|
    Прочтений: 0 Посещений: 2309 Дата публикации: 28.6.2008 роман Морські очі 2006-2008 рік Перше... Фіолетовий четвер. Глава перша „Метроном” (назва не має жодного відношення до музики, а є лише наслідком словотвору від іменника „метро” та невизначеного наукою слова „ном”) ...Метро очень милое место. Милые люди похожие по своей функции на салфетки... Кравдий ("DH") „АКТЕР ПОКОЛЕНИЯ ДЕКАДАНС” Інвентар, що було використано автором для написання роману : папір звичайний (формату А4), чорнила у невизначеній кількості, розум, уява, почуття, серце та разом з ним відносини, на які він чекав усе своє життя. Увесь реквізит було жорстоким образом знищено для цього псевдомистецтва. -1- Ліва кишеня пальто. Там волого. Можливо був дощ. Або забагато пива в четвер, проте тоді все одно був дощ. Пошук дає неочікувані мною результати. Медіатор від акустичної гітари, табак та відсутність солодощів, якими хотілося побавити себе. Права кишеня того самого пальто (довгого та чорного, пам’ятаю, як його подарував мені мій батько, а я, незрозуміло чому, не зрадів цьому, а наче навіть засмутився, можливо, просто згадав осінь) порадувала значно більше, не зважаючи на те, що предметів там було явно менше – як навпомацки, так і за вагою. Неакуратний рух долоні – дрібняки падають додолу. Доводиться присісти та зібрати пил з підлоги. Затяжний процес рахування закінчується тріумфом – результат збігається із числом Пі. Три гривні чотирнадцять копійок. Таким чином я можу дозволити собі відправитися у подорож і купити пива або сигарети. Тобто маю вибір, проте наявність вибору не завжди є радісною новиною, адже доводиться приймати рішення і відповідати за нього перед найжорсткішим суддею – самим собою. Підхожу до каси та нахиляюся до віконця. Недбало висипаю дрібняки, обираю ті, що найменшої вартості, аби не купувати за них пиво чи сигарети (прокляття, знову згадав про вибір) і почуватися незручно. Хоча, що може бути незручного в тому, що у мене є гроші, от якби навпаки... Кидаю жетон у турнікет і проходжу через нього, мене проводжає відразливим поглядом робітниця метро – масивна жінка років п’ятидесяти. Можливо їй не сподобалося моє пальто, хода або зачіска. Чи я нагадав їй її першого хлопця, який її покинув, що призвело до появи першого сивого волосся, якого у неї нині вдосталь. Не зважаю на неї, йду далі, неквапливо ступаю на сходинку ескалатору і починаю читати реклами на стінах тунелю. Мою увагу приковує яскравий малюнок із зображенням препарату від нежиті „Трахіпрет”. Яка дивна назва. Цікаво, про що думала людина, що її вигадала. Про проблеми у приватному житті, вчорашню гулянку або сина, який знову приніс додому трійку з геометрії. На платформі дме сирий та неприємний вітерець. Він нагадав мені мій відпочинок на морському узбережжі у Євпаторії. Мені тоді було п’ять років і все, що я запам’ятав, це падіння з атракціону та роздерті до крові ребра(через це я не міг заходити в солону морську воду шість днів – дуже боліло) та цей самий вітерець, що зараз гуляє по станції метро. Піднімаю та поправляю свій комір. На потяг разом зі мною чекають троє, доволі мало, навіть для такої пізньої години. Чолов’яга років сорока з гаком, він дешево одягнений, тримає газету у правій руці, а лівою дістає із кишені носовичок. Можливо йому допоможе вищезгаданий препарат від нежиті. На лаві, праворуч від мене спить молодий та зелений планокур, від нього на кілометр несе драпом – як його пропустила сивоволоса тітонька-цербер, для мене це нерозв’язна загадка. Третій мій подорожній одягнений у коротку спідницю, рожеву підстрілену куртку та туфлі на височенних підборах. Для мене вона виглядала, як неповнолітня курка, що своїм зовнішнім виглядом мріє зачепити старого багатія, який стане для нею золотою діжкою, що не має кінця. Моє ставлення до неї погіршилося ще більше, коли походячи повз я відчув дешеву суміш „базарних” парфумів та гидкої попси, що грала з мр3 плеєру на її мобільному. Відійшовши на безпечну відстань я зупинився і поглянув на електронний годинник. 23:41. У мене було ще достатньо часу, щоб вигадати собі заняття на вечір-ніч та встигнути втілити його в життя. У кінці тунелю з’явилися два вогні. Машиніст подав звуковий сигнал про прибуття на станцію. „Обережно двері зачиняються, наступна станція...”,- які знайомі до болю слова. Я слухаю їх навіть частіше за образи на вулицях та в чергах, частіше за пісні свого улюбленого виконавця Джей Кея. Цей голос уже став немов рідним та таким, що відрізниш із тисячі. Можливо, коли я помру, на небесах я увійду у вагон, керованого Богом потяга, і він оголосить мені наступну станцію. Не маю жодного уявлення, що це буде за станція, адже не знаю скільки у них на небесах гілок метро (мені здається більше ніж у Москві, проте менше ніж у Лондоні). Я знаю одне, станцію мені оголосить саме цей голос. Я підійшов до дальніх дверей та притулився саме під написом із забороною це робити. За кілька хвилин я вирішив озирнутися навкруги і був дуже здивований присутністю у вагоні планокура, не відомо, як йому вдалося повернутися із царства снів та занести себе до вагону. Він сидів поруч із чіксою у рожевій куртці, яка намагалася відсунутися якнаймога далі... -2- Розум. Що це? Де він був, коли я спав. Якщо він ще не остаточно мене покинув у ту хвилину, то чому він не розбудив мене о шостій годині ранку та не змусив піти на пару. Клята контрольна, буду мати проблеми. Можливо мій розум занадто сором’язливий і не посмів будити мене трагічно-жорстокими методами? Не посмів вилити на мене відро крижаної води, жбурнути переляканого лисуватого кота мені в обличчя чи вкусити мене за гомілку? Я ніколи не був впевнений на всі сто, що я є розумною людиною, проте іноді мені таки про це казали. Було дуже приємно чути такі слова, але повної впевненості я не мав, хоч і відчував фактичну присутність розуму у своєму організмі – що не може не радувати. В даний момент мені чомусь лізли до голови усілякі дурощі на кшталт екзамену з німецької мови в університеті на зимовій сесії. До нього залишалося кілька днів, а я був готовий доволі частково. Відігнавши від себе ці думки я вирішив перейти до розгляду більш життєвих питань, а саме – чим я буду займатися сьогодні вночі? Мимоволі мій погляд припав до планокура і мені відразу ж перехотілося курити – 1:0 на користь пива. Так, пива я б випив, проте не те, що варять у нашому місті, а з моїх рідних країв, можливо з Львівщини. З цими думками я уявив собі природу Західної України, де я власне і народився. Зелені ліси і луки, Карпатські гори, сади та сквери у містах та селищах, затишні вулички Тернополя та Проскурова. Я згадав, як любив рано вранці виходити з дому і вирушати лісом до річки, а там... Сів на березі, подивився на інший...Дівчата...купаються...Голі. Більш за все із них мені подобалася чорнява мала із кирпатим носом, як потім з’ясувалося її звали Маргарита, але це була вже інша історія, про яку я ще згадаю. Мої спогади обірвав дзвінок на мобільний. Завдяки рингтону я зрозумів, що це телефонує моя подружка. Проте я так здивувався цьому дзвінку, що навіть трошки завтикнув узяти трубу. Коли я дістав мобільного із кишені він замовк. Я перевірив пропущені виклики і зрозумів, що не помилявся. Це означало, що наступний дзвінок був не за горами. Чекаючи на „передзвон” я ще трошки пороздивлявся написи на стінах вагону, мені дуже сподобався віршик, що було надписано рожевим маркером на агітаційній рекламі якоїсь бісової партії: Якщо у тебе достатньо мозгов, Ти розуміти повинен, Смачнішим за сало є лише плов, І ми його не покинем! Плов на сніданок, плов на обід, І на вечерю плов, Давайте ж бо вип’ємо за узбеків Класних пацанов! Доволі дивним мені видався зміст цього слогана, але дуже порадували формулювання та особливо непередбачуваність та неповторність західного діалекту, яким, власне, він і був написаний. Поїзд почав поступово спинятися, попереду замерехтіли ліхтарики і врешті-решт ГОЛОС промовив назву станції. Саме в цей епатажний момент мій мобільний задзвонив вдруге... - Алло.. - Чому ти не береш слухалку, коли я тобі дзвоню? – спитав розлючений проте лагідний та приємний голос. - Вибач, просто я замислився щодо проблем шовінізму на крайній Півночі, - відповів я. - Знову твої жарти, ти ніколи не міг говорити зі мною спокійно і відверто, а тому завжди кепкував, та мені це набридло, чуєш, НАБРИДЛО! - Якщо ти подзвонила лише для того щоб сказати мені це, то мені дійсно тебе шкода. - Та як смієш? Ти не маєш права глузувати із мене, навіть лише тому що тобі розуму бракує для мене, з’їв? Ти не можеш з мене глузувати – так не має бути! Не бажаючи вести далі цю безглузду розмову я удав короткі гудки, вважаючи це дотепним, а потім додав :” Ваш абонент просив передати, щоб ви ішли...