|
    Прочтений: 0 Посещений: 721 Дата публикации: 11.10.2012 – Сто, дев’яносто дев’ять, дев’яносто вісім, дев’яносто сім… – монотонно низьким жіночим лічилося з магнітофону. Моя сестра, змучена й бліда, якою, втім, була вже близько двох років, жадібно слухала цей голос. Вона просила щодня ось уже протягом кількох місяців умикати цей запис, на якому, окрім лічби від ста до одного і навпаки нічого не було. Спочатку мене це ледь не доводило до нестями (щоправда, я стримувався: сестра – єдина адекватна людина, що лишилася зі мною з одинадцятичленної сім’ї: інші або повмирали, або поїхали, або ж зовсім утратили глузд), але згодом я звик до цього, як і сніданку о 7:30, страшенно довгих за часом і коротких за маршрутом прогулянок, розмов уві сні, кількаденних мовчанок – усього, що прийшло два роки тому, як тільки вона захворіла. Ми не знали, у чому річ, коли одного дня вона ледь звелася з ліжка, а потім одразу втратила свідомість; її волосся почало тьмяніти, обличчя втратило рум’янець, а голос інколи на кілька днів зовсім зникав. Хвороба не була статичною: траплялися дні, коли, здавалося, моїй сестрі вже місце в зруйнованому маминому квітнику, і тижні, коли вона ставала схожа на колишню, здорову себе, але ми так і не змогли осягнути, що ж спричинює ці коливання в той чи інший бік. Я припускав, що це все він змін її настрою, але це була всього лиш гіпотеза, довести яку чи хоча б перевірити не було змоги: треба було б стати нею. – Підемо прогулятися? – спитав я сестру, щойно запис на касеті добіг кінця. Вона з хвилину дивилася на мене, потім ствердно опустила голову. Я вийшов з її кімнати – маю чекати ще хвилин сорок: вона слабка, довго одягається. З кімнати ліворуч мені вчулося легеньке шарудіння від газет, потім схлипи, схожі на ті, які видаються немовлятами, потім – писк, наче хтось душив одразу зо дві миші. Там жив мій молодший брат, який мав розумові відхилення; здається, цей стан у нього триває вже близько трьох років (щоправда, я його дуже не любив, тому мені завжди здавалося, що він якийсь виродок у нашій сім’ї, але після смерті батька – чи то від потрясіння, чи то від відчуття свободи (батько нас тримав у шорах) – брат зовсім поїхав головою). Він майже ніколи не виходив з кімнати, лише щось тлумився собі там, бурмотів невідомими людству мовами, ще – співав, щоправда, дуже рідко. Але мені до того було байдуже, аби мене й сестру не займав. Сестра – у тьмяно-бордовій спідниці до п’ят й чорній майці, вся обвішана бусами й браслетами – вийшла з кімнати, як я і передбачав, за сорок хвилин. Кожного разу, коли вона ретельно ось так вдягалася, коли начіпляла на себе якомога більше прикрас, коли довго – я був у цьому впевнений – вибирала, що саме їй одягнути на прогулянку, протягом якої її майже ніхто не бачитиме, я відчував якесь хвилинне заспокоєння, наче повернення до свого далекого минулого, яке мені здається життям якоїсь іншої людини, не мене. У ці миті мене відвідувало щось на кшталт умиротворення, спокійної радості, мені здавалося, що не все ще втрачено, що хоча будинок наших життів уже заріс плющем, але до фундаменту ще не доторкнулася рука змін. Я запропонував сестрі грінки – колись вона їх страшенно любила – але вона тільки хитнула головою, взяла мою руку в свою й повела надвір. Сонце палило, від його світла ще довго мигтіло в мене в очах, але сестра навіть не мружилася. Ми пішли звичним маршрутом: повертаєш направо, вийшовши з будинку під номером дев’ятнадцять, йдеш по вкритій пилом дорозі метрів зо