Особливiсть часу полягає в тому, що вiн iснує, але навiщо? Мабуть, для того, щоб все мало змогу зупинитись...

Перемiщуючись далi по заплямованих геометричних фiгурах, зустрiчаю залiзних звiрiв, якi з безглуздим подивом роблять своє дiло. Перевозять скупчення живої iнформацiї i в той же самий час намагаються втримати вiдчуття неповторностi, забуваючи цифри та чекаючи чогось нового.

Iнодi по дорозi на зустрiч iз Часом про себе нагадують двi схвильованi, майже паралельнi точки, розтягнутi до нескiнченностi. Коли нескiнченнiсть розiрветься, то з'являється всiм вiдомий елемент коливання частинок - граф Хаос. Ця аристократична особистiсть створює вiдчуття надмiрної iндивiдуальностi та пригнiчує квiти. Вони не цвiтуть.

Присутнє передчуття дощу... грози; для нових. А ще - байдужiсть, неминучiсть падiння сонця у центр лiнiї реального горизонту. Я йду... Стiйкiсть розуму; йду i починаю розумiти: що "будь-що буде" - це не вихiд за межi досяжного. Проте такi факти не так вже й часто радували однорiдну сумiш брутальних частинок. Не все змiнюється з...

Питання про час постає перед кожним. Декого це заохочує, i цвяхи у водi не iржавiють. Когось - лякає: бо присутня вiра в життя без змiн. У такому випадку пропозицiї рухатись вважаються недiйсними. Нiхто цим нiчого не розповiдає, не переконує, не набридає. Просто трапилось саме те, саме так, бiльше нiчого. I не в тiм питання; питання навiть не про витрати повiтря.

А я все ж iду, ... куди? Навiщо питати?

Наполегливо рухаюсь;

хоча... зупинившись...

вiдчув: нiби прийшов. . . . .