|
    Прочтений: 0 Посещений: 816 Дата публикации: 10.12.2014 ПРивіт )) Я - Аня . Мені сімнадцять . Я мрію стати письменицею і "Крістіна Ф." - це моя перша проба пера. Виставлений на цьому сайті фрагмент - це лише початок книги. Надалі я буду її доповнювати ,редагувати ,змінювати ,однак для того аби зрозуміти чи не марную я час дарма за пустими сподіваннями мені потрібна ваша СТРОГА і СПРАВЕДЛИВА оцінка. Не полінуйтесь прочитати роботу молодого дарування ! дуже дякую. Мене звати Крістіна Ф. Люблю ті дні коли єдині живі істоти на світі це я і мої навушники. Я вже й забула ,як це приємно - прогулюватись пішки. Піднімаю трохи вище замок на м’якому зимовому пальто, щоб холод дощового березневого дня не пробрався до моїх кісток і продовжую тримати курс на великий цегляний будинок. В голові– улюблена пісня , в кишенях – тільки дріб’язок на автобус , в горлі залишки терпкого відчуття сигаретного диму. Мене звати Крістіна Ф. Мені 15 років. Я - наркоманка. Дванадцяте грудня 2014 року стане назавжди пам’ятною датою в моєму календарі , бо в цей день мене знайшли на підлозі шкільного туалету коли я була за декілька кроків від світла в кінці тунелю. І ось уже три дні з тих пір як мене виписали з наркодиспансеру і я «починаю нове життя». Дощ ллє наче з відра .Прогноз погоди як завжди збрехав про весняне потепління. Я витягаю навушники з вух і голос Джоан Джет віддаляється від мене. Запихаю «Орбіт» до рота . Розжувавши його як слід ,так щоб змусити зникнути запах перегару, я випльовую жуйку у сміттєву урну біля якої стояла. Ненавиджу жуйки. Після них якесь дивне бурчання в животі. Якби не спостережливість соціальних працівників і моїх батьків до куріння, я б і не пхала цю гидоту до рота . Я прийшла до «Центру психологічної допомоги» на своє перше приватне заняття з психологом. Хоча насправді хорошим психологом для мене була б зараз просто склянка лимонаду. Буває таке що ти живеш з людьми і бачиш , що чим далі тим більший вони поклали на тобі хрест. Цим завершились мої стосунки з батьками. За всі три місяці що я пролежала в реабілітаційній клініці батьки відвідували мене тільки щоб докорити, дізнатися у лікарів сухі факти про мій стан і принести поїсти. Перші рази їх відвідин я спостерігала розгублені , нажахані і повні строгості очі моїх батьків, які і не підозрювали , що їхнє чадо пристрастилось до наркотиків. Ні разу я не почула слів підтримки. Очевидно не підтримувати - було батогом у продуманій виховній системі моїх батьків. За всі свої старання по півгодинному терпінню такої огидної і порочної істоти як я ,мама з татом отримували винагороду - з задоволенням відправлялися додому любуватись своїм маленьким синочком Денні. Денні – це мій брат, йому всього один рік, а він вже розбалуваний бовдур . Мабуть , жахливо таке казати, але я не люблю свого братика. Думки мами завжди були про Денні «Чи змінили йому памперс, а то в Денні знову почнеться зуд»» , « Чи не перевернув на себе каструлю з окропом ?» «О,боже! А раптом за той час що я тут сталася атомна катастрофа і Денні постраждав». І нехай деякі люди засудять мене за егоїзм. Вони наче відчували що скоро проект №1 , їхня старша донька Крістіна, вийде з ладу і не зможе виконувати передбачені функції подачі склянок води в старості, тому й народили Денні. Дивовижно,що їм вистачило розуму записати мене до «Центру психологічної допомоги». Ні , я абсолютно не хочу зараз іти в цей триклятий кабінет , до цього триклятого психолога. Ну чим він мені зараз допоможе ? Я відвідувала психолога в клініці два чи три рази. Чесно кажучи сумніваюсь що його цікавили справи його пацієнтів. Скоріш за все він вимальовував сердечка і квіточки у своєму зошиті , поки вдавав що слухає. І постійно ставив питання : «Що ви при цьому відчували ?» . Нерви здають. Я викинута на безлюдний острів , а весь світ махає мені рукою з пароплава в далечині. Я вийшла на вулицю, у мене є ще декілька хвилин. Знімаю з спини рюкзак і в купі хламу шукаю пачку цигарок . Ось вони , моє чорне «Sobranie».Чіпляюсь зубами за одну і таким чином витягаю із пачки. Так,стоп. Я не обдумала що мене можуть тут помітити. Іти до того місця ,де я курила по дорозі сюди нема часу. З іншого боку вікна кімнати психолога не виходять на парковку, біля якої я стою , то ж помічати мене тут нікому. Швидко знайшла запальничку . Кажуть що найкращий спосіб позбутися однієї залежності – замінити її іншою. Сигарети НЕ роблять твоє життя довшим, зате здатні зробити щасливішим. Моє таки роблять. Курс лікування складався з трьох місяців обов’язкового стаціонарного лікування без права навіть виходити за межі лікувального центру. Коли людина потрапляє в якісь неприємності то кажуть «Ну що хлебнула кашки ?» Слово «хлебнула» пасувало сюди як найкраще бо огида і страх відображались присмаком в роті, так наче ти й справді щось з’їла . Обстановка в лікарні просто жахлива ,як і у всіх комунальних організаціях країни – пошарпані стіни, скрипучі старі ліжка на яких покладені пожовтілі матраци і цілий день нудьги ,який можна приділити роздумам про улюблену залежність . Ванна була одна на