двісті, потім – знову направо, метрів сто по перпендикулярній до попередньої вулиці, і – знову направо. Будинки тут усі приватні, з білої цегли, переважно одноповерхові. Улітку – а зараз саме воно – вони оточені клумбами, які так і вибухають кольорами; моя сестра дуже любила підступати до тих, на яких росли маки – її улюблені. Вона завжди підходила до чужої клумби, зривала з них одну маківку, а потім так і несла її в руках, до самого дому; мені інколи здавалося, що вона тримає з квіткою якийсь потаємний зв’язок: у ці хвилини сестра занурювалася в себе, відчуваючи водночас і себе як частину цього світу, і цей світ як частину, яку тримала у своїх долонях. Вона колись говорила мені, що якщо б її помістили в кімнату, де нема нічого, що можна було б наблизити до себе, потримати в руках, то вона б з’їхала з глузду, але якщо б там стояла хоча б мініатюрна статуетка чи лежав би збережений з осені бурий каштан, то через ці речі, вірніше, відштовхуючись від них подумки, але фізично наближаючи до себе, вона могла б отримати те, що надало б сенсу її існуванню. Пам’ятаю, як одного разу відчув щось схоже: я їхав у потязі близько трьох годин, але не мав нічого з собою, щоб якось згаяти цей час; тоді я почав услухатися в шум, який спричиняється стукотом коліс об рейки, не зосереджуючись на ньому як на предметі, а використовуючи як опертя. Це давало поштовх моїм думкам; я відчув, що простір для мене наче заповнився звуками, став рідким, навіть в’язким, точнісінько желе, яке ще не застигло; тоді я був упевнений, що якщо б устав, то стовідсотково поплив би крізь шум, затримуючись його уламками – звуками – на ходу. Ми йшли повз одну з клумб, яка була обгороджена низеньким дерев’яним парканчиком; сестра до кожної з його дощечок доторкнулася рукою. Мене це дещо роздратувало: вона зараз була не зі мною, а з собою, а це, як мені здавалося, ще більше її руйнувало. Ми так і йшли вулицею, паралельною до тієї, де був наш дім; будинки тут кількаповерхові, з червоної цегли, а їхні господарі тримають великих псів; останні здіймали гавкіт ще коли ми були за тридцять метрів від їхнього двору – це страшенно відволікало. Але коли проминути ці кілька будинків, то можна потрапити в щось на кшталт березняку: зелень галявини, розведена білизною кори, покроплена сонячним промінням. І я, і сестра дуже її любили – те місце мало якусь дуже світлу ауру, воно напувало силами, бажанням кудись рухатись; я казав, що це від того, що тут колись співав народний хор, сестра стверджувала, що це тому, що тут перебуває Дівчинка, що пасе гусей. Ох, ця Дівчинка! Я ніколи не міг осягнути її , сестра ж, навпаки, дуже до неї прив’язувалася. (Мені інколи спадало на думку, що якщо б не наші вечірні читання «Маленького принца», не касета із записом голосу невідомої жінки, не ці нечасті прогулянки по тих самих місцях, і, безумовно, не ці короткі розмови сестри з Дівчинкою, то нас удвох уже давно не було б на цьому світі: сестру доконала б хвороба, а я пішов слідом за нею – який сенс мені існувати в самотності?) Ця Дівчинка бентежила мене – відколи я себе пам’ятав, вона завжди сиділа на цьому великому, пласкому, порослому мохом камені серед беріз, їй завжди на вигляд можна було дати сім-вісім років, а її волосся з року в рік однаково білою хусткою закручувалося навколо шиї. Усім цим вона мене навіть трохи лякала. Сприйняття сестри, навпаки, докорінно відрізнялося: її обличчя переставало бути восковим і променіло-променіло зсередини, якщо вона б хоч хвилину перемовлялася словом з