Libra - литературное творчество молодёжи, свободная публикация, стихи, проза: Есфірь

Libra - сайт литературного творчества молодёжи

Поиск:

Есфірь - Вітер

Жанр: Проза: Фантастика

Прочтений: 0 Посещений: 1018
Дата публикации: 10.12.2012

Моє життя то ніч, то день, Немов хтось грається зі мною. А я борюсь, живу і жду, Тому що вірю в нас з тобою.

Це сама дивовижна історія…

Чи трапляються з нами чудеса? Так, головне вірити в них і помічати.
Наше життя примхлива штучка, зазвичай воно сіре і буденне, але трапляються в ньому і неочікувані, загадкові, а головне приємні моменти, які ми на початку такими не вважали.
Я ніколи не відрізнялася особливими талантами, надзвичайною зовнішністю, хоча завжди цього прагнула. Чомусь хотілося завжди бути першою, при тому ще й неординарною, креативною, а як хотілося стати супер привабливою - це була ціла фантазія. Я насолоджувалась магією природи і уявляла, що у мене таке ж густе волосся, як у верби, колір шкіри – морський пісок, чорні тонкі гілки вигнутих брів, густі пухнасті вії, ніби листя пальми, магічні очі зеленої весняної трави, яка тільки-тільки випукнулася на світ, червоні повні губи кольору ягід спілої малини і рівні зуби, білі, як мушля...
Була осінь. Моя найулюбленіша пора року, тому що я дуже любила запах палого листя і насичені кольори природи, що нагадували мені масляну палітру художника. Мені дуже подобалося ходити до річки, в ліс, відчуваючи їх красу і таємничість, дихати на повні груди свіжим повітрям. Особливо приємним було відчувати вітер: то теплим, лагідним, який ніжно торкається мого обличчя і тріпоче волосся, то наполегливим, сильним перед бурею чи дощем, здатним підхопити мене, немов те маленьке листя. Тоді ти відчуваєш себе такою вільною, легкою, неначе вмієш літати.
Все почалося з того, що я пізно ввечері стояла на зупинці в очікуванні автобуса. Його довго не було і мене лякала сама думка, що може й не бути, адже тоді прийшлося б йти пішки та ще й повз кладовище. Чому погані передчуття збуваються? Через півтори години чекання і умовляння себе, що треба йти, тому що я до того ж добряче замерзла і тупцяння на місті не допомагало, мені прийшлося направить свої ноги у потрібному напрямку, і це вже було не смішно. Я націлилася швидко прошмигнути повз «зону спокою», і уже набрала першу швидкість, як побачила, що на горизонті шатаються дві постаті, з чого зрозуміла, що п’яний веде п’яного. Мені стало по-справжньому страшно і я згадала, що треба боятися не мертвих, а живих. Коли вони наблизились і, побачивши мене, почали перешіптуватись, мені здалося,що я зараз втрачу свідомість, все в середині завмерло і перестало жити. Мене наче паралізувало. Крізь несамовите бухання у скронях я почула гидкий прокурений голос:
- Давай на кладбищі – точно нехто не побачить і буде вєсело.
Слова « буде вєсело» вивели мене з стану дерево і перетворили на саму несамовитість і злість, мені було зеленим зелено що їх двоє, а я одна, але що «весєло» цим п’янюгам не буде я чомусь була впевнена. Мій бойовий дух був обірваний словами «хорошая закуска», і уже справжньою втратою свідомості від гострого болю. Перед цим я відчула, як раптово почав посилюватись вітер, він був уривчастим, немов виливав свій гнів.
Прийшовши до тями, я побачила, що сиджу на кладовищі, обпираючись об дерево, і десь з-під землі хтось кричить, щоб його витягли з могили, де його присипало піском і він задихається. По голосу я впізнала одного з п’янюг, який постійно плювався і явно розмовляв протверезілим голосом. Піднявши голову, я побачила при місячному сяйві іншого, що висів на верхів’ї сосни, обнявши її як рідну, боячись упасти, і мені навіть здалося, що у нього очі набули неприродно великих розмірів. Це було так смішно-трагічно, що після такого стресу на мене найшов нестримний сміх до сліз. Зненацька я зрозуміла де я зараз і що сміятись уже буду не я, коли чудовиська прийдуть в себе. Зібравши всі свої сили, я чимдуж побігла.