поверсі і в ній була тільки холодна вода. Ніякої кухні де можна було б погріти воду і залити її в ванну не було. Тому всі три місяці я протирала тіло вологою серветкою і мріяла про гарячу теплу ванну, навіть більше ніж про героїн ( саме в цей момент я зрозуміла що особиста гігієна не задоволення,а така ж фізична потреба людини як їжа чи сон). В корпусі була одна столова для всіх підопічних . До пацієнтів доходило те що кухарі не встигали покрасти. Туалет ,так само як і ванна був один на поверсі . Палати не ділили за статтю. В моїй палаті було три хлопця і чотири дівчини,включаючи мене. Коли всі можливі фільми передивилися, а читати книги набридло, дні зливаються в одне з ночами і починаєш сходити з глузду. Поки всі санітарки (та й деякі лікарі) ходили з очима ,в яких читалося: «Я живу з радикулітом, а ти молода-здорова і сама себе гробиш …» та проводили між собою дискусії на тему «Куди котиться молодь» на їхньому фоні приємно виділялася молода привітна жінка –пані М. Я не знала яку конкретно професію вона займає в цій лікарні ,доки моя мама не записала мене до «Центру психологічної допомоги», який був прямо пов’язаний з лікарнею. Пані М. приватний психолог там, і знайомилися з новими пацієнтами щоб розповісти їм про свої послуги. Кожен, хто закінчив лікування в клініці ( а в цю клініку входять не тільки наркодиспансер ,а й санаторій для людей з психологічними розладами – анорексиків, самогубць, людей що мали нервовий зрив) має право відвідувати психолога чи «Курси анонімних…» . Послуги мають два плюси – вони безкоштовні і необов’язкові . Сигарета викурена уже на половину , а дощ майже стих ( швидко він). Занурившись у свої спогади я й не помітила що на парковку під’їжджає авто, воно прикувало мій погляд : Шевроле Імпала червоного кольору . Такий же як в серіалі «Надприродне». Мій інтерес змусив мене знахабніти до такої міри що незважаючи на промоклі ноги і дощ я направилась до авто в сподіванні , що власник дозволить мені його оглянути із середини. Повірити не можу, до мрії на яву залишається всього декілька кроків !!! Сьогоднішній день так жахливо починався , а в результаті стане одним із найкращих у моєму житті. Чорт…з авто виходить жінка, це пані М. Я думала в її розпорядку переді мною ще інші клієнти, але очевидно я перший пацієнт на день сьогоднішній. Вона дивиться мене, а я згадала,що стою з цигаркою в роті . Звідки в моєму животі дивне відчуття грядущого апокаліпсису ? - Крістіна ? Я пам’ятаю тебе. Це ж треба – крім мене в лікарні було ще чимало пацієнтів, та й спілкувалася я з нею в лікарні мало, а вона запам’ятала мене, ну принаймні ,моє ім’я точно. - У вас таке класне авто , як із серіалу «Надприродне» . Де ви його знайшли ? - А що ти теж таке купити хочеш ? – пані М. пожартувала і усміхнулась ,але бачачи що мені невесело прибрала посмішку з обличчя , - Купила я його давно. На моє щастя чоловік котрий продав мені це не знав про серіал , а то попросив би за нього в десять разів більше, а так він вважав цю тачку старим брухтом і відав практично за копійки. - Тобто ця машина єдина в місті ? - Думаю так. – пані М. помовчала хвилинку , а потім таки звернула тему нашого діалогу в інше русло, якраз в те в яке я звертати його не хочу - Чому ти куриш ? Я не маю сил на брехню . Нехай вона краще тоді розповість все батькам, все одно гірше ніж є вже не буде … Хіба що мене з дому виженуть . - Не знаю,як пояснити… А чому ви дихаєте ? - Ясно. – пані М. намагалась усвідомити шлях мого мислення ,щоб сказати щось у відповідь .- Просто дівчині не пасує цигарка. – о, ви вирішили перейти до банальностей. - А Марлен Дітріх так не вважала. – ой ,сподіваюсь моя сміливість не переходить в хамство. А ТО Я НІКОЛИ НЕ ВМІЛА відчувати різницю між дружніми підколами і хамством. - Коко Шанель курила, Мерелін Монро курила . Я не хочу сказати ,що від куріння залежить талант. Просто сильним і талановитим жінкам було плювати на чужі думки. - Мерелін Монро померла молодою - Але ж не від цигарок. Від того що переборщила з снодійним, чи її убили американські ЦРУ. Коко дожила до вісімдесяти семи років. - Могла прожити довше. - Кюрі теж могла прожити довше якби не експериментувала з радіацією ,але чи їй це було потрібно ? - Логічно. Відчуваю як в шеї калатає пульс. Ми занадто швидко йшли . Сліпони замурзані болотом. Відчиняю двері і нерішуче заходжу всередину . Пані М. – фея з казки. Саме вона вручила туфельки Попелюшці . - Як в тебе справи ? - Добре. - «Добре» - це не відповідь. Конкретніше ? - Так ми вже перейшли до сеансу, а я думала це просто частина вітання. Я всілася на темно-коричневу софу . У мене не було чого їй відповісти. Міс Манкс посміхнулась професійною привітною посмішкою всіх психологів. - Ти з понеділка знову відвідуєш школу… - Ні. Мама не пустила мене. Вона боїться і вважає що краще мені зараз бути під її контролем. На обличчі пані М. читався вираз « WTF ? » - Батьки важко сприймають новини про лиходійства своїх дітей. Вони думають що це вина їх втрати контролю , і безперечно десь це так і є … Важко не перегнути палку у виховані в один чи інший