цією загадковою істотою. Мене не здивувало те, що Дівчинка не обернулася, почувши шум наших кроків за своєю спиною, – вона так чинила завжди; сестра казала, що це тому, що Дівчинка відчуває тих, хто позаду неї, я ж думав, що ця, що пасе гусей, надто байдужа до всього, щоб цікавитися, хто ж наближається. Я зупинився за десять кроків від місця, де вона сиділа; сестра сіла поруч неї на камінь. Дівчинка, не дивлячись, поклала свою білу маленьку руку на таку ж білу руку моєї сестри; сестра повернула до себе її обличчя, взявши за підборіддя, і поцілувала в чоло. Вони ще сидітимуть пліч-о-пліч, дивитимуться одна на одну хвилин із десять, а потім хтось обірве цю нитку тиші – передбачаю, тому лягаю на зелену траву й заплющую очі. Згодом у мою дрімоту вплітаються голоси; перший, здається, належить Дівчинці. – А ти ходиш до школи? – Вже ні. Раніше відвідувала. – А батьки в тебе є? – Нема. Є брат тільки – бачиш, он він простягся на траві. – А де твої батьки? – Тато помер два роки тому. Мама ще давніше, здається, тоді, коли мені було сім. А твої де? – Не знаю. Я їх не пам’ятаю… [Пауза]. А друзів маєш? – Раніше були. Зараз єдиним є той, хто дрімає неподалік нас. А ти? – Бачиш гусей, ген там, в глибині гаю? Вони мої друзі… [Пауза]. А б хотіла бути моїм другом? – Так… А що потрібно для цього? – Розкажи мені історію зі свого життя. – Думаєш, це подіє? – Якщо ти розповіси її, то ми матимемо один спогад на двох – спогад, у якому буде мелодія з твого голосу і вітру, спогад, у якому я буду дзбаном для твоїх почуттів. Ми переживемо те, що ти скажеш, разом. А хіба люди, що пережили щось разом, не стають друзями? Дівчинко-Дівчинко, думаю я, ти ще така юна. Дрімота спала з мене зовсім, я підводжуся на ліктях і дивлюся на ці дві постаті на камені. Вони страшенно схожі (ця думка в мені як спалах): моя сестра здається збільшеною копією тієї, що з нею поруч. Сестра дуже давно не розповідала мені своїх спогадів (який сенс, ми ж майже все, що з нею ставалося, пережили разом), але події і спогади про події – не тотожні речі: я зосереджено слухаю. Сестра веде мову про те, як ми колись йшли додому. Вона пояснює Дівчинці, що їздила потягом до свого навчального закладу в сусіднє місто, а брат (тобто я) не відвідував школи, тому проводжав її і зустрічав щодня. Вона не згадує під час оповіді того, що в неї тоді була ще така цікава форма – завжди синя спідничка воланами до колін, біла блузочка, чорні туфлі – так вимагалося (хоча її часто сварили, що вона «має неучнівський вигляд» – волосся пофарбує в зелений чи вдягне сім браслетів на худий зап’ясток); вона також оминає в розповіді те, що ніколи не проходила далі тамбура, доки крізь коричневе вікно дверей потяга все ще було видно мою постать, і те, що її часто намагався провести додому черговий хлопець, але вона все відмахувалася, що має брата. Натомість сестра у своїй оповіді згадує, що з моєї пам’яті давно вже стерлося: батька, засапаного і такого для нас тоді могутнього, що вічно будував десь-колись-комусь-щось; матір, чи, вірніше сказати, те, як у сім’ї шанували пам’ять про матір – портрет 0,5х1,0 м на стіні, щонедільні візити на кладовище (щоправда, ми туди ходили навіть частіше, але не до могили матері, а просто подумати); наш величезний сад, за яким після батькової смерті перестали доглядати; каламутне озеро, яке ми минали дорогою до вокзалу; блідо-жовте маленьке приміщення вокзалу з людьми, що все визирали у вікно. А потім сестра розказує, що одного разу ми, вже майже досягши дому (тоді саме