|
    Прочтений: 0 Посещений: 1053 Дата публикации: 22.7.2010 Частина ІV Ранок обіцяв бути чудовим. Коли Максим прокинувся, сонце вже стояло досить високо. Він нашвидкуруч одягнувся і вискочив надвір. Як він і думав, тітка Степанида вже тягала воду до літнього душа. Вона чомусь вважала, що робити це потрібно саме о п’ятій ранку, а не о сьомій. –Тітка Степанида, ото хіба я не казав, що наллю води? – З усмішкою запитав він, вихопивши в жінки відра з водою, які вона несла від криниці. Степанида ласкаво подивилася на племінника свого чоловіка. Хороший він хлопець. Дівки табуном бігають, а він і не зважає. Степанида добре вміла слухати і, що більш важливо, вміла чути. З окремих фраз вона давно зрозуміла, що в її Максимки є дівчина. Вони зустрічалися в рідному місті, а коли дівчина повернулася до Миколаєва, то Максим приїхав за нею. Дівчина навчалася у якомусь училищі і жила на квартирі. Максим їздив до неї щотижня, по вихідних. Ночувати в неї не залишався, то в Степаниди хоч за це голова не боліла. –Ну що, бачив нову сусідку? –Так. –Гарна? Максим посміхнувся. –Дуже. Вона хоче залишитися тут жити. Працюватиме вчителькою. Степанида з ніжністю подивилася на племінника. – А ти раптом око на неї не поклав? Дивись мені, все твоїй Катрі розповім. Максим засміявся. Припущення, що в нього може щось бути з Вишеславою, було просто неймовірним. Вона, звичайно, хороша дівчина, але Катерина... – Я свою Катрусю ні на кого не проміняю. Поїду до неї у неділю. –Може, час вже до Хрестинок її привезти? Максим, не бажаючи виказувати свої почуття, швиденько виліз на драбину і почав зосереджено наливати воду до бака. – Може й привезу. Погостить трошки влітку. Степанида засміялась. –Сільські дівки отакими сльозами плакатимуть по тобі, – вона показала кулак. – Аліска розлютиться… Аліска була дочкою Степаниди від першого шлюбу і божеволіла від одного вигляду Максима, чим неймовірно дратувала його і дивувала його двоюрідну сестру Іванку. –Та ну її... – З цими словами Максим вилив до баку друге відро і пішов до криниці за новою партією води. Розмова з тіткою раптом наштовхнула його на одну думку. Може, Вишеслава – саме та, яку він шукав? І Аліска напевне помітить, якщо він зверне увагу на нову вчительку. Помітить і розповість батькові. Треба про це подумати більш детально. У школі я дізналася, що опівдні на річці проходитимуть дитячі спортивні змагання з плавання. Повернувшись додому, я зустріла там не лише Настю, але й Максима, що розважав її своїми байками. Він запросив нас на річку, зауваживши, що там я зможу побачити більшість своїх майбутніх учнів. Ми з Настею, звичайно, вирішили піти туди, все одно всієї роботи не переробиш. Максим був правий: на вузенькій смужці пляжу на березі річці зібралися, мабуть, всі діти з села. Вчитель фізкультури розбив дітей на групки за віком, об’єднавши плавців з кількох класів. На змагання приїхали діти з Семигорок та сусіднього села. Семигорки стояли досить далеко від річки, тому дітей звідти щоліта намагалися хоч кілька разів вивезти кудись на природу, до води. Спортивні змагання були добрим приводом для цього. Максим одразу ж зібрав навколо себе найменших дітей. Власне кажучи, він нічого не робив для цього: діти самі просто липли до нього. Він трохи що не відштовхував дівчат, які вішалися на його руки, кудись тягнучи, але діти не звертали ні найменшої уваги на його опір. Настя швидко знайшла собі компанію, і мені не залишалося нічого іншого, як піти слідом за Максимом та дітьми. –А як вас звати? – запитала мене гарненька дівчинка з русявим кучерявим волоссям. Мені здалося, що дівчинка давно не брала в руки гребінець, та, можливо, вона просто намочила волосся у річковій