бік. Я бачила дітей котрі через строгість батьків не можуть будувати всій шлях в житті, бо не мали змоги пізнати себе. Але ж ти розумієш ,що тобі потрібно буде починати життя. І суть відправлення тебе до школи в тому, щоб ти адаптувалася в соціумі. Люди які тривалий час були залежні від психотропних речовин закриваються в собі , і їм важко знову відкриватися людям. – пані М. говорила це повільно. Я задумалась : а чи важко мені знову відкриватися людям ? - Так ,але це мама , з нею не посперечаєшся. - Я знаю. Я подзвоню їй сьогодні і ми обговоримо це питання. Якщо ти звісно готова повернутися до школи ? Певна, я стала в школі місцевою знаменитістю. Мама казала ,що про мене навіть в газеті написали. Скоріш за все, за пережитий проміжок часу моя історія вже обросла чутками,як дерево мохом. Того гляди ,я вже не просто наркоманка знайдена на підлозі туалету, а повія ,яка встигла в переривах між вколюванням наркоти народити пару десятків дітей. А мої друзі… Цікаво : а що мої друзі ? Дружба – це розіграш підсвідомості,ти можеш розважатися з людьми, розповідати їм свої таємниці але не варто возвеличувати це до рівня небесного дару . Ті з ким я з першого класу грала в доганялки ,навіть не навістили мене в лікарні , хоча й тримають в шафі найстрашніші скелети про мене. В останні тижні перед тим як все сталося ми перестали спілкуватись . Бачачи що я йду на дно вони почали уникати мене ,щоб і самим не опинитись в подібній ситуації ,бо майже на кожній нашій зустрічі я пропонувала розважитись «По-своєму». За три місяці я таки встигла засумувати за школою. Та й тим паче,якщо стільки пропускати занять то постає ризик залишитися на другий рік. - Я хочу. Але… - Не бійся, я не скажу мамі про куріння. – вона посміхнулась і я побачила її широченну , білосніжну посмішку. - Приємно, що ви читаєте мої думки. Раптом в кабінеті зазвучала музика і міс Манкс вийняла з карману пальта свій чорний смартфон. - Про вовка промовка, - сказала вона . Дзвонить моя мама. – Алло, так вона тут , - пані М. говорила ввічливо і лагідно. - Гаразд . М. передала телефон мені. - Алло . Так , мам я тут . - Я просто пересвідчуюсь. Після сеансу одразу додому. Ясно ? – Тон матінки був вимогливий і істеричний .Чутно , як неподалеку від мами плаче Денні . - Добре, бувай. – я скинула дзвінок ще до того ,як вона встигла сказати щось у відповідь. За ці три дні контроль батьків , який проявлявся щосекунди сильно мені набрид. Я відала пані М. її телефон. - «Домашній контроль»? - Так , - визнавати себе рабом домашньої свити принизливо, але таїти правду можливості нема. Тим паче я повинна розповідати пані М. істину свого життя, як та є ,вона ж мій психолог. – Пробачте , що вони зателефонували вам. Це не тактовно з боку моїх батьків вас діставати. - Діставати мене ? – у пані М. аж брова вгору вигнулась від здивування. – Вони хвилюються за тебе і це найменше що можуть зробити, якби я була на їхньому місці то мої дії були б ,очевидно, такими ж. Я опустила очі . Ну дякую вам, тепер я відчуваю себе поганою дочкою. Ви ж маєте мене підбадьорювати , хіба ні ? Сором, останні декілька місяців, став хорошим замінником тіні, бо супроводжує мене замість неї : що медсестра з крапельницею , що лікар з насмішкою, що мама з криками – усі вони давили на одне почуття ,щоб викликати в мені покору. Добивати пацієнтів своїм осудом – це особливе садистське хобі лікарів і медсестер у подібних закладах – вони не мають права вас бити , але хто сказав що не можуть підніматися у власних очах за ваш рахунок ? - Як обстановка вдома ? - М. добре прощупала почву і завдала удар в правильне місце. Наче в грі в дартс влучила в десятку. Хоча тут і не потрібно бути особливо прицільним. - Ну , якби вам сказати…Холодна , як місця зберігання трупів в морзі. - Чому ? - Мама постійно кричить на мене і каже що я закінчу життя десь під забором або в колонії. Тато теж недалеко від неї в цьому плані пішов і ще …як я помічаю , він потайки п’є. - Тобто атмосфера несприятлива для лікування ? – оскільки пані М. дивилась на підлогу на цих словах , то очевидно фраза була риторичною. – Я знаю що в тебе є молодший братик . Як складаються стосунки з ним ? - Ооо… Я не одна з тих сестер які обожнюють свого молодшого родича і у всьому допомагають батькам з вихованням. Коли народився Денні в моєму житті з’явились тільки недоспані ночі і запах памперсів у квартирі. Декілька разів я брала його на руки , та й то щоб сфотографуватись і викласти фото в Інстаграм .