|
    Прочтений: 0 Посещений: 720 Дата публикации: 11.10.2012 Головні герої цієї історії – жінка в синьому, чоловік у чорному, маленький хлопчик у чомусь картато-зеленому – йтимуть тридцять днів і ночей на прощу до монастиря, де відвідувачів чекають ось уже триста років. Хлопчику сто сорок чотири, його мачусі – п’ятсот двадцять п’ять, а найстаршому серед них, батькові хлопчика, наступного дня після сповідання має виповнитися тисяча. Точніше, мало б виповнитися, адже він помре одразу після того, як панотець відірве від його уст чашу з червоним вином і шматочками хліба, – він захлинеться кров’ю і тілом Бога. Може, це співпадіння, а може, це просто тому, чоловік у чорному ніколи не пробачить собі того, що вже пробачили йому дружина, природа, діти (вони є вінцем правосуддя) і навіть Бог, але тільки не він сам… Жінка в синьому, Маргарита, подивиться на посиніле обличчя свого чоловіка, тепер уже колишнього, що лежатиме на холодній підлозі монастиря, схилиться, поцілує його востаннє, в лоб, як і сто років тому, коли побачила його вперше, а потім незворушно підведеться, візьме за руку хлопчика, який від цього дня постаршає принаймні на півжиття, і піде з ним геть, з того місця, якому ніколи не пробачить того, що стала вдовицею. Хлопчика звуть Еларій. Ім’я зовсім незвичне, навіть як на героя такої не зовсім реалістичної історії, як ця. Але воно наснилося його матері, жінці в криваво-червоному, тієї ночі, коли вона завагітніла: він підійшов до неї уві сні, поцілував в лоб, потім обома руками взяв її ліву руку, сказав, що його звуть Еларій, довго дивився на неї, точніше, – крізь неї, а з кожною миттю його постать дедалі дужче розмивалася, втрачала обриси, поки зовсім не розчинилася в повітрі. Через дев’ятсот днів вона народила його, без свого болю і стогонів, без криків і плачу новонародженого. Через дев’ять років померла – може, тому, що дуже ослабла після ношення дитини, може, тому, що бачила страждання свого чоловіка, якого ось уже триста п’ятдесят шість років, після того дня, коли йому виповнилося п’ятсот, гнітить почуття вини, а може, тому, що вона так і не змогла позбавитися думки, що їй не місце в цьому світі, що вона існувати в ньому може тільки як спалах, як відкриття дослідником тієї істини, що літає в повітрі, яку можна лишень вихопити на мить, а тоді вона знову розчиниться в тумані. Її чоловік залишився сам. Наступного дня після її поховання він написав на стіні «туга», уперше сам випрасував колоратку, пригорнув до себе Еларія – ось і весь вияв емоції у зв’язку зі смертю дружини. Ще він трохи посерйознішав, став менше читати, гуляв інколи з сином, їжу готувати навчився, щодня поливав залишені на самоті квіти, але, попри це, його будинок більше ніколи не мав у собі стільки світла, скільки мав за дружини, жінки в криваво-червоному. Еларій ріс таким же смутним, яким був його батько, очевидно, успадковуючи не тільки зовнішність, а й модель поведінки. Чоловік у чорному ходив до своєї церкви, побожно складав руки і читав молитви, молився небесам чи Богові, чи природі, чи чомусь там ще, бо давно вже ні в що повною душею не вірив, але так і не зміг остаточно порвати з релігією, як і не зміг скинути свою ризу. Він прокидався, дивився на стіну справа, потім – у вікно позаду себе, йшов на кухню, ставив чайника, поки той грівся – робив зарядку. Готував чай, як дружина привчила, зелений без цукру, варив кашу – з овочами чи грибами – для себе, з молоком – для сина. Прасував собі ризу, писав записку Еларієві (зарано будити було його), йшов до церкви, читав там молитви, зазирав в обличчя кожному, хто туди йшов (людям у білому), думав, що, може, навчиться від них віри. Однієї неділі він побачив її – жінку в синьому – подумав, що вона тут теж для того, щоб віднайти віру в релігії, зрозумів, що він не зможе їй цього дати. Вона просила висповідати її, він відмовив – це було б те саме, що вводити в оману самого себе. Тоді вона поцілувала його в лоб, сказала, що вони тут єдині в кольорах, додала, що прийде до нього – хай сповідає її, ну хоч як психолог, а як він захоче – сама сповідає його. У понеділок вона прийшла, побачила, що тюль давно вже не праний і весь у пилу, що штори сто років тому як вийшли з моди, що каша пахне трохи згірклим. У вівторок жінка в синьому поговорила з Еларієм (після цього він перестав носити чорне, наслідуючи батька: змінив убрання на зелене), пояснила йому, що все постало від Великого Вибуху, сказала, що Сонце – це всього лиш велика зірка, а місяць не світиться сам, а відбиває проміння сонця. У середу вона вже прасувала чоловіку в чорному ризу, прала йому колоратку, варила грибний суп; у