воді. –Вишеслава, – відповіла я. Максим одразу ж повернувся. –Вишеслава Петрівна, – поправив він мене. – Вона буде вчителькою в школі, – додав він, звертаючись до дівчат, які зацікавлено подивилися на мене. Треба сказати, я ще зовсім не відчуваю себе настільки дорослою, аби вимагати, щоб до мене звертались як до Вишеслави Петрівни. –Тебе ж вони кличуть просто на ім’я і на “ви”. Мене це теж влаштовує. Максим знизав плечима і нічого не відповів. Лише потім я зрозуміла, що, незважаючи на те, що до нього діти зверталися на ім’я, його накази були для них більш значущими, ніж мої. Прийнявши до уваги його зауваження, ніхто з дітлахів не наважився звертатися до мене так фамільярно. Таким ось чином Максим вирішив замість мене цю проблему, що гостро постає перед багатьма молодими вчителями і може призвести до втрати авторитету в класі. Принаймні так нас вчили в університеті. –А мене звати Марина, – продовжувала дівчинка, міцно схопивши мене за руку. Вона єдина відчепилася від Максима, інші поки що ігнорували мене, як чужу. –Ви вмієте плавати? Я посміхнулася. Та мене з води не виженеш! –Так, я вмію плавати. Рівно настільки, аби втриматися на воді. Ніяких там “кролів” чи “метеликів”. Добре в мене виходить лише по-собачому. Марина явно була розчарована. –А Максим добре плаває. Сьогодні він попливе з нашою командою! Це почув Максим. Він одразу ж повернувся до Маринки. –З чого б то це? Я ж вчитель, а не школяр. Але дівчинці це явно було все одно. –А куди ти дінешся? Дося не попливе, бо в нього горло болить, і мати його не пустила. В Кента теж болить, але його мати в місті, а батько вже з ранку напився. Інші хлопці в місті або де інде. Прийдеться тобі. Не знімати ж усю команду зі змагань? Діти нарешті привели нас туди, куди хотіли. Ми зупинилися під маслинами внизу пагорба, де на ще зеленій травичці діти постелили якусь ковдру. Звідси було добре видно річку, але до пляжу треба було трохи пройти. Максим повернувся до мене. –Вишеслава, мені треба піти подивитися, що там з моїми хлопцями. Я скоро повернуся, побудь поки що з дітьми, добре? Чого б і ні? До того ж, вибору в мене явно не було: побачивши, що Максим кудись іде у справах, дівчата вчепилися в мої руки і просто примусили мене сісти на ковдру. Максим, побачивши це, посміхнувся. –Я спробую повернутись якнайшвидше. Він пішов, і скоро я вже могла бачити, як він іде по пляжу до керівника змаганнями. Це, як розповіли мені дівчата, був вчитель фізкультури зі школи в Семигорках, яка не брала участі в змаганнях. Його спеціально запросили, щоб ніхто нікому не підсужував. Максим дійсно скоро повернувся. –Малеча, гайда купатися! Бо за п’ятнадцять хвилин почнуться змагання, і вас всіх з води повиганяють! Діти, радісно підстрибуючи, побігли до води, налякавши мене до смерті: спусків до води було два, один довший, обхідною дорогою, якою нас сюди привели, а інший крутий. Цей другий спуск починався з того місця, де ми сиділи і вів на пляж. Він являв собою просту стежку на схилі пагорба, але в цьому місці він був досить крутим. Я нізащо не наважилася б спускатися ним, але діти вже були внизу, коли я спробувала їх зупинити. –Не хвилюйся. Вони виросли на цих пагорбах, – заспокоїв мене Максим і, побачивши мій страх, повів іншою дорогою. По дорозі він зняв з дерева якогось хлопчиська, що гойдався на вітах, ризикуючи впасти на схил пагорба. –Злізай, макака, бананів сьогодні не привезли! – навмисне суворо наказав Максим. Хлопчик і не подумав ослухатися. Нарешті ми вийшли на пляж. На мій подив, діти не плюхалися у воді, а чекали нас. Власно кажучи, вони чекали Максима. Він склав руки рупором і голосно крикнув: –Агов! Слухати сюди! – Переконавшись, що увага дітлахів зосереджена на ньому, він продовжив. – Щойно я свисну три рази – всі на берег. Зрозуміли? Щоб я нікого не витягав! – і, не чекаючи, поки вони погодяться, він скомандував: – Всім купатися! Сам Максим сів на березі, я сіла поряд. Спочатку я хвилювалась за дітей, мені здавалося, що вони от-от втоплять одне одного, але нічого страшного не сталося, Максим безтурботно жбурляв камінці у воду, і я заспокоїлась. Не знаючи, що сказати, я вирішила, що навчання – нейтральна тема, цікава нам обом. –Ти завжди хотів бути вчителем? Чи просто так вийшло? Максим кинув останній камінець зі жмені. –Я вчителюю тимчасово. Взагалі я з осені вчитимусь в Миколаєві на юридичному факультеті. –Ого. Яка спеціалізація? –Дуже складана назва. Коротше кажучи, зможу бути юридичним консультантом на підприємствах з їхньої діяльності. Я кивнула. –Справа потрібна, без роботи не залишишся. Я чомусь подумала, що ти вчитель за покликанням. – Я побачила, що Максим здивований моїми словами. – Не смійся, в тебе справжній дар. Діти втрачають талановитого педагога. –Нема в мене ніякого дару. Я працюю з дітьми тільки випадково. А ти? Все життя мріяла стати вчителькою? Я посміхнулася. –Чесно кажучи, я теж хотіла вчитися на юридичному, але в мене не вистачило грошей. Власних знань теж не вистачило. Ти добре вчився в школі? Максим кивнув, явно не бажаючи продовжувати цю тему. Але мені стало по-справжньому цікаво. –Дуже добре? Він знов кивнув. Я засміялась. –Довго мені ще витягувати з тебе, що ти отримав золоту медаль? –Недовго. Ти вже все витягла на світ Божий. Я зачаровано подивилася на нього. Золота медаль була моєю дитячою мрією. Мрією, яка так і не здійснилася. –Невже я вгадала? –Так. А ти? Добре вчилася? – Максим явно соромився говорити про свої успіхи і вирішив перевести розмову на мою персону. –Добре, але на медаль не потягла. До речі, дітям ще не пора виходити з води? Максим поглянув на годинника, який тримав у кишені. –Хай поплавають. Змагання ще не починаються. Максим встав і почав знімати джинси. Я сором’язливо відвела погляд. Смішно, але вигляд хлопця, що знімав штани, здавався мені більш інтимним, ніж той самий хлопець в плавках. –Ходімо, поплаваємо, – покликав він мене. Але я, зачарована красою його молодого тренованого тіла, лише похитала головою. – Я спостерігатиму за дітьми. Максим махнув рукою, ніби просив не звертати уваги на таку дрібницю. –Я запросто зможу тримати їх в полі зору і у воді. Ходімо! Але я залишилася на березі, сказавши, що скупаюся потім, після змагань. Кілька хвилин до початку запливу я мала змогу спостерігати за тим, як Максим намагався увернутися від дівчат. Маринка та інші, включаючи Настю, явно хотіли використати його руки як підставку для стрибка. Хлопчики теж крутилися поряд з Максимом, але не наважувалися приставати до нього – вони були вже “занадто дорослими”. Замість цього вони плескали водою на дівчат, і над річкою стояв страшенний гам. До мене підійшов якийсь чоловік, по вигляду, вчитель фізкультури. –Це ваші? – він кивнув вбік дітей. –А, бачу, Максим з ними. Скомандуйте, щоб виходили, ми починаємо. Легко сказати “скомандуйте”. Максим обіцяв витягти дітей з води свистками, але ж я не вмію свистіти! Я спробувала крикнути. Власне кажучи, єдиний, хто мене почув, був Максим. –Сказали, щоб всі виходили! – крикнула я. Максим кивнув і, підхопивши двох ближчих до нього хлопчиків під мишки, почав виходити з води. Хлопці при цьому весело заливалися сміхом і навіть не намагалися видертись. Я з дітьми піднялася нагору, на наше місце. Діти трохи втомилися, витративши частину своєї енергії, тому не опиралися, коли я повела їх довгою дорогою. Доплентавшись до ковдри, вони понакривалися рушниками, турботливо