|
    Прочтений: 0 Посещений: 1196 Дата публикации: 20.7.2010 На блакитному простирадлі поміж подушок-хмаринок яскраво сяяла жовта кулька сонця,що примушувала примружувати очі кожного разу ,коли я намагався на неї подивитись. Одна із хмарок,що за формою нагадувала радість,пропливаючи затрималась над моїм будинком. Мабуть їй сподобався мох,який вкривав дах невеликої хатинки,збудованої з міцних великих каменів. Вікна в моєму будинку були невеликими і завжди зачиненими .Та й сама будівля була якраз такою ,щоб можна було жити одній людині. Мені вистачало місця. В кімнаті був стіл ,стілець ,ліжко і шафа зі скелетом. Окрім кімнати була кухня і коридор ,який вів до вхідних дверей. От ці двері і були моєю гордістю. Витративши на них купу грошей та часу я залишився неймовірно задоволений результатом. Двері були величезними на всю висоту приміщення , від підлоги до стелі. Вони були навіть більше схожі на ворота. Стуляючись з двох частин зачинялись на сім важких замків .Я зробив їх з твердого товстого дуба і обкував найміцнішим залізом. Таким чином ніхто не міг навіть спробувати проникнути в мою резиденцію. Не знаю, що там подумала радісна хмарка.Може вирішила ,що я божевільний ,бо зачиняю маленьку бідну хатинку на такі помпезні двері. А може навпаки залишилась задоволена моїми мірами перестороги. Як би там не було, небесна подушечка попливла далі від мого дому ,в протилежну сторону від поля ,на краю якого я жив. Хмарка набрала швидкості і з розгону врізалась у верхівки дерев з яких починався ліс ,що вже багато років росте відразу за полем ,поряд з моїм домом. Дерева не відпустили хмару ,хоч вона і пручалась ,намагаючись вислизнути з гілок. Так вона і залишилась там борсатись… Все це було добре видно з мого ганку .Ще трохи постоявши я вийшов на стежку ,що огинаючи ліс вела в напрямку Величної скелі,і покрокував на свою щоденну улюблену прогулянку. Майже щодня я ходив до Величної скелі. Зазвичай для того ,щоб побачити Сонце. Не те ,щоб воно не сяяло над моїм будиночком. Ні, зовсім навпаки,мою галявину просто заливало сонячне світло. Воно часто навіть проникало до кімнати через щільно зачинені штори. В такі моменти в мені щось переверталося ,ламалися звичні мені рамки і закони. Моє життя набувало нового змісту, нових почуттів… Правда разом з цим приходив і великий страх. Тоді я ще міцніше затуляв вікна, навішував на них простирадла і так сидів по декілька годин. Легше було перебувати у звичному для мене побуті. Але сонячне світло набувало для мене особливого сенсу саме біля скелі. Вона знаходилась в пречудовому місці. Щоб дістатись туди , потрібно було іти по вузенькій стежечці, що починалась відразу біля мого будинку і ,огинаючи ліс, вела в ліво. Коли я йшов по стежці, то по ліву руку в мене був густий ,дрімучий , але зовсім не страшний для мене ліс. Я вже звик жити поруч з ним за всі роки, що стояла моя хатка. А стояла вона дуже давно. Скільки? Та я вже й сам не знаю. В мене іноді складається враження, що свій будинок, поле та ліс по сусідству я пам ’ ятаю набагато довше ніж самого себе. Зправа ж простягалась неширока прибережна смуга. Тут завжди росло багато квітів, які збирались групками по кольорах. Ідучи можна було помітити спочатку групу жовтих квіточок, потім бузкових, за ними червоних, і ще багато інших , згрупованих за кольорами. Ці прекрасні рослини завжди радували мене і підіймали настрій. Можна було милуватись ,стільки, скільки око забажає. Кольорова панорама простягалась до самої води, бо квіти росли на березі Гірської Річки. О! Якби я вмів малювати ,то обов’язково зобразив би цю Річку. Але мабуть жоден художник не зміг би підібрати такий колір. Вона була блакитною і одночасно прозорою;синьою, і разом з тим відливала вогнем. Ця річка-найкраща у світі. Але головною її особливістю було те, що Річка вміла говорити і навіть співати. Всі мої пісні-це пісні Гірської Річки… Іноді хотілося лягти на березі серед квітів і просто слухати. Дуже часто я так і робив. Лежачи я підспівував цьому багатоголосому хору крапельок. Вдаряючись об каміння вода творила чудову музику. Можна було почути і скрипки ,і орган ,і ще якісь дивовижні інструменти на яких ніхто з людей не грає, ними володіє лише річка. Ця музика води просто гралась моїми емоціями направляючи їх туди, куди хотіла. Якщо їй хотілось ,щоб я плакав,вона грала так,що у найзлішої і найчерствішої людини виступили б сльози на очах .Сміявся-то лунали ноти,які проникали в найтемніші куточки моєї душі і заливали там все сяйвом і різними світлими барвами .Річковий оркестр навіть примушував мене стрибати і вигукувати тоді,коли йому цього хотілось. Моя душа і емоції були в полоні музики,а розум і серце захопили неземні вірші Річки. Вони всі говорили про прекрасні речі,які проникали глибоко в мене і зароджували там зерна,які згодом проростали і формували мої думки,мій світогляд,впливали на мої бажання і рішення .Вірші були про Сонце,про вітер,про небо,місяць і зорі,а також про квіти .Про різні квіти,яких я навіть не бачив .І про одну особливу Квітку,яку знала Річка,але ніколи не зустрічав я…І навіть вірші про мене. Деколи я приходив до Річки з відчуттям огиди до оточуючих. Здавалось,що навколо лише одні потвори .І коли в цей час в мій внутрішній світ вривалась музика,вона творила дію ,подібну до дії сонячного променя,яку можна спостерігати в туманному лісі .Промінь прорізає імлу і творить незабутнє вражаюче видовище…Музика ставить стіну прекрасного між тобою і зовнішнім світом. Тебе не існує для оточуючих,а їх не існує для тебе… В один з таких днів,коли я був серед хвиль музичного ефіру трапився випадок,що перевернув докорінно моє життя і погляди на речі. Лежачи серед рослин на березі я розглядав хмари,що пропливали в небі наді мною .Віяв приємний вітер,що куйовдив моє волосся і колихав жовті квіти навколо мене,роблячи їх схожими на морські хвилі….І раптом серед однакових жовтих квіточок ніби спалахнула і осліпила мені очі одна Квітка,що була зовсім не такою,як всі навколо .До цього ніде ,куди б я не ходив,я не зустрічав такої квітки. Вона була єдиною серед всіх на білому світі. Я відразу зрозумів,що це саме та особлива Квітка про яку співала річка .В ній було багато світла і тепла. Вона притягувала до себе. Але чим ближче я наближався,тим більше серце переповнювало почуття страху. Не знаю його джерела,але чогось було боязно довго дивитись на Квітку. Все ж таки я підійшов достатньо близько,щоб побачити всі подробиці і переступивши через страх,почав роздивлятись. Я помітив одну цікаву і важливу особливість Квітки. В залежності від того,як змінювався кут попаданя сонячного світла на неї ,змінювався і колір пелюсток .Рослина ніби підстроювалась під обставини .Вітер колихав квітчине стебло і вона переливалась різними кольорами. Інколи кожна пелюстка набувала індивідуального кольору .Дивно,що не було помітно жодної темної барви .Їх або не було в цій Квітці,або я був просто настільки осліплений її оригінальністю,що не помічав нічого темного. Стебло Квіточки було і не занадто довгим і не занадто коротким. Якраз такої висоти ,що тендітна голівка гармоніювала з ним. Видно було,що Квітка ніби стає навшпиньки,намагаючись дотягнутись до сонця. Ще на її ніжці росли листочки напівкруглої форми. Коли віяв вітер,вона ворушила ними і погойдувалась .Здавалось,що вона пускалась в танок разом з вітром. Вони так кружляли разом,а я ніби заворожений не відводив погляд з Квітки. Її грація,розмірені,величаві рухи під дією вітру не давали змоги навіть трошки поглянути в сторону. Раптом вітер рвучко дмухнув і повернув Квітку в інший бік .До цього вона стояла так,що неможливо було повністю роздивитись її пелюстки. Тепер же її ніжна голівка повернулась і вона дивилась прямо мені в очі… Я навіть не знаю,як описати ці дивовижні пелюсточки .Вони були схожі на пелюстки фіалки чи троянди…А може орхідеї або конвалії…Точно не знаю,але впевнений:таких пелюсток немає в жодної іншої квітки. Мабуть це звучить неймовірно,але я відчув,що вона на мене дивиться…Відчув на собі погляд квітки. Як же хотілось знайти в собі сили,щоб відвести очі від неї. Але не знайшов. Вона теж не відверталась від мене. Під цим пильним поглядом світ навколо почав змінюватись. Звуки ставали глухими і далекими. Я перестав чути музику і вірші річки. Кольори почали зникати,вони розчинялись,всі набували одного відтінку. Навколо мене розлилась легка ситцева завіса зеленого кольору. Цей колір спромігся ввібрати в себе навіть сяйво Сонця .Воно ледь помітно жевріло десь за полем мого зору. Я не відчував ні рук,ні ніг. Тіло перестало слухатись мене. Очі все більше заливав зелений колір,а в вухах лунала наростаюча музика. Це були зовсім не ті пісні,які співала Річка .Я чув їх вперше,але наповнювався цими мелодіями і мені вже здавалось,що я знаю ці пісні…Прийшло відчуття задоволення і спокою. Я насолоджувався тим,що відбувалось і навіть зовсім перестав дивуватись з того,що всі речі навколо набули зеленого відтінку. Тільки Квітка продовжувала весь час змінювати колір. Все так само невідривно ми дивились одне на одного .І так само вітер продовжував свій танок з нею… Несподівано для мене,все почало змішуватись перед очима. До загальної картини приєднались звуки музики ,і ось вже слух і зір став одним цілим. Важко було зрозуміти де я і що відбувається .І в той самий час,коли я вирішив: « ВСЕ,ДОСИТЬ!ПОРА ОТЯМИТИСЬ!»- моя свідомість провалилась в м`яку,білу перину сну… *** Хтось розвісив над усім світом простирадло темно синього кольору .Здавалось,що тканина зовсім близько ,тільки руку простягнеш-доторкнешся і навіть відчуєш в долоні сукно…Звичайно зрозуміло ,що ніяк було простягнути руку так високо,але так хотілось спробувати,що пальці самі потягнулись вгору…Тканина була прохолодною на дотик і зовсім не мала ваги. Пальці пірнули всередину і зовсім не зустріли опору. Можна було водити рукою в різні сторони,насолоджуватись прохолодою. Скоріше за все,воно вже доволі старе –це простирадло ,бо варто було доторкнутись до ньго , як відразу тканина проривалась і утворювався отвір через який пробивалось яскраве світло .Вже не один мрійник пробував доторкнутись до простирадла .Вся тканина була всіяна маленькими дірочками крізь які пробивалось яскраве-яскраве світло. Лежачи на спині в траві ,на березі річки я зрозумів,що відтоді,як я заснув пройшло багато часу .Стояла глибока ніч. Все небо було всіяне зорями,а посередині висів,відбиваючи сонячне світло,молодий місяць. Думки ніяк не хотіли зклеюватись в голові. Неможливо було згадати,що зі мною трапилось,але оглянувши траву,серед якої я лежав,погляд уловив щось,що сяяло блідим світлом молочного кольору. Тут я згадав про дивну Квітку і все ,що було з нею пов`язано. -«Що ж мені тепер з нею робити?Вона таким пронизуючим поглядом дивилась на мене. Впевнений,що наскрізь побачила»- думки роїлись в моїй голові. Хаотично бігали зіштовхуючись,як мурахи з великого мурашника. Я передумав сотні дум і водночас жодна не засіла в моїй свідомості довше ніж на секунду. Лише одне я знав-забути її просто не зможу. Навіть якщо всі сили віддам на те. Але,що я міг зробити з нею?Підійти і зірвати?О,це було б піком моєї мужності!Не хотілось думати про таке і одночасно нестримно бажалось встати і САМЕ ЦЕ зробити!.. %%% …Ранок. Я стрімголов несусь через поле. В руці міцно затиснув зірвану чарівну Квітку. Я нікому її не віддам!Більше двох годин збирався з духом,але нарешті зірвав її і тепер мчав додому,щоб посадити Квітку в себе. Вдома я довго міркував над тим, куди посадити цю прекрасну рослину. В горщик і тримати в кімнаті,чи просто неба. Хоч це було і небезпечно(міг випасти град,підточити комахи або витоптати звірі),я викопав в землі лунку і поставив туди Квітку. Просто на вулиці. За п`ятдесят кроків від будинку. Дощі чомусь не йшли і мені доводилось поливати Квіточку самому. Сонце теж не світило вже багато днів ,але я навіть не помічав цього. Все моє єство поглинула Квітка. Я і вдень ,і вночі був біля неї. Насолоджувався барвами,ароматом,що ішов від неї. Вдома я тільки спав,і то не завжди. Часто засинав просто на землі поряд з нею. Мабуть через це і не звертав уваги на перетворення ,яких зазнав мій будинок. Через те,що я там давно не прибирав,всередині було дуже брудно і холодно ,бо я забував зачиняти двері на сім своїх великих замків. Якось не важливо це було в порівнянні з тими емоціями,що я відчував поряд з чудовою Квіткою. Спочатку я часто згадував про свої походи до Величної скелі,про спілкування із Сонцем. Поривався навіть ходити,та все не міг виділити часу. То потрібно було доглядати за своєю підопічною,то хотілось помилуватись нею. Пізніше бажання побачити Сонце з`являлись все рідше,а згодом тільки слабкі спогади про ті часи ледь-ледь жевріли в найглибшому куточку мого серця .Все інше місце в моїх думах,снах,серці і душі займала Вона. %%% Тепер,коли пройшло дуже багато часу з тих пір,як я зірвав цю загадкову Квітку,стало важко жити. Мене не надихали більше спілкування з нею. Серце,хоч і було заповнене її блиском,кольором,ставало дедалі спустошенішим . Це був переломний момент. А коли я прокинувся в черговий раз на вулиці,то побачив,що небо наді мною дуже дивне .Я кожний день ходив під ним,але ніколи не підіймав голови. На небі не було Сонця .Вже багато днів. Але і дощу воно не зронило ні краплинки. Над головою був розплавлений свинець,під ногами потріскана земля(я навіть чув,як спрагло вона стогне),а всередині мого єства щось переверталось,панікувало,не знаходило собі місця і падаючи билось в конвульсіях…Душа…Перевівши погляд на Квітку,я зрозумів,що мене зараз знудить і поплівся в протилежний бік. Подолавши п`ятдесят кроків я опинився біля дому .Всередину було страшно заходити. Втупившись в будівлю пустим поглядом я стояв. Мої величні двері були широко відчинені і всюди поїдені бридкими жуками .Черепиця на даху повідвалювалась. Навіть просіла одна із стін. Тепер це була не фортеця де можна заховатись. І винен був я сам. Це я запустив сюди пустоту. Дивно,як можна запустити пустоту?Пустота є пустота,вона ж не займає місця?Але яка помилка так думати!Коли пустота заповнює все в тобі,то здається-те ,що не має займати місця розірве тебе із середини. Ввійшовши,я знайшов мій будинок ще гіршим. Окрім товстого шару бруду на підлозі(на ньому залишались сліди,а ноги вгрузали як в сніг)та царства павуків по всіх кутках,усюди валялись шматки штукатурки із потрісканих стін .В якому жахливому становищі я був!Цей мікросвіт,що оберігався і не відкривався нікому стільки років ,був знищений. Чому, чому я не зачиняв двері?!Чому не бував частіше в своєму домі? Я кидався з кутка в куток по всій кімнаті.Хотів заспокоїтись,знайти відповіді,та легше не ставало.Тоді я побіг до річки,потім до лісу,потім знов до будинку.Нажаль ставало ще гірше,спокій не приходив.Вирішив знову побіг до Квітки…Але вона…Її просто не було…На тому місці де вона росла тепер лежало зморщене Щось.Без Сонця ,в сухій землі вона засохла.Заповнила мене пустотою і пішла.Це була ілюзія,я хотів втримати в долонях дим і звичайно не зміг…Ось тепер прийшла справжня самотність і безсилля.Я був неначе використана серветка. Відчуваючи себе повністю знищеним,я почав перебирати в голові можливі варіанти того,як можна змінити своє жалюгідне становище.