перетелефонуйте, будь-ласка, пізніше і він повторить вам це сам!”. Моя, огидно сказати, обраниця не оцінила жарту та поклала слухалку. Чудово, знову хтось поставив під сумнів наявність у мене розуму, що ж напевно це моя погана карма, а моє кредо – провести життя бідуючи, займаючись розв’язанням того таки складного питання клятих ескімосів з Півночі, завершити своє життя у Тибеті у віці 103 років лисим босим і беззубим...та без розуму... -3- Мій вагон продовжував мчати далі, а я ...я продовжував мчати разом із ним, я так і не придумав куди я подамся цієї ночі, але я знав лише одне – я точно не піду додому. Мій дім – моя фортеця, не зважаючи на те, що там огидно, волого, пусто, нудно і там я сходжу з глузду. Там я втрачаю розум, чорт, в мені ж дохідливо розповіли, що у мене його немає. Проте ні, я туди не поїду, будь, що буде, але я туди не повернуся, принаймні сьогодні. Поїзд зупиняється, ГОЛОС оголошує станцію і я виходжу. Через кілька хвилин блукань я усвідомлюю, що знаходжуся неподалік від Житнього Ринку. Доволі непогане місце. Тут я не повинен пропасти. Це принаймні центр міста і тут я завжди знайду смішних людей, які захочуть зі мною поспілкуватися, адже вони так часто до мене підходять. Не знаю чому так відбувається, можливо це через мою зовнішність чи вираз обличчя. Зазвичай, як і зараз, я одягнений у потерті старі сині джинси, темний светр, який я придбав у дорогезному магазині, щоб справити враження на свою колишню, чорних туфлях та у темному пальто, про яке я уже взагалі-то згадував, для нетямущих нагадаю – мені його подарував тато. На шиї у мене виграє кольорами яскравий шарф, а на поясі важкий свинцевий ланцюг. Обличчя моє доволі худорляве – воно відображає усе, що зі мною сталося в останні дні – зазвичай це різного роду гулянки та вечірки. На мою думку у тому образі життя, який я пропагую немає нічого поганого, адже кожна недолюдина в свою 19 років повинна пройти через усе це безглуздя, навіть, якщо вона відчуває, що створена для мистецтва і повинна посісти у своєму житті позицію щонайменш Наполеона. Так от, моє обличчя випромінює скептичне ставлення до життя та робить мене молодшим роки на 4, ніколи не розумів чому, але мені про це завжди казали, та це не створювали мені проблем із самооцінкою. У мене карі очі та ніс вигнутий у всі можливі із двох боки, справа в тому, що у дитинстві у мене була погана звичка багато говорити зайвого, це не завжди усім подобалося. Чомусь реакція оточуючих на мою дитячу іронію була доволі схожою. Власне зараз ви і прослухали коротку історію про те, як мій коханий ніс став таким, м’яко кажучи нерівним. На відміну від більшості сучасної молоді, вуха у мене були незаймано чисті та не мали у собі жодної дірочки. Стрижений я був доволі коротко, а на моїй голові красувався відмінної форми ірокезик, сантиметри 2 заввишки. Одним словом, я був звичайнісіньким чолов’ягою недостатньої статевої та розумової зрілості і цим ніколи не викликав негативних емоції у перехожих, доки не відкривав свого дурнуватого рота, у якому жив мій придуркуватий гострий язик, що завжди дарував мені якісь проблеми... Повз мене повільно промайнув Житній Ринок і почалася череда незрозумілих невисоких будівель, в яких було розташовано безліч квартир у суміші із різноманітними конторами та офісами. І тут на мене натрапило перше щастя за ніч. До мене наближався мужик років тридцяти, у руках у нього була пляшка недопитого, звареного неподалік пива, яким він розмахував у різні боки. Він, як і повинно було статися, підплив до мене. Спочатку, коли він попросив у мене закурити, а я відмовив, бо був порожній, він понурився. Проте недовго думаючи завів свою промову, на яку я і чекав. - Синку, скільки тобі років, - спитав він. - Дев’ятнадцять, - відповів я, проте не одразу зрозумів, навіщо я це зробив і яке йому до того діло. - А от мені уже стільки років... – промовив мужик і зробив розумне, навіть трохи сентиментальне обличчя. Насправді мені здалося, що він просто намагався згадати, але щось йому явно в цьому заважало. - Ти хоч розумієш, скільки усього я пройшов у своєму житті, - продовжив він. - Ні, - невпевнено сказав я, наче мене це дійсно зацікавило. Чесно кажучи, я не маю жодного бажання розповідати, що саме він мені почав казати. Можу сказати одне – такі історії були мені не нові та зовсім неоригінальні. Афганістан, родич, що є близьким прибічником Сталіна і врешті-решт наш герой, який є найнещаснішою людиною у світі, яку усі покинули і забули. Мені ж випала величезна честь врятувати великомученика та люб’язно надати йому копійки у розмірі десяти гривень на пляшку, яка неодмінно все виправить та загоїть усі рани. Мені доводилося чути такі розповіді не вперше, тому я уже знав, як себе поводити та без усілякої зайвої балаканини відшив старого( для мене він і справді старий, хоч і невдаха). І тільки-но я почав розвертатися, коли йшов, щоб відразливо проводити поглядом свого опівнічного друга я помітив, як у нього із кишені щось випало. Я було хотів йому про це сказати, але сам не розумію чому не став цього робити. Можливо я побоявся продовження слухання такої сердешної історії. Моє тіло на мить закам’яніло, я немов не знав, що робити. Коли чоловік відійшов достатньо далеко, наскільки це було для нього можливо я чомусь повернувся і підійшов до втраченого предмета. Це було щось на зразок зошита, доволі симпатичного зошита, але дуже потертого та пожмаканого. На своє власне здивування я підібрав його, навіть не відкриваючи поклав у кишеню, розвернувся і пішов далі у своєму напрямку... -4- ...Моє життя було наче у дивній казці, я був королем цього іноді тупого, бездарного, сірого світу. Мені було підвладно усе – вода, земля, вогонь, мені була підвладна ти, але тоді я ще тебе не кохав по-справжньому. Я забув, як це...кохати. Доволі просте та безглузде почуття, Адже ти нічого не робиш, ти не прикладаєш ніяких зусиль – ти просто любиш і все, і отримуєш від цього задоволення. Тоді я цього не розумів, а зараз... Ми ніколи не знаємо, що ми можемо втратити, ми розуміємо це занадто пізно щоб щось виправити, переграти, переписати. З тобою у мене було все – впевненість у собі, у своїх силах. Що найбільше мене мучить, так це те, що я дав усе це тобі, але ти не те щоб оцінила це – ти просто взяла, і у мені пропала необхідність, більш я став тобі не потрібен, адже ти і так уже могла би досягти усього, чого хотіла завжди. Я пам’ятаю тебе іще малим несміливим дівчам. Ти не знала, чого ти насправді варта. Зараз я пишу ці слова, і мені навіть здається, що пишу я не чорнилом, а власною кров’ю, настільки вони мені тяжко даються. Моє горло пересохло, мені немає чим дихати, тому що я дихав лише тобою, а зараз тебе не стало... Часто доводиться чути по телевізору у фільмах про кохання – із тобою померла частинка мене. Зараз я розумію наскільки це награно, яка це неправда. Разом з тобою померла не частинка, разом з тобою помер весь я. Я більше не хочу жити. Але я не зроблю із собою нічого поганого. Лише тому, що є ще люди на цьому світі, які мене люблять і які будуть тяжко переживати. Лише тому, щоб не змусити тебе удавати, що тобі соромно, що ти за мною сумуєш і почуваєш себе винною. Я не хочу вчинити так, як вчинила ти і вбити ні не частинку, а цілком вбити людей, яких люблю я. Насправді люблю, а не так, як це собі дозволяла робити ти. У мене склалося враження, що ти весь час грала зі мною в піжмурки і піддавалася у цій простій та дитячий грі. І пишу зараз ці слова, знаючи, що ніколи їх не прочитаю, що ніколи не дам їх нікому читати, навіть тобі, як я це робив завжди. Проте я щиро відчуваю, як ці рядки рятують мене від втрати свідомості, від втрати сенсу. Пишучи їх, я наче тікаю від реальності, яку створила для мене ти, в яку я не хочу вірити, яку вже ніколи не змінити. У мене є молода та талановита подруга-письменниця, вона саме почала писати роман під назвою „Суки отримують усе”. Можливо ти її знаєш. ЇЇ прізвище Карпа. Можливо це трохи образливо, але мені здається, що це правда і ти це доводиш. Пробач, я не мав казати таких речей, я не мав права. Як я міг. Хоча ти ніколи не прочитаєш цього щоденника. Навіть якби була ще зі мною, ти б не прочитала його, а так... Мені легше писати його у вигляді діалогу. Так я маю враження, що не остаточно тебе втратив і саме зараз те й роблю, що спілкуюся з тобою. Ти ж не проти? Мовчиш. Ну добре, не треба зайвих слів. Їх було занадто багато, особливо від тебе. Хоча ці „зайві” слова змушували мене жити і вірити у життя. Вони давали мені надію. Уже доволі пізня година. Ти вже напевно давно спиш, але я чомусь ні. Хоча це зрозуміло. Той хто відрікається і йде на гріх завжди почуває себе краще. Коли він зізнається у всьому, що зробив він, наче, почувається ліпше. У нього складається враження, що він сповідав свої гріхи і тепер точно потрапить до раю. Я буду молитися решту свого життя, щоб ти туди потрапила. А коли я помру, я буду радіти за тебе, уявляти, як добре тобі на небесах, але я буду це робити із пекла. Якщо усе, що трапилося було необхідно тобі саме для цього, то я на тебе не ображаюся. Якщо це потрібно було повторить іще десять разів, я б на це погодився, аби було добре тобі, більше в житті нічого не має сенсу. Нічого. -5- Я закрив знайдений мною щоденник із жахом на очах. Я саме пройшов ряд, здавалось би нескінченних домів, читаючи свої думки на листку. Містика. Подумав я у перший момент, але одразу одумався. Ні. Такого не буває напевно просто схожі долі. Але це не моя доля. Було відчуття, шо це станеться. Тривожне відчуття. Але дуже реальне! Взагалі, щодо питань кохання у всіх нас схожі долі – хтось любить, а хтось ні, хтось страждає, а хтось ні, для когось це гра, а для когось реальність. Мене вразило інше – звідки у такого зачуханого мужика у кишені такий щоденник? Звідки така красива історія кохання, такі почуття, така красива думка, записана на папері. Здалося, що це писав дійсний майстер пера, але аж ніяк не якісь звичайнісінький п’янчуга, якого я щойно зустрів неподалік Житнього ринку. Я вирішив змиритися із думкою, що цей щоденник він або знайшов десь на смітнику (адже на вигляд записнику було багато років), або забрав у якогось чесного чоловіка, із якого як із мене вибивав гроші на „похмєл” . Я порішив собі так і продовжив свою мандрівку. Але по дорозі мені не давало спокою те, що було написано у щоденнику. Ні, я не маю на увазі те, як красиво усе це було написано. Мені не давало спокою те, як це усе збігалося із моєю історією (майбутньою). Розумієте ж бо, у мене колись сталася така сама історія любові (Господи, цього ж не було, а тільки буде!), але за браком хисту до письма я забив на писання до щоденнику якихось сентиментальних речей, але текст, який був у мене в голові – він абсолютно ідентичний! „Та годі тобі”, - подумав я і пішов далі. Мене трохи турбувало питання, воно стосувалося того, де мені провести ніч. Як вам уже стало помітно, я завжди тактовно від нього відходив – так у мене складалося уявлення контролю ситуації, але це було зовсім не так! Я дійсно був розгублений і не знав, що мені робити. Свій рух я спрямовував явно до географічного центра міста. І тут мене зупинило як вкопаного – я побачив на заборі іще один напис ( у даний момент читач повинен здивуватися наявності забору, тим більше із написом, у центрі мегаполісу, проте...), мене прикувало до нього, оскільки я був неофіційним фанатом різного роду написів на заборах, у метро, стінах тощо: Ми голосуємо за комуністів Знаємо – правильно так! Пабло Неруда та Іліч Ленін Кожен крутий чувак! Можем назвати інших імен Безліч, але не зараз Хто голосує за нас –молодець Інший - піда.... Як ви уже зрозуміли, я фанат усіляких політичних лозунгів, або того, що написано на їх місці. В той самий час це не заважає мені залишатися порядною людиною і замовчувати деякі подробиці поліграфії агітаторів. Після недовгого уроку читання я продовжив свій шлях і невдовзі опинився на вулиці імені самого себе (Якого Біса я плету, це вулиця не мого ім'я!) – одній з найбільших у місті, Мені завжди було приємно нею ходити... Глава друга "Університет - то є школа життя, проте життя сірого та нудного. Врешті і життя там немає. Та й із школою він не має нічого спільного" Вовчик Полікарпович Хома -1- Я прокинувся о шостій тридцять ранку. Клятий будильник. У цей момент я був готовий зробити із ним страшні речі - розбити (банально), викинути у вікно, (попсово), стукнути молотоком, ( жорстоко) придати священній інквізиції, ( Жанна д'Арк?) з'їсти (?!!!)... Але факт залишається фактом, мій вірний друг продзвонив о 6.30, отже зара мушу підійняти себе із ліжка та рушити на святкові збирання до універу (я сказав святкові?!). Проте, розуміючи усю недбалість та безвідповідальність своєї натури я продовжую клеїти дурня та валятися на дивані-ліжку. Мені тепло. Мені добре. Затишно... Спалах. Лягай. Кляті німці знову атакують із правого флангу, а підкріплення так і не приходить. Що в біса відбувається?! Сиджу у мокрому, вогкому та холодному окопі, але чомусь тут мені затишно, приємно та зручно. Я дивлюся праворуч - тут лежить мій бойовий товариш, який стікає кров'ю та просить про допомогу. Замість ноги у нього жахливий шмат м'яса із якого не перестає сочитися червона рідина, певно то кров. Ліворуч від мене сидять двоє моїх однополчан та грають у карти - в дурня. Як на мене, то сенсу їм грати не має, адже тільки бовдур у такій ситуації гратиме в карти, отже усе і так ясно. Обережно визираю з окопу. Чорт забирай - купа фріців із шаленими пиками зі свистом біжить на нас. Я спершу кидаюся до вояки праворуч, тріпаю його за залишки ноги і благаю допомогти - дурнувата ідея,ба? Отім розуміючи свою дурість втупу повертаюся наліво і приєднуюся до гри у карти (одним дурнем більше). І в той самий момент, коли я отримую на руки самі козирі до нас в окоп застрибує злобний нацист і б'є мене прикладом по голові...Спалпах. Я відкриваю очі і не можу зрозуміти, шо сталося? Один, Два, Три, Чотири - Йо... 8.24!!! Я проспав першу пару! Кляті німці. Так і скажу викладачеві : "Мовляв, я тут Родіну спасав от фашистав і поетому опоздал, простіте, пожалуйста..." - Тупо. Елемент несподіванки змусив мене швидко звестися на ноги і попрямувати до кухні. На ліжку навпроти було уже усе акуратно застеляно, отож мій дружбан Вовчик в данний момент був на парі і ніяку Родіну вранці не рятував (Відкосив від армії?). На кухні я знайшов подерті шпалери на стінах, старезний стіл у розводах та чайник на плиті, до нього і була звернута моя увага. Заливши останнього водою і поставивши все ж того чайника на електроплиту, я почимчикував до ванної. Ця кімната у моїй з'ємній квартирі нагадувала усі інші та мала розміри десь два-на-два. Потріскана плитка бежево-сірого кольору, низька стеля та задрипане дзеркало нагадало мені про безхмарні та неймовірно щасливі часі Радянського Союзу, про який мені так любила розповідати моя квартирантка - бабця Віра Іванівна. На поличці я знайшов свою зубну щітку, із неї вже доволі порядно стирчало шось (те, з чого вона зроблена) у різні боки. Оскільки грошей у мене взагалі ніколи не було, то я вдовольнявся такою обстановкою моїх непутящих справ. Почистивши зуби пастою із ефектом відбілення ( таки правду на ній писали - зуби у мене були напрочуд рівнесенькі та блискучі) я спробував