Мабуть це і означає « не любити дітей», ну тобто я їх і не ненавиджу просто я не фанатію від них. В дитинстві ти не розумієш що означає ця фраза : «Як це – якщо я дитина і ти мене не любиш , то ти мене ненавидиш ?». А ще через нав’язану фільмами і серіалами психологію я вважала що ті хто не люблять дітей –обов’язково злі і егоїстичні люди,тому інколи замислювалась чи я сама не погана людина . - Ти відчувала себе зайвою після його появи . – нечесно, це прозвучало навіть не як запитання . Улюблений прийом психологів. - Не те щоб. Звісно, батьки приділяли йому більше уваги ніж мені – я ж старша, мені не потрібно змінювати памперси і бути зі мною щохвилини… Вони почали проводити зі мною менше часу і менше спілкуватись, зате взамін дозволили більше гуляти і не втручались в мої особисті справи, як це частенько бувало раніше . Це мені дуже подобалось , я відчувала себе дорослою. Навіть так , я відчувала себе таким же членом сім’ї ,як і мої батьки. «Не втручались в мої особисті справи» і до чого це призвело ? Хоча сумніваюсь,що навіть в такому випадку не спробувала б наркотики…скоріш за все це просто б з’ясували раніше мої батьки . - Можливо десь моментами і проскакували роздуми на тему «А чи не перегинають вони палку з Денні» але вони ніколи не доводили до сварок і не були надто серйозними. Батьки все так само запитували як у мене справи в школі, хоча вже менше вникали в суть .Я зрозуміла що ревнощі безглузді в один прекрасний момент – ми з батьками погожого осіннього дня гуляли по парку , одномісячний Денні лежав у візочку ,пожовтілий листок дерева впав йому в колясочку. Мама взяла листочок в руки і піднесла до очей мого братика. Вона сказала йому сюсюкаючись : «Бачиш маленький ? Це листочок. Він жовтого кольору.» Найкращі думки лізуть в голову перед сном, саме тоді ,ввечері того ж дня , лежачи в ліжку я згадала це і подумала якби безглуздо виглядало, якби моя мама показувала листок і сюсюкалась зі своєю тринадцятирічною дочкою. То ж я не вважаю себе недолюбленою дитиною і не заздрю Денні , але те що вони в лікарні навіщали мене вкрай рідко – це факт. На декілька хвилин між нами виникла тиша ,яку вона згодом порушила: - Я бачу що ти така ж як і я,люба. - Яка така ? - Безнадійна. На мені теж поставили хрест. Батьки в першу чергу. АААА )))What ? - Що означає «на мені теж» ? Ви вживали наркотики ?? Пані М. не схожа на тих ,хто тягтиме таку каку до рота (чи до носа або вени). Можливо ,це прийом спрямований на те щоб я більше вірила в себе. Вона хороший приклад для наслідування. - Крек,коли мені було вісімнадцять. Ніхто й не думав мене спиняти. Тому я і працюю тут – я витягла себе з лап смерті і хочу допомагати іншим. - І як це сталось ? - Як я «присіла» ? Я кивнула головою. Не повірю,доки не почую всю розповідь. - Ох,довга ж ця історія. Мої батьки розлучались ,мій хлопець виявився сволотою… Я багато разів «пробувала» разом з друзями,але тоді всі проблеми навалились на мене ,наче лавина, і я прагла забути про них будь-яким чином. Спочатку регулярність цього забуття я ще могла контролювати,однак згодом,як ти розумієш,у мене вже не було такого вибору. За рік до цього ,я була безтурботним дівчиськом з чорнявими кудрями ,найбільшою дилемою котрої був вибір сукні для випускного,а тоді ,через «ломку», серйозно задумувалась про те щоб продавати себе .Ось так життя хитає тебе :то вгору ,то вниз. - І завжди завдає найкрутішого повороту,коли цього не очікуєш . Пані М. посміхнулась у відповідь на серйозність моїх роздумів. - Я сама чесно зізналась в усьому батькам,бо не мала здатності,наче баран ,переконувати себе у тому ,що все гаразд. Я сподівалась ,що спільна ціль – вилікувати доньку , їх зблизить ,та замість цього вони взялися навперебій звинувачували одне одного і залучили до цього адвокатів . Уявляєш ,як принизливо було розповідати про свою залежність на суді ? Мої батьки,мабуть,теж зараз так роблять. - То що ж ви зробили ? - Ридала …- її відповідь здивувала мене, - багато ридала. Я наркоманка,батьки розлучаються,друзі потихеньку починають махати мені рукою на прощання, - ситуація ,як в мене, - а я грузну в зв’язках ,котрі обіцяють перспективу жалюгідного майбутнього. «Скільки цей страшний сон може тривати (скільки судилось тривати цьому страшному сну )?» - думала я . Доки сама собі не допоможеш ,ніхто тобі не допоможе. Я кліпнула очима . Що ж вона все-таки зробила?! - Я одна із представників тої рідкісної когорти людей,котрі самі звернулись по допомогу. Щоправда, аби оплатити лікування мені довелось викрасти сімейні заощадження з дому. Через це мої батьки відреклись від мене на декілька років. - Біда коли перші хто тебе засуджують – рідні люди. - Але найчастіше так і буває. Вони просто бояться боротися з тим що насувається , тому зачиняються за дверима. І переконують себе що все саме налагодиться. Наскільки вона все ж таки права.Це дивне відчуття, коли хочеться допомогти,та не знаєш як ,тому і не берешся. - Чого ти чекаєш ? - Що ? – я заглибилась в свої думки тому її дещо дивно озвучене запитання застало мене неочікувано. -Ти чекаєш на диво ? Не треба – його не буде. Бери ситуацію в свої руки. Не чекай доки інші люди почнуть робити кроки до примирення з тобою, роби. - Ви вважаєте мені варто самій підступитись до батьків ? - Уяви себе на їх місці – твою дитину знайшли напівмертву… - … в якомусь сортирі ,- я продовжила її слова ,- а ти нічого й не підозрювала про життя яке вона веде…Я знаю . Я тисячу разів це уявляла . І тисячу разів просила у них вибачення. Не помиляється тільки той ,хто нічого не робить,а я не можу нічого не робити. Ну що мені тепер ,до кінця своїх днів на колінах повзати ? - А може ,- спало мені на думку,- зробити щось