четвер чоловік у чорному дізнався, що її звуть Маргарита; в п’ятницю переніс дві неважкі валізи з її помешкання до свого, точніше, тепер уже їхнього, дому; у суботу Еларій повінчав їх, читаючи вірші Рембо. З того часу розпорядок дня в чоловіка в чорному змінився: він вставав на годину пізніше, дивився у вікно, потім – на дружину, робив зарядку, пив каву, їв гаряче ще печиво, вдягав напрасовану ризу і йшов до церкви. Після відправи його чекав обід на столі, ремонт будинку (Маргарита задумала оббити його пінопластом, а зверху замастити штукатуркою – менше газу потрібно буде використовувати взимку), потім – вечеря, перші кроки в освіті сина, читання газет дружиною. Може, він умів передбачати майбутнє і прагнув вже смерті, може, наближаючись до межі тисячолітнього віку, вирішив оновити якось своє духовне життя, може, тому, що хотів розім’яти ноги і пройтись на велику відстань разом із сім’єю, але однієї неділі, після того як він стомлений повернувся знадвору і двадцять хвилин змивав із себе піт, бруд і втому, чоловік у чорному завів мову про те, щоб піти на прощу до монастиря. Маргарита завжди підтримувала його в усьому, хоч що б він схотів (наприклад, погодилась завести собаку й курей, хоча боялася псів і ненавиділа свійських тварин, або ж пристала на думку, що Еларієві потрібно здобути собі професію хірурга, хоча сама мала щодо нього інші плани), тому одразу ж почала сушити сухарі їм у дорогу. У суботу рушили, навіть не знаючи, як це все закінчиться. Ігумен майже не здивується, побачивши їх, - він володіє уламками таланту бачити майбутнє, але дуже занепокоїться, коли побачить мертвим чоловіка в чорному. Він поховає його на кладовищі біля стін монастиря, отримавши попередньо згоду на це жінки в синьому (адже почесніше місце вона навряд чи знайшла б), встановить йому пам’ятний знак у вигляді пісочного годинника (це задум тієї ж таки Маргарити), запросить задля годиться Еларія співати у церковному хорі, отримавши відмову заспокоїться і – знову до своїх справ, наче їх і не затемнював цей довгожданий, але нещасливий візит подружжя з дитиною. Еларій того дня вперше замислиться, куди йому йти й чим займатися, уперше помітить, що всіма його думками, планами, діями управляє якась невидима сила, бо коли один голос зсередини шепотітиме «я втішу Маргариту, не відвернуся від неї, коли вона втомиться і заплаче», другий мовчатиме, лише цим і висловлюючи весь свій сумнів щодо благородних постанов першого. Тоді ж Еларій вдасть сплячого, коли Маргарита одним поривом вирішить піти з його життя так само, як і пришла, коли поцілує на прощання його в лоб, коли, підібгавши поли своєї синьої сукні, навшпиньках відійде від його худенької постаті в картато-зеленому, яка лежатиме на сухій траві степу десь на одній п’ятнадцятій шляху назад від монастиря до дому. Вона залишить йому сухарів, води, трохи сиру, який їй дав ігумен, сама ж піде в невідомому напрямку, може, для того, щоб злитися з синіми водами якоїсь річки, може, щоб знайти собі пару і втішитись, може, щоб відшукати якогось чоловіка в чорному, хто теж виніс багато біди, втратив віру, але і далі служив відправу, кому б вона могла б не розповідати, хто вона, де вона, звідки і навіщо, і чому в неї слід наче від персня на безіменному пальці лівої руки, але хто б зміг поділити навпіл із нею свою самотність. Еларій підійметься зі своєї імпровізованої постелі, коли впевниться, що його названа матір зникне з поля зору (він це зрозуміє, коли перестане чути, припавши вухом до землі, легкі поштовхи землі від її тихеньких кроків). Може, тому, що їжі в нього не так мало, щоб повернути назад до монастиря, але і не багато, щоб іти ще двадцять вісім днів додому, може, тому, що він хоче пізнати життя поза тими межами, які окреслював обшир його життєвого досвіду, може, тому, що він схоче знайти місто Л., яке, як говорив батько, було недалеко звідси і з якого, за словами того ж батька, походила жінка в криваво-червоному, його матір, - Еларій вирішить податися до найближчого населеного пункту, що виднітиметься вдалечині, яке, можливо, і є тим легендарним Л. Коли він увійде в браму міста, до якого дістанеться після дванадцяти днів ходьби, то дізнається три речі про нього: те, що, окрім білого, люди тут ніколи не бачили і не носили інших кольорів; те, що місто Л. розташоване за сорок днів ходьби звідси (Еларій обере не той напрямок); те, що це місто зветься С., що воно утричі більше за Л. і принаймні удесятеро – за те, звідки він родом. Тоді він піде в одну з п’яти церков у С.: можливо тому, що шукатиме місць у незнайомому місті, можливо, що колись чув від батька, що він приречений