|
    Прочтений: 0 Посещений: 3306 Дата публикации: 2.9.2006 ...прочитайте, мне будет приятно)) Сповідь спостерігача Довго я дивився в далеку синяву, Питаючи у Бога, навіщо я живу!? Живу – те, що я прагну! Все те, що ти зараз бачиш, нехай навіть таке ганебне та страшне, і є нашою реальністю. А те, про що ти міркуєш, тобто гадаєш, що все це могло б бути інакше – є лише мріяною фантастикою, що постає в думках наших ще настільки молодих та мрієздатних чолах – чарівною казкою. Але ж так, ти правий, що багато хто з нас бажає існувати заради того, щоб об’єднати цю казку з дійсністю. Та тільки я не хочу, щоб героєм моєї казки був той, до кого не прагне те найдорожче, що я маю... Те, що ніхто і ніколи не зможе купити в мене; яке все ж таки страшне це слово “купити”, тобто придбати за гроші, які є ще страшнішими. Я можу віддати це тільки просто так, ібо це єдине те, що відрізняє та поділяє нас на людей. Так, все це вже звучить занадто нереально, тому треба повідомити про початок. Ви вже на борту, і кожен з вас має можливість покерувати моєю мрією, бо кожен капітан бачить свого героя в собі, створюючи таким чином для нас нового кумира. Але ж смерть одного завжди була трагедією, лишаючи загибель бідолашних мільйонів лише сльозиною статистики. А чому б не замислитися нашому черговому спасителю, який щойно вийшов на капітанський бортик, про те, що статистика притаманна тільки машинам. Продаючи себе, ми власноручно клеймимо наше тіло штампом цієї долі, а наш месія не стане робити для нас більшого, ніж просто владувати, бо ми стали роботами, підвладними нашому механіку, котрий створює для нас програми, згідно з якими ми повинні функціонувати. Тому майстер і створює свою власну казочку чолів, які в свою чергу будують свій вертеп маріонеток, що вже... Та ось тільки з ким я розмовляю, роботи ж не вміють мислити! Це просто безвідповідальний монолог. Він прокинувся, нарешті... І звичайно, він вже спостерігає. Кудись ідучи, я натрапив на сміття, І раптом глянув в Небо, невже це те Життя!? Життя – те, що ми прагнем! Скільки коштує Земля? - Стріляй! - Зараз, трішечки, зачекай будь ласка. - Ти повинен натиснути на цей гачок! Подивись же, якою нікчемною вона виглядає. Вона схожа на Місяць, але ж ти могутній Меркурій і в змозі трощити ці земні супутники. - Так, я вже націлив свій метеорит... Зрозумів вже, я натискаю... Та зачекай, я ж її ненавиджу, і тому не зможу... - Що ти не зможеш? Хіба що поховати її плоть?! Ненависть завжди мені личила, а тому й тобі прийдеться з нею кохатися. - Та що ти несеш? Чому це, якщо ти від чогось в захваті, то цьому слід прививатися і в мені. Зрозумій, якщо я її ненавиджу, то я колись вже її кохав. І що ж? Мені довелося пристосувати обидва моїх могутніх почуттів до неї, чи не так? І ти бажаєш, щоб я просто знищив це, натиснувши цей клятий гачок. Так, стоячи на порозі привабливої дилеми, не гріх породити і промінь, саме лапочку-промінь чарівної миті. Та вбив би я краще цю кляту модальність. - Що, знову наслухався цього Божевільного? Так, він Великий, але не дозволить він здійснитися твоїй мрії. Ти ж так прагнув зробити щось прекрасне і могутнє, просто так, без цих клятих папірців. Чи вже і тебе йому вдалося підкупити?! Я не чую слова “НІ”, а то й насправді повірю в його могутність! - Я не скажу цю заперечну частку лише для того, щоб ти нарешті зрозумів те, що навіть Він є особистістю, попри все його зло. Якщо б він прагнув до того, щоб люди вбивали просто так, тоді б не було і грошей. Але ж він саме ними нас і спокушає, роблячи, так би мовити, суспільне лихо. Ні! Лихо породжуємо ми, отримуючи папірець. Мені здається, що Його наврядчи можна купити, тим паче папірцем. Тому і подобається мені спілкуватися з ним. Він маніяк, він отримує задоволення від цієї торгівлі і спілкується чомусь тільки з тими, кого ще не придбав. А це означає, що все ж таки є ще люди, які мають в собі особистість. І звертається він до них лише тому, що сам не в змозі відчувати того, що ми прагнемо зробити просто так. Він наркоман, від свого ринку лиха він отримує кайф, і тому не здатен відчувати того таємного почуття. - Тобто він, отримавши дозу цих нікчем, використовує весь час свого кайфу, щоб поспілкуватися з такими як ми? Та ну ніяк мені не віриться в те, що Лихо, що якимось чином гармонічно об’єдналося з Божевільністю, викликає залежність від грішних душ. До мене ні в коїмо разі не зможе звернутися це ганебне створіння зі своєю наркоманською промовою. Досить я вже таких наслухався. Він – ворог номер один твого ще не відчутого почуття, адже таких нікчем як ця він перетворює в ще нікчемніші. Забудь про ці дурниці, краще надінь навушники. Натискати на гачок під музику буде ще таємничіше і величніше. Ти навіть відчуєш її плоть, чого ніколи не відчуває Він, підвладнюючи душу. Хоча чесно, не знаю, що буде, якщо дати цей CD і Йому... - Кажу ж тобі, він значно величніше, ніж тобі здається. І можливо ти і правий, але я бачу, що йому і цього замало. Що зробить мені ця музика? Вона навпаки, лише підсолодить мою ненависть! І дасть змогу об’єднатися їй з таким вже забутим, але все ж таки ще чарівним коханням. А я впевнений, що тобі відома могутність цього сплаву. Та ну хіба ж не зрозуміло, що якщо я відмовлюсь від страти, – її природно зробиш ти. - Звичайно, адже ж я людина! Дай сюди! Вже в печінці твої догми! Знову ти не той, вийшов вже твій час. Ось він, лунаючий дзвоник... Я вкотре зроблю це просто так! - Ніколи і нічого ти не зробив просто так, ти такий же залежний як і Він. Ти не людина, ти – потвора! І подібно цим нікчемам, прагнеш підсадити і мене! В тобі немає навіть величі, тому що ти самотній. Він теж самотній, але величніший, тому що ніколи не зітворе з нас себе. На, стріляй, це не мить моєї мрії. Я маю ненависть мого живого притомлення до любові свого духовного стану, – це внутрішній позив того могутнього почуття. Але ж вбивши цю пташку, на своєму обличчі я отримаю сльозину та іронічну посмішку, тому що я не зрозумію для чого я її підстрелив, з однієї вельмиповажної причини – я людина! Ото і буде те мріяне почуття під назвою “просто так”. Натисни на гачок, визволи себе, для тебе це куди важливіше буде. Моє лише діло спостерігати. Постріл... Луна... Кров... і ще один постріл... - Твій діагноз мені невідомий, і ти не нікчема, тому я і намагаюсь зломити тебе. Яка ж вийшла б з тебе людина! Ми разом вже крихітну вічність і в ній бачив я тільки тебе. Мені відомі твої мрії, я теж хочу їх побачити. Але... - Я Спостерігач, і не ти, і навіть не Він не в змозі спокусити того, що не існує. Та я живий і ніби то людина, але ж чому так мало нас! Потрібно всіх знайти, зробити їх єдиним, доки світ сонця ще не згас! Ти ведеш мене у іншу мрію. Туди, де вже чекають... Дякую, але ж ти знаєш, що окремо ніхто з Тих для нас не існує. Особисто, лише! Я відчуваю це... і бачу, звичайно бачу! Що, ти вже насолоджуєшся, наркоман клятий!? Чим же тоді твоя пристрасть і лихо краще за Його спокусу та зло? - Відбираючи життя в нікчеми, я дарую їй душу чи звільнюю її... А Він, навпаки, дає цій нікчемі жити з нами та ще і насолоджується її прикрасою. - Але ж ти вистрілив і в мене, після чого сказав, що я не нікчема. До чого ж ти прагнеш? - Ти просто посередник, що мені суперечить. Та взагалі час вже скінчити ці легенди про спостерігачів. На Землі в них немає ні частинки актуальності, тому не місце тобі тут. Шукай інший притулок, мрія завжди є мрією всередині ще однієї мрії. - Його Величність Всесвіт переповнений протиріччями. І ви з Ним не виняток. Далеко не виняток. Та ще й не треба забувати і про Тих, хто кличе Їх Богами. Так, якась незнана різнокольорова контрастність вийшла. Але ж вже давно не існує лише білого і лише чорного чи червоного. Контрастність – це світ, а через це ми живемо у світі лиха. Тобто саме ваша вічна ворожнеча і підносить нам те, що ви самі тим і називаєте. Лише Спостерігач здатен не підкоритися ні кайфу, ні грошам, ні спокусі. Він завжди буде лише спостерігати, і на нашу думку, це найпалкіше задоволення, що колись існувало. Навіщо ж тоді ми пишемо книги, знімаємо кіно? А для того лише, щоб потім спостерігати за минулим. Я спостерігаю за теперішнім, а хтось вже давно дивиться за майбутнім. Так, це життя в моєму відчутті – та єдина насолода, яку ми прагнемо знайти. І невже це те, чого ми прагнемо... Невже є те ліпше. Хоч і вмираю, але я скажу це заборонене слово: “АССА”. ...ще один постріл... *асса – перше слово, що вимовив Ной, відчувши знайдення такої жаданої землі... Чи добре те зло та чи кохана та ненависть? - Ти не відповіла на моє питання. - Що ж тобі знову не так? - Чому ти кричиш ім’я Бога, коли ми займаємося коханням? - (Веселий сміх) ...та, тому що я обожнюю тебе... Припини ці дурниці! Давай знову. Я хочу тебе... Майже через сім хвилин... ...О, Боже, Ісусе! Я люблю тебе! - Пробач, але все ж таки скажи, чому ти знову це вимовила? - Ну, це просто мить задоволення, яку я прикрашаю словниковим забарвленням. Невже ти такий нерозумний? Ти ж сам доводиш мене до тієї вершини, де я бачу навіть Богів, серед яких стоїш і ти – найпрекрасніший! - Я не Бог, та навіть якщо і Бог, то не Ісус же моє ім’я! Пробач, можливо я несу порожній жах, але мені здається, що це ім’я повинно вимовлятися лише в дуже особливих випадках, а не через кожні дюжини ще ненароджених дітей. - Ну не заводься, любий! Я ж і кажу це тільки в окремих випадках, лише у пік пристрасті. Хіба ти не отримуєш теж саме? Чи твоя роль атеїстична? Добре, я буду кричати щось на зразок: “Чорт, забирай мене! Так, так, так – саме туди, у темряву!” Зрозумій же, ти для мене куди важливіший, і кажу ці слова я просто так, подібно вітанню чи запиту “Як справи”. Мене ж не цікавить, як там у когось справи. Ми – люди і нам потрібно про щось базікати чи просто почути чийсь приємний голос. І хіба під час сексу ти не збуджуєшся від мого голосу? Палкий жіночий стон – один з головних атрибутів цього земного задоволення. - Я – не атеїст, я – людина! Тому що для людини вкрай непритаманно думати ні про що. Згадай хоч одну мить, коли б твій мозок був порожнім? Взагалі це нереально – не відчувати власні думки, тим паче перед смертю. Лише нікчеми гордо називають себе атеїстами, прагнучи таким чином бути вільними та безсмертними, не розуміючи того, що рано чи пізно вони будуть молитися кому завгодно, ой тільки б не вмерти, і чомусь швидко забувши про те, що вони – вільні, що релігія вже ніколи більше не триматиме їх в цих клятих загородах! І казати це вони будуть