навести лад на своїй голові, але мені це вдалося паскудно. На кухні саме почав свістіти чайник. Я заварив себе чай "Спокуса" (божевільна суміш чорного, зеленого чаю та якихось іще приємностей) у фарфоровому чайнику, що дістався мені від бабусі та зазирнув до холодильника. Я уже згадував свою вихованість, так? Ось, лише вона стримала мене від промовляння певних, не дуже приємних вуху фраз. Клятий Вовчик поїв усе печиво та масло (це все, що в мене залишилося з передачі від батьків). Я закрив дверцята свого рефрежиратора - там погасили світло. Аби не чекати доки запариться мій чай і не паритися самому, я пішов знову до спальні і почав одягатися. Кімната у нас із Вовчиком була у стилі всієї квартири - приблизно два-на-два. Там вміщалися два ліжка, тумбочка, нічний столик та шафа для речей. У шафі я знайшов чисту футболку із фотографією Андрія Хливнюка та його автографом, подерті джинси та чисті шкарпети ( брудні шкарпетки Вовчика "стояли" поруч та забезпечували наших відвідувачів неповторним ароматом Львова, звідки, власне, й походило те створіння, яке простий люд звав Вовчиком, а непростий Володимиром Полікарповичем Хомою). Взагалі, Вовчик був доволі цікавою та неординарною особистістю. Якось у Загальноосвітній школі нумер 2 міста Львов ( звідки був родом Володимир Полікарпович) відбувся справжній фурор, який був спричинений учнем доблесного 10-Б класу. Будучи геніальним математиком та паршивим лінгвістом, ( взагалі, такі слова як "Вовчик" і "Лінгвіст" не рекомендується використовувати в одному реченні) Вовчик заявив, що вельмишановний пан Кіплінг є українцем (бо як тоді він писав українською, думав Вовчик, читаючи переклад одного з його творів), а товариш Мауглі є не ким іншим як прототипом Кобзаря чи навіть самого Каменяра, тільки без кирки та деяких предметів одежі. Своїми феноменальними здібностями та пізнаннями Володимир радував не лише викладача мови та літератури, але й хіміча на прізвисько Йо-Йо (Йосип Йосипович), якому доводив, що таблиця Мендєлєєва є нічим іншим, як кошмарним сном ученого, а після того зачинав розповідати про свої власні глюки, які йому вижалися влітку у селі під час відпочинку на конопельному полі. В той самий час вельмишановний Вовчик був геніальним математиком та з завидною постійністю перемагав на обласних олімпіядях. Так він і вступив до КПІ. Ось так. Одягнувши на себе усі свої знахідки (окрім Вовчикових шкарпеток звичайно), я пішов до кухні і наповнив своє горнятко теплим та запашним чаєм "Спокуса". Оскільки більш нічим побалувати себе я не зміг, довелося удати, що вранці я багато їсти не можу й не хочу і тому я цілком задоволений життям. Зібравши у торбу кілька книжок та зошитів, я вийшов спочатку з квартири а потім із під'їзду нумер 5, шо в домі 41 по вулиці Червоноткацькій. На вулиці було уже тепло, бо була уже весна... -2- Зайшовши до станції метро Д. та досягнувши турнікету, я загадав про ту безглузду ніч та число Пі. Згадав я про той осінній холод та моє поривання до пригод, яке, як завжди, ні до чого не призвело - таке наше безглузде й нецікаве життя. Осінь та зима пройшли на одному диханні, без особливих подій. Єдиним цікавим спогадом був щоденник, який я підібрав на вулиці, але чомусь я так і не прочитав більше жодної сторінки із нього. У вагоні метро я чув той сами ГОЛОС, бачив тих самих людей, але більш нічого цікавого там не було. На станції РС я вийшов та попрямував до свого триклятого, задрипаного, ненависного університету четвертого та найвищого рівня акредитації. По дорозі я слухав свій старенький проте до болі рідний та улюбленний плеєр. У вухах мені співали про міліцейський бобік та придурків, які у нього наклали. Мені подобалася така музика, можливо тому, шо вона було українською та нагадувала про рідні місцини і минуле, проведене у забитих районах мого убитого міста. На сходинках, що вели до університету я зустрів свого не те шоб товариша, але доброго знайомого із яким ми добре фестивалили на першому курсі. - Шо тіко на учьобу? - Та. А ти вже додому. " Пост сдал - пост прінял?",- спитав я із саркастичною посмішкою. - Та да - без особливого захоплення відповів мій не то шоб товариш, але знайомий. На цьому й закінчився діалог двох роздовбаїв факультету іноземних мов Київського університету тих самих нерідних мов. Він, окрилений свободою, поспішав додому до гуртожитку (завди дивувався, коли студенти називали гуртожиток своїм "домом", але і я називав свою бідолагу-квартиру домом), а я мусив іти на пару мало того шо історії, та ше й до того ж мови!!! Найстрашніший предмет за весь курс навчання спіткав мене так само невдало та невчасно, як той придуркуватий фріц, що стрибнув до мене в окоп. Викладач - гроза факультету іще з лекції обіцяла зробити з мене м'ясо по-хвранцузьки (але слава Богу, шо я не знав як то, бо, чесно кажучи, кухар я був неумілий), а сьогодні мені саме світив семінар з того предмету. У холі універу я зустрів ще силу-силенну друзів, товаришів, знайомих, не те шоб знайомих, а так; хтось пропонував сходити у парк на "півас", хтось здоровкався і тікав геть, дехто навіть не помічав у вихорі жіночих тіл та спідниць, що минали нас. Шодо спідниць, одразу хочу розставити усі крапки над комами і сказати, що 80% студентів нашого ВУЗа становили саме дівчата. Саме тому Вовчик розповідав мені, що в КПІ наш заклад називають п...дохраніліщєм ( ви ж пам'ятаєте про вихованість,та?). Так от, промайнувши через усі ті спідниці, маєчки, блузочки, гольфіки, сорочки та футболки я потрапив до аудіторії на п'ятому поверсі. Коли я зайшов туди, до пари залишалося іще 5 хвилин, тож я устиг спокійно сісти на своє законне місце коло вікна та формально поздоровкатисяь із одногрупниками ( любив називати їх однокамерниками - хоча то й не смішно). Не без зневаги подивилися на мене дівчата, що не пропускають жодної пари: "Знов приперся, аби відсидіти і піти на пиво". Я знаю про шо вони думали насправді, бо то був мій дар - читати думки. Вони думали, що я дуже розумний - не прийшов не першу пару, де знову не було нічого цікавенького, ще й виспався, а до того ж зара почне розумничати і отримає "5" з історії мови. Таких як я не любили у групі, універі, державі. Наша країна ж бо любить твердолобих ідіотів, які сліпо підкоряються вказівкам, не висовуються і кажуть лише ті речі, які обміркували вдома ( шляхом напруженого процесу мозкорухання, потилицечухання і бутербродопоїдання). Вони були проти мене, але ніколи не насмілювалися того сказати - чи то боялися отримати відсіч, чи знали, шо я читаю їхні думки і цим скористаюся. Взагалі, цей мій особливий дар не був досить досконалим. Він працював не те шоб через раз, а навіть через два чи три. Він не був яскраво окресленим, а схожим на звичайний хід думок, тому його було доволі важко відрізнити від того, шо я собі надумував. Але іноді він давав неперевершені результати і витягав мене із різного роду пасток, як от хоч б на минулому тижні у деканаті. Я поясню. Мене викликали туди за числені прогули і збиралися навішати макаронів про відрахування, та коли я просік шо декан думає про проблеми їз чоловіком, я швиденько цим скористався і дав кілька цінних порад. Вона була здивована, але ті поради були настільки путні, шо гримати на мене вона не стала і пробачила на перший раз усі пропуски. Уявляю собі, щоб було, якби в той момент я довірився свому чуттю, а воно мене підвело - оце була б кумедія! Щодо порад, хочу повипендрюватись. Це є мій другий та останній дар - давати розумні поради, щодо життєвих та побутових ситуацій. Але він теж має певну погану карму - він не спрацьовує щодо мене, тому я завжди один і вже майже вбив собі у голову, шо сам того хочу (якшо ви згадали про ту телефонну розмову у метро, то скажу вам, шо на наступній день та собака мене покинула і пішла до хлопця без мізків, проте з Фіатом). Я завжди був один і мені так було добре... -3- Проігнорувавши погляди та насмішки сусідок я дочекався початку пари. В пекельно жарку, нагріту весняним сонечком кабінету зайшла старезна бабця