приємне для них ? Романтичну вечерю ? Та ні,це занадто . Тим паче я ніколи не бачила хоч тіні романтики в стосунках моїх батьків,а зараз у них на подібне точно настрою не буде. Але все таки цей варіант пані М. озвучу. - Вечеря ? - Хочеш приготувати сімейну вечерю ? - Ну ,власне ,я думала про романтичну вечерю для батьків. - Можна. А хіба в них проблеми в стосунках ? - Ні . Ну як… Вони сваряться одне з одним ,але це не через мене… Люди просто так живуть. Побут вбиває кохання , - якщо їх шлюб взагалі був коханням ,а не гонитвою за «сімейною старістю». - Гадаю ,це буде не на часі. Вони подумають що ти намагаєшся відволікти їх для того щоб зайнятись своїми «темними справами». Просто роби якісь приємні дрібниці – допоможи мамі прибирати,готувати ,доглядати за братиком. Якщо відкритості для розмови по душам,ти знаєш,що не дочекаєшся. І коли вони побачать ,що ти розумієш їх ,то почнуть розуміти тебе. - Взагалі –то,я намагалась поговорити з мамою ,розповісти їй про свої почуття (не те щоби вона мене хоча б колись розуміла ,але раптом…),хоча я не дуже підготувала саму структуру розмови і не знала з чого починати. У мене нічого не вийшло. Мої батьки такі замкнуті по відношенню до мене. Я ще ніколи не бачила таких замкнутих людей. Вони або мовчать,або грубіянять,або кричать. - Батьки в таких ситуаціях поділяються на два типи : ті,хто з’їжджають з глузду і ті,кому байдуже. Повір мені,ти щасливиця ,що твої батьки відносяться до першої категорії. І справді ,я згадую про Грегорі – хлопця ,котрий лежав зі мною в одній палаті. Його батьки навіть дзвонили-то йому рідко. Він казав,що якраз зараз вони розлучаються і обоє мають коханців. Мені здається,він і почав вживати тільки щоб привернути їх увагу. Ми з пані М. бесідували ще півгодини. Вона дуже приємна. А коли я вже виходила сказала мені такі слова: - І пообіцяй мені дещо. - Що ? Пані М. привітно посміхнулась. І сказала ці слова радше з турботою подруги ,ніж як наказ дорослого: - Що ти хоча б спробуєш кинути палити. - Я обіцяю…СПРОБУВАТИ. «Та навряд чи це допоможе» - пролетіло в цю саму секунду в моїй голові. Я вже декілька разів намагалась – все дарма. За офіційним планом моїх батьків , про який мені повідомили , я повинна після закінчення сеансу піти додому так само , як і прийшла сюди – дійти до зупинки ,сісти на автобус і хвилин через десять бути вже вдома. Однак коли я вийшла із будівлі ,то на парковці мене уже чекав батько. Він ще не зрозумів що я його побачила і спостерігає за мною наче ведучий телеканалу «Діскавері» за екзотичною твариною в очікувані куди ж я піду. Я швидкими кроками іду до авто ,відчиняю дверцята і сідаю. - Привіт Крістіна. - Привіт тату . Хіба ми не домовлялися що я додому йду сама ? - Плани змінились через дощ. Він бреше – дощ закінчився ще до маминого дзвінка. - Я відчуваю фальш в твоїх словах. Можна було б одразу сказати що заберете мене на машині під конвоєм. До чого ця конспірація американського спецагента ? - Щоб перевірити чи не спілкуєшся ти з тими хто продавав тобі наркотики. – огризнувся тато. «Я все одно буду з ними спілкуватись , бо мені ж треба ходити в школу» - спалахнуло в мене в голові , однак я промовчала бо розуміла що це підігріє бажання Сталіна ввести залізну занавісу для СРСР, а я все-таки не бачу майбутнього в новій школі. Я не мала жодного бажання з ним спілкуватись : - Просто їдь уже,тату. Для жінки що потерпає від домашнього насилля дім найнебезпечніше місце на землі. Мій дім для мене місце може й безпечне , але не тепле (холодне, як місця зберігання трупів в морзі). Найстрашніший сон на яву для мене тепер це повертатися додому : бо там – не фортеця , а зачинена тюрма строгого режиму. «Ти зробила уроки ?» , «Ти помила підлогу ?» . Вони поводяться зі мною так , бо намагаються привити відповідальність, вважаючи що саме дефіцит її і привів до наркотиків. Можливо ,це і так. Але своїм надконтролем вони дають ляпаса мені по обличчю, коли я так потребую турботи. Тато їде додому повільно, ми з ним не перекинулися жодною фразою під час поїздки. Дощ знову почався, тепер уже з громом . Грім тільки прикрашає картинки в омитому дощем віконці машини. Ніколи не зрозумію людей котрі не люблять їдучи в транспорті дивитись в вікно. Мене це розслабляє - м’яке сидіння, тихий звук мотора, відчуття невагомості , наче ти не сидиш в машині, а просто пархаєш над землею . Це моє особисте ASMR-відео. Я завжди намагаюсь коли їду в автобусі чи поїзді зайняти місце біля вікна. Тихше весь світ: через ваш шум я не чую свої думки. Та й взагалі , я не з вами розмовляю. Батько спробував налаштувати радіо : чого це він раптом згадав про радіо ,якщо ми вже майже приїхали ? Ось і наш будинок – помаранчева дев’ятиповерхівка , на більшості квартир – металопластикові вікна, що виглядають в загальній картині наче приклеєні до будівлі,майже на кожному підвіконні квіти зараз дещо покриті росою після дощу ,внизу - зелені металеві вхідні двері і домофон. Ми живемо на першому поверсі, в трикімнатній квартирі №6 . Тато вийшов із машини і відчинив ворота гаража , він залишив дверцята авто