далеко не просто так. Ти казала “я люблю тебе” теж просто так? Як привітання..? - Пробач... Але ж невже ти не чув і не бачив моїх емоцій? Не відчував те внутрішнє забарвлення цих прекрасних слів? Прості слова, що ми вимовляємо далеко нічого не важать, якщо їх не супроводжує магічний погляд, що запалюється щирістю наших очей. В принципі все легко, як в фізиці, хоч і є наявність різних складних формул. Але ж коли все пораховано та вимовлено, то воно ототожнюється з простими законами, за якими будується наш всесвіт. - Фізики не існує. - Що ти кажеш? Це мій улюблений предмет. - Ні, це твій улюблений піар. Не треба жити догмами та точністю. Подивись на мене! Ти хочеш бути нікчемою і бути схожою на годинник, що живе єдиним правилом і все своє життя має дюжину цифр? Так, і звичайно, скоріше за все, він народить свою дюжину дітей, яких до кінця свого існування він буде радувати дзвінким і веселим дзвоником свого механічного, але щирого серця. Хоч і регулярно відкриваєте ви нові закони, але не погоджуюся я з їхнім догматизмом та монотонністю. Не вірю я в фізику, і ніколи не піддамся її законам. - Зачекай. Куди це тебе вже тягне!? Як це ти не піддаєшся законам? А сила гравітації? Ти що, літаєш? Ти, як і все тут, тягнешся до рідної землиці. - Лише моя плоть піддається цій силі. Ніколи моє притомлення не залежало від цих ганебних правил і догм. Кохання моє, ненависть, воля і те, чого я ще ніколи не відчував, що є ліпше за твій секс, але навіть то, не можна супроводжувати великими словами, вимовляючи їх просто так. О як же я хочу тебе з собою, тому що я вже майже ненавиджу тебе, люба моя нікчемочка. - Ти мене лякаєш. Що це за таке? Краще ніж секс – лише наркотики. Ти це хотів сказати? Ти що, кохаєш мене лише плоттю, а у душі ненавидиш? Любий, я піду з тобою куди завгодно, але не кажи більше так, благаю... - Не наркоман я. Ні в якому разі твій коханий не може бути такою потворою. Я не знаю як пояснити тобі це. Кохання і ненависть – це те могутнє і неповторне почуття кожного, від якого ти засинаєш, не закриваючи очей і бачиш чарівний сон, в який закохуєшся, тому що ти бачиш його в очах коханої. - А ненависть? - А ненависть у тому, що згодом ти починаєш ненавидіти її за те, що ці чарівні очі зводять тебе з глузду, пропонуючи взамін всього, що існує на цій землі, лише чарівний і солодкий спокій. І це і є те життя і насолода, заради якої та і прагнемо ми жити. І не догма це і не закон, тому що від цього ми щиро плачемо і посміхаємось. Я вже плачу... Я кохаю тебе... - Невже і я ненавиджу. Мабуть, адже сміюсь! Ти звільняєш мене, ти – мій Бог! Я лише бажаю лишитися твоєю вірою. А ти, лиши мені взамін своє сподівання. - Ні, і не Господь я! Не вмію я творити чудеса, я лише намагаюсь спостерігати, як створюєте їх ви, звільнюючи свої думки, а згодом і душі від того, чого ніколи не існувало. Не той спостерігач, що буде стояти і дивитись, як вбивають його маму чи просто вічно переглядати порнофільм, захоплюючись безділлям і спокусою. А той, хто ніколи не схилиться до безнадійності переможної сторони, тому що і добро можна зробити заради лиха. Не один диявол такий мудрий, як здається багатьом. І він, навіть сам мріє про це, але ж вічна спокуса стратила навіть цього падкого ангела. Мені потрібно вбити тебе. - Але ж я звільнена – я буду жити! - Я знаю. Змушений я зробити це – ти моя мрія! Знаєш, я не добро, та і далеко не лихо, тому нічого з цього не можу я тобі запропонувати. Бути як я, ти зможеш лише там, де є те, на що я милуюся, дивлячись тобі у очі. Там квітне та наша асса, за допомогою якої ми і станемо схожими, тому що тільки разом, і ти, і я, ми, ми зможемо відчути те могутнє почуття. - Ти схожий на Чарльза Менсона, що сповідував подібне божевілля своїм послідовникам, а потім їх вбивав. Лише через те, що я насправді по-людськи кохаю тебе, чуєш, прокинься, я кохаю тебе! Я віддаю тобі цю нікчемну плоть. - Бачиш мої сльози!? Я не маг і не маніяк. Я – людина, якій набридли спокій і безчинство, якій давно замало людських відносин і забав. Я – ненормальний! Але справжній. Дозволь мені бути. Менсон, як і багато тих інших – залежний псих і наркоман. Та невже ж ти не бачиш ці сльози, кохана моя пташка!! Я хочу тебе... На небі вже був Місяць, але трошки червоніше, ніж завжди, та безглуздий діалог ніяк не міг завершитися. Невже кохання і справді – вічна сила, що не згине. Так, це абсолютно вірно, та без ненависті ну ніяк би того, його справжнього, ніколи б не існувало. Тією ніччю асса чомусь була на Місяці, там була та земля, якою ми захоплюємося, і звичайно, вона була залита червоним життям. Воно здавалось невимірно вічним, як і вислів Ноя про те, що в кожній тварі має бути інша. Сон! Прозорий сон, тому що того щастя на землі ніхто і ніколи ще не мав... Не розуміючи чого, ти віддаєш життя його! В відкритий суд небесних сил! Тому, для кого він тут жив! Заради кого він ходив! Тому, хто знає нащо це!? Вдруковано в його лице! Досконала копія Що я бачу, Боже? Так, можливо це вона... Музика, я чув її. Я чув її багато разів. Це Філін, він знову прилетів, і він знову співає, якщо це тільки можна назвати співом. Він просто роздирає моє притомлення. Востаннє, коли він прилітав я бавився і сміявся, адже цей крик приваблював мої молоді думки. Він співав по-різному. То це був дитячий плач, а то просто непристойно ритмічний гомін годинника. Ритм, гидкий ритм! Він насправді набрид мені тоді, тому що він переслідував мене всюди. Де б я не був, завжди чув його і навіть відчував, але жодного разу не побачив... Через місяць її вбили. Я любив її. Хоч і не розмовляв з нею близько року. Ми кохалися, ми любили. Я ненавиджу тебе, чуєш, Філіне! Навіщо ти це робиш!? Кожного дня людей гине все більше і більше. Але ти прилітаєш лише тоді, коли помирає той, кого я люблю. Я ненавиджу тебе, я не бачу тебе! Лише чую. Чому я не німий!? Так, тоді я нічого не розумів, але коли через рік помирав мій дідусь і ти, близько місяця знову літав за мною і кричав, співав... Тепер я вже впевнений, що буде приблизно через чотири тижні. Хоча на думку багатьох це добре, ти ж попереджуєш мене, і мені треба якось навіть любити тебе за це. Та я ненавиджу тебе, чуєш, замовкни гидота біла!! Але ж ти не з’являєшся тим багатьом в відповідальний цей момент. А вони б любили тебе за це! Ти не вбивця, але ж ти що, прагнеш роздобути шматочок ненависті від тих, хто кохає не тебе, а своїх любих. Хто ти? Чи можна сховатися від тебе? Хто ж тепер знову? Було вже дуже темно. Віяв тихий і приємний вітер. Добре видно море, таке чарівне і тепле, і не менш добре було чути крик Філіна. Але ж мало хто знав, що це саме він. У цьому місті їх раніше ніхто не бачив і зрозуміло, що не чув, тому багатьом здавалось, що це просто десь вилупилися маленькі пташенята чайки... Але Він, зрозуміло, що впізнав цей клятий крик. Близько години він міркував про те, що було, ну і звичайно про те, що станеться. Дійсно, дуже важко заснути, але треба, це єдиний вихід, адже вже дуже пізно і всі стовідсотково