*****************

Після такого я довго не ходила на свої улюблені місця, боялась бути там одна, хоч і дуже скучала за ними. В цей час я почала відчувати чиюсь присутність і проникливий погляд, які мене інколи лякали, тому що я не розуміла що це, а інколи радували, тому що я не відчувала загрози, а скоріше навпаки. Я думала, що це наслідки стресу. Звичайно, випадок на кладовищі я не знала як пояснити, бо не бачила кульмінацію, а тільки фінал, хоча і будувала різні сюжети. Хотілося знати кому завдячувати.
Якось я сиділа біля вікна і читала книжку. Несподівано відчиняється вікно, хоча воно було закрите на застібку, і влітає легкий вітерець, заносячи з собою запах лісу і палого листя, ніби граючись зі мною і нагадуючи про себе. Я відчула такий затишок і безпеку природи, що не витримала та побігла в її обійми. Сидячи на узбережжі річки, я милувалася, як граційно горобчик мив себе та насолоджувалась журчанням води. Почалася гроза. Мені потрібно було знайти захисток, тому що дощ посилювався. Знайшовши саме пухнасте дерево, я притулилася до нього. Через хвилину пролунав тріскучий грім і блискавка черкнула саме моє дерево. Від переляку я кинулася тікати хтозна куди. Зупинитись мене змусило поколювання в боці. Озирнувшись, я побачила в далечині нічогеньку хатинку, яка зручно собі розташувалась на мальовничій галявині між річкою і лісом. При чому стояла вона ще й на гірці, від якої йшов спуск до водойми. Вона так гармонійно вписувалася в пейзаж, ніби сама природа змайструвала її. Дощ не вщухав, тому я побігла і стала на крильці під навісом. На той час я вже була повністю мокра і трусилася від холоду, тому вирішила постукати в двері. Чомусь ніхто не відчиняв і я, як кожна культурно-безсовісна людина, дьоргнула за ручку - двері взяли і відкрились. Не довго думаючи, я вже ступила крок щоб зайти, як почула приємний, злегка насмішкуватий чоловічий голос:
- Ласкаво просимо!
В ту ж мить я відчула як перетворююсь в буряка від сорому, ніби собака, яка зайшла в чужу будку без запрошення. Розвернувшись, я побачила високого чоловіка, який наближався, судячи з усього, до свого будинку. Доброзичлива посмішка грала на його обличчі, від якої моє лице перейшло до нормального кольору. Це єдине, що мене радувало, тому що виглядала я, правду кажучи, не дуже: мокре волосся покрутилося сосульками, одяг поприлипав до тіла, яке трусилося від холоду, а зуби клацали, як печатна машинка.
- Заходьте, заходьте!- сказав мені, бо я стояла як вкопана, і галантно повів рукою в сторону дверей, пропускаючи мене вперед. Його голос був з тією мужньою чоловічою хрипотою, яка зводила жінок з розуму.
- Я… я стукала… ну, двері самі… вибачте. – бурмотіла я, проходячи в хатинку, не задоволена тим, що завжди виправдовуюсь.
- Все нормально. Вам же потрібно зігрітись, щоб не застудитись?
У відповідь на це я красиво чхнула і зустрілася із занепокоєним його поглядом.
- Вам треба обов’язково переодягтись. Я зараз принесу. Почувайтесь як вдома. – і відразу вийшов в іншу кімнату, а я навіть не встигла ніяк зреагувати. Мені навіть здалося, що він мене знає.
В кімнаті було затишно і тепло, хоча ніякого джерела тепла я не бачила. Відчувався ледь помітний теплий вітерець, при тому що всі вікна були зачинені. В середині було так же гарно, як і зовні - відчувалася рука талановитого майстра. Будинок був дерев’яним, тому запах був дуже приємним. Мої спостереження перервалися появою господаря з чоловічою сорочкою в руках.
- На жаль, нічого кращого запропонувати не можу. – з цими словами він подав сорочку й пильно оглянув мої мокрі шати.
- Ви будете спостерігати як я переодягаюсь? – не дуже привітно промовила я, не розуміючи, чого він не йде.
- Звичайно ні. Просто думав куди повішу сушитися ваш одяг. Переодягайтесь, а я приготую гарячий трав’яний чай і принесу ковдру.
Я примітила, що у нього на чолі була дивна родима пляма у вигляді спіралі з цяткою-ямкою в середині. Знявши мокрий одяг, який заважав мені думати, відразу відчула справжнє полегшення. Сорочка сягнула нижче колін і я із задоволенням видихнула. Тут до мене дійшло, що я сама в хатині з незнайомим чоловіком, та як себе не переконувала, мені зовсім не було страшно. Можливо, із-за пережитого я перестала боятися, а, можливо, мені просто сподобалась ця людина своєю вихованістю, піклуванням, яке проявляла до мене тільки мама і бабуся. Мене зовсім не радувала ідея, що він буде розвішувати мій одяг, тому зробила це сама, стараючись щоб його було менше видно. Сідаючи в крісло-качалку, я почула:
- Можна?!
- Так, заходьте!
- По моєму з розміром я вгадав. - весело проказав він, оцінюючи сорочку, яка висіла на мені як на вішалці. Та й не дивно, адже він по всіх розмірах був за мене більшим.
- Зате тепло. Дякую. - відказала я, радіючи гарячому чаю і ковдрі, якими відразу скористалась, - Давайте знайомитись: мене звати Соломія.
- Я – Вінд. – з цими словами він подав мені руку для потискування. Цей жест був дещо дивним, тому що в нас так робили лише чоловіки між собою. Тільки я, жартуючи, інколи подавала теж руку, тому мені це сподобалось.
- У вас англійське походження? Вінд – це ж вітер. – я вирішила сяйнути своїм англійським, хоча насправді знала кільканадцять слів.
Моє запитання чомусь йому не дуже сподобалось, це стало видно по насуплених бровах. В кімнаті відразу стало прохолодніше. Тільки зараз у мене з’явилася можливість добре його роздивитись. Вінд був атлетичної тіло будови, з вольовим обличчям і білявими кучерями, які надавали його обличчю певної дитячості, особливо коли він посміхався. Мені навіть здавалося, що вони ледь помітно ворушаться , ніби на них постійно хтось дмухає. Він не був красенем, ба навіть симпатичним, але очі, ці очі, які були незрозумілого кольору: то голубі небесні озера, то сині фіалки, то яскраво-зелені водорості, то темні загадкові ночі. В них вміщались всі кольори землі, і вони тягнули мене в свою глибочінь. Я насилу відірвалася від їх магії коли зрозуміла, що Вінд чекає поки я його роздивлюсь. На мене знову напало почервоніння. Я не могла зрозуміти, як цьому чоловікові вдається уже вдруге вганяти мене в цей стан.
