|
    Прочтений: 0 Посещений: 1920 Дата публикации: 29.6.2008 Ненавиджу неділю. Чомусь на мене в цей день нападає страшенний смуток. Я почуваюся дуже самотньо. З нетерпінням чекаю вечора. Тоді йду гуляти по місту. Сама самісінька. В ці хвилини до моєї голови приходять тисячі думок. Про душу, життя, смерть, народ, державу, світ, всесвіт. Як це не жахливо, та це правда – люди створюють сім\'ї, зводять будинки і цілі міста, будують якісь політичні устрої, держави в цілому. Але чомусь забувають про власну душу, про людську сутність. Збагатити себе духовно – от одна з найважливіших цілей у житті людини. Я йду вулицями міста далі. Зазираю на обличчя людей, роздивляюся їх. Які ж усі різні! Скажете нема на що дивитися у натовпі? А ви придивіться. Хоча б коли їдете по екскаватору в метро, погляньте на людей з паралельного екскаватору. Кожний – особистість, індивід нашого суспільства. Кожна людина про щось міркує в цей момент. Ви придивіться до очей. Правду кажуть: очі – дзеркало душі. Вони можуть висловити всі емоції та переживання, всю сутність людини. Одні сповнені любові, інші надії. Трапляються й ті, котрі висловлюють страшенний смуток чи занепокоєння. Та більшість з них, все ж вразила байдужість. В такі моменти перестає бути так самотньо. Починаєш розуміти, що ти не однісінька в світі залишилася. Навколо ціла купа народу. Всі вони поспішають додому, до своїх рідних. Швидше добігти додому і в домашньому затишку пити духмяний чай. А ти одна… зовсім одна… і, з одного боку, цілий світ навколо, а з іншого, що з того світу, як ти в ньому маєш порсатись сама, без сторонньої підтримки, без надійного плеча, на яке можна схилити голову… від цього стає ще гірше. Справжній жах самотності відчутний лише серед не самотніх людей, котрі не самі, а з родинами, друзями, коханими. А я мандрую містом далі. Столиця починає тонути у вечірній пітьмі. Лише поодинокі, ліхтарі подекуди випромінюють на землю світло. Що може бути прекрасніше за вечірній Київ? За ту атмосферу великого міста, яку нагнітає пізня година. На вулиці все меншає народу. Кияни розбіглись по домівках. А мені саме час завертати до дитсадка. Я там завжди закінчую неділю. Сиджу серед темряви на дитячій гойдалці. На вулиці нікогісінько. Це жовтневий дощ позаганяв мешканців міста по домівках. Я лишаюся тут і милуюся. Більш за все люблю осінь, а особливо самісінький кінець жовтня і початок листопаду. Коли не всі листочки ще лежать на землі, а деякі з них, найвитриваліші, залишаються на деревах. Коли осінній дощ щедро напуває землю, а по небу швидко, наче політ весняної ластівки, вітер гонить хмари. Так заворожує дивитись на це нахиливши назад голову! Проте приходить час пересуватись у бік оселі. Та й скільки можна сновигати по місту в пошуках чогось невідомого, а чого й сама гадки не маю. Вдома мені не легше. Прямую до кухні, наливаю чай з м\'ятою і вимикаю світло, сівши біля вікна. Так краще думки пірнають у небуття моєї душі, і до стомленої вже від них голови. Переважно я не п\'ю чай, а грію руки об чашку. Підгинаю до себе коліна, кладу голову на них. Вечір відступився. Тепер вже ніч опонувала містом, над яким гордо возвеличувався місяць. Дивлюсь у віконце. Де-не-де горить світло, цікаво, чому вони не сплять, адже давно пора?! І от, в такі миті, я згадую дещо: якось, я прийшла додому сама не своя від горя, ледь стримуючи сльози. І спитала у бабусі, яка була зайнята хатніми клопотами: "скажіть, бабусю, чи важко жити на світі?" і знаєте, що вона відповіла? "ой доню, важко."» тоді, від цієї відповіді сльози так і хлинули з моїх очей. Зараз я намагаюся себе стримати. Сльозинка вже майже викотилася з ока. Я міцно стулюю від пекельного болю руки в кулаки. А серце несамовито стогне. Чую той стогін. Думаю: навіщо ж терплю, можна дозволити собі заплакати, поки мене ніхто не бачить. І саме в мить, коли я вже ладна заридати, чомусь сльози відступають… а від цього, якась дитяча образа допікає. Коли ж мене покинуть ті страшенні думки, котрі щонеділі захоплюють мій розум, бентежать мою, поки, все ж таки, ще трошечки дитячу душу? Мушу лягати спати, бо завтра починається новий тиждень. Настрій трохи поліпшується від думки, що за три хвилини розпочнеться мій улюблений день тижня – понеділок. Вже лежу в ліжку і поволі здаюся в полон сну. Він, своєю лагідною рукою, зніме всі переживання і поведе до ранку. А той, в свою чергу, неодмінно зустріне надією. Інакше не може бути, бо таке життя – кожний ранок приносить нам надію, треба лише помітити її. Добраніч. Ваше мнение: Украинская Баннерная Сеть |
{v_xap_link1} {v_xap_link2}
{v_xap_link3} {v_xap_link4} |
Holgochka - Одинокая
|
Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом. Ответственность за содержание произведений несут их авторы. При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore |
Администратор |