникати тьмяному світлу величного місяченька, що неабиякою тарілякою висів прямо над його головою. – Чортівня якась! – вилаявшись вголос, пригадалися останні спогади дня ми-нулого: заздалегідь запланована вилазка до лісу сьогодні, вірніше вчора, відбулася. Гарний, весе-лий вечір під потріскуючи сухим гіллям багаття та самогон, пізніше змішавши з пивом, неокови-рним скреготом під гітару його друзів минув. Останнім спогадом був приємний для вуха, лагід-ний говір його дівчини, її заворожуюча усмішка... Далі – темрява та холод, від якого він і проки-нувся. – Мабуть вчора перебрав, - зробивши такий висновок він почав вибиратися на поверхню. Уже наближаючись до гори відчув слабкий вітерець, що зачіпав його і так скуйовджене волосся. Ще там, унизу, впізнавав ці місця, адже можна сказати, виріс тут. Але разом з тим мав передчуття небезпеки. Чому? І сам не знав, можливо тому, що знайоме водночас здавалося йому чужим. Цьо-го пояснити не міг. Хай як він почувався, чи які думки били по свідомості, передусім мав вилізти звідти, а там вже видно буде, - сподівався Андрій рвучко гребучись по землі вгору. Перенапружені тремтячі молодечі руки намагалися вхопитися за будь-що на поверхні, котре до-помогло б йому вибратися, але тут... Щось його схопило і, немов те немовля, витягнуло, прямо-таки викинуло на поверхню... - Звідкіля ти тут взявся? – почулося. - Я..? – перебиваючи подих аж здригнувся. Чого-чого, а от людей о цій порі, серед глупої ночі аж ніяк не сподівався... Переводячи подих, підводячись... Починаючи знизу запримітив чиїсь босі ноги. Поділ сукні, що з тихим шелестом гортався від слабкого вітерцю. Задкуючи від того... створіння... За мить перед ним темною по-статтю вималювалася невисока людина, дівчина... Стоячи напроти того самого понурого світла ночі впізнав її по гарному стані, котрий неперевершено окреслювала ніч. Довге волосся, що спус-калося нижче талії злегка теж розвіювалося частими поривами вітру... - (засміялася) До кого ще! Тут більш нікого немає, - зробила крок до нього, подала руку допомі-гши піднятися. – Звідкіля ти взявся? – повторила, коли Андрій випростався. - Тут... поряд..., - показуючи рукою в бік. – А ти... - До тебе можна доторкнутися? – промовила незнайомка простягаючи руку до нього. - Навіщо? – з острахом перебив, відсторонившись назад. - Я допоможу. - Справді? - Можна? – ще раз попросила дозволу. Андрій не знав, а тому теж простягнув свою долоню вперед долонею догори. Приємний дотик її руки. Тільки-но... Ледь скрикнувши в дівчини підкосилися коліна й вона впала на землю. - Зараз мине? – славко відізвалася, коли незнайомець присів поряд. Величне нічне світло було якраз над їхніми головами, воно осяювало обличчя дівчини – воно, навіть зараз за вродою жодна з дівчат, котрих він знав до цього, не могли навіть близько порівня-тися з нею. - Де я? – запитав хлопчина, коли їй стало краще і, коли вони рушили лісом. - В мене вдома. - Не може бути такого? – з обуренням від Андрія. - Чому? –запитала, після чого наче відповіла. – Може і є. Я знаю про тебе все, починаючи від першої пелюшки й закінчуючи останнім прожившим тобою днем. - Добре, нехай і так, - перебив її юнак. – Тоді скажи таке. Чому я тебе не знаю, жодного разу не бачив: ні в яслах, ні в школі, ні, тим паче, на вулиці? - (засміялася) Все правильно. Вовченя, що потрапило до рук людських ще малим, годувалося і зростало в клітці ніколи не дізнається про своє походження, оскільки воно єдине в своєму роді. Коли вдасться вирватися на волю, знайти своїх одноплемінників – таємниця розкриється. Всі за-питання зникнуть самі собою. Я та, котра наважилася на свій страх та ризик відпустити те бідолашне вовченя. Нехай потім, після цього, матиму негаразди зі своїми, проте... - А людською мовою, можна? - Моє ім’я ти можеш почути на кожному кроці з уст людей. Воно звучить по незнанні, бо вони давно мене втратили. Якщо тобі щось говорить: „Доля”, „Талан” – це я. Дух – до Духа, земля – до землі, а минуле – багато разів перекручена правда, яка зараз перетворилася у твоєму світі на красиву казку. - Мій світ? – перепитав Андрій. - Ти зараз стоїш на землі твоїх пращурів. На тій її частині, на яку не змогла розповсюдитися лиха воля людини, котру ви ще полюбляєте називати цивілізацією. - А тепер для мене? - Це довга історія. - До ранку ще далеко. То чому б і ні? - Добре, як забажаєш. Багато, дуже багато років тому, ще за заснування першого великого міста на цій землі мешкали люди зі знанням світу як живої та нероздільної істоти. Мало хто з нас до-сконало знав свою Матір. Кожен з них за мету досягнення єдності, але це їм довго не вдавалося. Однак ніщо не може тривати вічно. Маючи велике бажання та через наполегливість і працелюбс-тво один із них досягнув мети. Не одне покоління змінилося. Зрештою людина змогла привідкрити око, розвіяти морок минулого, а відтак побачити майбут-нє. Хтозна, що вони там видивилися, але, однозначно, вирішили змінити його. Для того діяння мали достатньо сили та мудрості. Сталося. Аби убезпечити своїх нащадків від майбутньої мож-ливої