- Ви зігрілись?
- Так, дякую. У вас дуже затишний будинок і в такому гарному місці.
- Його збудував я сам. – В голосі не було навіть краплі зухвалості, але йому було приємно, що мені подобається. – Я знав, що ви оціните.
Він почав розповідати, як довго вибирав місце для своєї хатини, аж поки не побачив цей краєвид, який дуже йому полюбився. Слухала я не дуже уважно, тому що мою увагу привернули слова «я знав, що ви оціните». Я не могла зрозуміти, звідки він міг це знати, адже ми тільки познайомились. Знову у мене виникло відчуття, що він мене давно знає, але я цю думку вже не могла розвивати, тому що гарячий чай, ковдра і його голос, який був ніби вітер за вікном, заколихали мене, як малу дитину.
Я прокинулась. Піднявшись, я побачила, що сиджу на м’якому великому ліжку в незнайомій кімнаті. Де я ? Я дуже чутливо сплю, навіть чую, як миші під підлогою ніччю бігають, а тут не відчула, яким чином мене переносили до іншої кімнати. Не інакше, як він мені щось підсипав. Мене охопив страх. Поглянула на себе: на мені була сорочка, і це мене трохи заспокоїло, та неприємні думки не переставали лізти в голову. А якщо він маніяк. Слідкував за мною і через це все про мене знає. Я вскочила зі своєї лежанки і тихцем промайнула за двері. От чучундра, не треба ходити самій по лісі та ще й з незнайомим чоловіком в хатину заходити. Знайшовши свої речі, я вибігла з будинку, який для мене тоді здавався гієною, що хоче мене проковтнути.
По дорозі я переодяглася і викинула ненависну сорочину. Тільки опинившись дома, я відчула себе в безпеці.

*****************

Чому останнім часом зі мною трапляються такі жахливі історії? Мені постійно приходиться від них втікати. Так можна і схуднути. Мої роздуми перервала бабуся.
- Чого обличчя, як у скунса? Сонечко, не можна стільки думати.
Вона дуже любила передачі про природу, зокрема про тварин, тому всі порівняння були відповідні. Взагалі бабуня у мене чудова. Вона завжди мене підтримувала, давала мудрі поради і до того ж мала прекрасне почуття гумору. Коли мама вдало вийшла заміж та переїхала зі своїм чоловіком жити до іншого міста, залишивши мені будинок, Ева вирішила переїхати жити до мене, щоб допомагати своїй маленькій внучечці, тобто мені, не зважаючи на те, що їй виповнилося уже двадцять з хвостищем.
- Ба, а ти знаєш, що біля річки побудували дуже красиву хатину? – спитала я, якомога байдужим голосом.
- Да. Її змайстрував наш новий лісник. Всі вражаються, як він міг так швидко, адже він тільки рік на цій посаді, построїти сам таке чарівне, інакше не назвеш, житло. Йому наші багатії такі гроші пропонували, щоб він попрацював у них архітектором, а він не хоче. В цілому, дивний такий чоловік… Соломіє, ти що знову ходила до лісу одна?
- Бабуню, ти ж знаєш, що я без нього не можу. Любов до природи – це у мене від тебе. – я пригорнулася до неї, як маленька дитина.
- Ах ти ж моя підлабузниця. Ти ж знаєш, що я переживаю.
Звичайно, я не розповіла бабусі про те, що сталося, тому що не хотіла, щоб вона ще більше переживала, та й до лісу вона б мене більше ніколи не пустила.
Я аналізувала здобуту інформацію. Значить він - лісник. Це трохи мене втішило, але я все одно переживала за те, що сталося між нами, коли я спала.
- Мама дзвонила, питала мене як поживає її єдина дочечка. – інтригуючи, сказала бабуся.
- І що ти їй відповіла? – я була в передчутті почути захопливу розмову між бабусею і мамою, яка у них часто відбувалась.
- Сказала, що ти гуляєш без упину і мене не слухаєш. І знаєш, що вона сказала?
- Не знаю.
- Головне щоб гуляла з розумом і знайшла собі багатого й хорошого чоловіка.
- Ти ж їй пояснила, де я гуляю? . – мені було смішно, тому що я зрозуміла, що Ева пожартувала, а мама не зрозуміла.
- В кінці. Перший варіант їй сподобався більше. Вона думала, що ти уже виросла і закінчила свою дитячу біганину на природу, яку вона ніяк не могла зупинити. Соломіє, мама сподівається, що ти скоро вийдеш заміж, а в лісі ти чоловіка собі не знайдеш.
- А ніхто й не шукає.
Я не хочу нікого вишукувати. Все станеться, коли Бог дасть. Мені було досадно, що мої рідні не можуть діждатись, коли я вийду заміж, хоча я розуміла, що вони бачать в цьому моє щастя, особливо бабуся, яка хоче побавити ще правнуків.
Ми жили на окраїні села біля самісінького лісу, тому не дивно, що з самого дитинства мене магнітом тягнуло до цієї надзвичайної краси. Там я відчувала себе маленькою принцесою у своїх володіннях. Якось ранньою весною, коли ліс починав тільки-тільки прокидатися від зимової тиші, я збирала своїми маленькими руками перші квіти, які гордовито визирали із землі, знаючи, що конкуренції у них немає. Ніжні пелюстки сповіщали всім, що на зміну холодному білому снігу приходять живі білі проліски. Раптом посилився вітер, і не далеко від мене, за деревами, почало підніматися сухе листя, ніби там приземлився гвинтокрил. Через кілька секунд серед цього вихорю з’явилося дві постаті в білих мантіях. Я заховалася за деревом і почала спостерігати. Один із них був чоловік кремезної статури, який щось розповідав білявому хлопцю, показуючи руками в сторону. Це було схоже на навчання досвідченим батьком свого малолітнього сина. Несподівано чоловік піднявся в повітря і розчинився в ньому. В цей момент від нього почали нагинатися дерева, наче від сильного вітру. Від подиву я аж висунулася із-за дерева і наткнулась на здивовано-оцінюючий погляд юнака, який, ніби щось відчувши, обернувся. Цілу хвилину він на мене проникливо дивився, допоки не піднявся й зник, як і той чоловік.
Для мене то була казка на яву. Тоді, маленькою, я дуже багато їх читала та слухала від мами і ходила замріяна, уявляючи свою казку в дійсності. Я довго не могла забути того парубка, який був старший за мене приблизно на десять років, що зовсім не заважало мені думати, ніби я його кохаю. Згадуючи про це зараз, мені стає смішно. Ставши дорослою, я була впевнена, що це витвір моєї дитячої фантазії, хоча до цих пір все чітко пам’ятала.