йшли кілометр незасіяним полем), побачили Голову: людську (щоправда, заввишки з невеликий будинок), з чорними кучерями, засмаглим обличчя, очима, в яких палало; ми трохи злякалися, але вирішили і далі йти – хіба мали альтернативу? Голова шалено обертала навсібіч очима, коливалася туди-сюди в повітрі, щось говорила (ми зробили такий висновок з того, що в неї швидко ворушилися губи), а нас начебто й не помітила. Нам із сестрою було дуже цікаво, що ж саме, які слова вона промовляє: можливо, проголошує якісь утопічні статути, а, може, розповідає про важливість традиційних цінностей, що тепер тільки нівелюються, але ми все наближались і наближались до неї, а звуку не долітало жодного. Коли ж ми вже були на відстані кількох кроків, то почули якісь тихесенькі звуки, з-поміж яких годі було розібрати слова – очевидно, саме їх і створювала Голова. Пам’ятаю, як я ще довго сміявся з нашої полохливості і з цієї не співвіднесеності розмірів Голови і гучності її голосу, сестра ж, навпаки, спохмурніла і мовчала аж доки ми не дійшли до дому. Тоді я не надто замислювався над її реакцією, та й узагалі мав трохи інші клопоти – намагався розібратися в мотлоху в сараї, якого ніхто не торкався близько року: батько помер, а на перших порах після цього я не міг торкатися речей, які належали винятково йому. До того ж, буквально через кілька днів після цієї зустрічі сестра злягла з цією нерозгаданою хворобою – я перестав думати про щось інше, окрім як про неї. Сестра розповідає це все Дівчинці, остання ж сидить і дивиться поперед себе, наче й нема нікого з нею поруч і нічиє пережите не наповнює її, як молоко наповнює глек; та коли оповідь добігає кінця, Дівчинка кладе свою голову на плече моїй сестрі – вона відчула. – Я б жила з тобою – може, ми б вилікували одна одну, – каже. – То хіба нам щось заважає? Переїжджай до нас – ти станеш мені сестрою… – Скільки сподівань у голосі моєї сестри! Дівчинка хитає головою і показує рукою на гусей: – Я відповідальна за них – колись вони були дикими. Сестра розуміє. Тоді вона цілує вдруге Дівчинку – в тоненьку смужку проділу поміж білого волосся, каже, що все одно вони будуть одна одній сестрами, тільки трохи згодом. Слів прощання нема, так само, як і не було слів привітання. Я підводжуся, ми поволі йдемо назад, до нашого будинку. Це все повториться знову, через день чи через місяць, з суттєвими змінами в подіях, але з тим самим сенсом, і я з сумом тільки і можу відзначати, що так і не став ближчим за всіх до моєї сестри, бо ж оця чудернацька істота, що пасе гусей і з якою сестра мала не так вже й багато розмов, значно краще розуміє її, ніж я, хто пройшов з нею разом Крим, Рим і мідні труби… – Дев’яносто сім, дев’яносто вісім, дев’яносто дев’ять, сто… – відлічувала жінка на плівці. Сестра невтомно слухає її, здається, вже шостий місяць, кожного дня все більше і більше знаходячи в цьому втіху. Я вже ніяк на це не реагую: це тепер невід’ємна частина її життя, та й, зрештою, від цього їй стає трохи ліпше. Я сиджу в кімнаті сестри, читаючи Сартрову «Нудоту», час від часу відриваючись, щоб перемотати касету на початок. Сьогодні дощ, і мене чомусь охоплює такий туск, що зовсім не можу зосередитися на рядках. Відкладаю книжку, дивлюся на предмети навколо мене, намагаючись через внутрішнє відштовхування від них дати поживу своїм думкам. Ось там, праворуч, стоїть комод із висунутою середньою шухлядою – згадую листи, які я там знайшов, прибираючи, і всі до одного прочитав (листи батька до матері – і живої, і