вже бачать сни. Музика, вона врятує мене. Надягнув навушники і гучніше, гучніше. Нарешті... Я бачив страшне, але чарівне. Я ще не бачив цей кліп, напевно він цікавий, як завжди. До того ж це одна з найкласніших пісень, які останнім часом слухаю. Дивовижно, але я бачив все чітко і ультра реально. В нього було довге чорне волосся, всі риси обличчя, як завжди гірко приваблювали. Якась стара земля, все схоже на дуже старинну роботу. Так, пісня ж давня вже. Він одягнутий в цей плащ, про який я давно вже мрію. Він знову страшенно жахливий, але ж чому він так приваблює таких психів як я. Довгий трос, теж чорний. Він закріплений на цьому тросі, і як же все чудово і гармонічно! Ці рухи – ритм. Ідеально – він гойдається під чарівну ритміку. І вже тільки коли я прокинувся, пригадав про Філіна та його жахливий ритм дитячого плачу! Зранку я нічого не чув. Але ж де був сон? Невже там де я люблю? А як би хотілося. Кліп, я його бачив вперше, і зрозуміло, що більше не побачу ніколи. Та навіть більше – його ніхто ніколи не побачить. Так, ексклюзив! Прикольно, але вражає. Дійсно, звучить божевільно, але це справжня радість і кайф, від яких я ні за що не відмовлюсь! Але Філін? Я знову згадав про нього. Я ненавиджу його! Але ж хотілося мені б також, щоб і він був лише сном. Де ж був сон? Та мить можливо зараз, коли можна вибирати! В обох випадках не йшлася мова про гроші, тому ніхто не купує мене. Кохання, ненависть – ось ця сила і почуття. Це ж божевілля, чому я досі вагаюсь? Я не хочу смерті моїм любим. Ексклюзив, ексклюзив... Ні, щось тримає мою думку. Все сходиться, знову збіглась ненависть з коханням. Це не можливо пояснити і зрозуміти нормальним чином. Філін – смерть, сльози від любові, яка живе у серці, що залишиться назавжди. Це жах, але це те, те неземне, знову... Маніяк, невже сьогодні я маніяк. Ну а там що? Кліп, від якого мені було добре. Я справді з’їхав з глузду. Це ж жах під страшенно жахливий стон чи ритм. Як не як, але це схожість, ритм від якого ми в захваті? Знову диявол? Я давно вже не молився. - Кохання – це копія ненависті, чи не так? - Можливо, але як це пояснити, люба? - Просто, також як і те, що ненависть – це досконала копія кохання. - Слухай, як же все це набридло! Не хочу я вже вступати в ці кляті дебати. Це неможливо, точно так як і не можлива догма нашого існування. Ти перевірила, чи є той кліп в архівах? - Немає. Його не існувало. Це сон. Але далеко не ексклюзив ти бачив. Багато хто бачив його, адже багато вас останнім часом прокидається. Тільки от у всіх різні пісні, образи, кольори... Але ж ритм гойдалки!? - А Філін? Зранку я не чую його. - Цікава твоя історія про цих птахів. Ходять давно вже про це чутки. Ніби Філін смерть передвіщає. Та не може бути тут для тебе такого ексклюзиву! Лише чайки тут літають. Це просто копія, досконала копія. Зрештою та і смерті не намічається. - А лише її копія, так? Та тільки як це? - Чи мислиш ти? Як тут мислити? Чи не твоє діло лише спостерігати?.. Копія смерті – це життя! Яка ж це догма? Ми помираємо лише заради цього. Але ж це вже давно відомо. - А чи є те, єдине? Те, де з’єдналися всі копії? Я намагаюся їх поєднати. - Доторкнись до мене... Через мить прокинусь людина, що довго трималась за свою голову і питала у всіх, чи не балакав він уві сні!? Він прожив у ньому маленьку вічність, тому що бачив там те, що для багатьох не становить абсолютно ніякою цінності та інтересу. Він бачив покійну кохану свою, а з нею і минуле та навіть