|
    Прочтений: 0 Посещений: 1088 Дата публикации: 21.7.2010 Частина ІІ На допомогу мені при облаштуванні на новому місці добрі родичі послали мою двоюрідну п’ятнадцятирічну сестру. Настя, в якої вже розпочалися літні канікули в ненависній школі, з радістю погодилася допомогти мені з переїздом. Допомога її полягала в тому, що вона не давала мені нудьгувати, без упину балакаючи про все на світі. Першою моєю проблемою того ранку був шлях до села і пошук власне своєї хати. Ні я, ні Настя жодного разу не були в Пульхерії в гостях. В мене був план, намальований Тасею, ключовим моментом якого була сільрада. Діставшись до Хрестинок вже під вечір, я спочатку намагалася знайти сільраду, потім плюнула на це і почала шукати хату тітки Пульхерії. Звичайно, я сама була винна в цьому, бо, незважаючи на слова Насті, пройшла повз неї двічі, ніяк не бажаючи змиритися з фактом, що моя нова домівка така схожа на сарай. Ми ще трошки потинялися навколо, а потім вирішили запитати в хазяйки чепурненької хатинки, як нам дістатися до тітчиної. Я підійшла до воріт. Як і більшість воріт в цьому селі, вони була пофарбовані блакитною фарбою. Взагалі я помітила, що коли щось потребувало відновлення, його фарбували тут саме блакитною фарбою. Або мешканці дуже полюбляють цей колір, або в їхній єдиний магазин завезли лише блакить. Не знаючи, як заявити про себе, я пошукала очима собаку. Він мирно дрімав собі в будці, не звертаючи на мене уваги. Мабуть, він працює сторожем у нічну зміну. Та все одно я спробувала роздражнити його, торкнувшись до дверей. Зазвичай собаки цього не люблять. Але мені не варто було забувати, що зазвичай собаки люблять мене. Цей кудлатий, наприклад, лише підійняв від землі голову, обвів мене поглядом і поклав голову собі на лапи. Мабуть, я не дуже схожа на злодійку. Раптом у дворі з’явилася літня жінка в халаті та фартуху, до речі, не дуже чистому. Майже брудному. –Вибачте, чи не могли б ви мені допомогти? Жінка наблизилася до мене, і я отримала нарешті можливість запитати в когось, де моя рідна хата. Жінка посміхнулася і повела рукою в напрямку тієї самої халупи. –Дякую, – примусила я себе вимовити. Був і добрий момент: якщо це моя хата, то це моя сусідка, в якої ключі від моєї хати. Так написав Тася у своїх нотатках мандрівника. Жінка глянула вбік Насті, що скромно стояла трохи далі. –А ти хто? Мабуть, небога Пульхерії, земля їй пухом? Звати тебе як? –Вишеслава. –А я Марія Степанівна, будемо сусідками, звісно, якщо не продаси хату. Ти не продаватимеш? Я подумала, що продати таку халупу в такому Богом забутому місці буде доволі складно, але вголос цього не сказала. –Ні, поки що я тут поживу. – Врешті-решт, Пульхерія ж тут жила, і я виживу. – Це моя сестра Настя, – я кивнула вбік воріт Пульхерії, куди Настя вже підтягала валізи. –От і добре. Можеш звати мене тіткою Марією. Хочеш чайку? Заходь як-небудь, побалакаємо! – Вона зробила запрошуючий жест рукою. –Дякую, якось потім обов’язково зайдемо. Спочатку я хотіла б трохи пообжитися в новій хаті. –Зачекай-но тут, зараз ключі тобі винесу. Тарас мені залишив, як останнього разу тут був. Ми попрощалися, тітка Марія пішла поратися по хазяйству, а я повернулася до своєї домівки. Мій будиночок, як і все навкруги, тонув у зелені дерев, але я дуже швидко зрозуміла, що врожаю фруктів я не матиму ні в цьому році, ні в наступному. По-перше, якщо щось і зав’язалося весною, то школярі давно це поїли ще зеленим. А по-друге, сад був дуже старий, саме час корчувати старі і саджати нові дерева. Точніше, час зробити це прийшов ще за життя Пульхерії. Будинок був одноповерховий (я люблю двоповерхові), і не вапнили його вже дуже давно. Та й не дивно, адже самотня тітка під кінець життя дуже хворіла, не про хату вона думала. Я підійшла до старих перекошених дверей. Гадаю, варто було додати трохи зусиль, і ключі мені не знадобилися б. Але я, як порядна дівчина, відкрила навісний замок і увійшла до хатини. Слідом за мною обережно, намагаючись ніде не зачепити павутиння, увійшла Настя. Краще б я