померлої; листи до сестри від шкільних друзів – вони перестали приходити першого ж дня, коли сестра не пішла до школи; листи, що надходили до моїх померлих братів і сестер – купа любовних, купа від ліпших друзів – мене від них хилило в сон); ось там, ліворуч, стіл – усе, що на ньому, має свою історію: чотири жолуді – ми знайшли їх у кишенях батькових штанів; засохла троянда – подарунок якійсь із моїх померлих сестер; зів’яле кленове листя – це Дівчинка дала минулої осені сестрі на прощання; люстро – воно, здається, належало колись матері; портрет, здається, там намальований батько. Чекай, чекай, про нього я нічого не пригадую. Підводжуся, беру його до рук; запитую в сестри, звідки він тут; каже, що знайшла на поличці між книгами, поруч з касетою. Я повертаю портрет іншим боком – хочу побачити дату чи ім’я автора, але на тому боці ще один портрет. Я не впевнений, але, здається, це обличчя матері. Показую сестрі – дивно, але вона теж його не помітила; довго вдивляється в риси обличчя, майже стерті з пам’яті, потім кладе портрета на маленький табурет біля свого ліжка, де вже лежить одна з її реліквій – книжка Екзюпері; тепер вона не розлучиться з портретом. Мене це дивувало – з кожною річчю, яку сестра робила частиною себе, чи то був синій картатий плед, яким вона вкрита, чи нічна сорочка, що колись належала матері, чи ось цей от стільчик біля ліжка (його, здається, змайстрував один з наших братів), сестра поволі одужувала, наче кожна з цих речей мала в собі скалку з її розбитого здоров’я, але це відбувалося такими повільними темпами, що я сумнівався, чи зможе вона до кінця життя зібрати себе, як пазл, докупи. – Будеш варення, малинове, я принесу з льоху? – запитую. Вона ледь посміхається куточками рота, погоджується, та коли я повертаюся, вже міцно спить, дарма що електронний годинник показує 13:31, а сонце нестерпно світить в очі. Ну й нехай, може, вона прокинеться сильнішою (я завжди себе так заспокоюю), і ми підемо на прогулянку, тільки не в березовий гай, як минулого місяця, а знайдемо собі новий маршрут, наприклад, можна піти на руїни старої лікарні, там якийсь такий незвичайний дух, або в старезний ліс, там темно і начебто присутня аура загадковості, або ще кудись, куди вона схоче. От тільки не знаю, чи зайнятися зараз; мою увагу привертає магнітофон – він так і блимає своїми червоними ліхтариками. Підходжу до нього, натискаю двічі кнопку стоп – перший раз, щоб зупинити програвач, другий – щоб витягти касету. Беру до рук – нічого особливого, темно-сіра непрозора касета з клаптиком паперу болотного кольору з написом «A» на одному боці і «B» – на іншому. Але ж, думаю я собі, ми ж ніколи не слухали її іншим боком. Мене раптом охоплює страшенна цікавість – може, бік «B» і є ключем до тієї незрозумілої лічби на боці «А»? Я перевертаю касету, встромляю її до магнітофона, зменшую звук до мінімуму – щоб не збудити сестру, натискаю кнопку «грати». – Один, два, три, чотири… - чую я голос чоловіка з тембром, дуже подібним до віолончелі в низькому регістрі. Я дивлюся на сестру – вона вже не спить і читає в моїх очах підтвердження своєї думки, адже ми чудово розуміємо, кому належить батькові. травень 2012 Ваше мнение: Украинская Баннерная Сеть |
{v_xap_link1} {v_xap_link2}
{v_xap_link3} {v_xap_link4} |
Дарія Пугач - Касета
|
Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом. Ответственность за содержание произведений несут их авторы. При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore |
Администратор |