|
    Прочтений: 0 Посещений: 1102 Дата публикации: 22.7.2010 Частина V Ранок ми з Настею вирішили присвятити культурній програмі. Було ще не дуже спекотно, тому я наважилась прогулятися селом, подивитися, що і як. Настя, звичайно, вже облазила все навкруги, бо ще вчора встигла затоваришувати з кількома дівчатами. Тому вона виконувала роль гіда. З собою ми взяли Вовка. Соня виявилася домосідкою, і не схотіла йти з нами. Взагалі-то кінцевим пунктом нашої прогулянки мала стати церква і могила тітки Пульхерії на церковному кладовищі. Проте я вирішила йти туди не по асфальтованій дорозі, що проходила повз мій будинок, а тим шляхом, що лежав за селом, на межі поля. Сонце почало припікати, і я подякувала своєму глуздові, що примусив мене одягти найлегшу сукню і панаму. Настя бадьоро крокувала вперед у джинсових шортах та майці. Шлях був вкритий пилом (останній дощ крапав на нього кілька тижнів тому) і теплим. Я зняла сандалії і пішла боса. Як виявилося, це дуже приємно. Вовк, весело висолопивши язика, біг то поряд зі мною, то забігаючи наперед. Нарешті показалася церква. З-за верхівок дерев, на тлі по-літньому синього неба виглядала її золота, трохи облуплена баня. Я застигла, причарована красою, що відкрилася мені. Дивлячись на цю картину, я не могла повірити, що десь на цій землі ллється кров, що люди можуть бути такими дурними, щоб воювати і паплюжити все навколо себе, коли поряд з ними застигла сама святість. Недовго я милувалася краєвидом. Мій спокій був порушений Вовком, що голосно залаяв і кинувся до найближчої лісосмуги. На щастя, я вчасно побачила серед дерев кілька дівчат. На вигляд їм було років шістнадцять. –Вовк! Пушок! Не можна! – Собака зупинився. – До мене, негайно! – скомандувала я найсуворішим тоном, який зазвичай зберігала для найбільших бешкетників-учнів. Пес невдоволено повернувся до мене. –Добридень, дівчата! Гарно сьогодні, чи не так? – Звернулася я до них, але відповіді не отримала. Одна з дівчат, чорнява і дуже гарна, нахилилася до своїх подруг і щось їм сказала. Дівчата кидали на мене зацікавлені погляди, а одна чогось почала хреститися. Так і не сказавши нічого, вони сховалися серед дерев. Ми з Настею переглянулися. Дивно, дуже дивно. Я вирішила не зважати на цю подію, і наша кавалькада неспішною ходою рушила до церкви. Будівля храму разом з цвинтарем була відділена від поля та села старою металевою огорожею. На воротах був причеплений папірець з правилами поведінки в Божому домі. Настя зиркнула на свої шорти, дуже зручні на вулиці і неприйнятні за цією огорожею. –Зачекай на мене біля дверей церкви, – запропонувала я. Та Настя не горіла бажанням стояти одна посеред кладовища і з неперевершеною логікою вирішила постояти поряд. Я пройшла по доріжці до церкви, милуючись старовинними пам’ятниками. В церкві нікого не було, я дуже зраділа цій обставині. Мені хотілося побути на самоті, проникнутися святістю цього місця. До цього часу я заходила лише в міські церкви, не дуже старі, але багатолюдні. В них я ніколи не відчувала ніякої святості. Дивна річ, коли дивлюся телевізора і бачу, як люди заходять до церкви, мене охоплює таке відчуття, що на них зійшов якийсь особливий спокій. Мені тоді хочеться теж піти отак до церкви, помолитися. Але, прийшовши, я не відчуваю нічого, окрім цікавості щодо її оформлення, архітектури та краси співу. Хвилин за п’ять (довше десяти я ніколи в церкві не витримувала, тому і зараз вже йшла до виходу) в дверях церкви з’явився священик. –Добридень, батюшка, – привітала я його. Старий сивий дідуган перехрестив мене. –Бережи тебе Господь, дочка. Ти, мабуть, нова вчителька? Я зустрів кілька дівчат, вони мені сказали, що ти пішла вбік храму Божого. Це дуже добре, що ти завітала. Будь-яку справу треба починати з ім’ям Бога, особливо, якщо це стосується дітей. Я здивувалася. Виявляється, дівчата добре знали, хто я така, але не схотіли привітатися. – Чи не поясните ви мені одну