залишилися на вулиці. Вочевидь, востаннє тут прибирали задовго до смерті тітки. В будинку було три кімнати, маленька кухня, ванна і коридор. З меблів був великий вбудований у нішу в стіні буфет, велике двоспальне ліжко, старомодний диван з дзеркалом на спинці, стіл, три стільця і табурет. Більше нічого. Як я потім з’ясувала, все інше тітка продала, аби оплатити борги за газ та електрику, а також ліки в місцевій аптеці. Вона не хотіла залишати рідним разом з хатою цей тягар. Я вийшла з хатини, залишивши там Настю, і пішла стежкою до невеличкої літньої кухні. Десь між хатою та кухнею від основної стежки відходила ще одна і вела вона до якоїсь дивної споруди. При ближчому знайомстві стало зрозуміло, що це літній душ. Вбиті в землю чотири палі символізували кути “приміщення”, а прибитий до них брезент – стіни. Втім, тримався він непогано. Даху не було, а зверху на перекладинах якось кріпився бачок з водою. Тобто, для води, бо ним навряд чи хтось користувався останні кілька місяців. На щастя, двері кухні взагалі замикалися лише на засувку, мені навіть не прийшлося мудрувати з ключами. Я з радістю помітила газову плиту і шкап поряд. В ньому я знайшла буквально все, що тільки могло мені знадобитися на кухні. Я згадала батькові слова про те, що Пульхерія завжди любила готувати. Мабуть, кухня була її найулюбленішим місцем. Адже продала вона не каструлі, а меблі, що було, напевно, значно важче в цьому селі. Мої думки перервала вже знайома сусідка. –Оглядаєш спадок? А я тобі щось принесла! – Я згадала американські фільми, де корінні мешканці приходили знайомитися з новими сусідами та приносили їм пирога. В животі завурчало. – Пульхерія просила мене доглянути їх, доки хтось не приїде сюди, – з цими словами тітка Марія простягла мені смугасто-плямасту сіро-білу пухнасту кішку, а ззаду витягла на мотузці собаку. –Ця, – вона кивнула на кішку, – вже стара, а собака молодий, то ж швидко звикне до тебе. Тримай! Я розгублено прийняла на руки кішку і взяла кінець мотузки. –Кішчина кличка – Соня. Ой, матінка моя рідна, в мене ж молоко на плиті! – Сусідка розвернулася і побігла додому. –Гей, а собаку ж як звати? – крикнула я навздогін. –Ніяк, Пульхерія просто собакою звала! – не обертаючись, крикнула вона у відповідь. Залишившись на самоті, я відпустила Соню на підлогу. –Якщо обіцяєш не кусатися, я розв’яжу мотузку, – запропонувала я собаці. Собака був явно родич якогось пекінеса, бо був схожий на нього забарвленням та здвигнутими щелепами. Але до благородної пекінесової крові явно додалося щось ще, бо морда його не виглядала так, наче по ній цеглиною вдарили. Ніс в нього, хоч і маленький, але був. Собака сумно поглянув на мене, ніби не мав сумніву, що я тільки тужче зашморгну удавку. Він здавався мирним, і я простягла руку погладити його. Він ще трохи обережно придивлявся до мене, а потім лизнув руку. Так ми подружилися. Я розв’язала мотузку і почухала свого нового друга під мордою. –Як же мені тебе назвати? – Подумала я, дивлячись на пухнасте створіння. На вигляд собака здавався дуже домашнім, добрим та лагідним. – Будеш Вовком. Во-овк, – протягла я, погладжуючи його. До нас підійшла Настя і вмить почала трохи не цілувати собаку. Настя взагалі дуже їх любить, як на мене, то навіть занадто. Іноді вона мене лякає. Якось я йшла з нею по вулиці, так там, здається, не залишилося жодної собаки, яку б вона не погладила. Так ми і оселилися в хатині тітки Пульхерії – я, Настя, Вовк і Соня. Настя мала намір залишитися на тиждень, а потім її батьки планували поїхати на море. Залишивши сестру у дворі, я пішла до хати і обмела всіх павуків, яких побачила своїми короткозорими очима. Я зовсім не хотіла весь тиждень чути крики Насті, яка до смерті їх боялася. Наступні два дні я нічого в хаті не робила, подумки складаючи план роботи, бо без плану тут можна почати і ніколи не закінчити. На щастя, хоч скотини ніякої в тітки не було, то не треба було годувати. Тепер я, нарешті, наважилася почати доводити хату до ладу. От прийду, відразу і почну. Максим