Жанр: Лирика: Философская Прочтений: 0 Посещений: 2481 Дата публикации: 20.2.2007
Позаторішнім сонцем згодоване
Просмалене углиб до хрипу
П'яно корчилось місто оголене
Тицялось в зорі сліпо
Та Бог невблаганно крутив глобусом
І світло на вулиці вилив
Ранок проїхався першим автобусом
І місто дико завило...
З вікон мов білий прапор
вивішене
Вкрите помийок цвіллю
Місто панком стати вирішило
На знак свого божевілля
А по вулицях - як завжди - їздили Рафіки
Заскливши іржаві ребра
Де під шаленим поступом трафіку
Звивалась розчавлена зебра...
*****
Ніч-повія на високих підборах
пройшлася по тілу вулиці
А та подивилася якось хворо:
"Люба, ти б хоч роззулася"
Та ніч позіхнула лиш безпардонно
І поперлася далі узута
А вулиця в тісному ліжку району
ще довго не могла заснути.
****
В тенетах вулиць - тіла будинків
над містом небо - скляних відтінків
Я п'ю горілку із пляшки хмари
В тенетах страху чекаю кари
Все по стегнах годинника сірі спливають дні
А до тебе - ще сто листів чи один квиток
Але візу до раю не ставлять чомусь мені
І єдина від тебе звістка - пустий листок
Крізь горло траси тече залізо,
Торішній згадки - мої валізи
В таксі охриплім на мить зомлію
Вокзал зустріне - впаде на шию
Довжелезний язик перону лоскоче страх
І намисто вагонів по райдугам рельс летить
Вийшла ніч проводжати - і місто в її руках
Бачить сни, як мене із потягу стрінеш ти.
****
Ми - діти одного міста,
однієї країни, одного світу,
Нас поєднують телефонні мережі,
телеграфні дроти... і ще - самотність.
Одного кохання,однієї думки, одного безсоння -
Ми всі діти.
Нас поєднує кава на ніч, сльози
і втрачена безтурботність...