|
    Прочтений: 0 Посещений: 2165 Дата публикации: 21.12.2007 -- Ходи до нас, любчику… -- дівочі голоси лунали звідусіль. Увесь зелений простір, що до болю нагадував дитинство, був залитий світлом, якого, здавалось, можна було доторкнутись. -- Хто ви? -- Нащо ці питання, дурнику? Ми – ті, ким ти живеш… -- Чортівня… Що за загадки? -- Ходи до нас, і все зрозумієш… Хай йому грець, ніж парити залишки мізків, радше вже іти кудись. Все одно тут не важливо, куди. Голоси змішувались зі всеосяжним сяйвом і заповнювали простір. Простір – найвлучніше слово для цієї місцини. Не галявина, не лука, не ліс – саме простір, вистланий оксамитовою травою та опалою глицею. Скрізь височіли напрочуд стрункі сосни, і саме вони нагадували дитинство… За черговим деревом була зима, простір перетворився на футбольний майданчик, за спиною стояли ворота. Старий светр та рукавички, що вже давно просили каші. Чесно збрехав, що йдеш кататись на санчатах, а потім ще й вигадував історії, як ледве не поцілував дерево, бо інакше взагалі б з хати не випустили… -- Лови! М’яч швидко летів в самісіньку «дев’ятку», стрибок – і він, ледь торкнувшись кінчиків пальців, плавно опускається за поперечкою. Сніг приємно обпікає обличчя, йой, як же це давно було… -- Іще! Тепер ціллю був протилежний, нижній кут воріт. Тіло, наче підкоряючись якомусь інстинкту, з котячою грацією опиняється на півмиті раніше саме там, де має бути м’яч. Це та сама дешева ганчір’яна куля, ще й замість ніпеля саморіз стирчить… Спогади… Гарні чи погані, добре, що хоч вони лишились. Їх учасників нині знайти все важче, всі стали блювотно-заклопотанними, а при зустрічі тільки й розмов, що про роботу та питво. На питання «а пам’ятаєш?» роблять замислений вираз обличчя, а потім наче дійсно згадують: «так-так, авжеж». Дідька лисого ти щось пам’ятаєш, добре, що хоч ще не забув, звідки ти і як тебе звати. Та й сам став не кращий: розпрощавшись з надією на свою непересічність, живеш у трьох агрегатних станах: сон-робота-універ, і навряд чи щось зміниться в найближчі -надцять років. Тільки й лишається, що ще й ще раз перебирати минуле, з якого так колись хотілось втекти. -- Ти ж наш розумничку! Ходи далі! -- Може, вже годі в піжмурки гратись? Покажіться нарешті… -- це було радше жалісне благання дитини, що просить в матері ще цукерку, ніж вимога. У відповідь голоси лиш розсміялися. -- Май терпіння, любчику… Вже трохи лишилось… Не може бути! Невже це той вирій, в якому було так складно і так добре водночас? Саме тут почалась Воля, яку було так прикро, причому добровільно (і від цього ще більш боляче) втрачено… Все на місці: яблуневий гайок, в якому навесні так солодко й пристрасно щебетав соловейко просто біля вікна, о, яка це була симфонія – пташиний спів на тлі розміреного дзижчання міста! Невже це вона?.. Перша юнача пристрасть, що спалювала вщент – один її погляд серце вириватись з грудей, а на привітання язик ледве міг поворухнутись. Тоді ще й думки не було про грьобанний сєкс, просто хотілось ще раз піймати цей погляд, доторкнутись, почути… Це було дійсно платонічне кохання, а може просто захоплення, але скільки через нього сталось зрушеннь… Квіти, вірші і бажання… Бути поруч чи володіти? О, як же ми вміло граємо словами! «Бути поруч» -- красива назва, поруч можна бути з друзями, а кохання вже в собі розуміє власність: він(вона) – мій(моя), і нікому не віддам. Віддаш, куди ж дінешся, життя може вщент зруйнувати все… Зелені очі навпроти, скільки я колись був готовий віддати за цей погляд! -- Бачиш, любчику, іноді мрії збуваються, навіть у спогадах… Вуста, що скучили за ніжністю, сплелись в ніжному поцілунку… Тепер навпроти були великі карі, трохи сполохані