майбутнє. Так де ж наше життя, реальність та віртуальність? Чия копія вона, та наскільки досконала? Ще через одну мить ця людина почула дитячий плач, послухала улюблену пісню та прочитала молитву! Він так і не побачив Філіна, тому що не дочитавши молитву до кінця, зник жахливий крик. Через день жорстко побили його найкращого друга, але рівно через місяць вони вже разом пили пиво. Він спостерігає, і можливо скоро вже знайде її, чи її копію, не важливо... АССА Косметика Світло, червоний колір… Та ні, ні – лише чорний. Так чорний. Чорний, але ж чому як кров? Який же насичений. Мої очі тремтять. Адже я бачу, бачу те, що бачать всі. Але прагну довести те, що я бачу інше. Воно невимірне… Була мить, коли мені майже вдалося зробити це. Зараз вже розумію, що то була дурниця. Хоча всі, так, всі вони були приголомшені тим, що я вимовляв. Уявіть собі, я сказав, що всі люди бачать кольори по-різному. Тобто, якщо я бачу зелений, то ти бачиш його рожевим, а насправді ми називаємо його червоним. Телепень, справжній телепень! Чому тільки тоді ніхто мені цього не сказав, я насправді йолоп якийсь… Самокритика, погана справа. Але ж дійсно, кожен з тих, кому я це казав, запитував мене більше і навіть замислювалися. А деякі і вірили. Жах, яка наївність, тупість. Та і моя теж. Чим же я ґрунтував свою ідею? Щось на зразок казки про контрастність. Ніби ніхто ж не може подивитися очима іншого, ну ні як! Хоча пересадка очей – це здається успішна операція. І кольори залишаються ті ж самі. Ні, це не факт. Але ж очі та керовані з мозку, а його та не пересадиш. А якщо і пересадиш, то це ж буде вже зовсім інша людина. Знову я за своє. Це не можливо. Замовкни! Чорний! Ні, мій улюблений червоний! Яка краса: колір крові, колір життя чи смерті. Та чи важливо це? А небо? Воно ж теж червоне! Чи ні? Блакитне, так здається вони його називають. Може дійсно існує той єдиний найпрекрасніший і чаруючий всіх колір. Просто називають всі його по-різному, а бачать одним. Так, можливо тому у кожної людини і є свій улюблений колір. Кольорів звичайно набагато менше ніж людей, тому у багатьох з нас вони повторюються. І безумовно ж, що у тієї красуні теж може бути червоний улюбленим, як і в мене. Це пояснюється наявністю граничної кількості особистостей на планеті. Але ж для чого це? А які ж в неї очі!? Невже червоні!? Які чари... Ну а чорний? Та ну що ж таки? Невже дійсно, та решта бачить його інакше!? І білий... Бруд, бурхливий бруд та непристойно палкий жах. Все ж таки вистачає слабкості. Замовкаю. Так, особистість. Яка залежність від кольору? Модель, топ-модель. Куди прямує її погляд? Там, де ллється життя, знову виразно вимальовується полум’я палкого зору. Потужність світла. Добре виділяється її червоний. Органічне поєднання в усіх кутках. І чорний здається зовсім не білим. Ні, просто кольорів більше! Все змінюється, модернізується, а я просто знову закохався в новий щойно народжений колір. Кольорів бажання може бути безліч, навіть більше ніж нас. Мільярди привабливих нікчем. Сучасність і жадоба слави. Модель, грація... - Моє вітання! Страшенно цікаво, як же такий чарівний витвір мистецтва, як Ваша величність прагне до того, яким чином приймати звертання від її без 5 хвилин підлеглих!? Це була приблизно другу половина дня, і було трішки темно, тому що погода не відповідала належної якості. Навкруги все було заставлено старинними будиночками, і що навіть сучасні дороги зі всіма її колісними аксесуарами здавались античними. Ледь-ледь тендітна, але