|
    Прочтений: 0 Посещений: 415 Дата публикации: 13.11.2015 На основі спостережень Якщо робота для працездатного населення є другим домом, то у великих містах-мільйонниках транспорт скоріш всього третім. Дуже часто на дорогу людям приходиться витрачати не хвилини, а години, роблячи по кілька пересадок і це не рахуючи заторів, бо вони можуть відібрати ще пару годин дорогоцінного часу. Призвичаївшись до такого шаленого ритму життя, народ намагається не витрачати час у транспорті даремно: багато людей слухають музику, трохи менше читають, особливо зараз стали популярними електроні носії інформації, грають в ігри, інколи можна побачити жінок за в’язанням. Дехто стомлений роботою, навіть, встигає задрімати, зручно усівшись на своєму місці. Такими заняттями нікого вже не здивуєш. Подив викликає інше, коли поряд з сидячою молоддю стоять, тримаючись за поручні, літні люди чи вагітні жінки. Кожного разу, дивлячись на таку приголомшуючу картину, у мене здригається серце і пролітають думки: “Хто виховав таких безсердечних людей? Невже у них ніколи не прокинеться совість? Хіба співчуття до ближнього не штовхне молоду людину зробити добродушний вчинок?” Звичайно не можна усю молодь під одну гребінку гребти, так як серед неї є порядні і добросердечні. Мене завжди зворушують сцени, коли, немов наелектризовані, підхоплюються з місць молоді люди, вступаючи комусь своє місце. Проводячи спостереження, можна зробити висновок, що серед таких випадків намітилась негативна тенденція. Місця здебільшого вступають жінки, незалежно від їхнього віку. Чоловіки ж продовжують умиротворено сидіти, навіть, коли перед ними висить на поручні літня бабуся, ледве дотягуючись до нього. Вони або відчужено поглядають в протилежну сторону, або вдають, що сплять. Кількість таких “захисників” з кожним днем зростає. Їх одразу можна помітити по гордовитому виразу обличчя, вульгарному висловленню, а, найголовніше, по “лицарським подвигам”, якими вони хизуються перед іншими. Наприклад, жбурнув пляшку з-під пива на газон чи висловився матом, на їхню думку, зробив велике діло, перевершивши таким чином культурних людей, яким нічим виділитись. І тут постає питання: звідки такі молоді люди взялись? Адже їх виховували батьки, вони виросли в суспільстві, де є певні правила моралі, закінчили школи, вузи, а не вийшли з дрімучого лісу неосвіченими. Чому в епоху значного технічного розвитку населення деградує, втрачаючи елементарні людські цінності? У цій ситуації можна сперечатись, вислуховуючи купу доводів і про скрутне наше становище, і про бюрократію у державі, небажання вчителів виховувати достойне підростаюче покоління. Але беззаперечними є приклади з буденного життя, які проясняють становище. Одного дня, поспішаючи на роботу, я заскочила у вагон метро з купою пакетів у руках. Швидко очима віднайшла вільне місце і присіла, розмістивши на ногах свою поклажу. На наступній зупинці зайшли нові люди і серед них літня бабуся. Вона стала коло поручня, міцно тримаючись за нього. Коли я перевела очі з бабусі на сидячих пасажирів, то побачила їхні презирливі погляди в яких читалось: “Така молода, могла б вступити. Рука не відпала б.” Та я б з радістю, але ж тоді б мені прийшлось міцно вчепитись однією рукою за поручень, а в іншій тримати кілька важких пакетів. Серед сусідніх пасажирів були немолоді люди, окрім сорокарічної матусі з її двадцятирічним сином. Вони безтурботно теревенили між собою. Ми проїхали ще одну зупинку і тут з протилежного боку озвалась літня жінка, звертаючись до мене: - Соромно тобі такій молодій сидіти, коли старші од тебе стоять. У мене очі поповзли на лоба і від здивування і від образи, але я не розгубилась. - А чому ви до мене звертаєтесь, бачачи стільки у мене пакетів, коли поряд сидить молодший від мене хлопець? На що літня