*****************

Останніми роками в школі я почала захоплюватись малюванням, тому часто бігала на свої улюблені місця і намагалася увіковічнити їх на альбомному листку. Так вибір моєї професії вирішився сам собою. Мама була проти, тому що справедливо вважала, що цим я собі на життя не зароблю, але бабуся, бачачи наскільки мені це подобається, підтримала мене. Я закінчила художню академію з відзнакою, і мене запросили працювати до престижної майстерні в столиці, де я раніше проходила практику. Попрацювавши рік, я звільнилась. На це мама сказала, що в мене не всі дома, а я відповіла, щоб вона приїжджала в гості, тоді будуть всі. Мені не вистачало повітря в законсервованому газами і відходами мегаполісі, я в буквальному розумінні там задихалась. Ніякі гонорари не могли мене примусити залишитись, хоч я реально розуміла, що дома мені роботу буде знайти важко, адже в мене специфічна професія. Я не тільки писала на полотнах. В основному я займалась зовнішнім оформленням особняків, у вигляді малюнків на всю стіну, які плавним переходом поєднувалися з оточеним ландшафтом. Це задоволення коштувало не дешево, особливо, якщо використовувались 3D технології у зображенні, тому дома, звичайно, мені таких замовлень не робили. За три роки по поверненні, я зробила прості розмальовки на стінах в середині дитячих садків та кількох приватних установ, не враховуючи різних дрібниць.
Вільного часу у мене було багато, тому я зайнялася пейзажами і писала полотна на замовлення. В неділю ми їх з бабусею везли в місто на базар. Надто приємно було, коли купували люди, які з якоїсь причини залишили батьківську домівку. Вони брали ті картини на згадку, де були намальовані саме їхні рідні краї, адже я їздила малювати по всьому району. Інколи замовляли конкретний краєвид. Особливою популярністю користувалися мої фантастичні пейзажі, які я вимудровувала сама.
Врешті-решт мене попросили зайнятися моєю основною роботою – розмалювати зовнішню стіну шикарного котеджу головного лісника області. Він недавно їздив до Києва і бачив у свого знайомого мою роботу, яка здалася йому досить оригінальною, а начальник лісового господарства любив хизуватися перед всіма тим, чого нема у інших. Оскільки добиратись до нього було далеченько, Віктор Едуардович запропонував на час роботи пожити в цьому котеджі. Чого там тільки не було. Всі екзотичні рослини, що могли прожити в нашому кліматі знаходились тут. Весь будинок був утиканий неймовірними речами, кожна з яких мала свою історію походження. Хазяїн всього цього багатства вважав себе цінителем мистецтва і краси, зокрема, краси жіночої. За свою вроду я не переживала, тому що Вікед (так я називала Віктора Едуардовича) любив яскравих, ефектних жінок. На фоні них замурзана художниця виглядала сірою цяткою, до якої через пару днів звикли, як до декорації.
Одного разу я піднімалася по сходах в той момент, коли феєрична рудоволоса краля на величезних шпильках намагалася граційно спуститися вниз, не дивлячись собі під ноги. У мене завжди була хороша реакція, тому коли вона вже почала падати вниз, я підхопила її за руку. Через кілька секунд, оглянувши себе прекрасну, вона розходилася криками:
- Ти, розмазня незграбна, зламала мені ніготь!.. А-а-а, чорт, ще й замазала мене своїми запаскудженими руками! – При цьому вона намагалась відтерти мої відбитки.
- Бариня, якби ви впали вниз, то зламали б не тільки ніготь, а от хто з нас незграба я радила вам подумати. – Я старалась бути спокійною, хоча в мені вирував праведний гнів.
Після цих слів, вона зміряла мене з ніг до голови, і гордовито направилась до дверей.
- Фарба змиється через тиждень! – сказала я на прощання.
В цьому непривітному домі у мене був один єдиний друг – косолапий милий ведмедик. Його недавно привезли, як доповнення до всього іншого екзотичного різноманіття. В нього були такі сумні очі, що я тихцем балувала його різними корисними делікатесами, щоб хоч якось покращити тюремне існування у вольєрі. Мені так хотілось його погладити, проявити цим своє піклування, але я боялася, що він мене гризне. Невдовзі він звик до мене і підійшов до клітки, просунувши свого ведмежого носа між гратами. Я наважилася і почухала його за вушком. Так ми стали рідними одне одному.
В черговий раз я тягла з холодильника лососину для свого друга, як наткнулася на прищурений погляд поварихи.
- А я думаю, хто в мене лося постійно цупить. – Вона так швидко це сказала, що не встигла вимовити ще один склад.
- Не лося, а лосося. – В моєму становищі не дуже розумно було її виправляти.
- Значить так, я зараз все розкажу хазяїну...хоча, - вона трохи подумала і додала, - чула ти гарно малюєш портрети. Якщо зробиш портрет моїй внучечці, я про все забуду.
- Добре.
Я не дуже радісно погодилась, тому що не вважала, що «цуплю». Цей колекціонер насильно держить бідного мішку в неволі, а я такою маленькою компенсацією встановлюю справедливість. Проте вряд чи Вікед підтримав мої благородні ідеї, коли побачив би мене з його дорогою рибиною в руках. Годувати мого товариша тоді я вже точно не змогла б.
В ту ніч у хазяїна був банкет. Я не могла заснути від галасу, тому сиділа на вікні й дивилася на гірляндове небо. Воно було прекрасне своїми вогниками на чорному тлі. Так хотілось дізнатись, що там, далеко-далеко. На подвір’я вийшли троє чоловіків з пляшкою вина і цілеспрямовано направилися до вольєру. Я напружено почала за ними спостерігати, в передчутті чогось недоброго. Вони підійшли до клітки, просунули пляшку й почали п’яними голосами звати: «Косолапий, виходь!», «Ми тобі теж принесли!». Довірливий звір підійшов, думаючи, що всі йому бажають добра, як і я. Один з поганців нахилив вино і бурий почав хлебтати під регіт безсовісної компанії. Вже цього я не могла витримати. Вистрибнувши з вікна, благо моя кімната знаходилася на першому поверсі, я побігла, викрикуючи на ходу:
- Перестаньте! Як ви можете!
- О, а це що таке пискляве біжить?
- Заберіть від нього це. – Я задихалася від гніву і бігу.
В цей час вийшов хазяїн і спокійно спостерігав за дійством.
- Дитинко, ти перервала нам розвагу, за це можна відхватити.
- Це жива істота, а не іграшка, над якою можна знущатись. – Говорячи ці слова, я розуміла, що наражаю себе на небезпеку. Водночас я розуміла, що потрібно спасати мішку, інакше його тут споять, або придумають якісь інші приниження. – Вікторе Едуардовичу, у мене до вас ділова пропозиція!
- У вас до мене? Цікаво яка? – насмішкувато спитав він.
- За половину роботи ви мені уже заплатили, а іншу половину я виконаю безкоштовно, якщо ви накажете завтра відвезти ведмедя до заповідника. Я хочу бути при цьому присутньою.
Він трохи подумав, видно, зважуючи всі фінансові питання і власне честолюбство.
- Я згоден.
- Пообіцяйте мені, що ви ніколи не будете тримати у себе ведмедів.
- Не довіряєте? Ну що ж, я обіцяю.
Наступного дня ми відвезли мого друга в заповідник. Мені так не хотілось з ним прощатись, але я знала, що в цьому його щастя. Дружба - це не тоді, коли ви завжди разом, бо тобі дуже добре зі своїм товаришем, а тоді, коли ради благополуччя друга ти сам позбавляєш себе задоволення бачитись з ним.

