|
    Прочтений: 0 Посещений: 1129 Дата публикации: 23.7.2010 Частина VII Максим ще говорив, але після слова “сімнадцять” я втратила здатність адекватно сприймати інформацію. Він неповнолітній. Руки геть, Вишеслава. Більше ніяких снів, навіть якщо прийдеться не спати зовсім. Я примусила себе заговорити. Треба ж щось сказати. –Чи не будеш такий ласкавий дістати мені список класу, характеристики, медичні картки? Максим поглянув на годинника. Був саме час обіду. –Тільки після обіду. Я голодний, наче вовк. Настя, тебе Іванка шукала, хотіла по обіді на річку піти. Сестра зиркнула очима на мене. –Іди, – втомлено дозволила я. – Та якщо втопишся, додому можеш не вертатися! Кинувши ганчірку, дівча швиденько вимелося з класу, доки я не передумала і не згадала, що вона також не обідала. –Дозволиш запросити тебе в кафе? Там непогано готують. Ага, а потім все село ще довго матиме про що говорити. А Максим? Що йому треба? Невже він серйозно намагається залицятися до мене? В це я ніяк не могла повірити. Навіщо це йому? Він гарний, розумний, судячи з усього, роботящий, за ним, мабуть, всі дівки села бігають. І йому лише сімнадцять. А мені двадцять три. –Дякую, мені не хочеться їсти. – Мабуть, ще довго не захочеться. Але Максим не здавався. Я попросила його допомогти мені отримати документацію ще до кінця літа, адже всі були у відпустці, а його дядько з тіткою як-ніяк керували цією школою, тож він міг попросити їх. –Вишеслава, нащо тобі взагалі ті папери? Нема кращого випадку познайомитися з дітьми, ніж піти сьогодні на річку. До того ж, твій клас прийматиме активну участь у святі. Я відступила. –Добре, зайди за нами, коли сам підеш. Та мені все одно потрібні документи. Максим замислився, а потім з виглядом чоловіка, що вирішив дуже складну задачу, випалив: –Ти пообідаєш зі мною в нас вдома, і я познайомлю тебе з тіткою. В неї запитаєш, що тобі треба. Як на мене, це була не дуже добра ідея, але Максим вхопився за неї, наче бульдог. Павла Семеновича не було вдома, а Степанида Карпівна виявилася дуже приємною жінкою. Максим, познайомивши нас, провів мене до своєї кімнати. Там був невеличкий столик, на який Максим швидко притаскав якусь їжу. Я навіть не запам’ятала, що то було. Мої думки крутилися навколо сімнадцяти Максимових років. Я ледь підтримувала бесіду і взагалі була, мабуть, не дуже приємною співрозмовницею, та Максим, схоже, не зважав на це. З трансу мене вивела дівчина, що раптом увірвалася до кімнати. Я впізнала її. Вона була поміж інших дівчат, що ми з Настею бачили у лісосмузі по дорозі до церкви. –Привіт, Аліса. Щось забула? – навіть я відчула, що турбота в голосі Максима була удаваною. Я також помітила, що він не познайомив нас, хоча до цього свято слідував всім правилам етикету. –Іванку шукаю. Не знаєш, де вона? Я могла б заприсягтися, що це вона щойно вигадала. Максим посміхнувся, але його посмішка була якоюсь чужою, так він ніколи не посміхався ні мені, ні Насті. –Тут її нема. Мабуть, вона пішла на річку. Аліса ще на мить затрималася, дивлячись на нас, а потім вилетіла з кімнати, гримнувши дверима. –Це дочка тітки Степаниди, Аліса. Вони з Іванкою зведені сестри. Мабуть, він вирішив, що ця тема вичерпана, і почав розливати чай. О другій годині Максим кудись зник, залишивши мене наодинці зі Степанидою Карпівною. Вона явно дуже любила племінника, і тому виявилася джерелом корисної інформації про Максима. Між іншим, вона розповіла мені, куди подівся Максим. Як виявилося, він пішов працювати в полі у фермера, і зараз був на прополці. Я можу лише уявити собі, яка це каторжна праця: полоти якісь будяки під пекучим південним сонцем. Степанида Карпівна погодилася допомогти мені в пошуках документів, тим більше, що їй і самій треба було до школи. По дорозі вона заспівала мені серію дифірамбів Насті. Яка вона гарна, весела, кмітлива і схожа на її кохану Іванку. Господи, яка була б пара для Максима, ліпшої й шукати годі. За годину нам вдалося відшукати все, що мені було потрібно. В класі в мене буде двадцять учнів: п’ятнадцять дівчаток і п’ять хлопчиків. Всі