Жанр: Проза: Рассказ Прочтений: 0 Посещений: 1253 Дата публикации: 13.6.2010
Я малюю. Малюю свій власний світ. Я нікому його не віддам. Він є моїм і він їм і залишиться. В ньому завжди буде ніч, місячна, ясна. Вона буде танцювати з хмарами свій вальс, сяятиме мільйонами, мільярдами, дециліонами зірок, проливатиме холодне сяйво на гарячу землю, адже в моєму світі - весна. Там тепло, усюди різноманітні квіти, співають нічні пташки. Там я. Моя душа.
Також, там будеш ти. Ти будеш ходити по березі моря, обережно ступати по вологому піску, вітер буде грати з твоїм волоссям, він буде огортати тебе… Ніби то я…
Ми з тобою не знайомі, але знаємо один про одного все. У реальному житті ми ще не зустрілись. Ми ходимо іншими стежками, ми знаходимось по різні береги моря, ім’я якому – Час. Але в моєму світі я намалюю великий міст через море. Він приведе нас один до одного, щоб поєднати дві невід’ємні частини. Ми побачимо разом світ який вільний від зла та добра, від смерті та життя, від сумнівів, від заборон, абсолютна утопія. Ніжна грань між плюсом і мінусом, між усіма антиподами Реальності. І ми – ВДВОХ.
Я продовжую малювати. Це – КОХАННЯ. Сплески фарб. Кольорів. Ніч.
Море. Поцілунки, шепіт хвиль, твій шепіт. Гаряче руками торкатись твоїх повік, відчувати твій дотик. По шкірі мурашки. Твої обійми. Між пальцями пісок. Зорепад. Я намалюю для тебе тропічний дощ, і буду тебе цілувати під ним. Тепер ми вдвох будемо малювати світ один одного.
Так буде вічно. Так буде завжди.
Ваше мнение: