|
    Прочтений: 0 Посещений: 2300 Дата публикации: 26.6.2006 Ще ніколи природа так не милувала око. У повітрі, наче на честь якогось всенародного свята, пашіло таке всезагальне задоволення, що навіть людині з вкрай поганим настроєм утриматись від посмішки було просто неможливо. Світле, неначе прозоре небо, де-не-де лише покрите білою димкою хмар, які на цьому блакитному полотні здавались маревом, з величезною радістю пропускало крізь себе промені сонячного диска, який висів посеред неба, наче цар, чи бог, чи якась інша надістота. Він розкинув свої руки-промені у всі боки, прагнучи обійняти все – добрий і суворий водночас, гріючи і спалюючи. А промені крізь небо летіли на земля. Летіли неспішно, граючись, підморгуючи один-одному, коли можна уявити підморгуючі промені десь у космосі. Вони долітали до землі і вкривали її жовтогарячим килимом, ні, не килимом, а якимсь чудернацьким покровом, який не торкався, а ніби зависав над усім, огортав його, убезпечував від будь-якої загрози. У тих променистих покровах було усе, трава, яка під ними здавалась більш зеленою, наче навіть золотавою, квіти, що відкривалися усім своїм єством, усією своєю красою назустріч сонцю, дерева, що розкинули віти свої, переплелися ними, неначе підкреслюючи дружбу та побратимство. Навіть асфальт і той під жовтогарячим сонячним покровом вже не здавався одноманітно сірим та захаращеним, а набув своїх, асфальтово неповторних відтінків, грав тонами та напівтонами… Дмитро йшов знайомою і водночас вже незнайомою, новою вулицею. Все його тіло, вся душу співали. Найпростіший, ба, навіть примітивний мотив, чого раніш часто не бувало, повторювався і повторювався в підсвідомості знов і знов. Йому навіть доводилось стримувати себе аби не заспівати вголос. І так перехожі озиралися на хлопця, який йшов вільно, немов плив, а не йшов, чи навіть летів, озаряючи всіх легкою доброзичливо відкритою посмішкою. Вони озиралися і заздрили Дмитрові, хто білою, хто темною, похмурою заздрістю. Але анікого ця посмішка не лишала байдужим. Хлопець знав це і усміхався ще більше, підсвідомо вкладаючи у вираз обличчя всю свою радість. У цей час йому здавалось, що весь світ прекрасний, що немає нічого похмурого, бридкого, огидного, що це все вигадки песимістів, які просто не навчилися жити. Жити радіючи і співаючи. Мотив набирав звучання, посилювався. От вже і губи, спочатку беззвучно, потім голосніше і голосніше повторювали його. Дмитро навіть незчувся, як вже співав, правда не на всі груди, а тихо, немов виключно для себе. Він підійшов до парку Котляревського і враз десь з глибини зринули спогади, теж світлі і веселі, як і сам настрій. Автоматично звернув він на доріжку, красиво, по-європейському вимощену плиткою. І ця бруківка зараз теж не була сірою та безвідносною. Хлопець враз побачив на ній візерунки, орнаменти. Типові скамійки, незмінні ще з часу заснування парку, набули нового вигляду, набули життя і кожна манила до себе. Дитячий майданчик зі старезною гіркою, наново пофарбованою та підремонтованою сьогодні здався чудом, таким рідним, таким знайомим, але все ж чудом. Ой, як гарно долучитись до чудес, побачити їх, торкнутись. Ось і улюблена місцинка. Не один вечір був і буде ще проведений на цій скамійці. Як хороше, - подумалось хлопцеві у цю мить. Виходячи востаннє зі школи він ще не знав куди піде, обрав напрямок просто, не вибираючи, навпомацки. Та зараз, сидячи на цій скамійці ще раз похвалив свою інтуїцію. Як хороше, - ця думка лунала знов і знов. Завтра вручення атестатів, а потім… потім воля, свобода. Дмитра не лякала невідомість подальшого життя. Він просто про неї зараз не думав. Для чого забивати собі зараз мізки усілякою невідомістю. Йому добре зараз, тут і тепер. Він недбало прикурив сигарету, із задоволенням затягнувся і випустив дим, який не поспішав піднятись нагору, а ніби застиг у повітрі. Він викреслив лінії, наче хтось спеціально задав орнамент. Малюнок, у який склався струмок диму міг стати б чудовою картиною, якби тут був Пікассо чи Дега. Але вони померли давно і не могли порадіти із цього малюнка разом з простим київським хлопцем двадцять першого сторіччя. Почав накрапати невеличкий дощ. Дощ у червні – на щастя, згадалися Дмитрові слова якогось депутата, що вітав їх на останньому дзвоникові. Так, на щастя, на велике щастя життя… Дмитро посидів ще трохи, а потім з тією ж усмішкою пішов далі, думаючи яке ж то щастя – бути щасливим… * * * Ірина готувалась до іспиту. Останній іспит на першому курсі викликав у неї значну тривогу. Останній і найскладніший, як казалось зараз дівчині. Може просто заплатити і не мучатись? Вона могла це собі дозволити, але не хотіла. Ірина дала собі слово не платити за жодний екзамен чи залік, здобувати оцінки своїми знаннями, аби не дати нікому приводу для думки, що вона, Ірина Соколова, дочка Ігоря Соколова, народного депутата України, бізнесмена і, як говорили недоброзичливці батька, члена тіньового уряду, купляє собі оцінки чи їх купив вже батько. Ні! Такого не буде ніколи. Ніколи! Батько навіть не знав, куди вступила донька. Це її життя і її вибір. І її, чесно зароблені оцінки. Тож, історія України. І викладач ще з привітом. Дібрали ж такого. Ну звідки їй, вісімнадцятирічній дівчині знати час отримання князем Данилом ярлика од Батия. Та головне, для чого це їй. Вона що, побачить той ярлик чи буде спілкуватись з Данилом? Ця думка викликала у дівчини посмішку. Дійсно, а коли спілкуватись довелось би, то про що вони б говорили. Мабуть, про природу. Чи про час. Чи про… Скільки цих “про”. А погода за вікном просто чудова. Прямо манить на вулицю. Ні, зась. Ще дванадцять питань. Хоч щось радує: лишилось дванадцять з шістдесяти. Так, прикинемо, це по два питання в білеті. Один простий і один складніший. От якби попався ярлик чи ще щось з давнини. У сучасній історії вона погано розбиралась. Трохи зацікавилась під час помаранчу, а зараз… Ще сорок хвилин. Іра писала відповіді на кожне питання на окремий аркуш, хоч і ніколи ними не користувалась. Так запам’ятовувалось легше. Добре усе ж, що є окрема квартира. У батьків вона б не могла так спокійно готуватись – весь час би заважали трелі телефонів, звук телевізору чи ще щось. А тут… спокій і підготовка. Завтра вона дозволить собі піти гуляти, може і на цілу ніч. А сьогодні лише історія. Треба включити музику. Яка різниця: тиша чи приглушений пісенний супровід. З ним навіть краще. Ірина любить музику. Не можна сказати що вона в ній добре розбирається, але безперечно має свій неповторний смак. От і зараз, почувши “Варто чи ні” Пономарьова вона замугикала собі під носа. Ні, так справа далеко не посунеться. Треба дослухати і вимкнути магнітофона. Історія, історія і ще раз історія. Але думки дівчини були вже на у Київській Русі чи Галицько-Волинському князівстві, а значно ближче до цього дня. Іра закрила очі і згадала своє кохання. Олексій… таке ім’я мало воно до позавчорашнього дня. Герой. Джентльмен. Закоханий. Клявся і божився що любить лише її, а вийшло… як завжди. Ні, вона не простить йому. Зраду не прощають. А тим більш зраду з подругою. Ха, клястися у коханні, а потім переспати з подругою, знаючи про те, що їй, Ірині, коханій і дорогій, це стане відомо вже на ранок. Чи не знав цього. Тоді він ще й тупий до всього. Ні, до хлопців треба ставитись по-іншому – погралась і забула. Саме такого вона знайде завтра. Помста? Та не смішіть мене. Я не мщуся, я просто вирішила змінити ставлення до хлопців, - відповіла Ірина своєму невидимому співбесіднику, може навіть совісті. – Це моє повне право. Я хочу тепер розваг. Хм, варто чи ні жити без тебе. Так, тепер він поспіває мені серенади, позавалює квітами, але… все. Для мене його не існує. Зрадник. Годі. Розскиглилась. Історія – ось що зараз найголовніше. Усе інше потім. Іра знов взялась за підручник та зошити і почала швидко писати. Погода ж за вікном все буяла різнобарв’ям. Висока і довга веселка ще більш підфарбувала небо, схоже тепер на палітру художника-авангардиста, яка поєднувала неспіввідносні кольори, створюючи незабутню гамму. * * * Хоч цього було ще не видно, та день, що приніс таку радість, поступово відходив, поступаючись місцем вечору. Спадала щаслива спека, що відчула після дощу друге дихання, заходило вже сонце, продовжуючи осявати землю вже не теплим, але від того не менш світлим промінням. Вечірня прохолода несла спочинок і умиротворення. Олексій лежав на ліжку і думав. Так, йому зараз було про що думати. Зробити таку дурницю. Для чого? Що ж підштовхнуло? Олекса грався з собою, бо добре знав що, як і коли підбурило його на таку дурницю. Але відважитись визнати себе йолопом він не міг – треба шукати виправдання. У душі хлопець знав – треба було думати головою, а не іншими частинами тіла, та це важко вдається у подібних ситуаціях. Це було його найголовніше і найсуттєвіше виправдання на сьогодні. Що тепер? Йти до неї, бо на дзвінки Іра не відповідає чи ні? Мабуть, ні. Лекс, як звали хлопця в компанії, був переконаний: дурна дівчина безтямно у нього закохана і нікуди вже не подінеться. Ну що сталось? Ну піддався пристрасті. Ну, з ким не буває. Подується і забуде, простить. Лекс знав, він ні хвилини не кохав Іру, просто він міг вдало її використовувати. Без неї, вірніше її грошей, він не зміг би жити на широку ногу, як жив зараз. Втрачати курку, що несе золоті яйця і буде нестись стільки, скільки захоче він, було б верхом ідіотизму. Пік дурощів, як казав колись батько. Добре, коли вона не подзвонить завтра, доведеться їхати, просити пробачення, може навіть принижуватись. Нічого, красиве життя варте цього. Головне, помиритись. Усе інше не так суттєво. Навіть він згоден обмежити себе, звичайно не на багато. Обмежити заради неї свою волю, кому б це не сподобалось. Хіба вона не купиться?! Куди їй подітись… І з великим почуттям самозадоволення Олекса потягнувся за пляшкою пива, не відриваючись від телевізора. Пиво, музика, спокій… Що ще потрібно для щасливого життя?! Нічого більше. Як там ті америкоси кажуть: nothing more. Саме так, нічого більше. Чорт, а я таки припустився помилки. Здурів чи що? Проміняти Ірку на ту профурсетку… Довбонутися можна. Ні, звичайно, напівоголене тіло привабить кого хочеш. До речі, привабить, чи звабить. Мабуть, і те, і інше. А добре з нею було. Вміє завести. Про що це я? А… Треба щось робити. Іра горда. Якщо не зателефонує – пиши пропало. Тьху, здуріти. Ото мене занесло. І як Наташі прийшло в її дурну голову розказати Ірі. Здуріла, мабуть, від щастя. У квартирі пролунав телефонний дзвінок. Лекс поспішно вистягся з крісла і вхопив слухавку. - Алло, я слухаю, - майже прокричав він. - Ти завжди кричиш в телефон? – голос на тому кінці належав якраз Наташі. – Тебе і так чути дуже добре. - Ого, які люди. Давненько не чув. - Так, аж два дні. – дівчина, було чути, засміялась. – Встиг скучити? Сумуєш, біднесенький? - Що так зразу і біднесенький? - Покинутий, тому й біднесенький, - Наташа явно знущалась. – А то ти не знаєш. - Ніхто мене не кидав, - огризнувся хлопець. – Ти помилилась. Я піду від неї, коли сам схочу того. Показиться і повернеться. - Наївний, - сміх там, у недосяжності став ще виразнішим. – Чого то ти так вирішив? Сподіваєшся на прощення коханої? - Не сподіваюсь, а впевнений в тому. – голос Лекса звучав як ніколи самовдоволено. – Що може завадити справжньому коханню… - Нарешті відчувається сарказм, - констатувала дівчина. – Чи то іронія? Га? - Нариваєшся на цитату з фільму. Пам’ятаєш: “Не гавкай”. - Я не гавкаю, а гакаю. – сміх тепер лився через слухавку. – так там, здається, було. А ти просто наївний. Я вчора говорила з нею. Пані горді і неприступні. Навіть до мене цідить крізь зубки. Дозволили забирати тебе і котитись під три чорти вибриком. - Та ти що? Так і сказала? – тепер насміхався Олекса. – І ти повірила в ту дурню? Просто вона ще казиться. Дні два пройде і все вернеться на круги своя. - Тож, у твоєму тоні чується відмова. - Відмова? Від чого? – Лекс дійсно не зрозумів ходу думок. - Та так, хотіла забрати тебе, а ти ось як. Лади, відпочивай і чекай далі. Набридне – подзвониш, може й прийду. - Нат, давай вирішимо усе одразу. – рішення розставити крапки над і прийшло от тільки зараз. – Те, що було між нами – сон. Хороший, пристрасний, але сон. Тепер ми прокинулись і нічого нема. Ясно? - Куди ж ясніше. – не здавалась дівчина. – Та ти просто почекай трохи. Порвати встигнемо. Але сон був класний. Не забудь, отямишся – подзвониш. Поспимо ще. Бувай. От навіжена. Попсувала все, а тепер в’яжеться, мов та смола. Ні, тепер я розумніший. Чорт, а коли усе, що сказала Натка правда? Ні, Іра не змогла б мене кинути. Це так, наговорила зі злості. Стоп. У Ірини завтра останній іспит. Клас. Зараз збираюсь, треба їхати за подарунком. А завтра до неї, може, і до інституту, те, се, вибачення, подарунок і вона розстане, як льодовик під час глобального потепління. От і рішення. Олексій вдягся, натягнув кросівки і вийшов з квартири. І що їй купити? Прикрасу? Ганчірку? Диск? Точно, вона ж хотіла новий альбом Пономарьова. А де його зараз взяти… Доведеться їхати на Майдан чи в Арку. Ну що ж, шкіра варта вичинки. * * * За півгодини Лекс вже купив диск і задоволений повертався додому. Майже у під’їзді він зіштовхнувся з сусідом. - Привіт, Дмитре. Як іспити? Склав? - Ага! Завтра випускний і амба. Ати що це, хворієш. Чого це тебе на українську музику потягло? – іронічна посмішка з’явилась на Дмитровому обличчі. - Так, треба ж прогресувати. – відмахнувся Лекс. – От послухаю і буду мати уявлення про українську сучасну пісню. - Умгу, а потім ще й гопака танцювати почнеш, - веселий настрій не полишав Дмитра. – Не схоже це на тебе. Ти ж ніколи її й за музику не вважав, а тут на тобі. Мабуть, в дарунок комусь… - Багато знатимеш – постарієш, - відбив жарт Олекса, - дівчата заглядатись не будуть. Так що, завтра гуляємо? - Гуляємо післязавтра. Завтра випускний. З дев’ятої вечора і до ранку. – у голосі Дмитра відчулася мрійливість. - Ну, лади, післязавтра, так післязавтра. А ти вже в передчутті? – зловив ту нотку Лекс. – Ну-ну, випускний раз на десять років. Строк. Стільки не сидять навіть. - От, жартівник, - скепкував Дмитро. – Все, бувай. До післязавтра. - Ну, бувай, випускник – 2005. на горілку не налягай там дуже. І за дівками не волочись. Ти ж у нас інтелігент. - Не вподоба спортсменам. Все, бувай. - Бувай. Дмитро почав підійматись сходами. Якесь тривожне передчуття почало ворушитись у нього в серці, та він на те не зважив. Хай, завтра якось обійдеться. На разі й Наталі є. Так, запасне літовище для важкого бомбардувальника. * * * Наташа в цей час допивала каву на кухні. Вона все згадувала розмову з цим наївним телепнем і сміялась. Треба ж таке, “перебіситься і повернеться”. Це Ірка то? Та ніколи в житті. З її гордістю. От вони дійсно посварились ненадовго. Бувало вже таке. Досвід є. А той Лекс красивий. Статура яка. Зашибись. І де Ірка їй розкопує. Тут їздиш, ходиш, на всіх тусовках буваєш – і хоч би один такий індивід. Тому й купилась. Звабила? А то він сильно заперечував… Мабуть Іринка теж це розуміє. Кобелі – вони кобелі і є. Як там у Донцової – Кобелян? Треба буде дати Лексові прізвисько. А він ще й ображається за те, що розказала Ірі. А то вона не має права знати хто поруч з нею. “Справжнє кохання”, сміх та й тільки. Ясно, що ти там крутишся лише з-за грошей. Нічого, перейдеш до мене, куди ти дінешся. Пограюсь і випущу. А може буду довго гратись, дуже ти мені впався, Лексе. Дуже. І кохаєшся класно. Як справжній чоловік, а не хлопчина. Цікаво, скільки йому? Вісімнадцять чи дев’ятнадцять? Мабуть, все ж вісімнадцять. Школу закінчив того року. Так, вісімнадцять, а яка статура, а як кохається. Мачо. Полум’я пристрасті, а не хлопець. Все, вирішено. Беру собі у тимчасове користування. Там побачимо як воно вийде. А що, коли Ірка простить? Ні, не простить. Аж ніяк і аж ніколи. Для неї це зрада, а зраду не прощають. За зраду мстяться, її відшкодовують кров’ю. Фу, яке середньовіччя. Зрада, кров, помста… шістнадцяте сторіччя. Ще б шпаги узяли. Зараз в моді вільне кохання. Без обов’язків. Хоча, якщо він буде блудити, як біснуватий березневий кіт, тут він теж довго не протримається. А один чи два рази… Було б чого турбуватись. Іноді теж одноманітність приїдається – хочеться чогось нового, вибуху, емоцій, пристрасті. От так то… А вона… Хоча мене теж частково підбурила заздрість. Так, праві мудрі люди – чистої жіночої дружби не буває. А хіба чоловіча чиста є? Мабуть, теж немає. Бій виграно. Тепер не програти б війну. Він має бути поруч мене. Загадково посміхаючись, Наталя прикурила цигарку. Очі її в той момент були колючі і підступні, а в голові вже народжувався план кінцевого бою на вигаданій війні. Виграного бою. Дівчина рішуче загасила недопалок і потягнулася за слухавкою. Тьху, домашній не відповідає. Як можна так готуватись до екзамену?! Адже значно простіш заплатити і не мучатись. Ні, принципова. Добре, от і зіграємо на твоїх принципах. Де я поділа мобільний? Ага, ось він. - Іринко, привіт. - Привіт, - голос співрозмовниці явно не вражав радістю чи захопленням. - Я зайнята. Чого тобі? - Вибач. Ще гніваєшся? - Знаєш, ні. – Ірина ні на мить не здивувалась такому питанню. – Сприйняла як належне. Ти ж не вперше викидаєш коники. - Я хотіла перепросити за те. – Наталя вклала в голос всю свою підступну щирість. – Не знаю що на мене найшло. - Що найшло? – Ірина ледве стрималась, щоб не розсміятись. – Розповісти чи сама здогадаєшся. - Іринко, ну вибач. Я не маю на нього жодних планів. - Я теж. Можеш забирати, якщо він тобі потрібен. – голос був твердим і незламним. - Кинь, не говори дурниць. Ви ще помиритесь. Все буде добре. - Ната, - дівчину вже почала втомлювати ця розмова. – Я ж ясно сказала. Між нами все скінчено. Я не прощаю зради. - Але я винна і хочу якось скупити провину. - Ти винна лише в тому, що підвернулась йому під руку. Наша розмова беззмістовна. Я вже все сказала. - То ти не образишся, якщо я заберу його собі. - Наташо, - тепер мета розмови була цілковито ясною, - він не річ. Схоче – піде. Я його не тримаю і тримати не збираюсь. Ще раз повторю: зради я не прощаю. Вибач, мені треба готуватись до іспиту. - Добре, вибач що відволікла тебе. Не гнівайся. - Я не гніваюсь, - стомлено відповіла дівчина. – Все, бувай. До зустрічі. - Бувай. Ірині важко далась ця розмова. Ось, значить, як. Заберу собі… Та заради Бога, бери. Зрадники мені не потрібні. Він просто тягнеться за кожною спідницею. Раніш я так не думала. Чи не помічала того, чи це я зараз, від злості на нього наговорюю. Ні, все правильно. Він типовий представник сучасного покоління “вільного кохання”. Як там у EL Кравчука: “Я твій солдат кохання… Сьогодні твій, а завтра твій”. Геніально. Може, так і треба… Наталя святкувала перемогу. Ірина впевнена. Хоча, звичайно, вона може одуматись. Але аж ніяк не завтра, коли той телепень помчиться до неї. А потім вже буде пізно. Я знайду чим його пришити до себе. Хай і грошима. У келих полилось шампанське. Гріх не випити за таку легку перемогу. Ваше мнение: Украинская Баннерная Сеть |
{v_xap_link1} {v_xap_link2}
{v_xap_link3} {v_xap_link4} |
Владимир Бондаренко - ДОВГА ДОРОГА ДО ТЕБЕ Глава 1
|
Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом. Ответственность за содержание произведений несут их авторы. При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore |
Администратор |