відчиненими і через цей простір холодне повітря пробралось до салону, окувало мої кістки чим й змусило мене повернутись на землю . Найбільше я ціную тишу і спокій коли приходжу додому, адже тут її найменше. Щойно моя нога 37 розміру переступила поріг будинку як тут же на зустріч мені вискочила матір з широко, ні при такому погляді навіть краще пасує слово «навстіж» , так саме навстіж розплющеними очима. Такий погляд у неї , а частенько вже і в тата, я спостерігаю кожен день. Цей погляд, сам того не усвідомлюючи, тисне на мене і мій дух розчиняється як льодова скульптура лебедя на сонці ,я розчавлена і полишена всякої надії , мене обирає бажання заплакати ,яке знаходить своє пристанище обернувшись єдиним комком в моєму горлі. Я завжди хочу плакати коли я вдома. Цей комок настільки великий , що наче зоб, перекриває моє дихання. Але я знаю що я не зможу вилити сльози ,бо весь вміст сльозових каналів я вже виплакала в лікарні , та й мої батьки мабуть теж, то ж єдине що мені залишається тримати цей комок у собі гіркою печалю, адже позбутися я його не можу. Я знімаю сліпони … Мені важко нахилятись. Сама не знаю чому у мене болить все тіло , а особливо таз і бедра коли я нахиляюсь. Ця ні з чим не порівняна емоція , коли ти відчуваєш себе старенькою радикулітною бабусею, тепер я знаю що чекає моїх ровесників років через сорок, так і хочеться сказати «Допоможіть роззутись . Мені важко….» ,але в батьків (та й у інших людей) це напевне викличе бажання, хоча б подумки, прочитати лекцію на тему «Бачиш до чого ти себе довела». І тут випадково з моїх легень пролунав легенький кашель курця. От, чорт … Я ж навіть не пожувала жуйку після останнього разу коли курила , і мій одяг мабуть теж ще не встиг вивітритись . Мамі достатньо вдихнути носом один раз щоб «спалити» мене, але на щастя вони з татом уже десь розчинились…А , он вони на кухні. Як я вже казала раніше , після перебування в лікарні мої погляди на особисту гігієну різко змінилися – тепер я приймаю ванну тричі на день : зранку, в обід і ввечері. Мамі звісно не подобається така марнотратність води і часу , вона каже що для жіночого здоров’я занадто частий прийом ванни обертається інтимними проблемами, але я краще залишусь безплідною, ніж терпітиму відчуття бруду , що переслідує мене повсюди . Тепер я маніакально мию кімнату , вичищаю від пилу все навкруг і роздмухую спеціальні ароматичні олії по всьому будинку ,щоб відчути себе вдома ,а не відчувати атмосферу лікарні. Мамі навіть не доводиться нагадувати мені про «мої обов’язки». Іду до своєї кімнати щоб переодягтися .Я відчуваю що одяг прилип до шкіри через піт , моє волосся здається мені до огиди масним , а голова ,взагалі починає свербіти , хоча після лікарні я перевіряла в мене нема вошей , а їх, гадаю , в подібних закладах можна підчепити. Кожен раз помічаючи мене чухаючись мама дратується і каже що це все самонавіювання . Я знімаю кардиган і кидаю його на землю… В квартирі занадто тепло ,щоб бути в в’язаному одязі , то ж зняти кардиган – для мене подвійна радість. Тут із сусідньої кімнати доноситься плач Денні . В мене Денні завжди асоціювався з брудними памперсами , блювотинням , і жахливим запахом по всій квартині. Хоча від самого Денні завжди пахло приємно , таким ніжним запахом ромашки. Можливо так від природи пахнуть всі діти, а може це зв’язано з олійкою для тіла «Джонсон Бебі». Я заглядаю до його ліжечка і на секунду плач стихає. Де ж батьки ? Невже ніхто не чує плачу їхнього улюбленого чада ? Він продовжує ридати , а його обличчя розпухле і червоне. Оскільки за маминим звичним розкладом Денні покормили півгодини тому,то проблема тут може бути тільки одна . Я піднімаю братика , в перші декілька місяців його життя я боялась взагалі як небудь його торкатися ,бо знала що кістки у немовлят ще не отверділи і дитину легко покалічити, але на щастя впродовж багатотижневих тренувань я навчилась це робити , він поважчав і серйозно підріс за той час що мене не було вдома , і мені трохи таки важко його тримати ,і я розумію що мені треба робити …Розвертаю Денні спиною до себе ,і принюхуюсь до його підгузка. Так, памперс однозначно треба змінити . Господи, це найогидніший момент мого життя , коли в мене будуть діти то я краще витрачатиму гроші на власного «нюхальника памперсів» , аніж буду таке постійно робити. Міс Манкс сказала що я повинна сама зробити перший крок у покрашені стосунків з батьками, на мій погляд більш рішучого кроку не придумати. Я переношу малого на стіл для пеленаня і розстібаю підгузник. Він заспокоївся , дивиться на мене велетенськими зеленими очима і наче світиться тією дитячою добротою про яку з трепетом душі кажуть всі дорослі, його обличчя досі пухке і червоне , але він виглядає дуже щасливим . І раптом в його дитячій усмішці я пізнаю себе , я бачу і розумію що він такий же як я, і він також реагує на конфлікти і ситуацію в сім’ї , він не може зрозуміти ситуацію котра відбувається , бо він ще за маленький ,проте він все відчуває ,і відчуває він що тут глибокий холодний рів , в якому є кімнати , наче в Колізеї ,з яких випускають