тонально рухома і шикарно сучасна, вона нітрохи не зливалась у цю старовинну капелу. Ось він, екземпляр ексклюзивності сучасного патріотизму. Так-так, мода вже давно є ближче ніж просто синонімом до цього героїчного слова. У цю мить саме у цьому місці поблизу нашої палкої полунички з’явився ще один екземпляр античності. Його зачіска, плащ, рухи, та найголовніше що погляд відповідали атмосфері театрів чи барів, які зроблені під акомпанемент старовинності. Яка велич! Яка якість! Жах... - А яке звертання хотілося б дати для цієї земної дівочої плоті такому вельми цікавому скоріш за все вже не підлеглому? - А який колір ти вважаєш улюбленим? - Цікаво, але я не знаю як його назвати. Колір сонця, моря і крові. Я завжди бачу їх різноманітно. - Цікаво, але ж не має тут нічого складного. Ти любиш життя, любиш жити, але не любиш всесвіт. Він однотипний, тому що ти все вже у ньому бачила, і здається, що ти навіть бачила усіх людей у ньому. Але попри все ти живеш і не збираєшся вмирати. Ти сильна. Невже ти особистість!? Я почув, побачив і відчув тебе у іншому кінці світу. Переживши все, ти не зливаєшся з усім. Навіть природа, місто, патріотизм, цивілізація... Ти завжди на крок попереду. Я хочу бути як ти. Милій красуні стало трохи страшно. Давно їй не було вже страшно. Але цікаво. ЇЇ зір став ще палкіше. Вона ще ніколи не бачила цієї людини. Воістину страшенно привабливу своєю цікавістю. І він дійсно казав правду. Вона насправді бачила і мала вже все, навіть диявол її вже не цікавив. Весь він був у чорному. Вона помітила, що навіть його обличчя було прикрашено чорними тінями. Але ж не диявол! У нього були живі очі. Живі, чорні. Ні, червоні. - Ти вільний! І я вільна. Мода – це зброя. Порівняй будь ласка нашу зовнішність? Що нас манить? Те, що на нас, тобто на плоті. В тебе класна косметика. Чудно, диявольський вид. Ніби просто маскарад чи клуб. Та ось колір... - Мене теж приголомшив твій зір, ці краски, ці кольори. Нестримне бажання палкості. Різноманітність і спокуса твоїх очей. Тепер їх колір – є моїм улюбленим. Він поєднався з червоним, тепер він ще насичений. Хочеш поєднати наші очі? Може і справді ми користуємося однією косметикою, кольором... - Хочеш поєднатися!? А як це, очима? - Покажи мені колір, я бажаю... Саме на тому античному із-за погоди та якихось ще обставин місці, деяку мить тривали поцілунки красивої пари! Дуже дивно, але коли вони обернулися, щоб знову подивитися на улюблені кольори, вони побачили на своїх обличчях суміш свого макіяжу. Фактично повністю обидва обличчя горіли однаковим кольором, що виник від змішування двох косметик. Достатньо прикольно, але ці обличчя викликали посмішку в людей що проходили і проїжджали мимо них. Все ніби було як раніше, лише стало трохи темніше. Що бачила ця пара у своїх очах? Невже той колір!? Єдиний колір бажання очима іншого. Якось не природно, хоча романтично. А раніше він любив червоний. А ще раніше зелений. Зелену вбили. Червона ледь не вбила його. Тепер цей, новий ультрасучасний колір бажання. Спокуса теж синонім моди. Та ось тільки чомусь наступного дня не палали вже її очі. Чорний! Ваше мнение:
Украинская Баннерная Сеть |
{v_xap_link1} {v_xap_link2}
{v_xap_link3} {v_xap_link4} |
||||||||||||||||||||||||||||
Германн Терлецкий - Сповідь спостерігача
|
Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом. Ответственность за содержание произведений несут их авторы. При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore |
Администратор |