*****************

Я стояла на підвищенні, займаючись верхньою частиною стіни, вся замацана фарбою, як завжди. У мене був неймовірний нюх, я відчувала навіть ті запахи, яких ніхто не примічав, тому відразу вчула магічний подих океану, якого тут і близько не було. Це мене здивувало,тому я обернулась в сторону джерела й ще більше здивувалась, трохи не хряснувшись вниз. За декілька метрів від мене направлявся до будинку Вінд.
- У вас непогано виходить! – прокричав він і, наблизившись, додав. – Та й не тільки на стіні.
Це він натякав на мій царський вид, весь у розписах незрозумілого походження. Я посміхнулася, уявивши монарха в залайозаному переднику та з квачем замість скіпетра.
- Вітаю, Соломіє. Оживляєте мертву стіну?
- Здраствуйте. Ні, просто хочу щоб їй весело жилось. На жаль, розмовляти вона не буде і, на щастя, просити їсти теж. – Коли він наблизився, запах найбільшої водойми у світі посилився і я безцеремонно спитала. – Чому від вас так віє океаном?
Вінд підняв на мене здивовані очі й уважно подивився. На мене відразу війнув сильний, але теплий вітер.
- Ви відчуваєте мій запах на такій відстані?
Постановка питання мені здалася якоюсь інтимною.
- Я його відчула ще раніше. – Така відповідь попахувала хвастовством. Мені стало незручно.
- Це у мене такі духи.
- Ви знайшли стопроцентні натуральні парфуми? Знаєте, в моїй роботі дуже важлива якісна фарба, а її я вибираю відмінно, спираючись на свій надзвичайний нюх, а вже відрізнити природні пахощі від зроблених людиною для мене три рази плюнути. – Я поморщилась, невдоволена своїм вульгарним виразом та ще й неправильно сказаним. Чому цей чоловік пробуджує в мені нехороше, коли я насправді не така вже й погана?
Вінд скористався тим, що я відволіклась, і перевів розмову на іншу тему.
- Віктор Едуардович дома?
- Він у кабінеті. – Я це знала точно, тому що стіна над якою я працювала складала частину кабінету, а через прикрите в ній вікно я прекрасно чула сопіння і кректання його власника.
- Дякую за інформацію.
Через пару хвилин із вікна я почула голоси.
- Вінд дорогий, привіт! Вітаю з підвищенням. Ти тепер керівник лісників району. За такий короткий час навів порядки. Молодець, що ж тут скажеш.
В голосі господаря дому відчувався ледь примітний відтінок роздратування. Я їх не бачила, а тільки чула, тому на цей нюанс мій слуховий апарат звернув увагу. Далі Вінд ділився своїми досвідом, як краще боротися з браконьєрами і незаконним вирубуванням лісів в області, спираючись на свої досягнення, за які він отримав посаду керівника. Я була дуже рада, що ще хтось крім мене переживає за мій рідний ліс, тому коли Вінд вийшов і побажав мені творчого натхнення, я дружелюбно благословила його на попутний вітер. На це він засміявся і пішов.
Мені було приємно, що він виявився хорошою людиною, але той випадок все ще непокоїв мене. Я вирішила в найближчі дні поговорити з ним і вияснити моє незрозуміле перенесення на ліжко. Серед своїх роздумів я вловила фразу з вікна, яка мене змусила насторожитись.
- Треба щось робити з цим вискочкою. Він мене уже дістав! Мало того, що він бізнес мені підрізає, ще й учить мене приїхав, пудель кучерявий.
Я ще не чула від Вікеда такого тону і таких грубих слів. Завжди ввічливий, урівноважений, сама інтелігентність. Вперше в житті мені довелось стикнутись з таким разючим лицемірством.
- Давайте я його приберу тихенько. – Сказав приглушений, впевнений в собі голос.
- Тільки я не хочу знать як ти це зробиш. – Поспіхом промовив великий цінитель мистецтва, ніжна натура якого могла віддавати жорстокі накази, але навіть чути, не те що бачити, не хотіла про нелюдськість їх виконання, ніби: «я тут ні при чому».
Від почутого мені стало недобре. Треба будь-що попередити лісника.
До нашого лісу я добралась на попутках уже під вечір. В сутінках знайшла хатину, в якій горіло світло. Я з полегшенням зітхнула, тому що це означало, що господар дома і я не запізнилась. Підійшовши до дверей, я тихенько постукала. Вони відразу відкрилися і, судячи з усього, самі, бо за ними нікого не виявилося. На мене напало дивне відчуття, ніби я опинилася в казці, як тоді в дитинстві. Набравшись сміливості, я увійшла. Вінд стояв посеред кімнати, обличчям до мене, з руками за спиною і ногами на ширині плечей. Ця поза говорила, що він мене чекав. Від нього знову віяло океаном.
- Я прийшла попередити, що ваш начальник наказав вас вбити.
- Я знаю.
- Ви що екстрасенс?
- Соломіє, подивіться мені в очі.
Він говорив дуже серйозно і мені мимоволі захотілось підкоритись. Я підійшла ближче й зазирнула в його красиві очі, які тоді так манили. Там… не може бути… там… там відображався цілий океан з плескотливими хвилями, які ніжно накочувались на берег. Це було наче відео.
- Ви хто? – прошепотіла я.
- Складіть всі пазли і ви зрозумієте.
Картина. Я написала її зі своїх дитячих спогадів про ту казку в лісі. Коли я працювала над лицем того білявого хлопця, мене не залишала думка, що я його змальовую з реальної людини, яка дуже схожа на… Вінда. Тоді після «на» у мене був пробіл. То ось чому він відразу купив цю картину, не встигла я виcтавити її на базарі. Він не хотів, щоб її хтось побачив. А цей запах, а ці ворухливі кучері, та й сам цей будинок суцільна загадка. Думки стрибали з одного епізоду на інший і нарешті добралися до:
- Скажіть, це ви врятували мене на кладовищі? – Мій голос тремтів.
- Я тільки трохи їх налякав.
- Так трохи, - я посміхнулася – що один зарився в могилу, а інший заліз на сосну.
- Вони не самі. Я їм допоміг. – Вінд теж посміхнувся.
- Картину, яку ви у мене купили, я назвала «Сім’я вітрів»… Можливо, я божеволію... – У мене перехопило дихання від назріваючого питання. - Невже ви і є вітер?
Я боялась, що він розсміється мені в лице і покрутить пальцем біля моєї скроні.
- Не сумнівався, що ви зробите правильний висновок.
Вінд помовчав, даючи змогу мені усвідомить нову реальність. Мене переповнювали незрозумілі ще почуття.
- Мені треба вам дещо показати, тільки ви повинні мені повністю довіритись та не боятись.
Після почутого це було складно, але щось в середині мене вірило йому, хоча розум підкидав аргументи для суперечки. Ми вийшли на двір і Вінд відразу розчинився в повітрі. Через секунду подужчав теплий вітер і я відчула, як він мене піднімає вгору. Це було дуже приблизно схоже на те, як буває йдеш по дорозі, а тобі в спину дує сильний вітер, який робить тебе такими легкими, невагомими, що мало не злітаєш вверх. Я піднялась над лісом і побачила при світлі повного місяця, який став ближче, верхів’я дерев. Торкаючись їх, я бігла, наче по дорозі. Це було настільки навдивовижу, що аж захоплювало дух. Я не тямила себе від задоволення, хоча страх повністю не покидав мене. Згодом вітер підвищився і поніс мене на іншу сторону планети, де панував день. Ми неслися над хмарами, що були схожі на великі хвилі піни, в яку так хотілося пірнути і поборсатися досхочу. Над ними сяяло величне сонце, освічуючи грайливими променями цих пухнастиків. На моєму шляху мені зустрівся орел, який ніс їжу для своїх пташенят.
- Привіт літунам! – Весело вигукнула я йому.
Коли ми з ним порівнялися, він невдоволено подивився і клюнув мене в плече. Я вирішила жартома нам’яти йому хвоста, але не встигла, тому що він почав знижуватись до своїх скель. Вони були такі мальовничі, що я попросила Вінда, щоб він мені показав їх ближче. Ми спустились на одну зі скель. Саме на ній, не далеко від нас, мій орел годував своїх малят. Озирнувшись навкруги, я насолоджувалась незайманою вродою природи, яка наповнювала душу щастям, а легені – чистим повітрям. Вдалечині виднівся океан і не можна було уявити, що цю ідилію може щось понівечити. Вінд відніс мене ближче і я побачила корабель, який полював на рідкісний вид китів. На це було жахливо дивитись. Браконьєри гарпунами знищували беззахисних тварин задля своєї пекельної наживи.
- Зробіть що-небудь, у вас така сила! – Я мало не плакала від такого звірства.
- Я не можу втручатись, та їм прийдеться відповідати за свої проступки. – В голосі Вітру відчувався коктейль болі з гнівом.
- Не розумію. Чому? Ви ж самі частина природи, ви повинні її захищати.
- Це вирішую не я, а Творець. Коли чаша переповнюється, - тут Вінд став похмурим і сумним. – мені доводиться перетворюватись на ураган.
Тепер я зрозуміла на що схожа його родима пляма на чолі.
- Соломіє, мені потрібна ваша допомога.
- Яка?
- Кожен заслуговує на прощення, якщо він щиро шкодує про скоєне і більше такого не робить. Є люди, які навіть не усвідомлюють масштабність і наслідки своїх злодіянь, тому потрібно їм допомогти це побачити. Чаша скоро переповниться, і я сподіваюсь нам з вами пощастить її осушити. Один чоловік займається бізнесом по всьому світу, але цей бізнес строїться на знищенні природи. Останніх десять років основний дохід він отримує від поставок великих обсягів деревини і виробів з неї. Більше всього займається вирубкою цінних видів, таких як червоне, чорне і рожеве дерево, тик, дуб, в’яз, евкаліпт та бук. Певна річ, від цього страждають не тільки самі дерева, а й флора, фауна, екологія…
- Я знаю. Що я повинна зробити?
- Стати його другом. – Побачивши мій здивований погляд, Вінд пояснив. - Він не сприймає чоловіків серйозно. Звичайно, він веде з ними справи, але їхня думка його мало цікавить, а от жіночий розум поважає, хоча ставиться до протилежної статі з пересторогою. Крім того, дуже любить живопис. Думаю, у вас є шанс.
- Який шанс? Ви розумієте, що такого кола чоловіки, зазвичай, звертають увагу на об’єми, випуклості, довжини і т. д., а з простими людьми вони навіть говорити не будуть, не те що сприймати за рівню.
Я не вважала себе страшком, але реально розуміла, що до цих воскових фігур мені ще ліпити і ліпити.
- Цей мужик не «зазвичай». Він не досягнув би такого успіху, тим більш не був би безкарним в такому бізнесі, якби був «зазвичай». Повірте мені, в свої сорок п’ять років він знає ціну справжнім якостям в жінці і прекрасно їх розпізнає. Для чоловіка зовнішність важлива, але якщо вона не наповнена змістом – приїдається.
Вінд мене попередив, що вся моя біографія буде перевірятись його спецслужбами, тому я повинна бути готовою до того, що він все про мене знатиме. Повертаючись назад, Вітер показав мені винищенні ліси. Особливо примітними були великі вирубані ділянки, які були схожі з лисинами на здоровому тілі природи. Я бачила, що ліси вирубуються, але не думала, що в таких розмірах. Мені було боляче на це дивитись. Вінд «висадив» мене недалеко від котеджу, повідомивши, що наше знайомство з олігархом станеться саме собою. На прощання він дав мені пляшечку з рідиною і сказав, щоб я пила з неї три рази на день.

