Shenjvinjen - Чудовисько

Жанр: Проза: Рассказ

***

Я йду по коридору i навколишня тиша поглинає мене, пожирає моє внутрiшне "я", жахливо клацаючи щелепами. Вона бринить у моїх вухах, скавчить, наче самотнє щеня, i дзвенить, наче три сотнi срiбних дзвонiв. Вона тягне мене у прiрву мряклого "нiщо", яке розстелилось у мене пiд ногами.

Я йду по коридору, а повз мене минають люди. Хвилини линуть зовсiм повiльно. Навколишнiй свiт, то виринає з туману моїх думок, постаючи передi мною фотокарткою, то знов зникає у темрявi пiдсвiдомостi. Наче шкiльний привид, я пливу над пiдлогою.

Раптом усе прискорюється. Я знов опиняюсь у болючiй реальностi. Але тут, на вiдмiну вiд тої галасливої тишi, де я перебувала, усе мовчить. Повз мене люди починають минати з такою швидкiстю, що я зовсiм перестаю розумiти, що зi мною вiдбувається, тiльки бачу двi картатi смужки з людських постатей, що пролiтають по обидва боки вiд мене.

Нарештi усе закiнчилось.... Тиша знов заполонила мою сутнiсть. Я заходжу до кабiнету англiйської мови, тихенько сiдаю за парту i завмираю. Тепер я статуя. Я буду сидiти так, нi разу не ворухнувшись, дивлячiсь у маленьку крапочку на бiлiй стiнi, щоб нiхто не помiтив мене. Мене i моєї тишi, яка вiдкусуючи шматочки мого тiла, катує мою душу своїм пронизливим криком.

Та несподiвано у примiщення заходить Богиня. Рожевий шарф прикрашає Її шию. Я вiдчуваю Її кожною клiтинкою мого спотвореного тiла i намагаюсь не думати про те, що Вона до мене байдужа. Тiльки тепер моя тиша-паразит зникла, змiнившись тихенькою пiснею: "Порухом нiжним вбила кохання. Що ж, прощавай...".

А Богиня вже зовсiм близько, надто близько, щоб я могла мислити ясно. Поринаю у блаженство... Знаю: тимчасово, лише на декiлька секунд, але й за це я вдячна. Вона випадково торкається мого плеча, i в моїй грудинi розцвiтає бiла троянда. Я чудовисько, бо маю нахабнiсть думати про Неї пiсля того, що сталося, що я наробила. Але ось Вона йде... Я знов лишаюсь у моїй триндячiй тишi.....

***

Час йти додому. Час полишати школу, яка стала для мене в'язницею, але в'язницею бажаною i улюбленою, i бiгти до свого теплого лiжечка, де, закутавшись у ковдру, можна захиститися вiд всього, що тебе оточує. Я спускаюсь по сходах, як раптом мене охоплює панiка i невтримне бажання побачити Богиню. Я швидко змiнюю напрям свого руху, i якась дивна сила несе мене невiдомо куди. Поворот налiво, прямо, знову налiво, сходи, прямо.... Стоп! А ось i Вона: крокує "пишно", не поспiшаючи. Я обганяю Її, кидаючи один-єдиний погляд на Божественну зачiску, i бiжу, наче навiжена, уперед, нiби тiкаючи вiд свого минулого.

Ось я вже i на вулицi. Але там Вiн: чекає на Богиню. Спочатку я помiчаю Його бридкi жовтi черевики i чорне нерозчiсане волосся. Мене охоплює страх. Страх, що щось станеться, Вiн мене помiтить, пiдiйде, схопить за горлянку i задушить, а моє тiло впаде старим опудалом на твердезний асфальт, але ще бiльший страх, що нiчого не станеться взагалi, що я промину, як примара.

I я проходжу повз Нього, кидаючи зловiсний погляд на Його великий нiс. Я йду додому, а мене огортає цiлковита самотнiсть i вiдчайдушна тиша.

Починається дощ.... Маленькi краплi торкаються мого тiла i застигають льодяними крихiтками. До домiвки недалеко... Людей майже не має: усi кудись зникли. I я повзу собi все i повзу брудними вулицями. Дивлюся вниз, а там калюжа: велика, бридка, потворна. Я падаю навколiшки, занурюючи пальцi у чорно-коричневу жижу, пiдiймаю голову, дивлюся на сiре жорстоке небо, i з моїх легень виринає крик. Я кричу i скавчу, i стогну, бо з мене народжується чудовисько, справжнє чудовисько. Воно висмоктує живильнi сили мого органiзму, змiнює мою подобу, знищує залишки моєї людяностi. Це боляче, надзвичайно боляче. Наче мiльйони товстелезних залiзних палиць встромили у моє тiло...