Не пройшло і декілька хвилин,коли в мені ,прямо в середині,чітко і ясно почав лунати голос,що повторював лише одне слово: «Сонце…Сонце…Сонце…».В мою голову ніби вдарила блискавка,неначе електричний розряд пройшов по всьому тілу.Почали виринати з пам’яті картини недалекого минулого;часи,коли я сидів біля Величної Скелі-чекав доки зійде Сонце,а потім годинами спостерігав за Ним,грівся в Його променях,спілкувався.Тепер цього не стало.З приходом в моє життя Квітки,була забута дорога до Скелі,стежка туди почала заростати і Сонце на довгий час зникло з обрію.А я і не помічав цього… Тепер все стало зрозуміло!Коли я наповнювався енергією Сонця,моє життя мало сенс,я хотів щось робити,рухатись,жити,а не існувати.Міг і хотів дивитись навколо себе,роздивлявся і помічав красу повсюди.Але коли я перестав наповнюватись світлом,то його залишки почала витісняти жахлива пустота,що тепер розривала мене із середини.Варіантів того ,як все виправити було небагато…А точніше один-піти туди,де найближче до Сонця і спробувати повернути минулі відносини.Більше виходів з цього становища я не бачив. Стежка ,що вела до Скелі була ледь помітною серед густої трави.Як я ішов,не пам’ятаю.Всю дорогу провів з думками про те,що робити на Скелі,як повернути Сонце в своє життя.Прийшовши на місце,я трохи постояв біля підніжжя і набравшись сили та мужності почав підійматись по відносно пологій стороні на саму вершину.Це було місце з яким пов’язані найщасливіші моменти мого життя.Тепер же небо над Скелею було похмурим,Річка,що протікала під нею-темно сірого кольору,і так само ,як і біля будинку, не було жодного Сонячного промінчика. Жах охопив мене,серце стискали сталеві кігті,душу полосували ножами і здавалось,що вона ось-ось вирветься назовні і покине тіло.Я з такою надією прийшов сюди,а натомість отримав пекло всередині.В цьому не було кого винити і тому ставало ще страшніше,бо загострювалось відчуття самотності.Я почав благати Небо повернути мені Сонце,Хотів ,щоб розійшлись хмари і минулі часи знов повернулись,та все було марно.Благання продовжувались доки не витекли всі мої сльози,не настала ніч і я заснув. &&& Мені наснився чудовий світлий сон,я бачив веселку і ясне блакитне небо. Як не хочеться прокидатися.Не можу повертатись до реальності.Дивно,як крізь повіки пробивається світло.Невже я забув вимкнути лампу в кімнаті? Але ж я не повертався вчора додому…Невже це … Мені страшно було відкрити очі.Не вірив у свої здогадки.Як хотілось ,щоб прийшла відповідь на мої благання ,і як страшно було розчаруватись.Порахувавши до десяти,я насмілився відкрити очі і в цю ж мить мене залило світлом.Воно проникало в середину і розходилось по тілу розносячи тепло.Гарячі промені ласкали,ніби Сонце говорило,що прощає мене, і те,що трапилось уже в минулому;ми цього не будемо згадувати.Я сидів і дивився на Нього нічого не кажучи.Просто насолоджувався приємним відчуттям щастя,що розросталось в мені. Як же добре,що все змінилось!Тепер я знаю,що моє Сонце- це єдине,що в мене є і єдине,що мені потрібно.Воно вже ніколи не зайде і не сховається.Його осліпляюче сяйво буде просвічувати мене,як рентгенівське проміння.З Його допомомогою я побачу себе із середини.Сонце буде настільки яскраво сяяти,що проб’ється навіть через ті хмари,що знаходяться в мені.Всі закутки моєї душі освітяться. Це прекрасно – підняти голову вгору і побачити там величезне джерело тепла,любові,небайдужості.Дуже хочеться весь час тепер ходити з піднятою вгору головою.Я боюсь втратити Його з поля зору,загубити знов.Вдруге я цього не переживу. Ваше мнение: Украинская Баннерная Сеть |
{v_xap_link1} {v_xap_link2}
{v_xap_link3} {v_xap_link4} |
Поникарчик - коли зійшло моє сонце....
|
Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом. Ответственность за содержание произведений несут их авторы. При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore |
Администратор |