*****************

Закінчуючи мозолитися над стіною, я все думала, коли з’явиться Вінд і скаже, що вдалий момент настав. Вже пройшло більше місяця з дня нашої останньої зустрічі. За цей час в мені відбулися разючі зміни: моя шкіра стала, як у немовляти, риси обличчя більш виразні, а волосся стало дуже густе і набуло насиченого темно-каштанового кольору. Словом, все було так, як я уявляла, коли дивилася на красу природи. Усеньке моє залишилося, тільки воно набрало більш здорового, яскравого і привабливого вигляду. Навіть Вікед почав довше затримувати на мені погляд, либонь думав, що це я так від його харчів погарнішала. Я розуміла, що це все із-за тієї пляшечки, яка ніколи не закінчувалась і змушувала мене дуже часто бігати до вбиральні. Неждано я відчула запах вихлопних газів, хоча тут їми ніколи не пахло,адже Вікед їздить на дорогущій іномарці. Обернувшись, я побачила Вінда. В його очах відображався урбанізований Київ, і тоді я зрозуміла звідки ці парфуми. Він мовив мені збиратись. Я відпросилась у хазяїна, сказавши, що їду на рідкісну виставку живопису, і це була правда. Після недовгих умовлянь, він мене відпустив, оскільки робота була майже закінчена та ще й відпрацьована задарма.
Після заходу сонця я вже прогулювалась київськими вулицями під сильний уривчастий вітер, який загнав усіх по домівках. Аж ось близько від мене щось гепнулося долі. Підійшовши ближче, побачила портфель з крокодилячої шкіри. Навкруги нікого не було, і я не могла зрозуміти, як він тут опинився. Я підібрала його, і пішла на квартиру до своїх знайомих, у яких зупинилась. Пізно ввечері я почала з цікавістю вивчати вміст дорогоцінного найди. Всередині виявилися незрозумілі для мене документи, банківські картки, візитки, різні дрібниці та сто тисяч євро. По карткам я зрозуміла хто власник, і так відібрала відповідну візитку.
Вранці я подзвонила й попала до приймальні якоїсь корпорації.
- Здраствуйте, можна Івана Олександровича?
- Він зараз зайнятий, а хто його питає? – Спитав лагідний, ввічливий голос.
- Моє ім’я ні вам, ні йому нічого не скаже , але це дуже важливо. З’єднайте, будь ласка, мене з ним.
З цього моменту тональність дівчини змінилася на ржаву бляшанку з ноткою зневаги.
- А ви по якому питанню?
- По питанню крокодилячого портфеля.
- Наша компанія не займається портфелями.
Мені вже надоїли ці канцелярські реверанси та ще й таким тоном, тому я запропонувала:
- Давайте ви передасте моє питання своєму босу, а коли він на вас накричиться, що ви не з’єднали, хай мені передзвонить.
- Гаразд, я зараз спитаю.
Видно, інстинкт самозбереження робочого місця спрацював. Через десять секунд прозвучав початковий ввічливий голос:
- Я вас з’єдную.
- Доброго дня.
- Здраствуйте. – Чоловічий голос був напружений, очевидно він думав, що я буду вимагати викуп.
- Вчора я знайшла вашу сумку. Давайте з вами домовимось про зустріч, щоб я могла вам її повернути.
- Я смогу приехать куда ви скажете, но, если вам не сложно, я просил бы вас приехать сегодня ко мне в офис.
- Добре.
Він продиктував мені адресу, і, згодом, я вже заходила в шикарну приймальню, де сиділа гарненька секретарка. Вона тут же провела мене до кабінету зі словами « Іван Олександрович чекає на вас». Зайшовши, я відчула ледь примітний запах дорогих парфумів. Власник великих статків був дуже гарним мужчиною, та я відразу подумала, як йому, либонь, непросто з жінками, і який він насправді самотній. Важко найти хорошу дружину чи справжнього друга, які б любили його самого, а не красу та гроші.
- Прошу, садитесь. Что-то выпьете?
- Ні, дякую, я не голодна…, тобто не треба.
Я так захопилася його аналізом, що бовкнула, не подумавши. Тим часом чоловік з цікавістю теж розглядав мене.
- Расскажите, как вы нашли мой портфель. – Після моєї короткої розповіді, він задумливо додав. – Да, достаточно непредвиденная получилась история. Я вышел с ресторана и направился к машине. Был невероятно сильный ветер, просто буря. Внезапно меня подхватило и понесло.
«А то мені не знать як це» - зміркувала я. Тоді я зрозуміла, хто підстроїв наше знайомство, і що переді мною саме та людина, про яку ми говорили. В нього була перемотана рука і я подумала, що, мабуть, Вінд не втримався, щоб не провчити цього лісознищувача. Чи, може, він так не хотів відпускати портфель. Іван Олександрович ще розпитав, чим я займаюсь, що я роблю в Києві й тут я усвідомила, що до цих пір тримаю цю грошовиту сумку.
- Ах да, візьміть ваш портфель. Я вже про нього й забула. – З цими словами я поставила його на стіл.
- Спасибо. – Далі питання звучали, як на суді.
- Скажите, неужели вам не хотелось оставить его себе?
- Хотілося б, якби там не було ніяких координат. Тоді б я вважала, що це подарунок долі, а зараз виходить, що я б взяла чуже. Такого мені не треба.
- А вы поняли, что там не только сто тысяч евро, а и ценных бумаг на миллион?
- Чого?
- Долларов.
- Величезна сума,.. але це суті не міняє. Гроші це добре, але не таким шляхом.
Я дійсно так вважала, тому що цілу ніч не спала і роздумувала на тему: Гроші, сумління і наслідки.
- Каким? – Він повів бровами.
- Противним. Це означало б, що я краду не просто гроші, а чиїсь здібності, час, зусилля, терпіння і тому подібне, які були на ці папірці потрачені.
«Да, гарний діалог у мене виходить, щоб завести дружбу» - подумала я.
- А если они заработаны нечестным путем? – Він це сказав так, ніби: «я не боюсь в цьому зізнатись».
- Це не мені судити, хоча в житті за все треба платити.
- Какие громкие слова. – Йому явно вони не сподобались. – Извините, но мне сейчас срочно нужно ехать.
Повертаючись на квартиру, я була розлючена. Цей російськомовний капіталіст, можна сказати, виставив мене за двері. Навіть спасибі нормально не сказав.
- Вінде! Я знаю ти мене чуєш! Твій товстосум просто хам. – Зробивши паузу, додала. – Взагалі-то, ми не сподобались одне одному.
Як не дивно, Вітер зі мною розмовляти не захотів. На наступний день я вирішила піти на виставку сучасного живопису і їхати додому.
Всю дорогу я думала про те, чому у нас красти стало нормальним явищем. Якщо добре подумати, то заробити хороші гроші можна й чесним шляхом, інша справа де легше. Насправді матеріального нам не так багато й потрібно. Основна частина людського щастя – це любов, розуміння, повага і так далі, а як відомо цього за гроші не купиш. Так чому всім хочеться мати кучу золота?.. Напевно, щоб хоч якось компенсувати недостачу любові, розуміння, поваги. Але ж це самообман!..