заготовленими їхніми матусями, і сіли грати в карти. Тільки Маринка сіла поряд зі мною і почала викладати узор маленькими камінцями на моїх ногах. Я саме підняла юбку, і відчуття теплих камінців на шкірі було досить приємним. Проте недовго судилося мені мліти. Хтось з дітей, такий собі вертлявий хлопчик, здається, його звали Женя, помітив, що на пляжі відбувається щось надзвичайне. –Зараз Максим попливе! Раптом всі чоловік десять дітей, що до цього досить мирно сиділи, зірвалися зі своїх місць і знов-таки пагорбом спустилися на пляж. Я, знову злякавшись, що вони собі щось зламають, кинулася за ними. На мій подив, мені теж вдалося спуститися. Це було легше, ніж здавалося. Проте на мої прохання зупинитися діти і не подумали відповісти. Зупинилися вони лише на березі, звідки було краще видно плавців. Маринка, що спускалася поряд зі мною, так прокоментувала їхню поведінку: –Максим зве нас “дитсадочок “Гальмуваннячко”! Вона сказала це так радісно, наче це означало Нобелівську премію. Однак вже почався заплив. Спочатку пливли команди з Семигорок. Змагалися лише дорослі хлопці, старшокласники, бо завданням було переплисти невеличку річку з одного берега до іншого та назад. Про всяк випадок кілька фізкультурників на лодках трималися у воді, готові виловити невдалого плавця. Четверо хлопців допливли до іншого берега і, торкнувшись сигнальної мотузки, попливли назад. Заплив закінчився свистком судді. Наступними, як виявилося, повинна була плисти команда Хрестинок та команда сусіднього села. Наша команда, власне кажучи, складалася з довгого хлопця на прізвисько Кент та Максима. Щойно суддя свиснув і плавці зробили перші рухи, діти почали кричати, свистіти і лізти у воду, намагаючись бути ближче до свого кумира – Максима. Спочатку я намагалася витягти їх на берег, але швидко зрозуміла, що це даремні зусилля. Тоді я так само схвильовано почала спостерігати за плавцями. Максим залишив Кента позаду і лише трохи випереджав хлопця з сусіднього села. Я, наче зачарована, стежила за плавними рухами його сильних рук. Здавалося, що цей заплив не вимагає в нього ніяких зусиль. Максим прийшов першим. Одразу ж за ним доплив його головний суперник, відставши буквально на секунду. Діти кинулися до Максима, проштовхуючись у натовпі. Я і не помітила, що теж стояла у воді. Моя юбка промокла, і мені довелося спочатку її викрутити, а вже потім йти шукати дітей. Проте вони скоро самі повернулися до мене, злі та розчаровані. Максим йшов з ними. Він здавався втомленим та трохи засмученим. –Що трапилося? –Суддю на мило треба відправити, ось що, – сердито повідомив Женя. –Перемогу присудили команді іншого села, хоча Максим був першим, – пояснила Маринка. Максим лише махнув рукою. –Він зняв нашу команду зі змагань, бо я не мав права брати участь. Учасниками можуть бути лише школярі. –Але це ж несправедливо! – вирвалося в мене. – про це треба було попередити до змагань! Максим посміхнувся. Мені раптом здалося, що ці мої слова на його захист були для нього важливіші, ніж присуджена поразка. –Все по правді. Я приховав, що я вчитель. Але не турбуйся. Все, що потрібно зробити, це витягти з дому Досю. Якщо він здатен плавати, то хай пливе. Нам дадуть можливість поплисти ще раз, щоб довести, що наша команда все-таки краща. Тільки б його мати відпустила. Сонце зайшло, і почало смеркати. Юбка хоча і не висохла, та вже не липла до тіла. Змагання закінчилися перемогою сусіднього села. Дося лежав вдома з ангіною, і замість нього поплив якийсь молодший хлопчик, що ледве встигав за своїми старшими товаришами. Після змагань на річці залишилися кілька юнаків з дівчатами, але більша частина народу вже пішла додому. Пора й нам. Я пошукала очима