річ, батюшка… – Я докладно описала те, що трапилося біля лісосмуги. –То чим я викликала таке ставлення до себе? Священик трохи зніяковів. –Розумієш, справа не в тобі, а в твоїй тітці… –Її вважали відьмою, чи не так? Батюшка боязко перехрестився. –Але ж хто вірить в відьом в двадцять першому столітті? А тим більш не вітається навіть з її родичами? Та годі про це, я зрозуміла. Ще мені хотілося б відвідати могилу моєї тітки. Я намагалася знайти її на кладовищі, але мені це не вдалося. Чи не могли б ви мені допомогти? Священик якось зам’явся, а потім раптом згадав, що кудись поспішає, і покинув мене посеред церкви. Які ж однак дивні люди мешкають в цьому селі! Я б не здивувалася, якби виявилося, що вони вважають знання абетки даром Божим. Перехрестившись, я вийшла з церкви. Біля Насті вже стояв Максим. От хто напевно зможе мені допомогти. –Привіт, красуня! –Здрастуйте, пан вчитель! – посміхнулася я. Куди б Максим не йшов цього ранку (куди, цікаво? За церквою починалося голе поле), схоже, змінив свої плани і пішов з нами вбік села. –Знаєш, дивні у вас тут люди! – А що? –Та ось зустріли дівчат, а вони не відповіли на привітання; попросила священика показати могилу тітки Пульхерії, а він втік. Це що, державна таємниця? Максим, до цього веселий, раптом посерйознішав. Я не втомлююсь милуватися Максимом. Немає сумніву, він дуже гарний молодий чоловік. В нього такі гарні і неймовірно добрі шоколадні очі з трохи вигорілими короткими віями. Брови темні і широкі. Коли він замислюється, через зсунуті брови його очі здаються більш глибокими, а погляд проникає до вашої душі. Саме того дня, в церкві, я вперше відчула на собі цей його погляд. Це було таке дивне відчуття, мені здавалось, він бачить всі мої думки, всі почуття; мені здавалось, він намагається пізнати мене починаючи з найпотаємніших глибин. І це знання потрібне йому не для того, щоб зашкодити, а щоб захистити і зберегти те добре, що він побачив в мені. І ще мені здавалося, що колись я вже щось таке відчувала. – Ходімо, я відведу вас. Ми ще не дійшли до кладовища, а я вже згадала, коли відчувала себе такою... значущою для когось, такою... частиною чогось більшого. Я відчувала все це не далі як кілька днів, а точніше, ночей тому, коли мені наснилося кохання. І коли я це зрозуміла, я раптом відчула той спокій, якого шукала в церкві. На мою душу зійшов мир, мені хотілося кохати весь світ. Він взяв мене за руку (невідомо, яка була в тому потреба, адже загубитись там було майже неможливо) і повів крізь ряди могил. Дорогою Максим показував нам з Настею могили видатних діячів цього села, розповідав історії з їхнього життя. Скоро показався другий вихід з кладовища, на протилежному від церкви боці. Максим повів мене стежкою край металевої огорожі. Раптом перед нами опинилася могилка. Не було ані огорожі, ані пам’ятника. Лише невеличкий камінець з ім’ям тітки Пульхерії та датами її життя. Навіть хреста, як на інших могилах, не було. Я майже відчувала, як в моєму серці закипає гнів. – Чому?! Чому тітку поховали за територією кладовища? –Вишеслава, це темне патріархальне село, і забобонів тут дуже багато. Селяни серйозно вважали Пульхерію відьмою… –Священик також? Адже він освічена людина! – Освічена людина, яка дуже не хоче втратити свій заробіток, а тому не піде на конфлікт з селянами. Вони надавили на нього, і він не дозволив ховати Пульхерію на території церковного кладовища. –О Господи! Від такої несправедливості на очі мені набігли сльози. Максим ласкаво пригорнув мене до себе, даючи можливість поплакати на дружньому плечі. –Підемо звідси. Прийдеш іншим разом. Мені залишалося тільки погодитись. Максим, все ще злегка обіймаючи, вів мене додому, Настя йшла поряд, замислено дивлячись на нас, а Вовк біг позаду. Наступного вечора, десь о четвертій, я вирішила піти погуляти сама, без Насті. Врешті-решт, кожен має право на усамітнення, тим більше, що мені просто необхідно подумати. На