із стаціонарною на час занять щелепою і подарувала нам награну посмішу - діло було погано. Перші 30 хвилин заняття пройшли напрочуд вдало, мені вже було здалося, що вона забула усі мої вибрики на лекції (власне і вибрикаме це не назвеш - ми із друзями чи то знайомими несамовито реготали із доволі привабливої дівчини, яка нап'яла на себе бозна-який вельветовий комбінезон та виглядала у ньому як телепузик чи радіоживотик - кому я подобається), забула свої власні погрози влаштувати мені пекло на семінарі, та познайомити із усіма прописаними мешканцями усіх 9 кіл того таки пекла, так яскраво описаних Данте Аліг'єрі. Взагалі-то вона зупинилася на словах "дев'ять кіл", а потім на неї напав тупняк, бо вона не могла згадати в якому часопису, газеті чи коміксі вони вичитала про ті кола. Коли ж я додав заповітне слово "Данте", вона мабуть вирішила, шо то я її так культурно послав і почала несамовито гирчати та гавкати. Усе то було добре, але не минуло і трьох хвилин мого самовдоволення , як вона промовила чарівні слова: - And now,student Sadovets', would you be so kind to tell us about the Verner's Law*? Примітка : *А зараз, студент Садовець, будьте такими люб'язними та розкажіть мені про закон Вернера. Жах перемішаний із захльбуванням власної слиною, недоброзичливі поглади студенток моєї групи - усе це відбило моє щире та чисте бажання розповісти про той клятий закон кудись далеко у Гімалаї, а може навіть і далі. Декілька секунд я знаходився у реальному такому ступорі, лиш потім витянув із себе кілька слів після яких сталося неймовірне. Наскільки я зрозумів, моя відповідь була настільки точною та лаконічною, шо сподобалася навіть цьому середньовічному чудовиську із сімейства Вовкулакових, що бере свій початок десь у хижих лісах не менш хижої Трансільванії ( насправді прізвище викладача доволі українське та викливає велику повагу у всіх націоналістів та м'ясолюбів - Холодець). Воно зауважила : -Enough.Thank you "What the fuck is goin' on? Thank me?!!!"(Такі вирази не потребують перекладу чи то через свою елементарність, чи то через вміст ненормативної лексики, до перекладу якої порядна людина не вдається, от так!) - подумав я. У той момент я не міг зрозуміти - чи то є новий засіб катування молодих, зелених, недорозвинених, збочених, пропитих та іще багато яких студентів, чи то тупий жарт (бо мені геть не смішно стало), чи то є тільки початок? До кінця пари, і навіть із дзвоником я так і не знайшов відповіді на це питання, бо увесь подальший час мене і пальцем не зачепили, і навіть поставили четвірку! На виході із класу я спостерігав все ті ж невдоволені фізіономії "подруг", найстаранніші з яких спромоглися отримати лише "4" з мінусом, як би вони не лизали п'яти викладачеві. Але знаєте, я до того всього уже звик і мені відверто було по барабану, шо вони собі думають. Я вважав, що вони сердяться на мене через те, шо я намовляв хлопців з факультету поїхати на 8 березня до Болівії, а саме до Ла-Пасу, аби не дарувати дівкам подарунки, а накупити у шумній болівійській компанії пива та відзначити Міжнародний Жіночий День на висоті більш ніж три тисячі метрів. Так от. Я, окрилений тим неймовірним щастячком, шо мені так раптово привалило, лечу корилором у пошуках бодай когось із знайомих, бо така вже вона людська натура - як тіко стається шось добре, неодмінно маєм то розказати та повихвалятися. Шо за чортівня? У мене купа знайомих, але жодного я не бачу! Наче повимерали!! Пусті коридори, пусті сходи, пустий буфет. Розгублений, спантеличений, проте щасливий я рушаю до вулиці (вирішивши, що я уже зірвав сьогодні куш я дійшов думки - як завжди геніальної - шо того має мені бути досить і краще не ризикувати здоров'ям і йти з тої божевільної установи четвертого та найвищого рівня акредитації). Я іду до кіоска із булочками і раптом...Ніагарський водоспад падає швидше, реактивний літак летить стрімкіше, рожеві фламінго стають напрочуд рожевими, лисий ректор вкривається шевелюрою, птахи співають мелодійніше, уряд починає працювати, гривня росте, сніг у Норвегії тане, море у Криму нагрівається, хлопці в парку тверезіють, декан посміхається, універ падає, Вовчик прасує шкарпетки і т.д. Коротше, серце зупиняється...Я бачу її... Глава третя -1- Шоста година вечора. Я уже годину як удома, проте Вовчика усе ще немає - починаю переживати за цього дурня, як мати переживає за своє немовля, як нобелевський лауреат переживає за своє творіння, як Дарвін переживає за еволюцію, як імпотент переживає за полюцію - ось приблизно так я переживаю за того придуркуватого гобліна, який ніколи не "освіжає" свої шкарпетки. Я сиджу на кухні (яка два-на два) і дивлюся у вікно. Там я бачу вуличку, якою снують люди, шо або раніше відпросилися із роботи, або просто бездарі та ледацюги, і просто тиняються вулицями міста. За вікном хороша погода, сяє сонечко, небо безхмарне аж до блакиті(!), а як співають перші весняні птахи, а яка кортока спідниця он у тієй "дамочки"!!! Поглянувши на спідничку, я мимоволі згадав про свій ВУЗ. Але не про пари, не про четвірку, шо я її сьогодні отримав, а про дівчину, про чіксу, яку я побачив одразу при вході. Ні, я доросла людина, я не поведуся на перші почуття! Аби не божеволіти самому вдома (домашнє завдання мені аж ніяк не загрожувало) я пішов до коридору, накинув свою вітровку та вийшов із квартири. У ліфті я зустрівся із своєю сусідкою-бабусею, яка саме йшла отримувати свою пенсію. Така дивна річ - за 2 хвилини спілкування можна дізнатися про людину геть усе. Ні, не з того, що вона розповідає (мала пенсія, висока квартплата, уроди онуки й діти, політика, погода - "Шо ж то робиться!!!" і т.д.), а саме, шо у неї всередині. Старі люди, як і діти, не вміють брехати й стримувати емоцій... Вийшовши із під'їзду я вирушив до найближчого пивного кіоску. Там на щастя не було черги, тому я без перешкод купив собі пива та сигарет ( нарешті я не маю того клятого вибору - ура!!!). Я купив собі пшеничного пива та надлегких цигарок, бо давно збирався кинути курити. Сісти я вирішив біля під'їзду, там саме була вільна лавочка. Лавка та відрізналася характерними пропалами із боків та написами типу " Iron Maiden","Punks not Dead". Раптово задзвонив мій мобільний - це було повідомленняя: " Бухгнаю із дшрузясм, булру пізпо, твійк Вокчмк" Після 15 хвилин розшивровки я зрозумів, шо то є : "Бухаю із друзями, буду пізно, твій Вовчик" Не скажу, шо я здивувався, я завжди був низької думки про студентів КПІ, а про Вовчика і потому, але мені вкрай було треба із кимось поговорити... Довелося міркувати. Перша половина пляшки промайнула, як перерва в університеті, за яку ледь встигаєш спуститися на вулицю і перекурити із кумпелями. І тут я впав у транс... "Коротенька спідничка вище коліна, довга коричнева кофтинка із глибоким декольте, чарівна посмішка ( дівчина-весна), легеньки шкарики ( доволі грубо сказано, та? Скоріше "туфельки"), довге-довге волосся і... неперевершені м'якенькі, пухкенькі, ніжні щічки...О БОЖЕЕЕЕЕЕЕ!!!! У мене мало подих не відняло! Господи Праведний ( хоч я і не віруючий, я це промовив), я у своєму житті не бачив такої краси серед жінок, а тут одразу зустрів ангела. Як то могло статися я не розумів, але на всі двісті був упевнений, шо бачив не людину , а ангела, щось неземне, бо ніщо земне не може мати такої краси. Моє серце почало битися із швидкістю, шо зашкалювало норму такого класного гіпертоніка. Воно не тільки билося, а ще й упало в самі п'яти. Там воно побігало, пострибало, зробило рандат із флягом і повернулося на місце, проте дуже збудженим. Мені захотілося співати, стрибати, бігати, малювати (але я не вмію!!!), писати вірші (вмію, але погано!), робити аплікації(?!!!). Коротше. Я закохався. Раз і назавжди. З першого погляду. До кінця життя. -2- Через кілька хвилин( як мені здалося), я прийшов до тями і побачив фігуру, шо йшла від бордюра до бордюра. На голові у ФІГУРИ була патлатість фарбованого білого кольру, обличчя було худорляве, як в усіх студентів другого курсу, вона була одягнена в білу майку та сірі джинси. На ногах у неї були бєрци. Коли ФІГУРА наблизилась до мене я зрозумів, шо то є Володимир Полікарпович, той шо призер багатьох олімпіяд. Але оте було важко назвати В.