|
    Прочтений: 0 Посещений: 2316 Дата публикации: 20.2.2007 Те, що знайоме кожному... Якби ж його було трохи менше... Я була обачною... А ти просто не думав про те, що таке «обачність». Дев’ять літер моєю мовою. І аж 12 твоєю... Те саме слово. З однаковим змістом для всіх народів. Але ми уперто наповнюємо його своїм, шукаючи і так очевидну суть. Не спільну. Але таку, що підійшла б нам обом. Будь обачна. Не відкривай душу першому стрічному. Ти відчуєш задуху від щиросердного ляпаса. Щось тріснуло. Дурненька, це ж наступили на твою душу. Радій, що не на серце. «Я ж попереджав тебе. Я ж казав тобі – будь обережна» ВІН казав мені бути обачною. Адже ВІН не зможе мене захистити. Принаймні зараз. Принаймні тепер. Просто треба зачекати. ВІН попереджав мене завжди. ВІН оберігав мене. Настільки наскільки це було б можливим. Але ніхто не казав мені, що може бути так боляче. Що власні почуття можуть випалювати нутрощі зсередини. Тиснути так, що мимоволі заплющуються очі. Очі тьмяного неба над моєю головою. І я вперто намагаюсь вдихнути більше повітря. Повітря, сповненого незнайомими запахами і почуттями. Почуттями... Моїми. Твоїми. Нашими. Над нашими головами одне небо. Але різних кольорів. Різних смаків. Моє чомусь завжди жовте. Жовте і солоне. Я могла б відпустити тебе. Ти міг би дати мені більше свободи. Міг би дати повну свободу. Але від цього ти не змусиш себе любити мене хоч трохи менше. Від цього за моїми плечима не виростуть крила. То чи варто думати про те, що могло б бути з нами зараз? Зараз, коли залишки спогадів судомно намагаються втриматись в наших головах. Відпусти їх. Відпусти і ми все втратимо. Втратимо те, що мали. Адже зараз ми не маємо зовсім нічого... Мені кажуть, що я забагато думаю... Сама ускладнюю очевидні речі. Складаю будиночкі зі своїх думок, як з кубиків американського конструктора. Я забагато думаю... Але ж... Принаймні я ДУМАЮ. Я вмію це робити. Очевидні речі... Ти мій. Це очевидно. Очевидно лише для нас обох. То що ви кажете? А... Так, погода сьогодні чудова. Небо? Так, небо неймовірно чисте. Ні, не блакитне. Воно жовте. Так, вигадую... Вибачте, я маю йти. Будь обачна. Не відкривайся нікому. Щось гуде у вухах. Метро. Обличчя. Обличчя з відсутнім поглядом. Обличчя з відсутністю очей. Тіла з відсутністю облич. Будь обачна. Не кажи нікому, що твоє небо жовте. Щось тріснуло. Дурненька, це ж наступили на твою душу. Радій, що не на серце... Звичайно, не на серце... Не можна розчавити те, чого вже не існує. А, пам’ятаєш, я казала тобі про маленьку дівчинку? Таку наївну, трохи соромливу і закомплексовану... Вона мала світле волосся. Її очі були такими чистими і відвертими. Її... Ти б не наважився обдурити її. Вона жида десь поряд зі мною. Вона була моєю тінню. Вона жила в мені. Вона пішла. Зникла. Без сліду у дзеркалі. Моє небо жовтого кольору. З ядучим запахом недопалків. З рок-музикою невідомих нікому гуртів. З депресіями кольору немитого віконного скла. З гіркою кавою без цукру. Привіт. Заходь, не соромся... Я чекала тебе. Тут. На сьомому небу. Небі жовтого кольору. Воно знову солоне... Пригостити тебе чимось? Зажди... нічого не маю. Тільки я. Запропонувати тобі себе... Я знала, що ти повернешся. Я чула твої кроки у вітальні своєї душі. Ти, як завжди, забуваєш знімати взуття. Гумові чоботи... Скажи відверто, це щоб остаточно розчавити моє власне наповнення? Я напевно була б неймовірно багатою, якби отримувала гроші за відчуття твоєї лівої підошви на своїх грудях... Ти завжди повертаєшся... Чорт забирай, невже в тебе є графік? Як ти обираєш своїх жертв? Чомусь завжди без попередження... Просто гість у моєму серці. На біса! Ти став занадто частим гостем... Твоє ім’я лише з чотирьох літер... Чотири ядучі літери. Ненавиджу тебе! Ти-підтвердження моєї слабкості. Наслідок моїх думок. Жорстокий провокатор. Але ж... ти став моїм найкращим другом. Чому? Просто ти завжди кажеш правду... навіть не кажеш. Ти просто вливаєш її мені в самісіньке серце! Хм... ти обрав вірне місце. Здається, я вже переповнена нею. Переповнена тобою. Ну скажи хоч щось... Чому я? Чому зараз? «Я повертаюсь лише до тих, хто сам кличе мене» «Тоді ти помилився адресою...» «Ні, люба, це ж ти покликала мене сюди» «Я ніколи не вимовляю твого імені в голос...» «Його не потрібно озвучувати. Тобі досить було подумати» Але ж... Я всього на всього подумала...Подумала, що мені може бути боляче. Неймовірно боляче, якщо я більше не побачу ЙОГО. «...тобі досить було подумати» Мені кажуть, що я забагато думаю. Сама ускладнюю очевидні речі. Складаю конструктор з власник думок... Десь я вже чула це... ВІН казав мені бути обачною. Адже ВІН не зможе захистити мене. Принаймні зараз. Принаймні тепер. Але ж... ВІН не сказав мені, що може бути так БОЛЯЧЕ! БІЛЬ. Такий частий гість у моєму серці. Чотири ядучі літери. Заходь, я чекала на тебе. Може, вип’ємо? Я наллю тобі трохи сліз... Ваше мнение:
Украинская Баннерная Сеть |
{v_xap_link1} {v_xap_link2}
{v_xap_link3} {v_xap_link4} |
||||||||||||||||||||||||||||||||
Solodka Darysia - Він. Я. Біль.
|
Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом. Ответственность за содержание произведений несут их авторы. При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore |
Администратор |