протилежному від річки боці села знаходилося озерце. Там починалася невелика річка, майже струмочок, яка потім, десь за селом, вливалася у ту ріку, де проходили змагання з плавання. Озерце утворилося на місці, де з-під землі пробивалися джерельця, що наповнювали струмок-річку. Поплавати мені навряд чи вдасться, води там максимум по коліна, але відпочити можна. Дорогою я думала про те, як паскудно останнім часом в моєму житті все складається. Мало мені проблем з надзвичайними почуттями до чоловіка, якому вони явно не будуть потрібні (а я вже зізналася сама собі, що Максим цікавить мене не лише як колега), так ще і ця історія з тіткою-відьмою. Ніякого душевного спокою, що я намагалася знайти в селі. З такими невеселими думками я і не помітила, що звернула не на ту стежку. Власне кажучи, Настя з дівчатами мене приводили сюди лише один раз, і я не дуже добре запам’ятала дорогу. Все навкруги здавалося однаковим: скільки було видно, простяглися численні пагорби. Безжалісне сонце випалило все; поодинокі кущики шипшини з травкою під ними здавалися справжніми оазисами. Я опинилася біля підніжжя високого пагорба. Мені здалося, що він наче вищий за інші. Мабуть, з нього буде видно село або хоча б церкву (за давнім звичаєм церква була побудована на найвищому місці села). Я ступила на стежку, що потрохи йшла вгору. Пагорб був вкритий колючками та якимись квітами, такими маленькими, що навіть вінок не зів’єш. Стежка повертала трохи вбік. Мабуть, тут випасають худобу, поки сонце не знищить траву. Нарешті я була на вершині. Піді мною виблискувало озерце, і воно було далеченько. Щоб підібратися до води, я мала спуститися вниз спочатку по досить крутій стежці, а потім по великих валунах, що рясно були вкриті мохом. Дійшовши до величезних каменів (дорогою намагаючись не думати про те, як буду повертатися), я відчула, що дуже втомилася. Вирішивши трохи перепочити, я сіла на камінь. Сонце, що йшло на захід, було з того боку пагорба, і я опинилася в благословенній тіні. Наді мною висіло безхмарне, яскраво блакитне небо. На думку чомусь спав Китай. Авжеж, – подумала я, – “Піднебесна імперія”. Я лягла просто на камінь. Він був на диво теплим, і мені стало так затишно, що я вирішила трохи полежати тут. Давно вже помітивши, що в мені дуже мало від справжньої принцеси, я перестала боятися твердого ліжка під спиною. Господи, як хороше! Вік би так лежати, щоб нікого не чути-не бачити. Особливо одного дурника з шоколадними очима. “Горький шоколад, сладкий чай. Вот такой расклад, ай-яй-яй!”, – згадався приспів якоїсь новомодної пісеньки. Дуже недоречний приспів. Розклад і справді не дуже. Треба вирішити, що робити з моїм потягом до Максима. Треба подумати... Я і не помітила, як заснула. Коли я прокинулась, було майже темно. Не відразу зрозумівши, де я, трохи не скотилася з каменя, лише дивом втримавшись за виступ. Оце так так. Зі мною і раніше таке траплялося. Ні, я не засинала на пагорбах серед білого дня і не прокидалася на них вночі. Але іноді, коли в мене підсилюється тиск, я ладна заснути ледве моя голова торкнеться подушки, а потім прокидаюсь свіжа і бадьора. Господи ж Боже ти мій, як я звідси виберусь в темряві? Швидесенько, поки було хоч щось видно, я почала спускатися з каменя. Якого дідька я взагалі сюди вицарапалася? Хто мене тягнув? Звичайно, можна було спробувати піднятися вгору, на те місце, звідки я спустилася, але я занадто боялася навернутися з гірки. Краще вже я спущуся вниз, а потім вийду з більш пологого боку. Згори я побачила, що бережком озерця, по менших камінчиках, можна теж піднятися вгору. Може, дістануся до дому живою та здоровою. Нарешті я злізла майже до землі. Попереду було ще кілька камінців. Аж раптом я помітила на протилежному боці озера якийсь вогник. Зрадівши, що я не одна в цьому дикому місці, я прискорила рух. Мабуть, хтось з селян шукає свою худобу, що відбилася від стада. Я взагалі не люблю безлюдних місць, тому