загрози вирішили зробити розподіл усього живого та неживого. Відтак утворилося два сві-ти: один ваш – де мешкають тільки люди, інший – наш: вільна в’язниця, золота клітка для всіх і всього, яке здатне вплинути чи втрутитися в людське життя. Одним словом кажучи: мавки, діди, повіт рулі, русалки, ... Всі ми наче опинилися по інший бік. Будучи поряд маємо змогу бачити, проте, й слова вимовити чи показатися не можемо. Ви так само, як і ми: добрі й погані, злі, нена-висні, ненаситні та добрі. Ви знаєте про нас на рівні відчуттів. Зрештою, нудьгуєте, бо не даремно складаєте чимало оповідей про наше реальне існування. То не далеко від правди. - І так буде завжди? – поцікавився юнак. - Мабуть, якщо не станеться чудо. - Розповіси? - Я знаю слово, і воно звучить так: „Сила закляття обмеження дуже велика, проте не на стільки, щоб її не можна подолати. У вашому світі, світі людей є один рід, до якого перейшла вся сила і мудрість. Невідомо хто то буде, чоловік чи жінка. В день і час назначений, зітре межу між двома світами. На це спроможна людина, яка не побоїться переступити межу, ясно усвідомить всю важ-ливість, і при потребі, необхідність свого вчинку. Коли.. нащадок того роду буде гідний наданої йому честі завершити почате”. - Що це, - з цікавістю вислухавши запитав. - Давня книга, вона рукописна, була зшита ще тоді, в час започаткування. Вона існує і тут, і там, у твоєму світі. Тільки-но я переповіла найголовніші рядки, що містяться в ній. - Все то і нічого, - продовжив молодик. – Але я й досі не розумію, як все, що ти мені розповіла стосується мене? - (посміхнулася). У всьому всесвіті існує тільки одна-єдина людина, котра здатна опинитися тут. І це – ти! Не даремно ж твої очі помітили знайоме і водночас чуже. Певно ти починаєш здогаду-ватися, але я тобі кажу: „Так! Ти той самий.” - Це все пізнавально і цікаво, але як повернутися назад, додому, бо щось мене не приваблює ду-мка залишитися тут назавжди. - Я допоможу, але перед цим ще кілька рядків. Воно стосується того самого, проте трохи з іншо-го боку: „Коли ти гідний і обраний, і по справжньому закоханий в кого-небудь з відокремленого світу. При умові взаємності межа зникне сама собою, коли священник вимовить останню фразу посвячення, вінчання двох різних, зібравши їх у купу. - Я повинен одружитися? - Ні, не обов’язково. Тобі дали ще одну, простішу, можливість виправити становище. - Це краще. Йдучи темним, нічним лісом за проханням нового й такого очікуваного знайомого дівчина зро-била жест рукою і зупинилася. Юнак теж послідував її прикладу. Вони мовчки стоячи на місці на щось очікуючи. Незабаром юнак зрозумів, що саме: починаючи з верхівок доріг над лісом мов ні-звідкіль з’явився туман. З кожною наступною миттю він налягав все більше заповнюючи собою все навколо. Незабаром і цих двох молодих людей він поглинув. Минулося. Легким вітерцем, який кружляв поміж густих крон дерев, став розвіювати білу пеле-ну навколо них; з’явилися поблизу табору. Коли останнє його пасмо розвіялося, молоді підійшли ближче впритул наблизившись до його палатки, де спочивала в самотності його дівчина. - Що ти бачиш? – запитала незнайомка в юнака. - Гарна дівчина, вона спить. Ми уже кілька років зустрічаємося. Вона мені подобається. А хіба ти бачиш щось інше? - Справді, молода і вродлива. Можливо трохи самовпевнена, але не занадто. В подальшому ста-не доброю дружиною, матір’ю, вірним та надійним другом. - Навіть так! Якщо ти бачиш майбутнє, скажи, чого мені чекати від життя? - Ти зовсім інше. Матимеш або ні, від тебе залежить. Але пам’ятай: людина, якщо вона справж-ня особистість, має силу його змінити. Не замислюючись над цим, впливаєш на власну долю, а також долі своїх рідних та близьких. Від тебе залежить багато чого, про що й гадки не маєш. - Про мене? – дещо ображено. - Я певна, ти зробиш те, що мусиш, що тобі належить зробити. А тепер мені вже час повертати-ся. Я й так тут довго затрималася. До скорого побачення. Певно уникаючи від подальших розпитувань, аби не сказати зайвого почала віддалятися пори-наючи у гущавину лісу. Незабаром зовсім зникла. - Я одружуся з нею!? – вирвалося в повітря, прокотилося луною. Відповіді не прозвучало. Незнайомка зникла. P.S. Вранці товариство швиденько згорнулося й покинуло ліс повернувшись додому. Причина такого рішення – саме цей юнак. Прокинувшись вранці, його дівчина побачивши на стільки він був знесиленим, втомленим чи хворим. Вона точно не знала, але зарепетувала, чим і переконала товариство до повернення. Скільки звучало питань від друзів, навіть чого-небудь на подобу допи-ту. Проте жодне з них не прозвучало хоч би на половину правдиво, чи принаймні більше-менш заспокійливо. Життя триває... Ваше мнение:
Украинская Баннерная Сеть |
{v_xap_link1} {v_xap_link2}
{v_xap_link3} {v_xap_link4} |
||||||||||||||||||||||||||||
Микола Воша - ТАЄМНИЦІ РОДОВОДУ
|
Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом. Ответственность за содержание произведений несут их авторы. При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore |
Администратор |