вони, судячи з медичних карток, були приблизно однакового зросту, за винятком трьох дівчаток і одного хлопчика. А парти в кабінеті були найрізноманітніші, до того ж, здається, не відповідали зросту дітей. Я хотіла забрати деякі документи і вивчити їх вдома, але згадала, що вдома ввечері не буду, і поспішила до своєї оселі. Настя вже чекала, її переповнювали новини сільського життя, які дуже хотіла вилити на мене. Згадавши про необхідність рубати дрова (газ мені так і не підключили, може, це і на краще, бо мені все одно нема чим платити за нього), я почала нервово тремтіти. Але коли я з сокирою пішла за хату, то побачила рівнесеньку купку порубаних дров. Чомусь мені не вірилося, що в селі завівся Тимур з командою, тому я наказала собі не забути подякувати Максимові. Думка про те, що це він потурбувався про мене, зігріла душу приємним теплом. Вовк подивився на мене жалібними очима. –Біднесенький мій! – Я погладила собаку. – Мабуть, ти “Педігрі” хочеш? А Соня купила б “Віскас”? Та хоч віршами говоріть до мене, а їсти будете те, що я зможу приготувати! І попереджаю відразу – готую я не дуже добре. Закінчивши справи на кухні і подавивши в собі докори сумління при вигляді брудної підлоги, я пішла приводити себе до ладу. Сукня так пропахла потом, що її просто доведеться випрати, хоча я тільки сьогодні її витягла з шафи. Наспівуючи якусь трохи дурнувату пісеньку, я розклала на ліжку халат та білизну, що збиралася одягти після душа. Раптом, без всякого попередження, у вікні моєї спальні з’явилася голова Максима. –Привіт! Як справи? Він життєрадісно усміхався мені і дивився так, наче не бачив кілька років, а не кілька годин. Уважність його погляду змусила мене миттєво зреагувати і вперти велику сумку з речами, яким не знайшлося місці у шафі, на постіль, прикривши нею бюстгальтер, прикрашений легковажним мереживом. (Так, я ще й сором’язлива!). Здається, він цього не помітив. –Привіт, якщо не жартуєш. Що сталося? –Прийшов позвати тебе з Настею на свято. Ми з Іванкою зібрали невеличку компанію, буде весело. –Яке ще свято? Я щойно збиралася йти купатися. –Бачу. От негідник! Мало того, що без будь-якого заохочення з мого боку, він всунувся в моє вікно в той час, коли я тільки-но встигла, абсолютно гола, загорнутися в халат, так він ще і не вважає за потрібне якось зам’яти цю прикрість. І невідомо взагалі, що він міг побачити, адже я помітила Макса лише коли його голова всунулася в моє вікно, трохи не збивши гібіскус в гарному полив’яному горщику! Але, чи варто приховувати, до цього мені було страшенно нудно. Наставав вечір. Телевізора в Пульхерії, царство їй небесне, не було, книжок було мало, і їхній вигляд мені сказав, що зміст мені мало сподобається. В перспективі була гра в карти з Настею, а вона завжди виграє. Звичайно, я могла придумати собі якесь корисне заняття, але... Але, але, але. У повітрі так солодко пахло літом, коханням і якимось збудженням, і не хотілося спати, а шалено хотілося танцювати і цілуватись під місяцем. Напевно, в вашому житті теж був такий вечір, то не буду довго пояснювати свої відчуття. І ось такого вечора, коли все вже здавалось безнадійно зіпсованим – Максим. Я затягла тужче пасок халата і вийшла надвір. Звичайно, Макс прийшов не один. Навкруги нього завжди хтось крутився, я взагалі дивуюся, як він знаходить час для нас з Настею. Сьогодні його супроводжували Іванка зі своїм хлопцем, Аліса і ще якісь дві молодші дівчинки та три хлопця, які брали участь у змаганнях на річці. –Не заперечуєш, коли ми всі почекаємо вечора в тебе? Шановне товариство боїться, що, потрапивши додому, можуть вже не повернутися, – з усмішкою запитав моєї згоди Максим, втім, він не мав сумніву, що я дозволю цьому кагалу вештатись у себе у дворі. Я посміхнулася. Звичайно молодь не хоче йти додому. Двом дівчатам і одному хлопцю Степанида Карпівна точно знайшла б роботу. –Звісна річ, відчувайте себе як вдома. – Я не боялася пускати когось до своєї домівки. Красти в мене нема чого. – Настя! – гукнула я. – Зустрічай гостей. Після розмови зі Степанидою