левів і тигрів для кривавих шоу. Ми ніколи ще не були так близькі , можливо тому що я ще ніколи не підходила до нього так близько. - То ж , ти теж заручник цієї сім’ї ? Ти не думай – це ми зараз їх засуджуємо , а коли ми виростимо станемо такими ж як вони. Якими «такими ж як вони»… А такі ж як вони всі батьки світу. На столику стоїть присипка і серветки . Знімаю памперс і що з ним далі робити ? А де смітник ? Де мама зазвичай його викидає , вона ж не несе його в туалет ? Я поклала брудний і вонючий підгузок на край стола. Поклала Денні на животик ,він все ще плаче і виймаю серветку . Треба очистити його зад від залишків …еее, калу. - Що ти робиш ? Я аж сіпнулася від несподіваного переривання тиші. Ще секунду тому мій світ складався з миловидної сцени першого пеленання Денні , а тепер за крок від мене, склавши руки в боки, стояв тато. Обличчя батька ,котре я побачила налякало мене до смерті – на хвилинку мені здалось що я брела по темній печері і раптом натрапила на єті ,та ще й на єті ,явно зараженого сказом. В татовому погляді така злість ,що вона може стріляти лазером з очей . І це зовсім не смішно. Здається , змінити підгузник дитині було не найкращою ідеєю. Чому він такий зла ? - Ти як його підтираєш ? Ти ж йому все лайно на перед перекидаєш ?- тато гудів від злості як закипаючий чайник , і здавалось, пара від нього теж зараз піде ,як і від чайника. Раптом він помітив ,що памперс стоїть на краю столика і аж почервонів від люті і випучив очі - Куди ти памперса поклала ? Ти що хочеш щоб малий то нюхав? Тобі б так вонючий підгузник біля носа поклали ? – на цих словах він взяв таки той підгузок і машинально , жестикулюючи тикнув мені під обличчя. Я відійшла на декілька кроків назад ,а батько зі злістю кинув підгузок в смітник, так що сам смітник аж затрясся. Чорт, виявляється смітник увесь цей час стояв під самим столиком для пеленання ,тому я його і не помітила. Чому він в такій ярості ? Невже мої батьки вважають що я ненавиджу Денні ? Мої коліна підкосились ,а я сама дивлюсь на угодованого , метр сімдесят п’ять зростом чоловіка очима цуценяти перед дог-хейтером . Знайомий раніше комок повертається , але тепер у вигляді великої гулі. За що він так ? Я просто хотіла допомогти. Я відчуваю як серце починає битись шаленими темпами , а мої легені у пришвидшеному темпі намагаються ловити повітря. - Добре , я просто намагалася допомогти ! Не треба так галасувати ! – мій крик стихлий ,з нотками плачу. - Допомогти вона намагалась ! Ти собі не можеш допомогти! – пішли шаблонні фрази,які я чую з дитинства.. Ці слова завжди викликали в мені лють до несправедливості цих тверджень,адже я знаю що завжди було ні чим не гіршою за інших. Я вірю що нічим не гірша й зараз. Ну,я хочу в це вірити .Сподіваюсь всі батьки несуть своїм дітям подібну єресь,а не тільки мої. - Відійди! – тато відштовхнув мене в бік і взявся самотужки пеленати Денні ,щоб показати мені як це правильно робити. Наче це так мені потрібно ! Відчуваючи що чаша мого терпіння зараз переповниться слізьми я проскочила мимо мого батька і чкурнула в ванну. Зайшовши у «безпечну територію» першим ділом зачинила на замок двері ,я обернулась і побачила у дзеркалі своє відображення. Господи коли я стала такою нещасною ? Мої очі опухлі і червоні ,на блідій шкірі мого обличчя з’явилися червоні висипи і прищі , синці під очима діаметром з півлітрову банку , губи обкусані . Я знаю мій вигляд не наслідок сьогоднішньої сутички – я так виглядаю щодня. Наче сорокарічна жінка. Але що спричинило таке спотворення ? Наркотики ? Вони теж доклали руку,але в лікарні я виглядала значно краще. Невже це мої батьки? Всього за три дні з ними я перетворилась на змарніле ,зсутулене ,тоще жабеня. Мій погляд ,як у раненої лані. Я намагаюсь подумки заспокоїтись « Ти сильна, спокійно, все мине» - торочу я в голові сподіваючись що самонавіювання дасть віру в ці слова , але це безглуздо і збоку ,мабуть ,виглядало б жалюгідно. Я сильна ? Господи, ці слова такі фальшиві ,що мені соромно навіть в думках вимовляти їх . Я не хочу більше так жити. Я згадую перший день мого повернення додому – мама й тато зустріли мене біля машини на стоянці наркологічного диспансеру . Вони томно спостерігали за тим як я виношу свою сумку з речами із лікарні і не наважувались підійти . Я їм посміхнулась,адже раділа що бачу знайомі обличчя . На мить на маминих очах з’явилися сльози і вона прикрила обличчя рукою . Як тільки я підійшла до батьків ,то мене застали обійми ,так обнімає спрагла в пустелі людина пляшку з водою. В них не було тепла ,в них ,швидше була тривога, але я таки спромоглася взяти ласку – мене так давно ніхто не обіймав, це було приємно , майже до сліз приємно. Я вперше заглянула їм в очі після того що зробила і хоч я не збиралась цього робити, але мій погляд наче сам попросив вибачення. Цей момент здався мені таким інтимним , таким чистим ,таким святим ! По дорозі додому в машині панувала тиша, я тримала маму за руку( ми обидві сиділи на задньому сидінні) . В мене не було настрою дивитись в вікно ,я не мала бажання і хоробрості