Та згодом я встаю i йду у темряву. Перше чудовисько народилось....

***

Я  слiдкую за Ним уже тиждень, помiчаю кожний Його порух, дослiджую кожну Його думку. I тепер я вiдчуваю: прийшов Його час.

Пiзднiй вечiр... Вiн повертається додому, а я непомiтною тiнню пливу за Ним. У визначену хвилину я торкаюся Його плеча. Вiн обертається:

-- Ти?

Невже впiзнав? Невже Вiн мене пам'ятає мене?

-- Так, це я. Я прийшла звiльнити Тебе.

-- Звiльнити вiд чого? Облишь мене! Ти - божевiльна!

-- А Ти нi?

-- Ну не на стiльки ж!

-- Справдi, не настiльки ж... Ти ще божевiльнiший. Саме тому Тобi час стати.

-- Ким стати?!

-- Таким же чудовиськом, як i я.

-- Але я не хочу бути потворою, як ти!

-- Чому ж нi? Ти вже такий!

Я занурюю пальцi у Його грудину i стискаю Його серце.... Вiн кричить, наче поранена ведмедиця, падає навколiшки, i з Його живота вилазить чудовисько.

За декiлька хвилин Вiн встає, всмiхається, i ми разом йдемо у темряву. Першi два чудовиська розпочали своє буття...

***

Сьогоднi дуже важливий день! Богиня стане Чудовиськом. Я старанно пiдготувалась до такої подiї. По-перше я з Ним переїхала з того крихiтного пiдвальчика, де ми ранiше мешкали, до розкiшного будиночку на околицi, хазяїв якого ми вбили. Звичайно ж iнтер'єр довелося змiнити: стiни я перефарбувала у червоний колiр, порозкидала на пiдлозi хутрянi ковдри i порозставляла свiчки по усьому примiщенню. Темно i тихо - затишно... I ось ми йдемо до Її будинку. Я одягнула червону оксамитову сукню i чорний шкiряний плащ, а Вiн - щось чорне та шовкове. Я помiчаю Її першою. Богиня неперевершена: чорна з червоними маками спiдниця та жовта блузка...

Цього разу усе проходить дуже швидко, без жодного слова. Ми мовчки хапаємо Її i випускаємо чудовисько, але серце Її ми не чiпаємо: нехай буде людяним чудовиськом, Богинею-Чудовиськом.

Отак мовчки ми i повертаємось додому. Я показую Їй нашу нову оселю, але Вона нiчого не каже, лише забивається у куток i засинає...

***

Вже цiлий рiк я чудовисько. Тут менi не сумно i не страшно. Тиша вже не голосить, тепер вона частина мене. Роботи в нас багато. Ми створюмо Свiт Чудовиськ. Кожен день ми випускаємо нових потвор. На жаль, не все проходить вдало. Головним чином через Нього. Вiн настiльки одержим iдеєю вбивств та знущань, що спотворює дуже людяних людей. Я сварю Його, але що поробишь! Я не можу займатись цим сама, а контролювати це часу немає. Це ж ранiше я полюбляла вистежувати собi жертву, зi смаком зводити її з розуму, а потiм несподiвано робити з неї чудовисько, але тепер я повинна пiклуватися про Богиню. Їй дуже важко в цьому свiтi, хоч вiн i є Її вiтленням... Але я завжди поруч iз Нею, виконую кожну Її забаганку i змушую Його завжди приносити найсмачнiшу людянiсть, бо ми нею харчуємось. А найсмачнiша людянiсть, це та, якої зовсiм трошки, ось чому менi i не подобається його <кого-заманеться> вбивства.

Богиня заснула... Я вкриваю Її теплою хутряною ковдрою, нехай трохи поспить насамотi, i виходжу на подвiр'я. Холодний вiтерець кувойдить моє довге руде волосся.

-- Тьотю, тьотю, дайте грошей! Зранку нiчогiсiнько не їла.

Я бачу перед собою крихiтну бiляву дiвчинку рокiв семи, одягнуту у якесь лахмiття. Я пригортаю її до себе i веду у будинок. Нi, я не вб'ю цього маленького янгола, нехай живе з нами. Я нагодую її найкращою їжею, одягну її у найкращу сукню i поселю у найкращiй кiмнатi. Я не хочу, щоб це дитя страждало на вулицях байдужого мiста...

***

Пройшло десять рокiв... Нарештi я створила Свiт Чудовиськ! Нас мiльйони, ми розселилися по усiй земнiй кулi. Ми харчуємось людяностю. Ми захищаємо покинутих, збiднiлих та дiтей. Ми зводимо з розуму, знущаємось та вбиваємо. Ми усюди. А я - Королева Чудовиськ. I сьогоднi я проголошую промову перед моїм потворним народом. Я заглядаю у сусiдню кiмнату. Там спить Богиня, Вона посмiхається: певно Їй наснилася полуничка...

Раптом до моєї кiмнати залiтає Вiн. Вiн трохи нервується:

-- Ти готова? Вони усi чекають на тебе!

-- Так, я зараз. Тiльки... Я не хочу...

-- Чому? Щось сталося?

-- Та нi, усе гаразд... Просто... А чи вiрно ми чинемо? Чи вiрно я чиню?

На останньому словi мiй голос зривається, i я починаю плакати... Вiн втiшає мене.

-- Ну чого ти? Усе ж добре! Подивись, тiльки-но, чого ти вже досягла!

-- Але, але.... так не повинно було б бути! Яке я мала право робити їх чудовиськами, яке я мала право робити Богиню.... Тебе... чудовиськами?!

Сльози котяться по моїх щiках, а я падаю навколiшки i скавчу.

-- Не кажи дурниць! Я вдячний тобi за те, що ти з мене зробила! Ти розкрила мою сутнiсть. А Богинi важко, бо у нiй дуже багато людяностi. Наче, наче у людини! Ти ж сама вирiшила лишити її Їй. А вони усi... То, то ж натовп, вони нiчого не розумiють, вони вдячнi за те, що ми дали їм силу, i вони нашi раби! Так i повинно бути! Ми робимо багато гарних справ! Ми допомогаємо обездоленним, ми...

-- Досить! Ми будемо покараннi. Це єдине, що я знаю.

Ось так я Його спиняю. I йду до головної зали, щоб виголосити безглузду промову. На моє обличчя падає свiтло вiд софiтiв, а перед собою я бачу тiльки зграю приреченних чудовиськ.

***

Я забилася у куток. Зi мною тiльки тиша. Тиша, що знов мене вбиває, що знов стала моїм ворогом, що знов клекоче, глегоче, кудахче i мукає....

Вiн виходить з Її кiмнати, i я одразу кидаюсь до Нього:

-- Як вона?

-- Та усе також. Але в мене є набагато гiршi новини. Наш Свiт Чудовиськ вже не iснує. Тi, хто були <справжнiми> чудовиськами, тi просто зникли, розчинилися у повiтрi, а тi, що ще зберегли крихти людяностi, тi померли у жахливих агонiях... Вибач, я...

--  Не треба! Я.. я знала, що так буде.

Я повертаюсь i мовчки йду. Я залiзла на дах i дивлюсь на нiчнi зiрки.

Тиша вбиває мене, розлечонвує мої нутрощi, вона пожирає мене. А я зникаю, знов стаю примарою...

Через три години Вiн прийшов до мене. Сiв поруч, обiйняв i прошепотiв:

-- Вона померла.

Я здригнулася, але вiн швидко заговорив далi:

-- Не хвилюйся, в останню хвилину її болi зупинилась, вона всмiхнулась, сказала, що ти була її найбiлiшою трояндою, що вона вдячна тобi за вiршi i ведмедика i що вона зовсiм не ображена на тебе через те, що ти накоїла тодi. А потiм вона зникла. Вона зникла щаслива, з помiшкою на вустах...

Ми мовчимо, дивимося на чорне небо.

-- Ти це вiдчуваєшь?

-- Що саме?

-- Як ти перестаєшь iснувати? Стаешь прозорим?

-- Так.

-- Я теж.

I ми сидiли так i сидiли, дивлячiсь на тонку жовту смужку горизонту.

А через декiльеа хвилин зiйшло сонце.

Тиша спалила двох останнiх чудовиськ...

Обсудить на форуме

2004-10-12 00:04:20 Сталкер
Цiкаво, дiйсно таки цiкаво. А як всеж таки засiла екзистенцiя у мозок сучасним поколiнням...
2004-10-12 23:35:01 Серый Волк
Дiйсно, дуже цiкава рiч. По справжньому особлива...

---

Комментарий:
Ваше имя/ник:
E-mail:
Введите число на картинке:

Украинская Баннерная Сеть