|
    Прочтений: 0 Посещений: 2316 Дата публикации: 10.1.2007 Тоненькі прожилки на листочках (ніби через рентген) здаються кровоносними артеріями, що ближче до черешка зходяться у головну аорту, яка тягнеться до гілочки. Листки, наче самогубці, один за одним зриваються з дерев, аби у вирі своїх близнюків потрапити у шурхотливу купу під ногами у двох закоханих. Маленькі жовті клаптики переживають сьогодні із цією парою усі їхні пестощі, збираються у віночок на голові в дівчини і тісняться у букеті в руках хлопця. Худенька білява красуня недбало поправляє на голові прикрасу, боячись навіть на хвилину відірвати погляд від коханого – мужнього юнака з невеликим шрамом на правій щоці... Їхнє щастя ніби глевкий туман розповсюджується на все і всіх оточуючих. Щастя........ Я колись була так само щаслива... Так само... Ні, більше! Я була найщасливішою дівчиною в світі! Самою красивою, розумною і потрібною. Це почалося як напад астми – несподівано і нестримно. У плині подій літні дні пробігали, як одна мить, і я не одразу зупинилася, аби звернути свою увагу на смішного і дотепного юнака, що з перших днів завоював прихильність навіть найнепробивніших членів нашої компанії своєю харизматичністю. Він ніби притягував до себе усі позитивні емоції. Я тоді зовсім не страждала від нестачі чоловічої уваги, але, на диво, він захопив мене неординарністю своїх думок і сміливістю поглядів на життя. Ми були зовсім різними і далекими, та ніби вже тоді підсвідомо відчувалося щось надто близьке, аби бути просто дружніми поривами. Навіть відносини, які згодом нас об’єднували, були незвичайними (виявилося, що моє призначення – мучитися, очікувати, кохати і жити однією миттю!). Навіть зараз я не можу з певністю дати наш тодішній стан, наше відношення один до одного, нашу повну відмову від реального. Не було квітів, цукерок і віршів про кохання. Він не проводжав мене додому, не дзвонив, не писав ніжних смс, я не називала його кимсь на зразок „котика”, не хвалила його за його маленькі досягнення. Ми просто кохали. Кохали? Ніхто і ніколи не відповість мені на одне єдине запитання: чи кохав він тоді мене? Я ж кохала його самовіддано і сліпо. Але фактом є те відчуття, те коливання усіх фібрів... Ми просто існували один одним, були всередині і водночас огортали зовні. Ми могли навіть не розмовляти, просто насолоджуватися нашим однаковісіньким диханням. Так, тоді не було „Я” чи „ТИ”, були просто „МИ” як синонім існування. Так, іноді ми навіть могли бути різкими, та завжди вибачали один одному. Але один раз він все ж таки не пробачив.... Я не бачила його рік, безцільно проведений у безглуздих депресіях, сповнений безсонних ночей і звинувачень самої себе. Я нічого не хотіла, не розуміла і не хотіла розуміти. Ні, я ходила на навчання, спілкувалася з друзями, розважалася, але у душі жила маленька зганьблена дівчинка з червоними слізьми. Я відчувала себе медузою аурелією, м’якою і прозорою, пустою; відчувала себе рослиною, що прокидається, існує, засинає, прокидається, існує, засинає.... Підбадьорював лише той факт, що я більше ніколи не зустріну його і з часом усі спогади зітруться, змиються разом із біллю, образою і невпевненістю. Як сильно я тоді помилялася...Хтось нагорі жорстоко пошуткував, і через рік я зустріла його вдруге. Зайшовши провідати старих друзів, він знову непомітно ввійшов у компанію, і разом з цим – і у моє життя. З першої хвилини усі настанови щодо ненависті до цієї людини затьмарила ейфорія, шок і ...кохання. За одну мить я вибачила, забула все те, через що мучилася довгий рік. Усі думки про презирство, огиду і навіть помсту змінилися на повний відбиток того, що я відчувала Тоді, коли ми ще були разом...Обидва ми як і раніше відчували один одного і знали, що так чи інакше це мало статися. Розмова, до якої я рік готувалася, продумувала усі можливі варіанти, розмова, під час якої я мала сказати купу поганих слів і закінчити викресленням цієї особи зі свого життя. Натомість я перший раз щиро у вічі промовила „люблю”...Той вечір я не забуду ніколи, як і наступний тиждень, що промайнув як чудова мить, квапливо вихоплена із нашого з ним спільного минулого. Я згодна була б продовжити ті 7 днів не усе своє життя... Від’їжджаючи від коханого на 2 тижні, я навіть і не уявляла, що їду назавжди від нього, від свого щастя і від самої себе. Надіславши мільйон смсок і загубивши телефон, я намагалася дописатися до коханого, та марно... Перед очима був туман, а у вухах дзвеніла одна єдина фраза, недбало кинута одного разу з коханих вуст - фраза про його негативне відношення до відстані і розлуки.. Чому я тоді не подзвонила? Я панічно боялася злякати останній шанс випадкового непорозуміння, боялася вдруге обірвати клапани з серця, не могла знайти сил...Згодом сили нібито і знайшлися, але на шляху стали гордість і страх. Я помилилася вдруге, і, як виявилося, востаннє. Найстрашнішим було те, що я так нічого не зрозуміла, не з’ясувала... Я просто з часом звикла жити просто ним, не відхиляючись від курсу і переставши реагувати на будь – які зовнішні подразники. Хотілося б написати, що у мене все добре, я щасливо живу і знайшла своє кохання, але ця історія приречена на гіркий кінець. Я досі його кохаю... Якби я отримала ще один шанс на помилку, я не вагалася б ні миті. А зараз я нижче натягую кашкета і спостерігаю за коханим шрамом на щоці, котрий щомиті звивається у посмішці. Лише за іронією долі ми досі відчуваємо один одного, і місця обираємо одні й ті самі. Він – для кохання, я – для страждань. Жовте мовчазне листя летить за ними услід і ще один шрам боляче дає про себе знати – шрам всередині моєї душі. Ваше мнение: Украинская Баннерная Сеть |
{v_xap_link1} {v_xap_link2}
{v_xap_link3} {v_xap_link4} |
Юль4и4 - Моє минуле
|
Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом. Ответственность за содержание произведений несут их авторы. При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore |
Администратор |