Настю. На деякий час я упустила її з поля зору, і тепер навіть не уявляла, де може бути дівчинка. Я побачила її недалеко від берегу. Настя сиділа на пагорбі і плела вінок. Поряд з нею сидів Максим і щось тихо розповідав. Мені було дуже цікаво, про що вони говорять, але при моїй появі розмова стихла. Мені це не дуже сподобалося. У розроблену вдома програму тижневого відпочинку дівчинки у селі не входили романтичні стосунки з місцевим хлопцем. Ми вирушили додому втрьох, бо Максим вирішив нас проводити. Він йшов з Настею попереду, я пленталася позаду, бо йшла боса: мої босоніжки намокли і я боялася їх порвати. Хвилин за двадцять ми вже попрощалися з Максимом, подякувавши за чудовий вечір. Проте я не стала запрошувати його на чай. Звичайно, я не вважала, що Настя має до заміжжя сидіти вдома і ні з ким не зустрічатися, але хай робить це з дозволу своїх батьків. У ситуації, що склалася на моїх очах буквально з нічого, я не вважала за потрібне зустрічатись з цим хлопцем частіше, ніж того вимагатимуть обставини. Ми з Настею дуже зголодніли, тому відразу пішли на кухню. Там ми провели близько години. Потім біля хвіртки хтось гукнув, і Настя відпросилася в мене піти погуляти з дівчатами на вулиці. Впоравшись на кухні, я зайшла до будинку, забравши з собою Соню. Вовк най охороняє нас. Те, що стало перед моїми очима, налякало мене до глибини душі. Всі мої речі були перевернуті, наче хтось навмисне розкидав їх по кімнаті. Я відразу відкинула думку, що хтось міг щось шукати. Особливо я переконалася в злих намірах нишпорки, коли побачила записку на альбомному листі, кинуту на моє ліжко. “Повертайся, звідки приїхала, відьма! А то пожалкуєш.» Написано було, мабуть, лівою рукою, бо такого почерку просто не буває. Я не плакала. Я просто розлютилася. До всіх моїх неприємностей ще цього не вистачало. Повернутися? Дзуськи! Раптом двері відчинилися, і на порозі показалася Марія Степанівна з глеком. –Здрастуйте вашій хаті! – Жінка мимоволі подивилася в червоний кут, шукаючи образи, та такого добра в Пульхерії не було. Вона незадоволено піджала губки курячою гузкою. Звичайно, звідки ж у відьми образи? – А я тобі молочка принесла, покуштуй! Господи, спаси і помилуй! Та що ж це таке? – Заквоктала вона, побачивши розгром в кімнаті. Я посміхнулася, приймаючи глек. –Та так… Дружній візит. От дивіться, записку залишили, аби я голову не ламала! Тітка Марія уважно прочитала записку. –Піди до міліціонера! Подумати тільки, яке паскудство! Я лише махнула рукою. Сама розберуся. Той міліціонер, мабуть, за все життя нічого не розкрив, а тут взагалі глухий кут. То нащо турбувати людину своєю заявою? Він же ночі не спатиме, все думатиме, що ж в рапорті писати! –Не варто турбуватись, це лише невдалий жарт. Може, діти не хочуть вчити історію. – І правда, може, це лише діти? Знов на обличчі Марії Степанівни з’явилася куряча гузка. Мабуть, вона очікувала справжнього розслідування з допитом свідків, а я її так розчарувала. –Ну, як знаєш. Я піду, ти, мабуть, втомилася. До самої ночі ми з Настею розкладали все по місцях. Ні, це не діти. Принаймні, це не тому, що хтось не хоче вчитись. Тут щось набагато серйозніше. Але скажу вам прямо: я не детектив. І я не бажаю вплутуватися у якісь дурнуваті інтриги. Все, чого я хочу – щоб мені дали спокійно жити. Тому я наказала сестрі нічого нікому не розповідати. Ваше мнение: Украинская Баннерная Сеть |
{v_xap_link1} {v_xap_link2}
{v_xap_link3} {v_xap_link4} |
Марна Альфиева - Мені наснилося кохання
|
Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом. Ответственность за содержание произведений несут их авторы. При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore |
Администратор |