*****************

Картини були чудернацькі, деякі химерні, але по своєму оригінальні. Я зупинилася біля однієї, яка найбільше мені сподобалась. На полотні відображалися різні події з життя: одні одружувалися, другі працювали на полі чи молотили, одна жінка годувала груддю, а інша була вагітна. Пророк, який виступав перед народом, мав на картині обличчя янгола-чорта. Все ж понад усе мене вразило, що під час всіх цих звичних подій з неба летіла величезна вогняна куля. Ніхто нічого не підозрював, тому що ніхто не мав часу та й не хотів дивитися на небо. Це був апокаліпсис.
- Какая неожиданная встреча! Вы меня преследуете, Соломия? – Голос був дружнім.
За моєю спиною стояв Лісоруб. Дорогі парфуми видали його ще до сказаної фрази. Не обертаючись, я відреагувала:
- О, що ви, пане Іване? Ви ж уже навели довідки і прекрасно знаєте, що я художниця.
- Отчего же вы так решили? – Він насторожився.
- Тому що ми з вами не знайомилися, а ви знаєте як мене звати.
Він засміявся.
- Вы всегда разговариваете на украинском языке?
- Да, адже це моя рідна мова, яку я дуже люблю.
- А я на одну половину русский, а на другую - украинец. – Повисла пауза. - Библейские сюжеты одухотворяют многих художников.
- А людей повчають… Тільки б це повчання дійшло… - Задумливо промовила я.
Після виставки, Іван Олександрович запросив мене до ресторану, де запропонував очолити його благодійний фонд, який займався охороною природи. Він знав, що я не зможу відмовитись. Його вибір був зрозумілий: він не хотів, щоб гроші розкрадалися, а в мені він був впевнений.
Закінчивши всі справи дома, я повернулася до Києва в нічогеньку квартиру, яку знімала мені компанія. Ева була засмучена, що я від’їжджаю і залишаю її саму, хоча старалася не подавати виду. Вона завжди поважала моє рішення. Я їй обіцяла, що буду старатись приїздити на вихідні. Натомість мама була рада, коли дізналася по телефону цю новину. Вона сказала, що нарешті в мене з’явилась нормальна, високооплачувана робота.
До своїх обов’язків я приступила відразу. Я співпрацювала з різними природоохоронними організаціями, які багато чого мене навчили, тому що хотілося зробити чимало, але я не знала як. Ми багато допомагали заповідникам, створювали ветлікарні, які допомагали диким тваринам, різними способами чистили водойми, боролися з компаніями, які забруднювали навколишнє середовище. Для цього ми підключали навіть ЗМІ, тому що доводилося змагатися з досить впливовими людьми. Так я нажила собі кучу ворогів. А от допомогти своєму рідному лісу я не могла. Лісоруб строго насторого заборонив мені втручатися в цю галузь, тому я вирішила пізніше зачепити цю тему, коли він буде задоволений моїми стараннями.
На роботі я дуже втомлювалась. Вінда я вже не бачила пів року і нехотя ловила себе на думці, що скучаю за ним. Я ображалась на нього за те, що він не захотів тоді зі мною говорити і досі не з’являвся. Звичайно, я знала, що він все бачить і чує, але він не був поряд.
Сьогодні я звітувала перед босом про піврічні зусилля. На жаль, у нас з ним не були дружні відносини, а лише ділові. Він не підпускав мене близько до своєї душі. Коли Іван Олександрович почав мене хвалити, я вирішила, що пора.
- Журналісти зараз вас часто хвалять за те, що ви вкладаєте значні кошти у відновлення природи, але всі знають, що ви займаєтесь великими поставками дерев. Це єдине за що вас критикують. Для вас було б дуже вигідно, якби ваш фонд займався ще й регенерацією лісу.
Після слова «дерев» його очі потемніли, а на скроні почала пульсувати вена. Я зрозуміла, що треба зупинитись, але чомусь така розумна думка прийшла з малесеньким запізненням.
- Ты кем себя здесь вообразила?! Советы она мне дает. Я тебе уже говорил, что бы ты не лезла, куда не просят! Мне из-за твоих выкрутасов и так пришлось рассориться с важными людьми! Вон из моего кабинета, несчастье!
Я зібрала папку і направилася до виходу. Мене так зачепило, як він назвав мене нещастям, що біля самих дверей у мене вирвалося: « Я не нещастя ».
Чому він так розлютився? Мені навіть здалося, що він ненавидить ліс. Але як його можна не любити? Він же нікому нічого поганого не робить, на відміну від інших.
На квартиру я приїхала повністю розбита. Задля економії часу, оскільки з роботи я приїздила завжди виснажена, мені доводилося робити одночасно декілька справ, щоб швидше добратися до ліжка. На ходу знімаючи одяг, я зайшла до кімнати і хотіла ліктем заразом включити світло – аж неждано наткнулася на щось тепле. Відразу почула голос Вінда: « Це я ». Від несподіванки остаточно заплуталася в своєму платті, яке застряло у мене на голові й ніяк не хотіло звідти нікуди йти. Я стояла в одній білизні, як вершник без голови. Він, видно, теж розгубився, бо думав, що допомагає мені, знімаючи цю настирну тканину.
- Що ви робите? Тягніть донизу!.. Да одягніть же мене!
Коли нарешті це все закінчилося, я предстала знову перед ним вся червона, на голові - сіновал, зате так-сяк упакована, тому що сукня в якості протесту дещо порвалася.
- Вибачте, я ніколи не одягав жіночого вбрання, тому не розрахував сили. - Вінд стояв з винуватим виглядом і намагався не дивитись на професійно зроблену роботу своїх рук – дірку на моєму стегні, яку я намагалась прикрити рукою.
- Як ви сю… - Хотіла сказати «сюди попали», а потім збагнула, що він може опинитись будь-де, якщо це не герметичне середовище. Знову сьогодні бовкнула не до діла. Що за день такий? Я згадала сьогоднішні образи, на що зараз схожа і на очі набігли сльози. – Він сказав, що я нещастя-а-а - і розридалась.
Розгублений Вінд пригорнув мене до себе. Від нього приємно пахло деревиною, а тіло було м’яке на дотик. Мені стало так добре і затишно. Я почувала себе кошеням, про яке добре піклуються.
- Зараз ми декуди подамося. – Він сказав це тихо, щоб поступово привести мене до тями.
Коли я відсторонилася від нього - він зник. Вікно відчинилося, і Вітер підхопив мене. Згодом ми опинилися в Антарктиці. Я була в одному платті й боса, проте зовсім не мерзла – мене окутувало тепле повітря, а під моїми ногами танув сніг, ледь я ступала.
- Погляньте. Безкінечні сніги і холод. Так само і в душі, якщо людина ображається, зневажає, ненавидить, мстить.
З кожним цим словом у льодяну воду, відколюючись, почали падати велетенські, тонні брили снігу, все більші і більші. Це здіймало високі хвилі.
- Крім внутрішньої порожнечі це більше нічого не принесе.
Враз у далечині почала сходити лавина, спустошуючи все на своєму шляху. Я стояла і думала про себе, адже дуже образилася на свого начальника і вирішила звільнитись. Мені навіть на думку не приходило, що ці слова стосуються не настільки мене.
Ми поверталися назад, а нас пару хвилин супроводжувало північне сяйво. Воно було таке гарне і грайливе, що хотілося з ним станцювати. Не довго думаючи, я зробила декілька па.