П. Хома, бо більше воно було схоже на Толіка - місцевого алкаголіка. Толік був найбільш колоритною особистістю нашого будинку, бо часто забавляв нас усіх бігаючи за зеленими чортиками та ловлячи у калабані Лохнеське чудовисько. На мій подив Вовчик упізнав мене і присів поруч на лавці. Ще одна річ, яка здивувала мене (навіть дві) це пуста бляшанка пива та сутінки, шо потрохи насувалися на місто. Певно я настільки замріявся, шо не помітив як пройшов час : "Влюблённые часов не наблюдают" - Пиво є?, - колоритно із акцентом чукчі сказав Вова. - Нє, - не менш колоритно, проте без акцента відповів я. - Ти ж розумієш, шо я трєзвий? - Ну та, а шо? - на автоматі відповів я. - У нас був факультатив з математики...Бг...Вг... Я ненавидів, коли мені брехали, тим більше Вовчик, якого я знав, як облупленого. Тому сказав просто, чітко і зі смаком : " Де нажерся, скотина парнокопитна?" - Бг...Вггг...Бр... - із повною упевненістю відповів мені Вовчик. - Свинота, пішли до хати. На тому наша розмова скінчилася і я( як завжди) потарабанив той макет людини додому. У знак покарання я поклав Володимира у коридорі та змусив обійняти поломаний тостер Віри Іванівни, який так боявся повертати. Нехай вже сволота віддувається, все одно нічого не згадає! Усю ніч я не спав, а та скотина хропіла у коридорі. Але то не важливо, бо я не міг забути її. Я радше б забув усе на світі, але не ті щічки... Часом я засинав. Уві сні ми кохалися, я дарував їй троянди, ми гуляли по Венеції, але усюди була лиш вона. Я втратив розум, а то погано для таких як я, котрі не тямлять у стосунках... -3- Наступноо ранку я скажено не хотів іти на ті кляті пари, але завчасно постріляв усіх фріців, піднявся, умився, поснідав, випив кави, одягнувся, вийшов із дому нумер 5, шо по вулиці Червоноткацькій. Все це було заради неї. Якби вона знала, чого то для мене варте - то одразу б закохалася у мене, вийшла за мене, народила трьох дітей і померла б в один зі мною день, але плани у Бозі були інакші... Аби не томити ваші душі скажу, шо не зустрів її того дня, і наступного, і взагалі на тому тижні. Увесь той час у мене в голові гуляло одне лиш питання - якого біса я не заговорив до неї тоді, а шо коли я її більш не побачу?! У п'ятницю, коли усі нормальні студенти кайфують, радіють вихідним, я був сам не свій. Я розумів, шо іще два дні замість того шоб споглядати свою кохану ( хоч так), я буду дивитися на лигарську пику В.П., який пішов у довгостроковий "запой" та поговорити зі мною не міг ( а мені це вперше було треба). Коли я того дня повернувся додому, мені було кепсько, паскудно, жахливо, херово. До того ж на моєму ліжку я застав Хому, шо спав там іще зі вчорашнього вечора. Нах, це все!(подумав я, забувши про свою вихованість) Пообідавши дріб'язковими пожитками, шо лишилися у Вовчика від батьків, я одягся і пішов блукати мітом. Перш за все я пішов до Дніпра, потім на Печерськ (сам не знаю нашо), потім на ВУЛИЦЮ СВОГО ІМЕНІ(?). Коли я проходив повз кав'ярню під гордою назвою "Кафка"( дуже поважаю того дядька) я мимоволі повернув свій погляд у зал того приміщення, певно хотів роздивитися. Але... Чорт забирай! Там сидить вона! Моя Марія Магдалена, моя Мона Ліза, Джоконда, Місс Всесвіт, Анджеліна Джолі, Аліна Кабаєва, Ані Лорак, Ванесса Параді, врешті - вона копія моєї мами в молодості і мій ідеал краси. Знаєте, зазвичай я такого не роблю, але мені просто зірвало дах (дуже-дуже вдало). Здебільшого люди, шо по вуха закохані роблять усілякі дурниці, але я... Зайшовши у того "Кафку" я упевнено замовляю каву по-ірландськи та без жодних сумнівів сідаю за столик до своєї коханої незнайомки. Дивлюся у її здивований погляд, беру її за руку, кажу усю чистюсіньку правду. У відповідь вона цілює мене у губи і ми разом виходимо із того кафе... Так-так...Звичайно...Брехун...Побійся Бога...Балабол! Насправді мені між ніг потекло таке зробити. Я лише постояв коло вітрини і пішов геть. Я йшов дорогою в нікуди, думав про те, ким я є ...(самоцензура). Мої думки перервав дотик до моєї шиї, м-м-м, доволі приємний та ласкавий дотик. Я обернувся. І... Переді мною стояла моя королева. Вона ніжно дивилася на мене, дивилася прямісінько в очі (наче знала, шо я від того млію). Нарешті вона промовила свої слова, чим урятувала мене від втрати свідомості :"Сонечко, мені здається, шо ми знайомі. Здається ти співаєш фанк у клубі коло Житнього ринку?". О Боже! Вона чула мене у тому клубі! Я дійсно виступав там останні 6 місяців зі своєю групою, де я був солістом. - Так...Я там співав...колись...ну... - Ти неперевершений,- промовила вона, чим урятувала мене від довготривалих заїкань. - Красно дякую, але то наврядчи так.. - Так ти іще й скромник, - сказала дівчина із довжелезною косою, розумним поглядом та неймовірними щічками. Так усе й почалося... -4- Не маю жодного бажання здаватися подібним до Пауло Коельо, якого я ненавиджу, тому не буду розповідати про усі подробиці зав'язки наших відносин. Сподіваюся свідомий читач, на якого я розраховую, і так усе це знає, знає як це звичайно стається. Я гуляв із нею вдень і вночі під луною, співав їй серенади під вікном, писав вірші та пісні, по сто разів на день казав, шо кохаю. Називав її усілякими дивними іменами на кшталт Галюсік, Галчьонок, Галюсічек, Галєчка, Галюнчик, Гальчік, Галік, Галунецьчи Галюнець, Глючик. Одне знаю точно - їй це подобалося, а я від того точно шаленів. Я шаленів зрештою від неї, її імені, парфумів, волосся, шкіри, вимови, вигляду та навіть смс'ок. Ми ходили обійнявшись, сиділи обійнявшись і обіймалися роблячи усілякі звичейні для закоханих речі. Невдовзі вона й сама почала казати мені схожі слова, почала щиро мене любити. Вона стала першою та єдиною дівчиною у моєму житті, яка водночас була розумною, гарною, ніжною, щирою, як ніхто в світі. Мені було досить її погляду для щастя, дотику для екстазу, ночі проведеної разом для того, шоб я відлітав у небо й не повертася навіть у дощову погоду, не боючись змокнути - не цукровий ж! Вона була моїм серцем, душею. Вона стала для мене єдиним сенсом життя. Я забув про усі проблеми, поневіряння, про свій кошмарний сон та те, шо сталося у 1987 році нашої ери,вона позбавила мене спогадів про це. Ми зустрічалися до занять в університеті, під час них, після них, і так до самого ранку, і знову з початку - я був одержимий нею, так само як і зараз. Одного разу ми сиділи на пагорбі і споглядали місто, що засинало, спілкувалися, як завжди, ні про що - ми це любили, це не було нам "в напряг". Тоді ми вирішили заночувати там, аби не розлучатися і прокинутися в обіймах коханої людини. Небо поступово ставало чорним, зорі вимальовувалися, їх ставало все більше, мої повіки закривалися, я почав сопіти і таки заснув. Тут і почалися неприємності... Глава четверта -1- У культурному клубі "Дзига", що знаходиться на вулиці Вірменський у файному місті Львові, точилася бурхлива дискусія. За старим дерев'яним столом колом розсілися представники свідомої української молоді й за келихом справжнього Львівського пива та смажених, із тонкою шкоринкою, духмяних мисливських сосисок обговорювали перепетії, які відбувалися у культурному житті міста та держави взагалі. Обговорювалися нові течії в мистецтві, перспективи розвитку власних креативних ідей, які, власне, тут і зароджувалися та проходили етап формування. За сусідніми столиками вільних місць не було. У суботній вечір тут зазвичай не було де яблуку впасти, та шо там яблуку, навіть сливі чи полуниці (кому шо більше до вподоби). Оформлено залу було доволі майстерно - майстерність дизайнера полягала у тому, шо він аж повісив на стінах аматорські малюнки ( натюрморти, на яких чомусь було намальовано груші). Оскільки будівлю було зведено кілька віків тому, а зараз усе старовинне було модним, то інтер'єр приміщення був те шо треба. Якшо