стояв на ґанку будинку Степаниди Карпівни. Він все ще не міг повірити, що житиме тут весь наступний рік, а може й більше. Батько віднісся досить спокійно до його ідеї почати самостійне життя. Він нічого не сказав і не намагався повернути блудного сина. Мати теж була стриманою. Вона не радила синові неодмінно повернутися до батька, але і не підтримувала його у захопленні Катрусею. Вислала трохи грошей і просила бути обережним. Все село неначе вимерло – всі подалися на город. Та й він щойно повернувся. Нарешті можна перепочити. Тітка Степанида знала, як примусити всіх працювати. Коли вона бачила нічим не зайнятого хлопця, то відчувала себе некомфортно. Максим зачерпнув води з відра на столі. Кринична вода, холодна і смачна, завжди подобалася йому. Це була одна з небагатьох для нього принад сільського життя. Дякувати Богові, в Степаниди Карпівни була криниця. Її сусіди, наприклад, брали воду на вулиці, з колонки. Все одно доводилося тягати відрами, а так принаймні у своєму дворі вода є. Раптом йому здалося, що він марить. Можливо, занадто довго пробув на сонці. По вулиці, в кількох кроках від нього, пройшла дівчина. Сонце висвітлювало її зібране в довгу косу каштанове волосся. Над вухом виднілися ромашки і одна маленька маківка. На дівчині була біла сорочка і довга, не за модою, юбка. Ніколи раніше він її не бачив в Хрестинках, хоча Максим і проводив тут кожне літо з того часу, як йому виповнилося десять років. Наче причарований, стежив хлопець за дівчиною. На мить вона здалася йому уособленням літа. На думку спали вірші Некрасова про жінок у селах. На подив Максима, дівчина зайшла до двору покійної Пульхерії Олександрівни і зникла серед дерев. Я зайшла у двір. Насті вдома не було: вона отримала завдання знайти магазин і купити хліба і ще чогось поїсти. Вовк вибіг зустріти мене, радісно махаючи пухнастим хвостиком. Я потріпала його за вухами, йому, як я вже знала, це страшенно подобалося. –Привіт, Вовчику-братику! Не пощастило мені з роботою. Ну то нічого не поробиш, доведеться почекати. Я зайшла до хати, яку навіть не думала закривати на замок – кому спаде на думку пограбувати таку халупу? І взагалі, такий замок, як в мене є, допоможе тільки від чесних людей. Переодягнувшись в шорти і стару линялу футболку, я почала втілювати в життя свій план. Перш за все, я повикидала із шаф усе на підлогу. З великими зусиллями мені вдалося відібрати з цього мотлоху потрібні в господарстві речі, решту я, не дивлячись, запхала в пічку на літній кухні. Потім повішала сушитись на мотузці у дворі усі килимки, подушки і постільну білизну. Мені набридло лягати в ліжко, ніби стрибаючи у ставок. В хаті було досить сиро, тому я відчинила двері і всі вікна, давши літньому вітерцеві можливість погуляти по хаті. Стіл і стільці я теж витягла на сонце, перед тим добряче пошкрябавши ножем. Принаймні, тепер на стіл можна було щось покласти і не боятися забруднити це “щось”. Приблизно на цьому етапі я згадала, що моя сестра досі десь вештається. На її щастя, вона саме з’явилася у дверях, не давши мені можливості злякатися через її довгу відсутність. –Тебе тільки за смертю посилати, – кинула я їй. – Знайшла магазин? Настя помахала перед моїм носом повною сумкою. –Хліба в них не було. Сказали, що за хлібом треба приходити лише вранці, потім його не буває. Взагалі тут три магазини, я всі обійшла. Ми нарешті підемо купатися на річку? Я кинула ганчірку в тазик. Чесно кажучи, мені просто необхідно кудись піти з цього двора, і бажано саме купатися. –Підемо ввечері, десь о п’ятій. Сонце вже має спасти, я не хочу обгоріти. Настя поглянула на годинника. Було пів на четверту. –А що ми будемо робити ще півтори години? Я зі злісним задоволенням пнула ногою тазик. –Ти митимеш підлогу. А я спробую розтопити пічку, аби щось приготувати і спалити мотлох. Настя розгублено оглянула свою міні-юбку та вишиту сорочку, а потім, тяжко зітхнувши, пішла перевдягатися. Коли дівчисько закінчить, хата нарешті більш-менш відповідатиме моїм високим санітарним вимогам. Звісно, мені