|
    Прочтений: 0 Посещений: 1417 Дата публикации: 26.12.2009 Ну, ото такеє :) Мене завжди приваблювали вулиці. З їхнім шумом, купою людей, машинами. Ідеш і бачиш лиш ноги. О, ні, звичайно, люди мають не тільки ноги. Та хіба помічаєш щось інше, коли йдеш з похиленою головою? Ніколи не дивлюсь в обличчя. Якби ще знайомі не ображались, а так – це найкращий варіант для мене. Так, потрібно вже, нарешті, визнати! Я боюся. Боюся людей. Я тремчу від страху, коли дивлюсь незнайомій людині у вічі. Не можу знайти логічного пояснення чому я маю цей страх... Якби мене не займали інші справи, то я би цілими днями вигадував можливі причини. І таки дивно звучить, що я обожнюю вулиці. Я обходжу безлюдні і знаходжу з купою натовпу. Чому я маю цю безглузду звичку?! Чому?! Якби я ще намагався перебороти свій страх, але я просто не роблю нічого заради цього. Чому ж мій розум так знущається наді мною? Потрібно це припинити. З завтрашнього ж дня я маю вирішити: або я вже нарешті подивлюсь у всі ці моторошні очі, або я буду сидіти вдома у вільний час. Добре. Але не так, як би хотілося. Хіба добре, коли людина з самого ранку, ще не вставши з постелі, вирішує, що лише від завтра почне нове життя. Чому завтра? А що сьогодні? Невже мені це потрібно? Мабуть, що так. У мене немає сили волі почати спочатку відтепер. Потрібен час для усвідомлення важливого рішення. Тоді я маю хоч завтра не відступити і таки змінити себе. Не має сенсу продовжувати роздуми. Крапка. Почну мислити завтра. А зараз я маю прожити цей день. Потрібно вибрати заняття. Що ж, подивимося. Можливі варіанти: прибрати в кімнаті, зайнятися собакою, подзвонити матері, розглянути папери, що вже місяць не можуть мене впіймати над собою, написати листа Їй. Починаємо виконувати всі пункти. Кімната... Трохи вологого прибирання, а ці речі - на місце. Непотрібні папери, обгортка від шоколадки, чашка з чаєм. Це ж треба, а я її шукаю. Нарешті вкрутив лампочку. А хіба цю річ я вже не викидав? Нічого, ще раз спробую. Застелити ліжко? Добре. Раз у рік можна. Трохи провітримо. А так значно краще. Кімната схожа на помешкання, а не на звалище речей. Як я тут раніше пролазив? Може, втягуючи живота? Дивно, навіть не пам’ятаю. Перший пункт має уявну галочку. Песик. Так, так, я до тебе. Ходімо. Швидка прогулянка. Вибач, але в мене ще купа справ. Хутко, додому! Заходь. Не пручайся! Тихше, це ж проста вода, не бійся. Трохи намилимо. Отак, гарнюня. Будеш, коли висохнеш. Трохи допоможу. Рушник кинемо до купи речей для прання. Де та твоя щітка? А, ось. Ні, не треба. Стій! Вилазь. Я кажу, вилазь! Добре, добре. Ну чого ти, я швиденько. Ну, от. Трохи підстрижемо. Так, знаю, це те ж не твоя улюблена справа. Та ти маєш потерпіти. Яка ж краса! Треба сфотографувати. Рідко така нагода випадає. Гарний песик! Так-так. І я тебе. Ні, ні... Досить! Не треба, я не хочу митися! Усе, йди гуляй. А, поїсти, ну добре, ось, тримай. Гарний-гарний. Смачного. Друга галочка. А де слухавка? Може, тут? Коли я востаннє тебе бачив, слухавко? Вчора – ні, позавчора – здається, так... Сидів отут і в руках був телефон. А, ось, знайшовся. Гудки. - Слухаю! - Мати? - О, так, синку! Все добре? Ти так, просто телефонуєш? - Так, не хвилюйся. Як самопочуття? - Та, знаєш, як завжди. Я от тільки з прогулянки, трохи втомилась. А ти як? Є які новини? - Я - добре, прибрав в кімнаті, собаку помив. На тому тижні отримав невелике підвищення. Перебрався до трохи просторнішого кабінету. А позавчора дзвонила тітка, все питала, як моє здоров’я. Ти їй скажи, що не треба хвилюватися. Я не маю наміру робити дурниць. - О, я їй казала... Пробач, я ще раз скажу. Просто вона хвилюється. Після того, як... Ну, ти розумієш. - Так, розумію . - Може прийдеш на свято до нас? Батько зрадіє. Він про тебе весь час питає. Все хоче дограти з тобою ту партію в шахи, ще досі не забрав її з дошки... - Добре, обіцяю – прийду. З піднятою головою прийду до рідної домівки. - Що ти кажеш? Я не почула останніх слів... - Та, так, нічого, ну, бувай, мамо. Татові передавай вітання! - Добре. Сину, стривай... Вона... - Ні, не дзвонила. - Ну, бувай, любий. Чекаємо на тебе! Гудки. І ще галочка. А мені сумно. Піду до дзеркала. Невже я? Здається, подорослішав. І бачу ще одне завдання – поголитись. Зараз чи потім? А що там за списком? Папери, здається... От що - зроблю замість. Хай ще на мене чекають. Може, завтра у мене буде настрій для них. Отож, до ванної кімнати. Рушник? Є. Прохолодний душ. Ні, треба трохи тепліший. Ось, так краще. Голюся, а в самого думки витають вже з наступним пунктом. Вірніше, з тим, кому хочу написати. Важко, але потрібно наважитись. Все, вимикаю світло. Сяду отут і почну писати. Вмикаю ноутбук. Починаю... А з чого ж почати? Вибачитися? Та хіба я винний? Ні, винний, але це не те, що потрібно. Краще просто з привітань. Питання про здоров’я. А тепер сама болюча тема. Як же важко. Ну, чому все так складно з Нею? „…Розумієш, ти маєш пересилити себе. Змінитись на краще. Хіба можна все життя мати думку, що я зроблю тобі погано? Чому ти бачиш у людях, лише можливість вразити тебе? Змінись, прошу! Бо ти та дівчина, що не полишає моїх думок... Я знайшов у тобі все. Все, що шукав у людях. Як я розумію, ти також. То чому ти так реагуєш? Чому вважаєш, що ми не можемо бути щасливі? Не ламай мене, будь ласка! І це не натяк на минулі мої негаразди. Я розумію, ці слова не гідні сильної людини, та я і не намагаюся здаватися нею. Так, я слабка особистість. Але я хочу вирости. Тому я маю ще раз це зробити. Вибач, якщо я роблю тобі боляче, та так далі не може бути. Отож вирішуй – або так, або ти не почуєш від мене ні слова. Ніколи. Я не буду більше з тобою спілкуватися, хоч як мені і хотітиметься. Іншого варіанту немає. Отож, люба, чи вийдеш ти...” Ну, ось. Знову те саме. Наче дежавю. Хоч би фінал не повторився. Виправляю помилки. А це речення зміню, ні прощання не має бути похмурим. А тут я зовсім скиглю. Так, відредагував. Відправляю. Може, треба було написати, що чекаю відповіді, незалежно від того позитивна вона чи ні? Бо так Вона і не відповість, а я буду сподіватися... Так, додам. Ні, це грубо. А це надто офіційно. Отак краще. Все, вимикаю. Довго писав. Так, десь так і є. Враховуючи час на роздуми, великі перерви на знаходження потрібних фраз... Годинник мене не обманює. А ще він мене тішить. Бо вже майже вечір, і мені залишилось придумати зовсім небагато справ, щоб діждатися часу відправлення до сну. Піду на балкон. Яке свіже повітря... Вже сутеніє, просипається вечірня прохолода. А це що? Ні, не треба! Чи треба? Ну, добре, якщо ви кажете, що там безпечно і гарно, то я згоден летіти. Лише візьму капелюх, бо моє волосся ні в якому разі не має постраждати. Почекаєте? Я миттю. Де капелюх? Ой, а це ж та книга, що я її шукав. Маю негайно бігти до Неї і віддати книгу. Я Їй обіцяв, а Вона чекає на неї. Добре, що я листа так Їй і не відправив. Бо тоді потрібно було зробити вигляд, що не знаю ніякої дівчини з каштановим волоссям. Та мене ж чекають на балконі! Ось якийсь шум – це вони мене кличуть! Я йду!.. О, песику, це ти? А я поснув. На вулицю хочеш? Підемо. Вже темно і очей людей не видно. Збігаємо до озера, як ти любиш. Виходь, стій, поклади килимок на місце. Негайно! Поклади! Добре, хоча б сюди. Усе, біжимо. Отже, я не хочу з Нею розривати дружбу. А якщо це я почув Її відповідь у сні? Вона погодилась! Інакше би я не мав наміру бігти до Неї. О, я бовдур. Як я міг не згадати? Це все ти винен, чуєш? Га, песику? Якби не ти, то до мене дійшла би думка про відповідь від Неї. Та годі звалювати провину на інших! Сам я винен. Міг би і здогадатися, що часу пройшло достатньо. А, може, Вона зараз не вдома? А де? Ні, це не те питання.. А, може, вдома? А, може, просто не бачила? А, може, так і не відповість? Та досить! Я ж навіть не знаю, чи відповіла. Так, собако, добре все. Біжимо далі! Не відставай! Хто із нас швидше бігає? А що ти там жуєш? Виплюнь! Виплюнь, кажу! Молодець... Так, звертай сюди, от, доріжка додому. Та швидше, чого ти так повільно плентаєшся позаду? Заходь, зараз води наллю. Треба і собі попити. Так, скоріше вмикаю ноутбук. Ну, давай, скоріше. Заходжу. Є відповідь! О, який я бовдур, що не глянув раніше, та вже байдуже, читаю... „...і тоді ти запропонував. Так, я знаю, це найбільша дурня, яку я колись казала чи думала, але зрозумій, я не можу переступити через себе. Справа не в тобі, а лише в тому, що я так вирішила. Тому - пробач. Я собі цього ніколи не пробачу, але ти спробуй. Може, напишеш, коли захочеш. Та я тебе не примушую. Вибач, що так прив’язала до себе. Але я не змогла тебе відірвати... І зараз не можу, та мушу. Бо в нас не має майбутнього. І...” Ні! Не роби цього! Може, передумаєш? Трохи часу? Ні! Не покидай мене, я ж дав слово - я не напишу! Ти більше ніколи мене не побачиш! І не почуєш! Ні! Все... „...я не вийду за тебе,...” Чую вдруге. Та знаєте, мені байдуже, Вона права, у нас немає і не буде майбутнього. Я не зможу терпіти Її кардинальні рішення. Це безглуздя. Зупинитися і не жити далі, не створювати сім’ю. Це найбільша тупість людського життя! Може, я Її і ненавиджу вже? Все можливо. „...пробач мені!” Ні! Все, спати. Це сльози? Які сльози? Чи можуть вони бути заради такої жорстокої людини? Людини, що мене вбила. Заманила у пастку і жорстоко, безжально насміялася. Їй приємно мені робити боляче, як не сумно визнавати, Вона вбила мене, а я вб’ю Її у своєму серці. Вона не гідна навіть лагідної згадки!.. Похмуре небо. Ось якийсь старець. - Дядьку, ви хто? - А тобі не байдуже? - А й дійсно... Але ж я хочу у вас щось спитати! - То питай, не стій без діла. - Справа в тому, що я не знаю питання. - Та ти чуєш, що кажеш? „Я хочу спитати, але не знаю що!” - Дійсно, вибачте, це щось не те, що я маю думати... - Отут погоджуюся! Ти не маєш так думати! Не маєш!... Квіти, зірвати одненьку? Зірву! - Ні, стій! Маленька дівчинка. І я... я... я дивлюсь їй у вічі! О, вони такі гарні, чаруючі... Дивився б вічно, але, ні! Я ж не дивлюся до очей! Відвертаю погляд. - Чому ти не дивишся на мене? - Справа не в тобі, а лише... Дурні слова. Я просто боюся дивитися в очі. - Дивно. Ти ж тільки-но дивився. - Так, але я не можу дивитися до них! - Чому? - Я... не знаю. Просто не можу... - Людина може все. Вона часто цього не розуміє, блукає серед інших, мислить їхніми думками. Ви хоч розумієте? Люди живуть не своїм життям. Їм здається, що річ важлива, але це здається не їм, а людям, що довкола. Та навіть не їм, а... - Кому? - Це зайве запитання. Бо я все одно не відповім. - Чому ж тоді завела розмову? - А ви без мене замислились би над цим? Я не можу відповісти, але ви самі здатні. Потрібно лише трохи зусиль. - Ти кажеш, трохи зусиль, але це важко! Ти маленька і не розумієш, що... Але переді мною дівчина. Ті ж очі. Ні, не буду дивитись. - То ти справжня зараз чи тоді? - А ви вважаєте, що, коли виростаєте, то ви вже не справжні? - Ні, я мав на увазі... - У мене для вас подарунок! - О, що ж це? - Я не можу сказати. - Знов? - Так... Але вам сподобається! - Дякую. Іду далі. Кішка. Потрібно приголубити її, вона така нещасна! - Тобі жаль кішку? - О, то ти розмовляєш? - Ти такий дивний... - Чому? - Бо думаєш, що кішка може бути нещасна. Вона щасливіша за усіх людей на планеті. Завжди. Ти маєш жаліти не кішку! - А кого? - Та ти дійсно дивний... Для всіх я дивний. От полечу на цьому літакові. І рейс підходить. І час потрібний - от-от злетить. Сідаю. Людей немає. Моторошно якось. Краще не буду летіти. Виходжу. - Дякую, що не скористалися послугами нашої авіакомпанії! - Нащо ж ви дякуєте за таке? Я ж відмовився! - Ви вважаєте, що це все? - Тобто? - Наша компанія може вам запропонувати ще чартерні рейси, туристичні польоти, а також екскурсію на завод авіа будівництва, де поряд діє виставка техніки. - Ого, а я й не замислювався, що це не все... - А треба було. Чому ви ніколи не можете самі дійти важливого висновку? - Звідки ви знаєте? І, до речі, хто ви? Я вас не бачу! - Неважливо хто я, важливо отримати відповідь. - Від вас? - Та чому саме від мене? Шукайте усюди! І тут я прокинувся. Друга ночі. Ранок ще не настав. А хотілося б. Дивні сни. Може, цілющі? Бо так спокійно на душі... І ще я маю забрати одні свої слова назад. Відтепер буду лягати раніше. Більше снів побачу, більше часу не потрібно вигадувати заняття. Не можу заснути. Трохи пороздумувати? Іншого варіанту не маю. Добре, я згоден, безглуздо було сердитися на Неї. Це її рішення, я змушений визнати. І не можу я так відриватись від Неї. Це ж лише розходження поглядів у одній темі. Я ж не помру, якщо ми будемо неодружені? Ні. Звичайно, тоді я не матиму права торкатися Її, але я ж, все ж таки, не тварина, щоб одружуватися заради цього. Отже, нічого не зміниться. Я Їй пробачив. Хіба можна було думати, що то Вона навмисне мені боляче робить? Це я Їй боляче вдруге роблю. Ще й ображаюся. Дивний. - І я кажу, що ти дивний! - А ти чого так вважаєш?, - це я питаю у дерева. Знаю, трохи нереально, але ж я сплю. - Розумієш, ти жодного разу, відколи набув 13-ти років, не сказав матері, що любиш її. - Що? Навіщо ти мені це кажеш? Думаєш, я того і сам не знаю?! - Хіба знаєш? Якби ти знав, то намагався б виправитися. - Це не означає, що я... я просто... - От бачиш, ти і сам заплутався. Бо розумієш, що діяв алогічно. - Я... А ти, випадково, не знаєш, чи матір має на мене за це образу? - Знаю. - І? - Хочеш відповіді? - А ще нащо люди щось питають? - Ну, бувають і інші мотиви... А щодо матері, то вона все розуміє. - Тоді навіщо мені казати ці слова? Бачиш, вона не ображається... - Ти себе слухаєш? А мене? Я ж не казав, що вона не ображається. Сказав, що розуміє. Це різні речі, людино. - Чому ти мені це кажеш, дерево? Навчаєш мене. А ти сам кажеш матері слова любові? - Моя матір надто далеко від мене... - Вибач мені, я лише людина... - От тому і кажу тобі. Ти лише людина, та ти і аж людина водночас. Ти маєш знати, що можеш діяти неправильно, помилятися і наступати на одні й ті ж самі граблі багато разів. Але ти маєш і відчувати, що маєш силу все змінити. Ти можеш дослухатись і до дерева, яке бачить тебе зі сторони. Зрозумій же, що ти можеш усе змінювати! Ранок. Сьогодні я маю подивитися в очі перехожим. Більше не можна ховатися. Вдома сидіти не має сил, а тому піду тренуватися дивитися на людей. Дивний у мене буде погляд, я знаю, але мені байдуже. І ще... Я маю Їй написати. Що зробити перше? Напишу. Якщо матиму успіхи, та хоч і невдачі, то просто додам до листа. Вмикаю ноутбук, пишу... „...і так, сплячи, я тобі пробачив. Вибач, що не свідомо, а так. Та давай забудемо це. Почнемо знов. Я тебе запрошую на прогулянку в день свята. Підеш зі мною гуляти? Можливо, я тебе дечим здивую. Але це сюрприз. От тільки, вибач, прогулянка буде не дуже довга. Я обіцяв навідатися до батьків. А ще я маю тобі віддати книгу. Усе забуваю. Вона багато чого мені відкрила. Сподіваюсь, і тобі відкриє. Все, маю бігти, бувай! І не забудь, що...” Одягаюсь. Руки дрижать. Дочекались... Песик, а, вибач, забув, так, ідемо зі мною. Виходь. Гарний, так. Біжи! Сусід... подивитися в очі... подивитися в очі... це не страшно, це можливо, я зможу... Підходжу. Зараз, зараз... - Доброго ранку! - Доброго! Невдала спроба. Ні, я тримався, та сусід випустив з рук ключі, і наші очі не зустрілися. А ось і вулиця... Хоч і ранок, а людей вже багато. Перехожі... Треба подивитися комусь в очі. Ну, наважуйся! Ні, трохи згодом. Невдача з сусідом мене трохи загальмувала. Треба прийти до тями. І знову звичні ноги. Гавкіт мого собаки. Чого б це він? - Привіт! Вона. - Привіт, ти отримала моє повідомлення? Тільки зараз розумію, що Їй, мабуть, неприємно, що я не дивлюсь у вічі. Наче, що ховаю. - Так, я саме тому і прибігла. Я хочу сказати, що дуже вдячна тобі, що ти мене врешті зрозумів! Я нізащо не хочу втрачати тебе! - Ну, все, вже пройшли цю тему. Я обіцяю бути твоїм найкращим другом у світі! - Дякую, знаєш, я піду з тобою гуляти, а можна я і до батьків твоїх завітаю? Мені цікаво їх нарешті побачити. - Якщо ти хочеш, то я не проти. А вони зрадіють. Тільки тато... - Так, я пам’ятаю, не хвилюйся. Я піду? - Так, іди, до зустрічі! Вона розвертається... та зупиняється. Знов обернена до мене. Щось ще? Перехожих побільшало. Задивляються на нас... - Я... Ні, просто, без слів... Поцілунок. Цього я ніяк не очікував. Палкий поцілунок. Який же я щасливий! Ні, не тому, що це поцілунок, а тому, що це Вона і Її поцілунок. У мене є Вона... Яким безглуздям видається думка про припинення спілкування. Я знайшов те, що шукав. І майже не втратив... Час зупинився... та от Вона відриває свої губи... - Ти, мабуть, чекаєш пояснень... - Якщо ти не хочеш, то я стримаю свою цікавість... - Ні, таке ти маєш знати. Я вже казала, що не втрачу тебе. Та сьогодні я зрозуміла, що знайду ще декого. Я... виходжу заміж! Інший? Як грім посеред ясного неба. - Що ти зблід? О, ні, ти не так зрозумів. Я вийду, якщо ти не проти. - Нащо тобі моя згода?! - Ні, ти досі не розумієш? Я згодна вийти за тебе! А на свято ми скажемо твоїм батькам... - Ти... шуткуєш? - Ні, а що... ти передумав? Серце шалено тіпається, знов руки дрижать... Та я... Я маю це зробити... Дороги назад не існує... Я підіймаю очі і... Зустріч очей. Перша зустріч... Вона досить здивована... Посміхається. - Ні, я згодний, та... чому? Два рази я... - Так, вибач, але я не зовсім одразу зрозуміла, що помилялася. Скоріше, зовсім не одразу. Та... після сну, чомусь збагнула, що мій вчинок неправильний... Вона також хвилюється. Я бачу у Її очах сором від усіх цих вагань... Та Вона не має так почуватися. Це було Її власне рішення, а отже нічого неправильного Вона не вчинила. Ця мікро розмова відбувається між нашими очима... - Який ти молодець! Обіймає... Наречена, врешті решт... „У мене для вас подарунок!”. Так, мені дуже подобається! Дякую! Знов дивлюся в очі... Немає страху! Зник! Оце так подарунок! Листя з дерев вже опало, ідуть дощі. - Мамо! - Так? - Я тебе люблю! - О, мій дорогенький, я знаю!.. Я знаю... Ваше мнение: Украинская Баннерная Сеть |
{v_xap_link1} {v_xap_link2}
{v_xap_link3} {v_xap_link4} |
Энн - Я тебе люблю!
|
Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом. Ответственность за содержание произведений несут их авторы. При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore |
Администратор |