для мене було дуже важливо, що тут є хтось ще. Коли я нарешті дісталася води, було зовсім темно. Вогник виявився примарою. На щастя, зійшов місяць, і я могла розрізнити предмети навколо себе. Визначившись, де біжить потрібна мені стежка, я швиденько піднялася вгору. Та на шляху додому треба було ще подолати стежку з пагорбу, а потім дістатися до села. Чорт забирай, вдень озеро не здавалося таким далеким! Скоро я припинила біганину, вирішивши, що за мною все одно ніхто не гониться. Настя, мабуть, хвилюється, але, знаючи мене, їй і на думку не спаде, що я могла заснути на якійсь каменюці. Скоріше за все, вона вирішить, що я в якоїсь сусідки. Думки в моїй голові пролітали, наче листя, що гонить осінній вітер, залишаючи багацько шуму. Перед очима послужлива фантазія відтворювала силуети упирів та відьом, про яких я чула від людей, що дивилися фільми жахів. Сама я ці фільми не дивлюся, бо потім просто спати не зможу. Одного разу я взяла в Насті дитячу книжку жахів. Мені чомусь здавалося, що коли це книжка для дітей, то все має закінчитись добре. Прочитавши її, а це було у селі, я ще кілька днів боялася вночі в туалет вийти. Отакі речі справляють на мене дуже сильне враження. Треба відключити голову і не думати взагалі. Але мені все одно здавалося, що хтось за мною стежить, і я наче чула чиїсь кроки. Силою волі примушуючи себе не бігти, я бадьоро (принаймні так мені здавалося) прямувала до села, аж коли збоку мене, з лісосмуги, постав з пітьми чоловік. Я зупинилася. Тепер точно знаю, що за умов небезпеки не стану кричати і відбиватися, а просто впаду у ступор. Як зараз. –І якого ти, питається, тут робиш? – грізно запитав мене Максим. Він, мабуть, дуже доброї думки про мої нерви. Я ж могла просто сконати на місці від страху! – Ти ж могла впасти! – Він схопив мене і міцно обійняв. – Я, мабуть, посивів завчасно, коли побачив, звідки ти лізеш! –Я хотіла дістатися до озера, – спокійно пояснила я. –І що ти хотіла там робити вночі? – підозріло запитав Максим. Що я, цікаво, могла робити там? І взагалі, чого це він мене так допитує? –А тобі що з того? Максим, здавалося, трохи знітився. Мабуть, зрозумівши всю недоречність цього допиту, він відпустив мене. –Ходімо додому. Я, поки біг до тебе, аж задихався. Невже ти не помітила мене? Я вже двадцять хвилин стежу за тобою! – Я думала, мені це ввижається. Максим зазирнув мені в очі, ніби намагаючись перевірити, чи не брешу я. Дійсно, може я зі спортивного інтересу вимусила його двадцять хвилин бігти за собою! –Не змерзла? Тільки після його слів я зрозуміла, що мені справді холодно, адже я вийшла з дому в тоненькій сукні. –Нічого, нормально. Та Максима було не так легко обманути. Він зняв з себе легку куртку і накинув мені на плечі, обережно розправивши волосся по спині. Куртка була тепла і пахла Максимом. Чи варто казати, що я взагалі втратила спокій, коли побачила, що сам він залишився лише у спортивних штанях, навіть без нижньої сорочки. Дорогою Максим розповідав мені історії зі свого дитинства, відволікаючи від думок про упирів та русалок. Як виявилося, Настя була в них в гостях, грала в карти з Іванкою. По дорозі додому Максим гукнув її, аби теж йшла вже. Тільки коли я зачинила калитку за Максимом і побачила, як він попрямував до своїй оселі, до мене повернувся здоровий глузд. Я зрозуміла, що мені не давало спокою. Я абсолютно точно знаю, що робила вночі серед каменів біля озера. А якого дідька там вештався Максим? Адже Настя не знала, куди я пішла, і він не міг шукати там мене? Питання так і залишилося без відповіді. Наступного ранку ми з Настею виїхали до Миколаєва. Ані племінник Павла Степановича, ані сам Павло Степанович так і не з’явилися. На зупинці був лише один хлопчик, і він їхав з матір’ю. Натомість виявилось, що Максимові теж треба до міста. Молодий чоловік виявився дуже приємним супутником і розважав нас всю дорогу. На вокзалі ми розійшлися в різні боки, умовившись