хотілося б одразу все перепрати, щоб вся білизна сяяла чистотою, але я добре розуміла, що з цим мені не впоратися і за тиждень. Сьогодні вранці, перед тим, як піти до школи, я відвідала сільську раду. В Пульхерії був водогін у дворі, але коли вона померла, то воду запломбували за Тасиною заявою, аби не платити зайві гроші. На моє щастя, потрібний мені спеціаліст був на місці і за помірну плату підключив мені воду. З газом було гірше. Газівник приїздив раз на місяць, і ця епохальна подія мала статися через два тижні. Так що доведеться мені деякий час користуватися пічкою. Чи треба казати, що я, суто міська дівчина, не знаю навіть з якого боку до неї підійти? Пічку я бачила лише на картинках і в кіно. Та як-небудь розберуся, адже я не дурніша за інших людей. Досі ми з Настею та нашими четвероногими друзями годувалися привезеним з міста хлібом з консервами та салатом. В тітки Пульхерії ще з зими була посаджена цибуля, то я її використала на добру справу. Консерви я знайшла в погребі. Бр-р, терпіти не можу таких приміщень. Погріб був маленьким, з низькою стелею, до того ж він був дуже сирим. Павутиння заплутало все, що тільки можна було заплутати. Я завжди дивувалася, що в таких місцях їдять павуки? Адже мух тут нема. Та це їхні проблеми. В погребі я знайшла багато ящиків. В деяких були тогорічні залишки картоплі з цибулею і морквою. Під однією зі стін стояла ціла купа ящиків. Вони були на вигляд новіші, ніж ті, що з картоплею. В верхньому лежав всілякий мотлох, старі куртки, непарне взуття. Ящиком нижче не було нічого. Перевіряти далі я не стала. Хто покладе консерви під двома величезними ящиками? Як виявилося, зробила я правильно, бо законсервовані харчі були в нішах під стелею. Вставши на якусь дерев’яну чурку, я піднесла гасову лампу (електрики не було не тільки в погребі, але й у хаті). Від неї багато світла я і не чекала, але навіть консерви всі мені здавалися однаковими. Набравши банок з різних ніш (бо не може всюди бути варення, десь має стояти і капуста), я якнайшвидше кинулася нагору, до світла і свіжого повітря. Дуже сподіваюсь, що мені не скоро ще прийдеться лізти до цієї ями. Консерви, принесені мною, швидко скінчились, йти за новими дуже не хотілося, до того ж Вовку чомусь зовсім не подобалося їсти капусту з томатами. Переді мною гостро стало питання приготування їжі. Що палять в пічці? Дрова та вугілля, – це знаю навіть я. Де, цікаво знати, в тітки Пульхерії паливо? Після не дуже довгих пошуків я знайшла дрова. Вони спокійно лежали за хатою, між стіною і огорожею. Такі собі двометрові рейки і товсті гілки акації. Я прикинула їх довжину і довжину пічки і вирішила, що в такому вигляді використати їх неможливо. Поряд лежала сокира, яку я знов-таки бачила вперше в житті. Згадавши, як рубали дрова герої мультиків, я поклала на землю одну рейку і вдарила по ній сокирою. Результат був, щоправда, не той, на який я сподівалася. Рейка (зауважте, ціла) міцно застрягла в землі. Пройшло півгодини, а я все ще не мала чим топити. В мене просто не вистачало сили перерубати рейку. Що ж робити? Чесно кажучи, іноді просто дивуєшся, за яким чортом пішла до університету. Чим мені допоміг червоний диплом в рубанні дров? Я сіла на купу дерева і приготувалася плакати. Не можеш навіть рейку перерубати! Що ж ти робитимеш з учнями, якщо вони будуть такими самими дубовими? Дійсно, а що б я робила з учнями? Намагалася б знайти принципово інший підхід. Хто сказав, що дрова треба рубати? Чому не ламати? Я поклала рейку так, аби її кінці знаходились вище від землі, а середина провисала, і зі всієї сили вдарила по дереву сокирою. Ще за півгодини я занесла до літньої кухні оберемок наламаних дров. Ваше мнение: Украинская Баннерная Сеть |
{v_xap_link1} {v_xap_link2}
{v_xap_link3} {v_xap_link4} |
Марна Альфиева - Мені наснилося кохання
|
Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом. Ответственность за содержание произведений несут их авторы. При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore |
Администратор |