оченята. Небо було повне непевних, мерехтливих травневих зір, на кам’яних плитах стиха потріскувало багаття, а на спокійному плесові могутньої ріки вислалась місячна доріжка. Це, що, щастя? Мрії збуваються, кажете? Стоп. Але ж цього не було. -- Авжеж, дурнику. -- Не було, то не було. Все одно цього вже не існує. Минулого немає, а майбутнього не буде. -- Ага. Так само, як і шраму на руці. На тильній стороні лівиці рожевів слід від опіку недопалком, колись так хотілось заглушити душевний біль фізичним… -- Минуле не обманути, любчику. Нащо пережовувати, «а що було б якщо…» Це може тебе вбити, і залюбки це зробить… Оченята спалахнули недобрим вогником. Ні, ні, задкувати, бігти будь-куди звідси… -- Куди ж ти, любчику? Від правди не втечеш… Але спробувати треба. Ось він, рятівний ганок, лава, на якій сидів довгими сумними осінніми вечорами, дивлячись на далекий ліхтар. Може ти вийдеш і забереш мене звідси? Двері відчиняються… Ні, ні, тільки не це! -- Сьогодні ж 8 березня, хоч би якусь миршаву троянду купив! Тобі завше… Заткнути вуха й заволати, аби не чути цієї правди, бо вона роз’ятрює виразки на серці, які тільки-но почали хоч трохи загоюватись… -- Лови! М’яч ледве котився, треба лиш підставити долоні, але що це? Підступна куля нахабно прокотилась крізь руки, поміж ніг і опиналась за лінією… Сміх, надзвичайно щирий і зловтішний, так сміються підлітки над своїми товаришами… Всі качаються по землі і регочуть, і від цього реготу сльозам вже несила триматись в очах, пекучим струмком вони стікають по обличчю і падають долі… Бігти, бігти звідси… Знову простір… Насмішливі голоси лунають звідусіль, наче мавки кличуть у діброву, щоб залоскотати до смерті… -- Геть, ви не справжні! Ви – лише химери моєї хворої підсвідомості! Я сильніший за вас! – голос був напрочуд непевним, наче в малюка, що погрожує матері, яка не дала цукерок. -- Авжеж, любчику, авжеж… Ну ж бо, вбий нас, покажи, який ти могутній! Не можна вбити час, в яком б стані він не був: чи теперішнє, чи минуле, ба навіть майбутнє! -- Чого вам від мене треба? Нащо мене катуєте? -- Нам? Від тебе? Аж нічогісіньки. Ми просто будемо завше з тобою, від цього не втечеш. А якими ми будемо – залежатиме від тебе, любчику… Нелюдський зойк пролунав над простором… *** -- Вставай, чуєш? Ти що, здурів? -- Що таке? -- Ти заволав так, що я сам прокинувся. Ти взагалі щось бурмотів, шарудів постійно. -- Угу. -- ’Мать тобі у відпустку вже час. Щось ти останнім часом взагалі нервовий… -- Все нормально. Йдемо палити. Дим сивими хмарками поволі слався попід стелею. Химерно змінюючи колір він тягнувся до вікна і розчинявся у вогкій сумовитій темряві грудневої ночі. -- Ти це… Про відпустку подумай… -- Котись ти під три чорти, психолог доморослий! Що я в тій відпустці робитиму? Мемуари писатиму? -- А хоча б… -- Смішно. Струмінь диму з силою вдарив в свічадко. Примхлива аеродинаміка зробила з нього грибок. -- Ходімо працювати. На моніторі бігала заставка. Щось в ній було, до чого можна було прикіпіти на хвильку-другу, недарма її «вічний двигун» назвали. -- Hello, my name is Walter, how can I help you? По той бік океану чолов’яга розповідав, що в нього щось там не працює, а за вікном глупа київська ніч обгортала місто, повне мільярдів різних спогадів, і здавалось, що якщо прислухатись, то можна почути, як сміються мавки… Ваше мнение:
Украинская Баннерная Сеть |
{v_xap_link1} {v_xap_link2}
{v_xap_link3} {v_xap_link4} |
||||||||||||||||||||||||||||
Che_G - Спогади
|
Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом. Ответственность за содержание произведений несут их авторы. При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore |
Администратор |