|
    Прочтений: 0 Посещений: 1919 Дата публикации: 19.7.2008 Так буває, шо тебе ніхто не розуміє! Живеш – значить знаходиш у собі сили поворухнутись. Стрибаєш –значить не всю енергію у тебе забрали. Плачеш – значить тебе турбує життя. Все рухається по кругу. Пишеш смс, тобі приходить відповідь, знову пишеш, знову відповідають... А якщо немає грошей? Вже круг перетворюється на трикутник. А ще є таке поняття „любовний трикутник”. Як думаєте, правда? Є таке... Хочеш це перевірити –просто живи, він сам до тебе припливе. Бр бр, холодно, його води як у айсберга в Титаніку. Я – знаю. Я там була. Де? В трикутнику. А ще я була в самотності. Пила з нею чай з печивом. Вона мене наостанок пригостила краплиною відчаю і замість цукерки дала маленьку надію. Мені й досі солодко. Дивно, але тут чути голос депресу. А ще Емі Лі, яка наголошує на довготі депресу і глибині людських почуттів. Широта, довгота, глибина, майже як у географії... Але там можна перездати двійку, а життя не можна прожити ще раз. Чому? Бо воно, як вічність, плине і залишає за собою шлейф таємниці. Мої очі втомились, холод пронизує тіло, але я пишу. Пишу від усієї душі. Працюю емоціями і слухаю Емі. Вона допомагає зосередитись і пропонує випити... свій депрес кришталевими звуками фортепіано. Кайф, коли руки майже задубіли, а очі майже злиплись, писати про вічне. Лакрімоза: вона пише і співає про вічність. Знову одвічна тема і безнадійність... Чому все приходить з часом, чому я не можу зрозуміти деяких людей? Навіщо, сльози, якщо їх не можливо з себе видушити? Простота написання дивує. А я ж творча, це на мене не схоже. Що робити!? Мабуть, вірити Емі, що все буде ок. Тільки треба знову зайти в гості до самотності, захопити краплину чогось незвичного і веселого, типу морозива. Допомагає? А раптом? Все, йду спати... Пасторальна сторона життя межує з добротою образів. Кудись зникає подих і перетворюється на відчай погляд. Це вічність прийшла перевірити, де подівся депрес. Ось він, поруч зі мною дивиться на дощ і посміхається. Ти мене розумієш? Ти читаєш зараз це і думаєш „ Повна попса”. А може ти з першого слова усвідомиш, що мені погано. Жити у темних руках депресу, копирсатись у чужих долях і чекати чогось... світлого. Боляче спостерігати за краплинами. Вони падають додолу і мають напрям. У мене відчуття того, що завтра знову критикуватимуть, сваритимуть, радитимуть, діставатимуть, будуть підлабузами. Набридло. Я кажу собі „ Стоп”. Для чого потрібне самознищення? Треба казати собі, що завтра мені буде тепло і надіятись на краще. Але... Практика значно складніша теорії? Невже ти мене розумієш? Це так важко усвідомити, коли усі капають на мозок, заперечуючи твоє єство, забороняючи писати. Слово – це все, що у мене є, щоб не загрузнути у депресі. А вони відбирають у мене і цю можливість. Невже у молодої людини не може бути одвічних проблем? Навіщо усміхатись крізь сльози, робити ефект клоуна, ховатися за маскою, щоб прийти додому і дивитись у дзеркало на заплакане личко. Чому треба ховатись від всіх, щоб ніхто не бачив, не заспокоїв, не вговорив жити в щасті? Забороняють навіть думати. Таке воно, життя... илевська Ваше мнение:
Украинская Баннерная Сеть |
{v_xap_link1} {v_xap_link2}
{v_xap_link3} {v_xap_link4} |
||||||||||||||||||||||||||||||||
СамАННта - Філософія, яка ніким не визнана!
|
Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом. Ответственность за содержание произведений несут их авторы. При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore |
Администратор |