зустрітися ввечері і прогулятися містом. Батьки дуже зраділи, побачивши мене. На жаль, вони були не самі, в гостях була подруга матері і мій потенційний жених, за якого мене вперто сватали, не дивлячись на більш ніж десятирічну різницю у віці. Привітавшись з усіма і розповівши про свою нову оселю (звичайно, я не розповіла їм, наскільки все погано), я побігла на ринок. Мені зовсім не посміхалося сидіти година за годиною на дивані поряд з Михайликом, який буде соромитись дивитися на мене, а я на нього. Десь о другій годині дня я повернулася додому, згинаючись від ваги покупок. Моїм найбільшим бажанням було привести себе до ладу. Що б там не казали прихильники природної краси жінки, життя у селі не йде на користь її зовнішності. Від солоної води волосся тьмяніє, від хатньої та навколохатньої праці нігті ламаються, а руки грубішають. Сьогодні мені хотілося показати Максимові, що я можу бути і не такою нечепурою, якою він бачив мене останнього тижня. Ввечері я повідомила батькам, що йду гуляти з подругами та з Настею (аби мати не будувала ніяких планів що до того, як назве онука), і наче на крилах полетіла в центр. Ми домовилися зустрітися біля пам’ятника корабелам. Пам’ятник дуже цікавий, великий такий. Навколо земної кулі стоять адмірали та суднобудівники. Один з них колись тримав на руці маленький кораблик. В часи масового вивозу метала з нашої країни хтось кораблик вкрав, з того часу корабел стоїть з простягнутою рукою, що, на мій погляд, сприяє точнішому відображенню обличчя мого міста. Максим вже чекав. Це йому великий плюс в моїх очах. Терпіти не можу непунктуальності в людях (собі частіше за все я це вибачаю). Поки ми чекали Настю, Максим купив мені морозиво, несподівано точно вгадавши мій смак. –Ну як, встигаєш все зробити? – запитав він. – Завтра їдемо? –Так, – кивнула я, смакуючи морозиво з горіхами та шматочками фруктів, полите шоколадом. – А ти встигаєш? Я поглянула на нього і помітила, що він якось дивно дивиться на мене, але, зустрівши мій погляд, відвів очі. Я подумала, що так і не знаю, ні чого Максим приїхав до Миколаєва, ні де житиме. –Так, встигаю. Я хотів спитати… –Що саме? – Я навіть відірвалася від морозива, так мене зацікавив його тон. Але тут з’явилася Настя, і ми перервали розмову. Втрьох ми спустилися на Спаський узвіз, де відбувався концерт молодих виконавців, замовлений якоюсь політичною партією. Я не запам’ятала ні назви партії, ні прізвищ виконавців, але отримала шалене задоволення від вечора. Максим був чудовим супутником, незважаючи на те, що спілкувався переважно з Настею. Я на мить подумала, а чи варто було мені погоджуватися піти з ними, може Максим запросив мене з ввічливості? Але я прогнала цю думку, і більше мені ніщо не заважало розважатися. Повернулися ми не надто пізно. Спочатку завели додому Настю, а потім Максим провів мене. Не знаючи, як перервати прощання (і не бажаючи прощатися), я запросила Максима на чай. Він несподівано погодився. Я відчинила двері. –Мам, тато, це я. Зі мною гість, – оголосила я, аби попередити матір, щоб одягла халат. Звичайно, батьки відразу ж визирнули зі своєї кімнати, аби подивитися, кого ж дочка привела додому. – Знайомтесь. Це мій колега, Максим Сергійович. Ми вип’ємо чай на кухні, добре? Нарешті всі перезнайомилися, я відвела Максима на кухню і поставила чайник. Перепросивши у Максима, я вийшла причесатися. Чисте волосся ніяк не бажало триматися вкупі, чим страшенно дратувало мене. Звичайно, на виході з кухні я була перехоплена матір’ю. Максим посидів трохи на самоті, а потім вийшов до коридору. Йому конче потрібно було потрапити до ванної кімнати, і не було в кого спитати дозволу, то він вирішив знайти її сам. З кімнати доносились голоси Вишеслави та її матері. Максим проти волі затримався в коридорі, прислухаючись. –Мама, будь ласка, не натравлюй на мене свого Михайлика! Я не знаю, як тобі це пояснити. Він мені не подобається, до того ж, він занадто