|
    Прочтений: 0 Посещений: 2566 Дата публикации: 11.4.2007 Просто нічого не буває ...Вона ясно пам’ятала той день, коли одного першого вересня їй дали свій клас. Тепер Вона, вчитель англійської мови, мала власний, п’ятий клас – діточок, які мали дорослішати разом із Нею, навчатись в Неї багато чому, розумнішати...Фактично, це мали бути ЇЇ діти – але чому саме ЇЙ дали цей клас?... Молода, симпатична, вона вже з десяток років пропрацювала в цій школі, маючи непогане місце – вчитель англійської мови. Вона вела в дітей молодшої школи. І була, в принципі, цим задоволена. Сама не місцева – родом з-під Одеси, Вона мала єдину проблему – прожити якось в Києві. Бо нікого з знайомих тут не було, життя потрібно було влаштовувати самотужки, а платити за житло з однієї учительської зарплатні було не дуже легко. Але нічого – Вона змінювала квартири, бо знімати довгий час одне і те ж помешкання було досить важко, в Неї не було міського телефону, лише мобільний – це нічого, зовсім нічого.... Діти, яких Їй дали як її власний клас, були не те щоб поганими – просто з часом вони починали дратувати Її потроху: ну як можна було витримати те, що вони постійно ганяють по коридорах, бігають туди-сюди, а потім через них купа зауважень?... Але це ще було не так погано – вони ж були тоді всього п’ятим класом, зовсім маленькі. Вона намагалась їх полюбити. Вона намагалась зробити так, аби Її клас був найкращим серед усіх – вони брали участь в усіх концертах, олімпіадах, змаганнях, мали найкращий вигляд та були в усьому НАЙКРАЩИМИ. Тільки Її діти. Їй було приємно працювати у школі хоча б через ЇЇ дітей – коли вони отримували грамоти за перші місця в спортивних змаганнях, коли виявилось, що у Неї в класі талановиті учні, які співають, малюють, займаються спортом, коли ЇЙ дали премію за те, що ЇЇ клас найбільш організований серед усієї паралелі... Щоб трохи скрасити однакові будні, Вона змінювала колір свого волосся. Темно-русява від природи, Вона пофарбувала локони у білий колір. Так Вона відчувала хоч якісь зміни у своєму житті. Кажуть, що коли змінюєш колір волосся, то від цього змінюється, нехай і частково, характер, поведінка, мислення. Вона намагалася хоч таким чином змінитися. Спливали осінь за осінню, перше вересня за першим вересня, Її діти росли, ставали все більш незалежними, все більше відстоювали свої права – коли Вона нагадувала їм, що вони мають ходити в шкільній формі, діти починали ігнорувати Її потроху... - Як таке може бути? Що вони собі дозволяють? – казала Вона своїй подрузі, теж вчительці англійської, такій же молодій, чимось трохи схожій на Неї, - чому раніше, коли я їм казала, що вони мають щось робити, чогось досягати, вони слухались, а тепер?.... - Просто раніше вони були малі, а тепер – сьомий клас, вони дорослішають та мають власну думку. - Вони не можуть мати ТАКОЇ власної думки, не можуть.... - ЦІ діти, вони вже набридли, - казала Їй подруга, - вони постійно доводять мене до сказу... З ними іноді треба так, як вони з нами. Вони з подругою часто сиділи так удвох, на перерві або після уроків, залишалася в школі, вирішували якісь справи, потім пили каву та розмовляли – в принципі, як і всі вчителі. Вона сумувала за тими хвилини, коли просто вела в молодшій школі. Тепер, з Її приходом на посаду класного керівника часи змінились. Вона вела в старшій школі і ці ДОРОСЛІ ДІТИ Їй заважали. Вона не звикла, що якісь школярі можуть строїти її, розмовляти із Нею, як хочуть, доводити Її, адже вона молода ще, Викликає недостатньо поваги до себе... Вона навіть знову пофарбувалась у білий повністю – нічого не допомагало. НІЧОГО не змінилось. Характер, поведінка, та проблеми залишилися. А чого вартий був її клас! Одного разу, вже ввечері, під час посиденьок після уроків із подругою-вчителькою, до школи зайшли Її дівчата. Як же Її тоді вивів із себе цей візит – навіть після уроків, ввечері, вони дісталися до Неї... Три дівчини, одна з яких була з молодшим братиком. Вони просто зайшли в кабінет до її подруги, знаючи, що Вона там відпочиває, п’є каву. Але ще більш нестерпним було наступне: дівчинка із малим, подивившись на Неї, запитала так ніби між іншим: - А коли в вас будуть дітки? Ви не плануєте? - Усьому свій час, - промовила тоді Вона. І чи це від Неї залежало – в Неї не було З КИМ заводити дітей. Просто не було. Та вона не дуже й хотіла – вистачало й шкільних проблем з цими триклятими дітьми... Після цього випадку Вона в черговий раз мала невеликий нервовий розлад, адже це Її зачепило. Взагалі, коли діти виводили Її, молоду вчительку, Вона просто виходила з кабінету. Виходила, і починала плакати, часом навіть посеред порожнього коридору. ...В кінці того навчального року Вона потурбувалась про те, щоб у паралельний клас перевели тих учнів, які Їй найбільше заважали. І ту дівчинку, яка питала про дітей, також. На перервах Вона сиділа, замкнувшись у своєму кабінеті. Її починали доводити ще і батьки Її дітей – розлючені мами дзвонили їй га мобільний та кричали, що учні не задоволені класним життям. Але Вона потім «відривалася» на тих дітях під час виховних годин, які спеціально проводила частіше, ніж інші класні керівники, щоб хоч якось поставити дітей на місце. Головне – було за що. Дівчата перетворювались на красунь, починали фарбуватись, одягатись так, що іноді Їй здавалося, Вона сама б не дозволила собі таке вдягти. Хлопці не боялись більше вживати ненормативну лексику в Її присутності та сперечатися із Нею. На додачу Їй довелось знову змінити квартиру. А ще Вона змінила номер мобільного, думаючи, що так Її ніхто зайвий не потурбує. Та все одно, ці кляті діти та їх батьки дізнались Її новий номер. Нікуди не можливо було сховатись...Ще і єдина подруга, та сама вчителька англійської мови, вийшла заміж та пішла зі школи в декретну відпустку. ...Згодом, здавалося, життя трохи почало налагоджуватись. Вона зустріла чоловіка, навіть покохала його, та навіть збиралась заміж. Нічого, що про це якось дізнались діти, батьки – вона була щаслива, хоч трохи щаслива... І на Її вулиці коли-небудь мало відбутися свято. Вона була такою радісною, одягалась на роботу, як на свято, ходила привітна і усміхнена, що на Неї було не схоже. Батьки Її дітей зрідка питали, коли на її пальчику з’явиться каблучка. Але Її діти все одно продовжували її виводити. «Ну хіба вони не бачать, що я намагаюсь бути щасливою?... – думала Вона, сидячи вдома, - Хіба вони не розуміють? Іноді я думаю, що просто їх ненавиджу!!!..» Ці діти – вони постійно приходили до Неї із якимись скаргами, або скарги надходили на них від інших вчителів. Серед уроку Її, як класного керівника, викликали до кабінету з її класом, бо учні виводили вчителя. - «..Не буває слова «Просто». Ви помітили – в нас все ПРОСТО. В мене алергія на це слово...» - перекривлювали Її діти. - Вона нам ніяких новин не повідомляє, не піклується про нас, вона зла якась, незрозуміла, за що вона так із нами?!! – скаржились ЇЇ діти іншим педагогам, старшим та більш досвідченим. Вчителі завжди відповідали щось на зразок: - Вона в вас ще не найгірша. Так, Вона іноді буває такою, що і ми не розуміємо, але спробуйте Її зрозуміти ви – ви її постійно дістаєте! ...Так минали дні за днями, Вона приходила додому розлючена, часто плакала, відносини з коханим стали напруженішими. Він питав, чому Вона взагалі поперлась працювати вчителем, якщо її дратують діти. Вона мовчала. І так із дня у день. ...Одного дня Вона просто не зрозуміла, що із Нею сталось. Вона навіть не зрозуміла, як опинилась в лікарні. Білі стіни, люди в білих халатах. І нікого більше. Тільки мама на зв’язку по мобільному, декілька вчителів у палаті. Розпорядились, щоб до Неї не пускали навіть батьків ЇЇ дітей. Бо Її не можна було турбувати. Діти та їх батьки знали, що у Неї інсульт від пере нервування. Дякувати Богу, Вона пролежала в лікарні не довго. Відносно не довго. І це нічого, що Її кинув тоді наречений, що діти навіть не сумували за Нею, що їм було добре з новим, тимчасовим класним керівником. Доречі, через рік ця вчителька, що заміняла Її на посаді класного керівника, загине у автокатастрофі. Тоді Її діти будуть згадувати не те, як була хворіла і довгий місяць була відсутня Вона, а як загинула та вчителька в аварії. «Чому так жорстоко?» – думала Вона пізніше. Коли Вона виписалась з лікарні, то знову почала думати над тим, аби змінити якось свій зовнішній вигляд – Їй трохи набридло все і хотілось чогось нового. Тому Вона пофарбувала волосся в темний, майже чорний колір. Так було краще, Вона почала відчувати себе піднесено, та ще й Її учні відразу більше звернули на Неї увагу... Отже, Вона повернулась до роботи, дітям сказали берегти свою вчительку та її здоров’я після тривалої хвороби. - Я випущу цей клас у наступному році, дотягну дітей до дев’ятого, випускного класу, а там поїду до батьків в Одесу, хоча б відпочину від цих нестримних, триклятих дітей!...- казала Вона сама собі. - Я обов’язково випущу вас, доведу до дев’ятого класу, а там подивимось, як складеться ситуація. – казала Вона батькам на трохи осточортілих Їй батьківських зборах. Дев’ятий клас, яким тепер, за літо, стали Її діти, був ще більше нахабним. ...Десь за два-три місяці до закінчення навчального року Вона придумала спосіб налагодити кращі відносини із учнями. - Як не можете виправити свою поведінку самі, тоді пропоную таке: напишіть мені на аркушах, що на вашу думку треба зробити, щоб поведінка стала кращою. Хто і що винні в тому, що ви такі невгамовні. Напишіть, і ми обговоримо це разом. Вона тоді роздала всім дітям аркуші паперу, а сама сказала, що має вийти. Вона вийшла в коридор та намагалася заспокоїтись – сьогодні вони знов примусили Її кричати на них, змусили знервуватись. А в Її стані цього не можна, хіба вони не розуміють? Ні, бо вони не знають, в якому Вона стані... Зайшовши до кабінету, Вона помітила, що більшість дітей не захотіли нічого писати. Але деякі найсміливіші, все ж здали свої думки на папері Їй. Продзвенів дзвоник на перерву. Вона вирішила прочитати їх писанину пізніше. Випустила дітей з кабінету та замкнулась. Вона не розуміла, що з нею – Вона п’яна від того, що встигла ранком трохи хильнути для заспокоєння нервів, чи від того, що випила забагато прописаних Їй лікарем пігулок? Чи просто втомилась? Втомилась від цих дітей і цієї школи. Чому все так: Її дівчата ходять напівроздягнені та нафарбовані, приводять до школи хлопців і демонструють всім свої пестощі, не маючи сорому, сидять прямо на шкільній підлозі, бігають палити на кожній перерві, а хлопці «кидають» у вчителів неприємними словами, сперечаються та лаються. Що Вона мала робити з цим?... Пізніше, прочитавши записки своїх дітей, Вона ледь не заплакала знову: більшість писали, що в усьому винна Вона. Типу «...Ви гарний класний керівник, але забагато на нас кричите. Ми мали б частіше виходити кудись разом всім класом, їздити на екскурсії, щоб ми дізнались одне одного ближче, не тільки як школярі, а і як друзі. Не треба на нас кричати та злитись. Адже ми стаємо такими через те, що на нас постійно кричите ви...» __________________________________________________________________ ...Вона широко відкрила двері лікарні і вийшла на вулицю. Сонце ясно світило, надворі стояла спека. Минуло декілька місяців, і на деревах вже зеленіло листя, небо вражало своєю блакиттю. Вона пішла по тротуару до автобусної зупинки, щоб доїхати додому. Нарешті Вона буде вдома! Вирішено було пофарбувати волосся в рудий та трохи змінити зачіску – так веселіше, бо вже трохи набрид свій зовнішній вигляд. Так, Вона казала по телефону одній з вчительок, що просто ненавидить всю школу і все, на чому вона стоїть, всіх, хто в ній знаходиться. Але, це ж ЇЇ діти. Тільки ЇЇ. Тому, Вона вирішила повернутись до роботи і все ж таки випустити свій дев’ятий клас, хоча лікар суворо заборонив їй повертатися на роботу цього навчального року. Залишалось два тижні до останнього дзвінка. Вона прийшла до школи якось ввечері, різко відкрила двері директорської та з посмішкою мовила: - Добрий день! Я повернулась. Мене вже виписали, все добре, я можу повернутися до роботи. - Знаєте, я тут подумала, - якось пригнічено мовила директор, - Ви б узяли відпустку та поїхали до батьків в Одесу, на море, відпочили. А в серпні ми зустрінемось. У ваших дітей зараз гарний тимчасовий класний керівник, все гаразд, скарг немає. - Та я можу і зараз, навіщо в серпні? – питала Вона. Як це за її відсутності на Її клас не було скарг? - Та ні, краще відпочиньте!...- мовила директор. Коли Вона вийшла з приймальні та попрямувала до виходу, директорка сіла на своє крісло та пригнічено мовила молодій секретарці: - Ну от. Це та сама... - Мені шкода її дітей... – співчутливо мовила секретарка, - Так чому ви їй не сказали, що її звільнено? - Що? – директорка опустила очі. – Мені самій страшно знаходитися поряд із нею. Першого разу її відгородили, дозволили працювати, зам’яли справу…. Хіба я можу? Хіба я можу зараз сказати цій жінці, що їй, людині, яка двічі лежала в психлікарні, що її не можна допускати до роботи з дітьми?..... Ваше мнение: Украинская Баннерная Сеть |
{v_xap_link1} {v_xap_link2}
{v_xap_link3} {v_xap_link4} |
Александра Горчинская - Просто нічого не буває
|
Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом. Ответственность за содержание произведений несут их авторы. При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore |
Администратор |