чесно, то те місце мало свою певну енергетику, знаходячись там, почував себе наче у іншому вимірі, альтернативному якомусь просторі. Там не відчувалося плину дня, час там немов зупинявся. І це все не просто так! На другому поверсі будівлі, колись давно була діюча клепсидра (це такий старовинний водяний годинник). Зараз він уже не функціонує і саме тому, час тут більше не має ціни. Офіціантки весело снували залою кав'рні "Під клепсидрою", з кухні доносилися усілякі приємні аромати свіжої вечері та кави. За столом, який окупувала творча молодь, слово взяв Андрій. Він був гідом у світі музики для своїх співрозмовників. Андрій зачав жваво говорити про нові напрями , які все більше і більше беруть на озброєння столичні групи. Він розповів про один гурт, шо він спостерігав у клубі в Кийові. Гурт той грає фанк і доволі непогано. Головне те, шо їх соліст співає українською мовою і є добрим друзякою його однокласника Вовчика Хоми : "Ніби живуть разом, чи шо?", - прокоментував Андрій. Запримітивши, що слухачі його більш одержимі вечерею аніж тими балачками про музику, Андрій дістав цигарку та закурив. В компанії запанувала гнітюча тиша, усі втамовували голод - одні набивали черево сосисками, інші ковтали пиво, а Андрюха нервово курив. На вигляд йому було аж ніяк не 19 років, як писали в паспорті, а усі 24. Кремезна фігура, грубі риси обличчя, довге волосся та легка неголеність надавали його вигляду певного молодіжно-босяцького шарму. Він був одягнений у темну сорочку, світлі штани із тонкої тканини, легенькі коричневі мокасини, а на голові у нього красувався бежевий вельветовий картуз, посунутий набік. Через кілька хвилин, коли Андрон саме забичкував цигарку, хлопчина, що сидів поруч із ним завершив трапезу і відкинувся на спинку стільця, який ледь не хруснув. Хлопака прикрашувала вдоволена фізіономія ситої людини. Його звали Михасем. У компаній він вважався знавцем в галузі літератури, цікавився творчістю Марселя Пруста, писав свою пласну прозу, користуючись технікою потоку свідомості, але писав, як то кажуть "в стіл", бо неодноразово отримував відмови на участь в конкурсах та публікацію у журналах. Нещодавно у нього сталася чергова неприємна історія про яку він якраз почав розповідати. - Нє ну це вже геть абсурдно! Вони кажуть мені скільки і як писати! Мовляв у моєму романі лише 83 сторінки замість 100, як того вимагають умови конкурсу! "І шо я маю вичавлювати із себе, робити із своєї книжки, свого щастячка, свого дитинча якогось виродка й перетворювати на Санта Барбару?",- сказав я розлючено тому козлу. А він мені :" Взагалі справа не в обсягу, а в сенсі написаного, а він у вас, Михайле, відсутній, простий український люд не зрозуміє, ні, на нього негативно вплинуть ваші революційно-провокаціні думки, ваші націоналістичні "штучки", тому забирайтеся звідси геть шоб я вас тут більше не бачив!". -Місько, він право має рацію. Я й сам не одразу в'їхав у те шо ти пишеш. Якби ти не пояснив, шо чайник зі свистком то є метафора на вельмишановного пана Луценка, тупий холодний предмет на місці державного злочину прототип Віктора Федоровича, а коса, яку весь час підточує бідний, але щасливий селянин Ю. є нічим іншим як сам знаєш хто, то я б розцінив усе це як загадкову гру слів, яку написав якійсь неповнолітній прибулець з планети Сатурн. - Андрон! Хоч би тит мене підтримав. Ну не розуміє мене та бидлота, але ж ти - свідомий українець, фанат Симона Петлюри, Димної суміші та врешті вболівальник футбольного клубу "Карпати"... У дискусію несміливо втрутилася темноволоса тендітна дівчинка, що сиділа спиною до піаніно. - А мені роман Михаська сподобався, він доволі живий, близький мені по духу й написаний класно. - Дякую, Тая. Хоч ти мене розумієш. Шо візьмеш з того божевільного музики? Він навіть не знає де Несамовита знаходиться. -Народ. Ну може годі стібатися? Розкажіть уже мені про те ваше озеро , бо вже сили не маю терпіти, самі знаєте який я нетерплячий і як люблю усіляку там містерію та фантасмагорію. -Місько, правда, може годі мучить? Давай. Розкажи йому. Михайло неспішно допив, зробив характерний жест офіціантці, яка дістала три келихи і наповнила їх пивом. Через кілька хвилин на столі уже стояла нова порція того життєдайного напою. Місько підпалив цигарку і почав... -2- Минулого літа, коли ти Андроне поїхав до своєї тітки у Полтаву, ми з Тайкою вирішили якось урізноманітнити наш відпочинок і податися подалі від міста. У Львові тоді стояла пекельна спека, навіть у тіні домівок знаходитися було неможливо, а на сонці починали плавитися мізки. У якомусь журналі про Львівську область я вичитав, шо десь у Карпатах на полонинах Чорногори, Свидовця та Рахівського гірського масиву знаходиться таке собі озеро. Розташувалося воно не більше не менше на висоті від 1450 до 1800 метрів (точно не знаю). Озеро то є позахмарним реліктом давнього зледеніння. Коротше кажучи, краса неймовірна і природа там нічогенька (наче в підтвердження своїх слів Місько дістав пожмаканий буклет і показав фотографію, на ній було зображено неймовірної краси гірську долину, а на невеличкому пагорбі, наче встроєне простягалося озерце, що віддавало місячним сяйвом навіть вдень). Все б то воно добре, але озеро те не просте, а надприродне якесь. Кажуть, шо воно має якусь неймовірну таємницю і уміє викликати град, а у тих місцинах пастухи часто розповідають про безслідну пропажу худоби у бездонних водах озера Несамовите. Ось лише послухай легенду, яку я прочитав в журналі... "... Повертався з торгів у Мадярському Сиготі додому один гуцул з Жаб'єго. Зблудив подорожній перед горою Шпиці і спустився в якийсь величезний котел. Застала його ніч коло невеликого озера. Прив'язав він свого коня до каменя, а сам із сухих дров наклав ватру, взяв кітлик і пішов набрати води на кулешу. Лиш зачерпнув раз, тут величезний гуркіт зчинився. Глипнув, а на протилежному березі такий собі панок котить у файній бричці, запряженій двома норовистими кіньми. Під'їхав до газди і питає: — Що ви тут шукаєте так пізно? — Хочу повечеряти і ніч тут перебути, бо тяжко в темряві горами додому добиратися. — Та ви що, будете сухою кулешею з такої далекої дороги перебиватись та під корчем спати? Ходіть до мене, я недалеко тут жию та й Вас добре прийму. Сіли вони у бричку та й поїхали просто в озеро. Вода розступилася, і показався великий красивий палац. Всі вікна залиті яскравим світлом, а з хоромів радісні співи і музика долинають. Запросив пан гуцула за стіл, що аж вгинався від різних заморських наїдків і напоїв. Лиш вдарило за північ, вогні погасли, а весела публіка вляглася спати. Тим часом на подвір'ї замку хтось не вгавав, відчувався рух. Чоловік подивився у вікно і побачив купу людей, які заготовляли з водяної поверхні лід. — Шо то ви собі за таку роботу найшли серед літа? — дивується верховинець. — Це душі померлих грішників заготовляють град, — пояснює панок. — Коли вони ще жили — то я їм підслуговував, а тепер до кінця світу вони мені служитимуть. Зрозумів гуцул, що то нечиста сила до нього говорить і три рази перехрестився. Завирувало озеро, вдарило холодними хвилями об береги і викинуло геть на скелі гостя..." Мені якше често аж волосся дибом стало від того. Не знаю чого, але та історія мене чьотко зачепила . Тоді й рішили, шо треба то всьо перевірити. Вирушили ми з Таєю туди рано вранці в суботу. Спочатку поїздом, потім у місцевих дороги запитали. Мені одразу лячно стало, ше вдень, бо й дістатись ми туди ніяк не могли і дороги немов по колу ходили, і місцеві на нас спогладали схвильовано - тривожило їх щось. А одна бабця навіть розплакалася й суворо заборонила там ночувати й ні в якому разі не жбурляти в ту бісову воду каменюки - бо буде страшне лихо, що ознаменуються градом, який там зароджується. Ми ж дурнуваті діти нікого не слухали. Дістилися своєї мети десь о шостій вечора, було ще добре видно. Проте поки поставили палатку й запалили вогнище насунулися хмари й пішов дощ, дякувати Богові без граду, бо я б там мабуть обпісявся від страху. Словом нічка була та ще. Вранці, переповнені емоціями ми зібралися й тихенько змазали п'яти салом звідтіля. Я тобі в натурі кажу, Андроне, я всю ніч не спав, дивився на те озеро й відчував, шо воно не просте, силу воно велику має, негативну силу. Боюся ті розмови про душі померлих грішною смертю не пусті балачки. Можеш мені не вірити, але я маю в тому впевненість. Протягом того, як Михась говорив, Андрон нервово курив, а Таїсія кусала пальці й подивлялася по боках. "І ще, народ",- геть гнітючим дрижачим голосом промовив Місько - "Я там бачив.." У цей момент наче у фільмі жахів у залі погасло світло. Від переляку Тайка аж підскочила, а Андрон почав несамовито матюкатися. Коли ж у кімнату зайшли дві фігури із філіжанками кави із яких палало полум'я напруга спала - хтось замовив палаючу каву (фірмовий напій кав'ярні "Під клепсидрою"). Продовжувати Михась не став, а ніхто й не просив. Неначе хтось дуже не хотів, щоб він це зробив, хтось дуже впливовий та могутній. Запанувала тиша. До тієї теми більше цього вечора не повертались... Глава п'ята Часина перша : тверезість, свідоме сприйняття дійсності. -1- "Як же я люблю своє янголятко!",- подумав я крізь сон, обійнявши своє щастя. На місто насувалася темрява. В очах стояв туман. М'язи почали поволі розслаблятися, мимоволі голова вмостилася на галявині і я поринув у царство Морфея... Я опинився у темній та сирій печері. Я лежав на холодному камінні, аж раптом прийшов до тями і підвівся. Зі стелі на мене крапало, навкруги не було ні душі. Чомусь мені здалося, шо я сам в усьому всесвіті. Помалу я вийшов із тої печери і зрозумів, шо знаходжусь високо у горах, під ногами пропливали хмари. Перед печерою простяглася вічнозелена галявина. Вдалечині паслася худоба, коло дерева я примітив одинокого пастуха, що тихесенько схилився додолу і дрімав. Я вирішив спуститися і запитати де я є ( дурнувато, та? ). Я почав поволі сповзати зі схилу, під ногами мерехтіла трава та гостро кололо каміння, бо я ж то бачите був зовсім босий (?!). Пройшовши ярдів зі сто, я помітив, шо погода починає погіршуватись. Я не міг зрозуміти чому саме, бо іще 5 хвиль тому небо було безхмарне й стояла пекельна спека. У небі з'явилась перша блискавка, через мить пролунав звук грому. Як тільки я спустився у полонину прогримів повторний гром. Накрапав рясний дощик. В цей момент я пожалкував, шо залишив свій печерний притулок. Мені було мокро, холодно та незручно - бо я міська дитина, я не звик до природних катаклізмів. Тіло вкрилося гусячою шкірою від холоду, а волосся стало дибки. Раптом, я помітив, шо пастух прокинувся і попрямував прямісінько до мене. В ту хвилину мені було не до нього, тому я присів під могутніми гілками граба, який ріс поруч із невеличким озерцем. До мене підійшов місцевий пастушок і промовив: - Синку, якого біса ти тут забув в таку пору? - Яку таку пору? Ніхто ж не знав, шо дощ зніметься... - Та...То ви, міські нічого не тямите, а ми усе знаємо - що, коли і як! Мені не стало легше від освідомлення надприродніх здібностей гуцулів, але я чемно підтримав розмову... -Пане, а де у вас тутки переночувать можна? - Переночувать? Я бачу ти хлопець тямущий, наче й не дурний. Можеш у нас переночувати, якшо пообіцяєш, шо з місцевими цапатись не будеш. - Не буду, дядько. Мені аби поспати та речі просушити - промовив жалібно я. - Ну тоді гайда за мною, я тут неподалік жию... Чолов'яга повів мене коло озера, розповідаючи місцеві байки. потім ми почали підніматися під гору, а коли досягли наступного озера, я став наче вкопаний... Переді мною, наче встроєне у гори лежало озерце, яке удень віддвало яскраим місячним сяйвом! Я кілька хвилин стояв без емоцій та потім, коли мій подорожній запропонував іти далі, я так опішив, шо аж погодився. Наче за волею небес, враз розступилися води того озера,а в його серцевині закрасувався величезний палац. Пастух узяв мене за руку й повів до нього. У палаці тому було безліч кімнат, безліч прислужників, заморські ласощі та талановиті музиканти, шо грали фанк. Я одразу зачув неладне, але побоявся про те заговорити, тому почекав поки сутенітиме. Як тіко пробило дванадцяту, усе раптово погасло, люди позникали, а пастух лагідно захропів. Я тихесенько одягнувся і вийшов на подвір'я. Коли я перетнув поріг палацу я зрозумів, шо знаходжуся на глибині того озера, а кругом мене бігають якійсь люди й збирають кригу. У переляці я присів на камінчик та посупив голову. Через кілька хвилин мене штурхнув якійсь чолов'яга, саме тим розбудивши. Я повільно підняв голову...О Господи! Це ж моя копія! Він абсолютно такий самий як і я! - Привіт, Ігоре - сказав він. - Пр..П...Привіт - Шо, не сподівався зустріти? - Т-т...Та нє... - А я довго чекав на тебе, і чекатиму іще 10 років, аби ти прийшов, бо маю тобі шо сказати я. - А...А...А...хто ти?... - Я це ти. А ти живеш моїм життям. Не забув? - Яким ж-ж-життям...? - Хлопче, я прожив на цьому світі лише 15 хвилин, ти живеш уже 20 років. Чи я маю тобі пояснювати? - Але ж це неможливо. Так не буває. Так не може бути. - Добре хоч ти усе зрозумів. - Я знав, шо я тебе зустріну. Я вірив...( переходить на істеричний плач) Розумієш, я лишився один на світі. Батьки мене позбулися при першій нагоді. Мені неймовірно тя-тя...тяжко ( похнюпуючи ). Я так надіявся, шо ти живеш десь поруч, шо в тебе усе добре, шо ти є... Хлопчина упав на коліна, шморгнув носом і витер із обличчя сльози - бо не личить мужчині плакати. - Я знав, шо ти є. Я так утомився жити життям двох. Я так утомився від боротьби із самим собою. Ти так мені потрібен... - Запам'ятай лиш одне. Я тут не для того шоб розвіяти твої сумніви. То є ніщо у порівнянні із тим, шо тебе чекає. Ти маєш бути сильним та мужнім. Але більше я сказати нічого не можу. Будь сильним. Міцним. Піклуйся про батьків. Подивися в око морське.... Із цими словами людина зникла. Ігор же із переляку тричі перехрестився. Як тіки він це зробив, його підхопила хвиля та викинула із води на скелю. Я ( тобто він) відкрив очі... -2- На вулиці був уже ранок. Я, як і засинав, прокинувся на пагорбі, проте поруч зі мною не було ні душі. Я здивувасся, розлютився, але вирішив діяти згідно обставин і прийти до тями. Я став на ноги, підійняв із землі свою олімпійку, на якій спав, та попрямував до лісу у пошуках стежки, якою прийшов сюди ввечері. Я йшов поміж соснових дерев та дивувався, як я учора не помітив такої краси? Турбувало мене і інше питання - де Галчік? Певно моя пика уже їй остогидла і вона побігла додому - заспокоїв я себе, від чого стало іще менш спокійно. Я довго йшов звивистим битим шляхом, аж коли я побачиа її... Моя королева йшла мені назустріч. У руках вона тримала корзинку, накриту оксамитовим простирадлочком, на обличчі у неї була посмішка - найрідніша у світі... - Куди ж ти зібрався, Робізоне? -А..а... - мені наче мову відняло, бо не міг я зізнатися, шо повірив у її зраду. - Невже ти вирішив, шо я тебе залишила? - Та якшо правда то так... - чим я пишався, так це тим, шо завжди казав правду, за то вона може мене й любила. - Сонечко моє, та невже я тебе колись полишала, тим паче у лісі? - Ні. Але не усі такі прекрасні й пречудові, як ти, моє янголятко. Після цього ми злилися у довгому та ніжному цілунку. Я міцно обхопив її обома руками, притулив до грудей, а потім погладив довге та шовковисте волосся. Вона подивилася на мене поглядом сповненим любові і я розтанув. Мені стало соромно за те, шо я про неї так подумав, за те, шо я так пізно її зустрів у своєму житті, за те, шо народився із нею у різних місцях і т.д. Вона стала для мене зразком в усьому. Вона була ідеалом краси, розуму, кмітливості, впеіненості у собі. Вона мала усе те, чого не мав я. Тим самим ми Ваше мнение: Украинская Баннерная Сеть |
{v_xap_link1} {v_xap_link2}
{v_xap_link3} {v_xap_link4} |
Артібальд Веєвич - Морські очі
|
Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом. Ответственность за содержание произведений несут их авторы. При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore |
Администратор |