говорити першою ,я не мала настрою розслаблятись… Треба було щоб хтось перервав цю ніякову тишу ,але здається мої батьки були у такому ж ніяково-коматозному стані,як і я. Давай мамо,скажи щось. Я не можу говорити ,бо не знаю яку реакцію це в них викличе. Ми тепер строгі батьки і зла донька ? Чи добрі і розуміючі одне одного люди, наче друзі ? Ми тепер живемо так наче нічого й не було ( ідея чого заспокоювала мене ) чи ми беремось за моє перевиховання ? Як це з’ясувати ? Треба до них заговорити – але що сказати ? Тема знайшлась сама собою , коли приїхавши додому я відчинила дверцята машини і застала недобрі погляди наших сусідів. Двоє бабусь і один дідусь сиділи на лавочці на подвір’ї і зиркаючи на мене перешіптувались. Із нашого під’їзду вийшла сусідка – тітка Валерія. Вона з цікавістю поглянула на мене і запитала батьків важко зітхнувши «Вже повернулася ? То добре» .Мама побалакала з нею ,поки тато завозив машину до гаражу, тітка Валерія вважала за необхідне ще трохи,для профілактики, помучити мене моралевчіннями ,які я покірно вислухала і через декілька хвилин ми розійшлись у різні сторони . - Ти що їм все розповіла ? – запитала я ,гамуючи в собі істерику викликану соромом , котрий мене охопив. Я розуміла що люди котрі знають про цей інцидент дивитимуться на мене скоса ( ну наприклад в школі), але сподівалася що батьки щось вигадають щоб «уберегти» від моєї вже не таємниці наших сусідів. - А що ми мали робити ? Про тебе навіть в газеті написали! – а ось і зачіпка для мами ,яку я боялась сама спровокувати . Її присоромлено-ображений тон показав що ми таки житимемо за принципом «строгі батьки і зла донька». Спогади забрали мене з реальності і я й навіть не помітила ,як роздяглася і заповнила половину ванни водою. Я занурилась у теплу воду і нанесла шампунь на голову. Мене переслідує відчуття бруду з кожною секундою ,я наче відчуваю неприємний запах поту на тілі і жирні пасма волосся, хоча приймала душ зранку. Ця параноя – наслідок місяців нестерильного життя у лікарні ,сподіваюсь з плином часу вона мине. Добре розмазавши шампунь по всьому волоссю опускаю голову під воду і декілька секунд насолоджуюсь відчуттям та бульбашками повітря що виринають із мого носа у воду. Виринаю ,змиваю потоком води із крану шампунь і схиляю голову на білий,металевий бортик. Тепла ванна допомагає не тільки освіжити тіло, а й думки. Останні тепер знову виринають в моїй голові. Впевнена мої батьки за час мого перебування в клініці влаштовували вдома між собою ще не такі сварки вирішуючи хто винен у моїй залежності і хто недогледів. Про це свідчить і велетенська вм’ятина від кулака на стіні в вітальні. І раптом мене хвилею цунамі охоплює жахливе розуміння що моя ,щаслива раніше сім’я, розвалюється , а все через мене , що можливо мій батько вдарив мою матір, що можливо він і зараз б’є її. Що з часом я не ставатиму краще , мама бажаючи виховати нас гідними людьми ставатиме строгішою і буде зриватись на мені і Денні ,тато буде бити її щоб заткнулась хоч на секунду, а мама битиме його у відповідь щоб заткнувся хоч на секунду він. Я та ще нічого - втечу через пару років з цього замкнутого кругу і можливо більше навіть ніколи не сяду за один стіл з тими хто дали мені життя , а от Денні житиме тут ще довгі роки і явно виросте неповноцінним членом суспільства в такій сім’ї. Вперше, і чесно кажучи сподіваюсь останнє, в житті в моєму серці зажевріла тривога про Денні. І як я не намагаюсь на цьому не зосереджуватись, тут правди діти ніде – у всій цім майбутній картині подій моя вина. Ні, краще не думати про це зараз , щоб не розплакатись. Занурююсь у ванну ,закриваю очі ,вода приємно омиває моє волосся . Я повністю розслабилась і насолоджуюсь відчуттями – ванна це ще одна із радостей життя,друге в списку того що приносить мені задоволення. О,як мені добре !!!Аж не хочеться вилазити. Раптом я перекошуюсь від крику що лунає десь не по далеку ,однак через воду я чую цей крик доволі приглушено . Інертно відкриваю очі - наді мною нависла моя матір ,її очі знову навстіж розплющені ,тепер їх доповнює такий же навстіж розплющений рот .Вона верещить наче різана : - Ти що втопитися хочеш ? Ану ставай! – мама підняла мене з ванної і ляснула по плечу, - Скільки разів казала не варто так часто приймати ванну. Ти тільки зранку милася! Що за дитина така ,простих слів не розуміє ?! Вона витягла мене в костюмі мокрої Єви із ванної і я налякалася що в такому вигляді вона зараз потягне мене по всій квартирі ,але на щастя в цю секунду мама не така одержима люттю як зазвичай. Вона прикрила мене рушником і стоячи біля мене продовжує покривати простір лайкою, а в моїй голові ехом звучать її слова «Ти що втопитися хочеш ?» - дійсно,а чому б і не втопитися ? Ваше мнение: Украинская Баннерная Сеть |
{v_xap_link1} {v_xap_link2}
{v_xap_link3} {v_xap_link4} |
Ганна Залевська - Мене звати Крістіна Ф.
|
Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом. Ответственность за содержание произведений несут их авторы. При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore |
Администратор |