|
    Прочтений: 0 Посещений: 2096 Дата публикации: 9.10.2006 Бачили? Це не гарріпотерівський дементор - оте страховисько, що дивиться з-під капюшона чи не на кожному бігборді... Взагалі, терпіти не можу ужастики. Такі страшні-моторошні фільмики, від яких не те що комашня усіляка по спині повзає, а просто хочеться залізти подалі під м’якеньке кінотеатрівське кріслечко і пошукати загублену цукерочку. Тож не питайте, що це мене раптом штовхнуло аж о десятій вечора вилізти з-під теплої ковдри та, одягнувши светрика потепліше й курточку з капюшоном, стрімголов помчати кудись аж світ за очі. Мабуть, той клятий патріотизм. Адже не кожного дня на великий екран виходить свіженький український блокбастер. Хіба можна спати уночі, знаючи, що не побачив найперший вітчизняний трилер?! Та ніколи в житті! Ну – нарешті! Нарешті блок кіноанонсів позаду... Вмощуюся зручніше... Дивилися? Ви ж самі уже все бачили! Тож скажіть мені чесно: В якому місці фільму вам було дуже страшно, чи бодай трохи моторошно? Особисто я чудово провела час, бо дуже насміялася з пришелепкуватих студентів та інших не менш дотепних героїв, які аж ніяк не вписуються ані у якісь там правила здорового глузду, ані у звичні рамки кіно-ужастика. Але все з початку. Я, звичайно, чудово розумію, що десь там, трохи західніше нашого західного кордону, автомобіль – це не розкіш, а так, засіб пересування десь на рівні із нашим самокатом. Але де це ви на теренах України-неньки бачили у лісі поодиноко стояче недешевеньке авто? Хіба що іржавий Запорожець, від якого вже відкрутили все, що тільки могло згодитися не тільки в автосправі, а й так, у господарстві (підпирати паркан чи відлякувати птахів). Хоча майбутні археологи навчаються у вельми престижному навчальному закладі, та ще й на отакенному факультеті, куди простим смертним зась... але чи не шкода отак посеред зелених насаджень машину залишати і йти кудись - невідомо куди та ще й не на один день? Гаразд, проїхали.... Усе підряд переказувати не буду, і не чекайте. Зупинюся, для початку, на щасливому пакуночку з часів Другої світової. Такий собі джентльменський набір – автомат, шприц та ампула знеболювального, консерва з чимось, колись їстівним. Та скажіть мені, дорогенькі мої, як це можна дотумкати вколоти своїй подрузі отим іржавим старезним мед приладдям хоч які необхідні ліки? Це ж пряма дорога у далекі та непізнані світи! Добре, що не встигли – мені аж полегшало. Чи це затхле повітря Штольні так на мозок впливає? А яким це треба бути голодним, щоб колупатися в іржавій консерві, котрій вже більше років, ніж моїй бабусі? І чого це так репетувати? Ну звичайно там вже давно м’ясна продукція зберігається у живому стані. А хто ж це такий кумедний робить усі ці пакості – збиває нещасних молодиків зі шляху, малює на стіні карлючки? Аж ось і він – гладенько поголений красень у свіжому балахончику (щойно прийняв душ та здав брудну білизну до пральні), що розмовляє чистісінькою українською. Щось не дуже асоціюється зі страшним жителем підземелля, який багато років денного світла не бачив, не те що у дзеркало дивитись. Та й зі співрозмовниками, здається, складно під землею – культуру мовлення розвивав, мабуть, з тамтешніми черв’ячками та кротами. Невже... невже хтось вибереться зі страшної м’ясорубки? Ну звичайно! Хто б сумнівався? Хлопчик і дівчинка, які з самого початку симпатизували одне одному. Такі собі позитивні герої. Аж зовсім не оригінально – одразу здогадалася. Та це нічого, якби не.... От уявіть собі... І, радісно взявшись за руки, пострибали до електрички. Жах! У них же на очах щойно всі товариші загинули, дуже не по-людськи, до речі. Ще й професора прихопили із собою. Звідки ж ця чиста та відверта радість? Я б так не змогла... мабуть... не пробувала. Ось і все. Титри. Загалом – враження як від щойно знятого на домашню відеокамеру та не дуже вміло змонтованого чогось. А перед цим сценарій написався лівою рукою ну.... години за дві. Образи якісь занадто штамповані: крутий чувак, дівчинка-істеричка, худорлявий заучка... Музика, в принципі, нічого, навіть іноді доречна. Іноді. Але! Дякую! Дуже велике спасибі усім авторам, акторам, знімальній групі. Окреме СПАСИБІ режисерові. Насправді найбільшим враженням, яке залишилося від перегляду, була не уся та мурня, що зверху перерахована. Ні. Є фільми, про які забуваєш наступної ж години. І коли хтось запитає, чим закінчився той чи інший, хоч в око стрель – не згадаєш. Так от – “Штольні” це не стосується. В мене сльози навертаються на очі від усвідомлення того, що на великому екрані нарешті пустили чи не найперше справжнісіньке українське кіно. Україномовне, до речі. Спасибі вам, любі, за той перший крочок дитяти, який щойно зіп’явся на слабенькі ніжки – ще дуже нетвердий, але такий необхідний. Згодом кроки стануть впевненіші, навіть гучні – їх почують в усьому світі. Та це буде потім. Шановні спонсори! Ви де? Ваше мнение: Украинская Баннерная Сеть |
{v_xap_link1} {v_xap_link2}
{v_xap_link3} {v_xap_link4} |
Valery - “ШТОЛЬНЯ” ЯК ЗРАЗОК ВІТЧИЗНЯНОГО КІНОМИСТЕЦТВА
|
Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом. Ответственность за содержание произведений несут их авторы. При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore |
Администратор |