Жанр: Проза: Статья Прочтений: 0 Посещений: 945 Дата публикации: 4.7.2011
Стаття про зимову акцію обігріву безпритульних. І моє перше журналістське розслідування.
Ми бачимо їх кожного дня, але не помічаємо. Задерши підборіддя, мовчки минаємо простягнену руку і жалібний погляд. Ззаду наздоганяють прохання, та ми їх не чуємо. Поспішаємо якнайдалі від смороду, бідності і суму, ніби це якась зараза, котру можна підхопити повітряно-крапельним шляхом або одним лише поглядом. Вони мов наші тіні - такі ж сірі і непримітні. Завжди в нас поза спинами. Завжди нам не потрібні. Виправте мене, якщо я помиляюсь.
Я про жебраків. Мало хто зупиниться, щоб кинути в ті брудні долоні копійчину. Лише ті, хто розуміють – далеко не всі бездомні пропили, «спустили» на вітер по необачності чи дурості все своє майно і лишилися ні з чим. Є й такі, кого втоптали в землю обставини, зламали, змусили просити милостиню. І люди ці ні в чому не винні.
У зв’язку з холодами, задля обігріву пересічних перехожих та бездомних з 19 лютого на центральному пляжі силами і коштами МНС було встановлено мобільний пункт допомоги і порятунку.
Спочатку я думав, що це все чутки. Занадто великий відсоток слів з почутого складав: «може», «начебто», «я десь чув»… Тому вирішив переконатися у всьому сам.
Так, виявилося, правда. Ще здалеку я помітив зелену польову палатку, над якою з комина вився дим, а з-за цупкої тканини доносилися голоси. Біля входу - фургон, підперезаний помаранчевою смугою з написом: «Аварійно-рятувальна». Я зайшов, привітався. На мене водночас глянули п’ятеро хлопців – працівники МНС, і більше нікого…
В палатці - польова плита, дерев’яні лави, стіл та буржуйка. На м’якій, розігрітій теплом землі, що стала схожа на матрац, - оберемок дров. Тут кожен буде нагодований, напоєний гарячим чаєм, отримає медичну і психологічну допомогу. В усякому разі, все мало б бути саме так.
Це мов зустріч людей з прибульцями з космосу – ніхто нічого не розуміє. Мені не ясно, чому про цих рятівників у місті майже ніхто не знає, їм – що від них, власне, хочуть. Свою роботу вони виконують, а тут заявляється невідомо хто з купою запитань і претензій…
- Що ж, нам бігати з плакатом по місту і викрикувати: «Допомога при обмороженні! Приходьте!»? - каже один з рятувальників.
- Але ж про вас майже ніхто не знає. Який тоді сенс в подібній акції? - обурено сказав я, хоч і розумів – хлопці дійсно ні в чому не винні.
- Ну чому ж, в перший день до нас приїздили ЗМІ, – добавив інший рятівник. - З Києва.
- З Києва… - Мені лишилося тільки безсило зітхнути. – От кияни про це і знатимуть. А не ми… А з місцевої преси хтось приходив?
- Так, був один репортер.
- Чудово. Два репортери, включаючи мене, – іронічно кинув я.
Рятівники пробудуть в місті ще з тиждень. Може, трошки довше. Доки будуть морози. А потім поїдуть так само тихо, як і прибули. Якраз тоді, коли вам в руки попадеться ця газета. Коли люди нарешті дізнаються, що і як. Тоді, коли вже буде пізно підійти до інваліда, що «підпирає» холодну цегляну стіну, чи до дитини, чия домівка під каналізаційним люком, і сказати, де їх можуть нагодувати і обігріти.
Від рятівників я дізнався, що за минулий день, наприклад, прийшло всього з десяток людей, та й ті ДАЛЕКО не бездомні. Просто прохожі заглянули погрітися і випити гарячого чаю.
Одне мені цікаво: хто ж все-таки відповідальний за поширення інформації про даний захід – міськвиконком чи верхні щаблі МНС? Невже такого замаху акція проводилася лише «для галочки», для якогось важливого папірця – звіту чи докладу? Так, було б безглуздо роздавати по місту листівки, де вказувалася б інформація про мобільне містечко підтримки. А ще безглуздіше залишити все в таємниці…
На прохання роз’яснити ситуацію начальник управління з питань надзвичайних ситуацій та цивільного захисту населення міста Біла Церква відповів, що не володіє інформацією. А хто ж тоді володіє?
Ваше мнение: