|
    Прочтений: 0 Посещений: 2025 Дата публикации: 17.7.2008 Інколи я почуваюся величнішим за Бога, а іноді ледь можу підвестися, щоб поглянути вперед. власне Я помер восени мокрого ранку. / / / Моє тіло лежить на вогкій від дощу землі. Осінь прикриває мене мертвим листям – огортає холодною тишею. Поряд зі мною лягли дерева, розкинувши свої руки (тягнуться до мене). Наді мною схилився Листопад. Я поглядаю на нього крізь сум. Нарешті я розчинився у безмежжі своїх відчуттів. Емоції згустками підступають до горла. З-під моїх неприкритих повік проглядає похмуре небо (хмари без емоційних забарвлень). Я лежу у міському парку недалеко від моря. Там, з мокрого піску, море ще не стерло мій слід. А я помер… Мої сподівання і мрії розлетілись на друзки. Застигли в повітрі, витаючи наді мною. Приречені блукати. Осядуть на листі дерев, покотяться травою, літатимуть із вітром, вплітаючись в проміння Сонця. А може, знайдуть собі нових господарів, і будуть втілені в життя. Безсмертя?! Частка мене житиме в інших(?) [Вечір гнав трамваї принишклим містом. Трамваї злітали у вирій.] …Я захлинаюсь спогадами. Крізь мене проходять розбиті дороги – життєшляхи – без розподільних смуг і дороговказів. Ти пам’ятаєш, як ми зустрілися на буремних шляхах юності? Я недоречно мовчав (грав на гітарі). Ти співала. Мабуть, ми кохали один одного. Мабуть… Саме тоді почалося моє життя. І було літо… на тлі/дні темно-солоного моря… Ми пробивалися на волю крізь хвилеломи. Стрибали із пірсів, хоч нам було заборонено. Крізь хвилі дивились на Сонце, намазане йодом. Ми продавали викопним з пляжних пісків людям уламки серпневого неба. [Запах вірменських мелодій лоскоче мені ліве вухо.] / / / Високовольтними дротами лилась осінь. Текла вулицями міста: босі крила, холодний асфальт. А місто порожнє. Місто самотнє. І ти тягнулася за нею, залишаючи помешкання моєї тиші. Осінь шаруділа листям/нудьгою, тинялася від будинку до будинку, з провулка в провулок, залишаючи свій погляд у коричневих калюжах. Ти несла у грудях вечір… Сум’яття почуттів. Вони ніяк не могли виплеснутися з мене. Журба застигла глибоко в мені. Стискала моє серце. Міцно тримала його, не хотіла відпустити. Тоді я зрозумів: це осінь мого життя. Ми сиділи на неприбраній кухні: ти сьорбала каву; Сонце допивало ніч; я дивився у вікно. Думав – розчинене. Придивився – розбите. Все ж не витримав і заглянув тобі в очі. Там забагато дощу, ночі й зірок. Ти: -В мені скінчилося літо. Прощавай. Я: -Чи ти не щаслива? Ти: -А що таке щастя? Я: -Це коли тобі добре. Ти: -І все? Я: -…(у моїх думок занадто металевий контур) Ти вийшла з мого неприбраного життя. Сонце пішло у підпілля. Я вслід за ним. За сірими стінами вимерлих будівель ховався я у лабіринтах холодних квартир. Моя свідомість губилася серед одноманітності днів, людей і подій. Летіла у небо, та розбилася об стіну зірок. Наступні дні мого життя були сповиті печаллю. Мене гризла туга. Я виходив на кухню і пив гірку, як всі дні, воду з крана. Від неї крутило живіт. У старому побитому кухлі засох чай. У старому побитому тілі засохла душа. Мегаполіс тягнувся за мною безліччю днів – вони танули на околицях міста. Тоді кидався навздогін, верстаючи безмірний шлях моєї скрути. Я прокидався рано. Та на порозі мене чекав вечір. Я йшов туди, куди не хотів іти. Я приходив, але на мене там не чекали. І я помітив: я самотній чоловік - у міському транспорті біля мене завжди порожнє місце. [Знуджені трамваї відбивали ритм мого серця: зупинка… зупинка… зупинка…] Моє життя проходило повз мене. Я його не помічав. Хотів виразити свої відчуття. Не знаходив слів (вони десь загубилися). Я намагався пробитися крізь осінь. Всі намагалися пробитися крізь цю осінь. Але Всі потонули в калюжах. Або заснули на холодних лавах у склобетонних парках укриті синтетичним листям. Я роззирнувся навкруг: самі тіні. Один на один з Мегаполісом. І я зрозумів: це місто викарбуване на гранях моїх літ. Над містом бриніла журба. На шляху стояв синій смуток. Край шляху стояв я. Раптом спогад зринув у мозку, вколов мою свідомість. Спогад про тебе. І я забув про Свій Шлях. Я плентався траурним містом під руку з Печаллю. Вона була мовчазною. Ззовні – порожньо. Всередині – порожньо. Де мої почуття? Заснули. Навкруги – мертво. Ця недоконана дійсність тонула у вуличному бруді. Восени бруд завжди на асфальті й на серці. Я знайшов твоє помешкання на краю німого міста. Зайшов до твоєї совєтської квартири. На канапі лежала Сірість – клацала пультом. Я зазирнув на кухню – біля плити стояла Буденність. Тут мешкало моє Життя(?) Лише одна кімната була залита світлом. Увійшов і побачив: Сонце залетіло у відчинене вікно. Залізло на шафу і боялося зістрибнути. Я поглянув на, колись, наше ліжко. На ньому лежали твої крила. Чому ти їх скинула? Кому ти їх залишила? Я взяв на руки Сонце. Хотів оповити його ласкою. Воно обпалило моє хворе існування. Сонце вивалилося з моїх рук. Вилетіло геть крізь вікно. Шибка розлетілася на друзки. Світло витекло з кімнати. Все стало нестримно сірим. Друзки розлетілися і розкраяли мій день. Чулося сопіння самотніх вечорів. Вони нудьгували щораз, сидячи на лавках біля під’їзду. У роті ховався гіркий присмак холодної кімнати. [Тепер не дишеться Моє серце по той бік свідомості. Думки-ключ розчинилися у тьмяному світлі електроламп.] / / / Я мусив знайти тебе у цьому місті. Нас же було лише двоє. Я одяг твої пластмасові крила. Став на підвіконня і заплющив очі. Попереду безвість – місце для кроку вперед. Крила мене піднесли. Я линув над спустошеним містом. Дорогами розкидано іржаві автівки – загинули в бою. У машин не було ні колес, ні душі, ні мотора. В обдертих салонах сиділи тіні в піврічному очікуванні свого воскресіння. В повітрі загус виск гальм. На вікнах чорних квартир шаленів захід. Я подивився догори і не побачив Сонця. Його вирізали. Крізь дірку за мною слідкувало налите кров’ю Око. Розкуйовджені проміння-вії пропалювали моє занедужане серце. Я намагався втекти від своєї долі. Не встиг. Задушливий захід розплавив крила. Тягарем за мене вчепився Відчай, потягнув додолу. Я сторчма летів униз. Бачив як поверталось Сонце: підіймалося на небо підвіконнями. Сонце підхопило мене промінням. Жбурнуло об асфальт, в обійми Безнадії. Я намагався підвестися – вона пригортала мене до себе. Я - затравлений звір. У грудях – зламане серце. На спині – зламані крила. Підвів погляд: переді мною стояв Листопад. Я заглянув у його сірі очі. З них дивилася Приреченість. Криваво заходило Сонце. Прикрість, крадучись, підійшла до мене ззаду. Обійняла. Залізла рукою у серце. Хотіла помандрувати далі моїм тілом – рука застрягла поміж ребер. Свідомість йшла від мене навпочіпки – боялась, що помічу. Спорожніли мої роки… Дзижчання зів’ялих трамваїв застрягло у південному реґіоні мого мозку. [-сизо-] Я йшов напівзгнилим пляжем. Залишав сліди/рубці на зволоженому тілі. [-тихо-] Вечір доїдав крихти Сонця. [-терпко-] / / / Тендітне надвечір’я. Сонце похилого віку рано лягає спати… / / / Я прийшов у цей парк, щоб зустрітися з тобою. Ти не прийшла. Моє життя – недобита реальність – розтеклося по темних алеях. -Дай закурити,- сказала мені моя смерть. Смерть була невисоким чорнявим юнаком, який носив непримітний темний одяг. Я зазирнув у його чорні очі. У них відбилася печаль всього світу. І я зрозумів: осінь – моя довічна журба. Так несподівано пробив шкіру ніж, як і ця іржаво-сумна осінь мою душу. Смерть відібрала у мене все: непотрібні ключі від порожньої квартири, гаманець із шістьма гривнями і мобільний телефон, - непотріб, все, що я надбав за недоладне життя. Смуток перебив мені дихання – ніхто за мною не прийде. Червоно розстелилося на грудях Сонце. “Знаєш, як болить. Ніяк не пройде”… Залізобетонність дерев пригнічує. Вони синьо крають моє серце. / / / Помаранчеве Сонце поволі згасало і сизий вечір помирав разом з ним. День йшов від мене по синій траві, залишаючи мене серед чорної тиші. Порожньо Ваше мнение:
Украинская Баннерная Сеть |
{v_xap_link1} {v_xap_link2}
{v_xap_link3} {v_xap_link4} |
||||||||||||||||||||||||||||
merik - увяданijе
|
Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом. Ответственность за содержание произведений несут их авторы. При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore |
Администратор |