старий для мене! –Йому лише тридцять два! Не можна бути занадто старим в тридцять два роки! А ти просто дурепа. Подивись на свого кавалера – хлопчисько! Він настільки юний, що, мабуть, навіть не голиться. Чесне слово, Вишеслава, коли я його побачила, то подумала, що ти зі своїми школярами до театру ходила! –Це просто смішно! Максим – вчитель в школі. Йому принаймні стільки ж, як мені. І він, нема сумніву, значно доросліший, ніж твій обожнюваний Михайлик, який, до речі, нікуди ніколи мене не запрошував, – рикнула Вишеслава. –Це лише тому, що ти ніколи не виявляла ані найменшої схильності до цього! Я засміялась. –Оце так новина. То це я повинна була запросити його на побачення? Зауваж, Максим запросив нас з Настею сам, і йому не спало на думку, що я...– як це ти сказала? – не схильна до цього! –Розплющ очі, Вишеслава! Твоєму Максимові навряд чи є хоча б двадцять… –Не хвилюйся, матусю. Згадай, мені завжди подобались лише однолітки. Максим, молодший за мене аж на один рік, буде винятком, що лише підтверджує правило. –Однолітки! – Мама вимовила це так, ніби ідея зятя – однолітка дочки особисто ображала її. – В них тільки вітер в голові! А дорослий чоловік цінитиме тебе і турбуватиметься про тебе. Це вже буде надійно… Мама довго щось говорила про святість шлюбу і мій борг перед людством народити дитину. Як на мене, краще добре виховати кількох вже народжених. Десь на середині лекції я відключилася. Думками я линула до Хрестинок, турбуючись про Вовка і Соню. Звичайно, тітка Марія нагодує їх, я з нею домовилася, але ж вона не пограється з ними і не приголубить. –Він такий добрий, Вишеслава, і руки в нього золоті. Будеш з ним, наче за кам’яною стіною… І ця кам’яна стіна діє через матір. Не знаю, як моїй матері, але особисто мені здається, що справжнього чоловіка насамперед відрізняє самостійність в поглядах і вчинках, і обов’язково відповідальність за них. При цьому мені не здається, що Михайлик схожий на такого чоловіка. До того ж, що коли я взагалі не хочу в чоловіки стіну? Може, я хочу трохи більше романтики, квітів, віршів, серенад… І взагалі я заміж не хочу. Не те, щоб я мала щось проти шлюбу взагалі. Я майже впевнена, що безліч наречених затримавши подих чекають тієї миті, коли навіки прив’яжуть до себе свого милого. Звичайно, вони можуть і не помітити, що корсет стягує їх так, що дихати не можна, а ноги розпухли від незручного взуття. Вони занадто щасливі, щоб помічати такі дрібниці. Хтозна, може, і я, закохавшись, не помітила б цього. Але другого дня на тебе вже вдягають фартух замість твоєї чарівної сукні, і ти маєш бігати, обслуговувати гостей. Та й це можна стерпіти. Проте на третій день ти залишаєшся сам-на-сам з величезною купою брудного посуду в брудній хаті, та ще й оте дещо, за яке ти вийшла заміж, сидить і гавкає під руку. О ні, це вже нізащо! –Не хочу! – Вишеслава намагалася не кричати, аби її не почув Максим. – Не хочу надійності, респектабельності, дітей з кумами і вечорів біля телевізора! Все це я можу мати і без чоловіка. Ми ніколи не порозуміємося, тож давай припинимо… Тим більше, що в мене гість на кухні, а я так і не причесалася. Максим поспішив до кухні. Вишеслава швидко повернулася, ретельно сховавши всі свої емоції. Якби він сам не почув її розмови з матір’ю, подумав би, що вона просто підправила макіяж. Її розпущене волосся спадало на спину і шалено приваблювало його. Більше всього на світі йому хотілося торкнутися цього темного шовку. Хоча, ні. Більше за все – поцілувати її. Замруживши очі, він прогнав від себе ці думки. В нього є Катря, а все інше – від лукавого. Ваше мнение: Украинская Баннерная Сеть |
{v_xap_link1} {v_xap_link2}
{v_xap_link3} {v_xap_link4} |
Марна Альфиева - Мені наснилося кохання
|
Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом. Ответственность за содержание произведений несут их авторы. При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore |
Администратор |