співати в церковному хорі, хоча релігійності йому не прищеплювали ніколи, а може, тому, що ним керуватиме інстинкт пошуку надійної пристані. Перехожі – люди переважно середнього і похилого віку – трохи здивовано озиратимуться на цього чужака, а він помітить, що одяг тих небагатьох осіб, які є його ровесниками, не такий вже й білий, а коли на їхнє вбрання падатиме сонячний промінь, Еларієві здаватиметься, що їхній одяг мінитиметься зеленим, такого ж відтінку, як його сорочка і штани. Еларія якось несподівано тепло прийме ігумен із четвертого монастиря, до якого він звернеться з проханням про житло, порекомендує йому поговорити з керівником їхнього хору – ця робота мала б стати платою за притулок та їжу, що йому тут даватимуть. Хлопець у картато-зеленому тепер стане одним із співаків, і, хоча і не віллється в той спосіб життя, яке споконвіку провадиться в місті С., але його жителі більше не сахатимуться від нього на вулиці, не кричатимуть навздогін образливі слова, не змірятимуть його постать здивовано-зневажливими поглядами. Він довгий час буде напевне єдиним, хто ще читає книжки і замислюється, чи вірно, відповідно до свого світогляду, він учинив після кожного прийнятого ним рішення. Еларій прагнутиме до самоосвіти, почне вчити мови, пропонуватиме ігуменові вирощувати городину на тих землях монастиря, що ледь не триста років квітнули лишень бур’янами. Він так і не зможе повернути собі релігійності, яка була втрачена ще його батьком, але бачитиме, що майже ніхто із тих, хто відвідує службу в монастирі, насправді не замислювався хоч над якимсь питанням щодо сутності їхньої віри. Так він проживе ще сто років. Він почне писати книги, але перечитавши написане, зрозуміє, що все це було вже сказано, тільки за допомогою інших слів; він побачить, що ті ж люди з року в рік приходять на таку ж службу, що їхній хор співає тих же пісень, що люди вчиняють ті ж гріхи і невпинно каються в них. Одного разу він згадає певну злагоду в їхній сім’ї, вирішить, що потрібно і собі знайти дружину, але з-поміж усього населення міста не знайде собі ту, що шукала б, як і він, свого шляху, яка б не приймала як належне думки, що передавалися з покоління в покоління, яка б замислювалася хоч би над чимось. До того ж, його одяг, що досі буде картато-зелений, не даватиме йому стати повноцінною одиницею громади, все ще трохи насторожуватиме жителів С., коли вони матимуть з ним контакт. Однієї неділі до спальні Еларія завітає ігумен монастиря. Він довго говоритиме з ним, розповідатиме про повсякденні справи (монахи чомусь хворіють, на біду; ось зима вже скоро і потрібно повикопувати із землі жоржини – чи не єдину окрасу міста С.; відчуває, що старіє, його думки вже не можуть підійматися на таку висоту, як раніше), потім трохи ніяково помовчить, казатиме ще щось (про такий потрібний ремонт монастиря, про нового ченця, якого пару тижнів тому постригли, про дерева, які добре було б побілити навесні); потім, як і очікуватиме юнак у картато-зеленому, ігумен поведе мову про його, Еларія, одяг: скільки часу можна бунтувати і обурювати населення міста С. цими кольорами. У ту мить Еларій зрозуміє, що усі його шукання, поривання, ініціативи відкинуті замкненим простором цього міста, що вони нікому не потрібні і сприймаються як чергове винаходження велосипеда. Можливо, піддавшись пориву й прагнучи скинути із себе цей саван нерозуміння громадою, може, тому, що його картато-зелений костюм уже весь був у латках і взимку крізь нього так і дмухав би вітер, можливо, тому, що дух зневір’я, успадкований від чоловіка в чорному, який у свою чергу отримав його в день смерті жінки в криваво-червоному, ще досі житиме в його підсвідомості, але після промови ігумена Еларій вирішить змінити колір свого вбрання на такий самий, який носили і всі жителі цього міста. Після цього стане невіддільною частиною цієї громади, більше не роздумуватиме над кожним прийнятим рішенням, одружиться, покладе всі плани щодо розбудови монастиря до шухляди, в яку відтепер рідко зазиратиме. Юнак, який тепер вже не матиме на собі нічого зеленого, від того дня не читатиме і навіть останню книжку, в якій йому залишиться всього лиш сім сторінок, відкладе в бік, не встигши дійти до фрази «Єдине, що має вагу в цій повісті – це кольори». кінець березеня-квітень 2012 Ваше мнение: Украинская Баннерная Сеть |
{v_xap_link1} {v_xap_link2}
{v_xap_link3} {v_xap_link4} |
Дарія Пугач - Три четверті
|
Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом. Ответственность за содержание произведений несут их авторы. При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore |
Администратор |