Жанр: Проза: Философская Прочтений: 0 Посещений: 808 Дата публикации: 30.4.2011
Місто велике. У ньому легко загубитися. Легко забутися. Легко залишитися наодинці із собою. Місто шумне й велике. І все ж у ньому так багато самотніх людей.
Це буває так дивно, що хочеться, щоб уся дійсність виявилася сном. Ми їдемо в автобусі в оточенні десятків чоловіків і жінок, купуємо щось в крамницях, як і сотні інших покупців, робимо те, що властиве кожному жителю нашого Києва. Але заклик про допомогу почують одиниці. Тоді й не скажеш, що його населення складає десятки тисяч громадян.
Місто підступне. У його численних провулках переплітаються сотні людських доль. Наче маленьке павутиння, вони міцно пов’язують моменти й події, минуле й теперішнє, вчора і сьогодні. У міських провулках палають вогні людних кафе, вершиться добро і зло, протилежними сторонами вулиці гуляють колишні закохані, які більш за все бояться зустріти одне одного. Павутиння плететься кожної миті, і за законами жанру легко відходить у небуття. Це так дивно. І так складно.
Місто велике. І таке самотнє. Скільки егоїзму й прихованого самолюбства приховує воно у своїх глибинах! Своєю байдужістю воно неначе розділяє людей, покликаних із дитинства бути братами. Воно робить самотньою людину, яка живе в мегаполісі. І навіть серед тисяч людей нагадує про себе підступна душевна пустота.
Але я все ж люблю своє місто. З кам’яною шкірою і яскравими неоновими прикрасами. Бурштиновими очима й живою посмішкою. Люблю його вуста, вкриті димкою кави і ароматних тістечок. Люблю високі будинки з великими світлими вікнами. Це – мій Київ. Й іншого в мене не буде. І як прикро, що в урбаністичному світі любов так часто губить свої кольори – надто багато емоцій і криків придушують стіни солодкого полону кам’яної батьківщини.
Ваше мнение: