|
    Прочтений: 0 Посещений: 2196 Дата публикации: 5.3.2007 Коханій донечці Світлані... Ти біжиш до мене, ти плутаєшся у нічній сорочці, ти ще в обіймах сну, який не встигла додивитись – просто ти почула, що я прийшла додому з чергування – клята робота, я надто сильно люблю її, щоб відмовитись від неї, навіть заради того, щоб кожну ніч бути вдома, і бачити, як ти спиш. Маленькі рученята обіймають мене, теплі губки цілують мене, ти мене обожнюєш, ще обожнюєш – чи так буде завжди? Я маю сумніви щодо своєї довершеності, я не є зразковою матір`ю, я навіть роботу заради тебе не залишила – хіба я маю право на твоє безумовне кохання? Але ти поки що надто мала, щоб розуміти якісь умови, тому поки що ти любиш мене всім серцем – просто тому, що я в тебе є. І це робить мене щасливою. Коли мені було стільки ж, скільки тобі зараз, тобто чотири роки, я переживала невимовно важкий, кризовий рік свого життя. Напевно, це був найважчий рік мого дитинства... Він був такий довгий, нестерпний, тягучий... Я швидко росла, я переймалась якимись питаннями, неприродними для чотирьохрічної дівчинки, мені було боляче – я сама не знаю, чому. Зрештою, у мене, на щастя, були і тато, й мама, вони мене любили, пестили, відповідали на мої запитання, але це все одно не могло мене розрадити. Тепер я розумію, що то була депресія. Напевно, вони почалась, коли я взнала, що люди помирають... До цього я вважала, що люди виростають, старішають, а потім знов стають дітьми, знов виростають, і так далі – такий собі безперервний рух життя... І коли я взнала, що це неможливо, що люди все ж таки помирають назавжди – це просто вбило мене. Може, ще щось до цього приєдналося, не знаю, але я легко позіхнула лише коли мені виповнилося п`ять років. Мене просто попустило за святковим столом, в день мого народження, перед тортом із п`ятьма свічками. Я була нормальною атеїстичною дитиною, вірила не в Бога, а в Діда Мороза, і моя голова не була забита тією муттю, якою вона забита зараз, тобто іконами – свічками та іншими церковними речами та звичаями... Якби ця ситуація сталась зі мною зараз, я просто побігла би до церкви, й поставила свічку, кинула би той торт, і гостей, і все те свято, й побігла би... тоді ж я просто полегшено позіхнула, мені було вперше за цей рік добре, і я задула свої п`ять свічок на торті. Тобі зараз теж чотири, і цей рік, напевно, теж кризовий для тебе. В тебе є тільки мати, але ти, на щастя, не пам`ятаєш свого батька. А ще ти поки що не знаєш, що люди помирають... Ти взагалі майже ні про що мене не питаєш, принаймні, слова „Чому?” я жодного разу від тебе не чула... Ти теж швидко ростеш, ростеш як травинка крізь асфальт – сама собі ростеш і стверджуєшся в своїм зростанні. В тебе немає телевізора, але є багато книжок, і англійською ти, здається, вже розмовляєш краще за мене... Ти ростеш, в тебе зовсім дорослі думки, і депресія, напевно, гірша, ніж моя... І я біжу цим життям, я розумію, що не встигаю за тобою, ти вже давно залишила мене позаду... Але ти обожнюєш мене, ти поки що безумовно обожнюєш мене, і я хапаюся обома руками за цю любов, як за рятівне коло – чи так буде завжди? Зрештою, мені це так потрібно... Коли ти народилась, я була занадто молода, я була неймовірно щаслива, я вважала своє світле, стовідсотково слов`янське ім`я найгарнішим і найщасливішим в світі. Я хотіла продовжити його життя, і подарувала його тобі, як талісман – ти стала другою Світланою в моїй сім`ї. Але дотепер я вже багато разів замислювалася над тим, що я могла подарувати тобі разом з цим ім`ям свою не те щоб нещасливу, але зовсім нелегку долю – чи ти пробачиш мені це, моя Світланка – Лана, мої Ляські? Але ти поки що надто мала, щоб перейматися зв`язком долі та імені людини. Ти поки що просто обожнюєш мене – обожнюєш настільки відверто й безумовно, що я сама себе починаю ненавидіти. І коли я знов приходжу додому з нічного чергування, я особливо гостро відчуваю, що ніякі помаранчі та яблука, ніякі нові книжки, що я приношу з собою, не здатні замінити тобі мене, бо в тебе, Лано, нікого немає крім мене, і добре, що ти цього поки що не розумієш, зрештою, в мене теж нікого, крім тебе, немає, просто в мене є ще ця робота, яку я обожнюю майже так само, як ти обожнюєш мене. І не вір мені, що я працюю заради тебе, так, це добре для тебе, що я рухаюсь вперед, що я намагаюсь чогось досягти в житті... Але передусім я працюю тому, що обожнюю цю роботу. І сподіваюсь, що ти колись теж займатимешся чимось, що буде тобі до души... І тоді, напевно, ти зрозумієш мене, Ляські, зрозумієш і вибачиш мені свою дитячу депресію... Листопад 2005р. Ваше мнение: Украинская Баннерная Сеть |
{v_xap_link1} {v_xap_link2}
{v_xap_link3} {v_xap_link4} |
Лана Чайка - Лясікі.
|
Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом. Ответственность за содержание произведений несут их авторы. При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore |
Администратор |