*****************

Маршрутка несла мене все ближче і ближче додому. Там я не була вже більше місяця і дуже скучила. Крім того почувала себе винною перед бабусею за те, що ми рідко бачились, та й мамі дзвонила не часто. Я їхала розповісти моїм найдорожчим людям, що скоро в моєму житті відбудуться важливі зміни. На мене нахлинули спогади… Коли ми прилетіли з Антарктики, Вінд довго на мене дивився. Було видно, як він щось зважується мені сказати. Нарешті він розповів, що в нього через три дні закінчується віза і йому її не подовжують, тому що Вікед підключив всі свої зв’язки, тільки б виставити його за межі досяжності. Певна річ, найманець не зміг прибрати невловимого лісника, тому Віктор Едуардович вдався до інших дій, щоб йому більше ніхто не заважав незаконно продавати ліс. Наш бізнесмен накинув оком ще й на хатину і прекрасні місця, які біля неї, тому не важко зрозуміти, що з ними зроблять. Я чудово знала, як для Вінда важлива ця хатина і ці краєвиди. Купити він їх не може, тому що не є громадянином України… Враз переді мною вималювалися виразні кадри: глибина його сумних очей, пропозиція вийти за нього, моє здивування і остовпіння, яке він сприйняв за відмову, його «на все добре», моє «я згодна».
Після моєї новини, мама відразу приїхала учити мене уму розуму. Вияснивши, що не вагітність мене змушує завтра вискочити заміж, вона почала говорити, що «якийсь лісник» все одно мені не підходить, тим паче з такою «незрозумілою» зовнішністю (їй, видно, вже розповіли). Я знала, що Вінд все це чує і мені не хотілося, щоб йому було неприємно, тому я відразу обрізала всі ці розмови словами: « Мамуль, я все вирішила ». Давно примирившись з моїми причудами, вона тільки додала: « Все таки знайшла собі судженого в лісі ». Я не могла їм сказати, що шлюб буде фіктивним, бо мама точно наклала б вето. Бабуся поцілувала мене в чоло: «Не забувай, що шлюб укладається на небесах». Вона ніби відчувала неясність цієї події в моєму житті.
Ми просто розписались і святкували у вузькому сімейному колі. Звичайно, мої рідні хотіли, щоб їхня єдина доця й онука справила гарне весілля і не були задоволені таким швидким розворотом подій. Це все відобразилося за столом.
- Де ви плануєте жити? – Запитала мама, накладаючи собі червону ікру.
- В моєму будинку біля річки. – Ввічливо відповів Вінд.
- Ну да, в лісі. – Невдоволеним тоном сказала вона.
Ева, щоб згладити напругу, безтурботно додала:
- Соломко (так вона мене пестливо називала), тепер ти будеш точно як мавка поміж дерев.
Я напружено всміхнулася, зрозумівши, що це ситуацію не спасе.
- Вінде, ти ж розумієш, що там небезпечно? – Продовжувала мама.
- Не турбуйтесь, Майє Дмитрівно, я завжди буду поряд. – Він відмовив це таким переконливим серйозним голосом, що ні в кого не виникло думки сумніватися в цьому.
- А-а-а звідки ти родом? – Згодом спитав мій вітчим, трохи заїкаючись. У нього була ця незручність ще з дитинства.
- Із Англії. - Знову ці насуплені брови, при згадуванні свого походження.
- Ди-дивно, у тебе зовсім немає акценту.
- Я дуже часто бував на Україні.
«Де він тільки часто не бував» - відразу виникла думка у мене, визвавши теплу посмішку.
- А-а-а я колись подорожував по Індії. Уявляєте, пробував смажених тарантулів. Во-во-вони їх готують на сковорідці, наче чіпси. Такі нічого, хрусткі. Був у кав’ярні, в якій їдять серед гробів. Т-т-труни стоять прямо в залі, а люди за столиками обідають. Це було щось. Також бачив як один чоловік ковтнув серце змії, яке ще билося. Ух! В-в-взагалі, це країна контрастів, де дуже бідні межують з дуже багатими…
- І все одно я не розумію, навіщо було так поспішати з весіллям? – Мама не вгавала.
- Мам, ми з тобою вже про це говорили…
Тільки я хотіла перевести слизьку тему на більш нейтральну, як Вінд неждано-негадано додав:
- Я попросив Соломію стати моєю дружиною, тому що в мене закінчувалась віза й мені терміново потрібно було громадянство. – Обвівши всіх поглядом, додав. - У вас чудова дочка.
Всі відразу перестали їсти. Застила німа картина здивованих облич, які переводили погляди то на мене, то на уже мого чоловіка. Я від несподіванки навіть подумала, що мені почулося. Коли врешті-решт до всіх дійшло, мама пропалила мене очима.
- Що? Як ти на це могла погодитись? Соломіє, це тобі не іграшки.
- Ммм-да. Зате у нас дуже правдивий зять. – Бабуся як завжди розряджала ситуацію.
- Мамо! – Майя Дмитрівна докірливо подивилась в сторону Еви.
Після заслуженої неприємної розмови і довгих вибачень, ми відправилися ввечері з Віндом до хатини, яка повинна була стати моїм домом.
- Чому ви все розповіли? – Мене не полишало почуття, що мене підставили.
- Рано чи пізно вони б дізналися і вашим рідним було б гірко від того, що їм розповіли злорадні, чужі люди. Крім того, правда завжди краща. – Ці слова прозвучали так просто й зрозуміло, що у мене полегшало на душі.
Скрізь буяла весна, наповнюючи повітря п’янкими ароматами квітучих вишень. Після задушливого сірого міста, я не могла надихатися і налюбуватися природою. Стежка вела нас понад річкою, між кучерявими деревами і травами. Ось показалася хатина. Вона була чарівна як і раніше. Чомусь в мене виникло порівняння її зі свекрухою. Прийшло хвилювання. Чи прийме вона мене? Чи буде мені затишно жити в стінах з іншою реальністю? Вінд галантно пропустив мене вперед і вхідні двері відкрили себе, а потім самі зачинились за нами. Переді мною постала та сама простора вітальня, яку я вже знала. Не бачила я раніше тільки те, що крізь неї в кутку проходив старий дуб, який розрісся своїм корінням.
- Я його не захотів зрізати, тому що він тут старожил і перший зайняв це місце. Лелеки мені цього теж не простили б.
В хатині було чотири кімнати. Три на першому поверсі й одна була на другому, під дахом. Ми піднімалися широкими сходами, по яким організовано обабіч текло джерельце, створюючи внизу маленький басейн. На верху я побачила велику затишну кімнату, яку Вінд підготував саме для мене. В ній стояла дорогоцінна старовинна ванна з херувимами, меблі й об лаштована моя художня міні майстерня. Вінд попросив мене лягти на величезне ліжко, яке стояло посеред кімнати, і наказав: «відчинись». Відразу почала розходитися покрівля, оголюючи романтичні зоряні небеса. Після слова «піднімись», ліжко почало підноситися вгору, і я опинилася над будинком. Тепер можна було спати на відкритому повітрі під небом, ніби на хмарині. Я була у захваті.
Довго милуючись таємничими сузір’ями, я блаженно заснула. Рано вранці мене розбудило чаруюче щебетання солов’їв. Потягнувшись, відчула, що на мене хтось дивиться. Піднялась, і побачила двох лелек, які зацікавлено оглядали мене зі свого кубла. Вони, напевно, вирішили, що моє ліжко теж кубло, тільки велике, але от я на бузька аж ніяк не була схожа. Птахи отаборилися на дубі, який частково проходив через хатину. Я оглянула навкруги неземну красу природи, яку дещо оповив туман і спустилася збиратися на роботу. Ми з Віндом домовилися, що він буде мене доставляти і забирати з роботи.

*****************

Увійшовши до свого кабінету, я побачила на столі великий вазон білих і червоних лілій. Відразу подумала, що це Вінд, та помилилась. В записці Лісоруб просив вибачення. Мене радувало те, що він не подарував букет з мертвими квітами, яких мені було шкода. Видно, довідувався, що мені подобається.
До кінця робочого дня залишалася година і я хотіла швидше розібратися з паперами, яких накопилося багато через мою нелюбов до них. Стук в двері змусив мене відірватись. До кімнати заходив Іван Олександрович з маленьким чорним тигреням на дорогому повідку, яке намагалося звільнитися від ненависного нашийника. В мене серце впало від співчуття.
- Здраствуй, Соломия! Вот, даровали мне это чудо, теперь не знаю, что с ним делать. – Він буквально тягнув по підлозі нещасну тварину, доки не всівся. Мені хотілося його придушити й тільки останні слова вберегли мене від спокуси. - Такой мелкий, а уже с характером. Всю мебель мне ободрал, рычит на всех и кусается. Видимо, мои друзья думали: раз у меня природоохранительный фонд, значит, такой редчайший презент будет к месту. Ты не могла бы его где-нибудь пристроить?
- Добре.
- Мне рассказывали о твоих художественных способностях и очень хвалили. Я хочу попросить тебя нарисовать мой портрет.
- Але…
- Можешь взять себе заместителя и уходить раньше с работы, тем более я хорошо заплачу. Встречаемся три раза в неделю у меня дома. За тобою будет заезжать водитель, и отвозить назад. Согласна?
Мені довелось погодитись, бо я сподівалась, що таким чином мені вдасться з ним порозумітися. Однак, я не дуже любила малювати портрети. Ти відображаєш в них людську сутність, а вона не завжди світла. Це не подобається її власникам, тому що зі сторони пізнаєш власну совість. Втім… не всі це бачать.
Тільки він пішов, я прийнялась знімати з тигрика кайдани. Це було непросто. Спочатку він мене довго не підпускав і ричав. З цього я зробила висновок, що його піймали на волі, ймовірно, у заповіднику. Потім трохи вгамувався, та й то після того, як я дала йому шматок м’яса, за яким навмисно ходила до магазину. Нашийник я зняла, але руки він мені все ж таки злегка покусав. Відчувши волю, тигреня почало гасати по моєму кабінету. Очевидно, його довго не звільняли від повідка і, згодом, я зрозуміла чому. За пів години він встиг обірвати штори, заплутавшись в них так, що мені прийшлось його визволяти; обгриз та помітив диван, і вже причепився до мого взуття, бо нічого більш цікавого, що ворушилося на підлозі, не було. Тут біля вікна з’явився Вінд і бешкетник відразу присмирів. Його наче підмінили. Він смирно сидів і дивився на Вінда, як на повелителя. Порадившись, ми вирішили залишити тигреня у себе. Віддавати його у зоопарк-тюрму не було й мови, а от повертати назад у заповідник ризиковано. Він ще зовсім маленький і не виживе на дикій природі, а свої його вже вряд чи приймуть.

Ваше мнение:

Добавить своё мнение

Обсудить на форуме

Комментарий:
Ваше имя/ник:
E-mail:
Введите число на картинке:

Украинская Баннерная Сеть

Оценка

Партнеры сайта

{v_xap_link1} {v_xap_link2}

Наша кнопка

получить код

Статистика