жінка холоднокровно відповіла: - Жінка стоїть якраз біля тебе, а хлопець сидить трохи подалі, може йому не видно кому треба вступати. На мене одразу хлинула купа відчуттів: образи, сорому, несправедливості. Хотілось провалитись, щоб мене не свердлили очима оточуючі. Болюче тиснула совість, тому піддавшись на її умовляння, я скочила з місця, згрібши однією рукою пакети і звільнила місце для бабусі. - Дякую, - люб’язно прошепотіла вона. Синок з матусею, вдали, що ця сцена їх не стосується, тому продовжили спокійно теревенити. Мою праву руку обтяжували важкі пакети, врізаючись в долоню, але я мусила терпіти, так як вступити мені місце було нікому. Хіба цей двадцятирічний “відважний лицар” відірвався б від свого крісла?! Його такому не вчили. Його матуся прищепила своїй дитині егоїзм, неповагу, безсердечність, забувши наділити свою кровинку уважністю і сердечним ставленням до людей. Але мене до глибини душі вразив не цей молодик зі своєю матусею, а зневажливе відношення оточуючих. Чому літня жінка звернулась саме до мене, а не до молодого хлопця до сих пір для мене є загадкою. Можливо, дивлячись на його самозакоханість, жінка вирішила, що своїм зауваженням вона не проб’є товстошкірого молодика, тому їй зручніше було ополчитися на мене, чий простодушний вигляд робив натяк на те, що я не почну огризатись, або сваритись з нею. Літні люди жаліються на те, що молодь стала вкрай нечуйною. Молоді люди звикли у свої роки брати від життя усе, не задумуючись, що колись і для них наступить старість. Та один незаперечний факт, який довелось мені побачити на власні очі у метро, довів, що ця бездушність у молоді не з’являється на пустому місці з нікуди. На пересадочній станції у вагон зайшов цілий натовп народу. Сидячі місця одразу зайняли. Стоячі пасажири швидко розійшлись по вагону, аби не заважати на наступних станціях іншим людям виходити і заходити. Штовханини не було, люди з розумінням відносились один до одного. На одній із станцій до вагону зайшла літня жінка з онуком років десяти одинадцяти. Їй одразу люб’язно звільнила місце молода дівчина. Та на диво бабуся не сіла, а посадила свого онука, який одразу став грати в ігри на мобільному телефоні. Ця сцена приголомшила не тільки мене, а і кількох оточуючих, бо я встигла уловити їхні здивовані погляди. Бабуся вирішила, що її онук, який вже не такий маленький, більш достойний сісти, ніж вона!!! Тепер, коли я чую жалісливі стогони літніх людей, про те, що молодь стає дедалі більш жорсткою, то я завжди згадую випадок з бабусею і онуком. А не ви, шановні, ростите з своїх улюбленців егоїстів, підносячи до небес їхні безжальні вчинки? Ви, матері і батьки, бабусі і дідусі, намагаєтесь захистити своє чадо, аби воно не зазнало ніяких кривд, часто-густо жертвуючи собою. І ви думаєте, що після такої вашої самопожертви і виховання ваше дитя стане чуйним до оточуючих? Ніколи! Дитина змалечку звикає до того, що її люблять не залежно від вчинків, прикривають недоліки, боготворять. Але ви настільки засліпленні своєю любов’ю, що не хочете бачити на якого монстра перетворюється це миле маля. Згодом провини дитини ви перекладаєте на неправильних вчителів, друзів, суспільство, адже, як відомо, порошинку в чужому оці видно, а колоди у своєму чомусь ні. Тому, коли ви намагаєтесь зробити зауваження нечуйній, на вашу думку, особі, переконайтесь, що ваша близька людина у цей час не грає в ігри на мобільному телефоні, ігноруючи поряд стоячих літніх людей чи вагітних жінок. Ваше мнение: Украинская Баннерная Сеть |
{v_xap_link1} {v_xap_link2}
{v_xap_link3} {v_xap_link4} |
Олеся Ярова - Повага
|
Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом. Ответственность за содержание произведений несут их авторы. При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore |
Администратор |