Карпівною я зрозуміла, що Максим залицяється зовсім не до мене, а до Насті. Від цієї думки на душі стало трохи легше. Дійсно, він проводив з нею значно більше часу, ніж зі мною. Хоч одна моя проблема вирішилася сама собою, навіть не встигнувши озадачити мене. Натомість я почала переживати за сестру, яка була ще надто молодою для будь-яких стосунків з чоловіками. Принаймні, поки я несу за неї відповідальність. І ще дещо скреблося на серці: дещо, чому я боялася дати назву і намагалася не помічати. Залишивши гостей на сестру, я швиденько побігла в душ, без якого літня спека в селі, де повно бруду і пилу, здавалася б нестерпною. Виливши не себе, мабуть, півтора відра води, я нарешті відчула себе достатньо чистою. Закрутивши волосся на голові рушником, так, що утворився своєрідний тюрбан, я побігла до хати, сподіваючись, що чесна компанія розмістилася не у спальні. На щастя, всі були у дворі, і якби не звуки води та не мої думки, що наче хвилі набігали одна на одну, я неодмінно почула б голоси своїх гостей, бо вони присіли в кількох метрах від мене. –Будеш грати з нами? – Запитав мене Максим, тасуючи карти. –Так, але мені треба ще висушити волосся, – крикнула я, вже вбігаючи на веранду. Поки я шукала фен, сушила волосся та наносила на обличчя те, що зазвичай називаю макіяжем, непомітно спустилися сутінки. Компанія грала в карти і розповідала бородаті анекдоти. Іванка вирішила теж сполоснутися у мене і тишком-нишком побігла додому за одягом. Коли я нарешті вийшла, хлопці саме пішли покурити, а Настя скористалася нагодою, що гра перервалася, і шмигнула у душ. Я почала грати з дівчатами. Аліса заявила, що я не вмію грати, і краще припинити зовсім. Ми з дівчатами переглянулися, одна з них, Катя, непомітно для Аліси скорчила мармизку. Згадавши, що в мене ще є незакінчені справи у хаті, я залишила противну Аліску з її подружками. З вікна спальні, що було стратегічним пунктом спостереження, я побачила, як Іванка, що саме повернулася, зазирнула в душ і, побачивши там Настю, швиденько вийшла. Макс з Андрієм, хлопцем Іванки, сиділи під деревом біля душа і курили. – Ти що, не міг сказати мені, що там зайнято? Я через тебе налякала Настю. Максим трохи здивовано поглянув на сестру. –Та хіба ви не дівчатка? –Ми – дівчатка, бовдуре. Але звідки вона могла знати, що це, наприклад, не ти? Максим засміявся. –Та вона ж ще маленька! Іванка роздратовано кинула в нього рушником. –Зате ти великий, йолопе! Слова Максима поламали всю мою ретельно вибудовану систему наших взаємин, в якій він залицявся до Насті. Але той факт, що він вважає її маленькою дівчинкою, зняв мою тривогу за сестру та заспокоїв те дещо, що скреблося в моєму серці, і чому я не могла дати назви. Перед виходом ми з Максом випадково залишилися у хаті наодинці. Тобто Макс опинився там випадково – забув куртку, а я, побачивши, як він скрився у дверях, пішла за ним, для годиться сказавши, що візьму гребінець. – Весь день хотіла тобі сказати, щоб ти забрав цей букет, – не витрачаючи зайвого часу повідомила я. – Не хочу повертати при всіх, але краденого мені не треба. Він сумно подивився на мене, ніби востаннє благаючи не повертати квіти. Але я була неприступною, наче скеля. –От вперта! – Він подивився на троянди і якось невпевнено посміхнувся. – Я так хотів подарувати їх тобі… Віриш, стара Маргарита нізащо не продала б. Я посміхнулась у відповідь. –Вірю. І все-таки не треба було. Подумай, який приклад для дітей?! Макс, накинувши куртку на плечі, обперся об двері. –Але ж ти не видала мене, чи не так? Чому? Якби ти розповіла все Маргариті та іншим селянам, тебе б це ніяким краєм не зачепило, та ти не зробила цього. Я замислилась. Дійсно, чому? Я завжди вважала, що будь-який злочин має бути викритим і покараним, але сьогодні приховала проступок Максима. Подумки я кляла себе останніми словами, але мусила визнати, що Макс до глибини душі зворушив мене своїм вчинком. Звичайно, він зробив недобре, але ж він вкрав ці троянди для мене! –Невже? Вчитель краде квіти аби подарувати їх жінці. Сенсація місцевого значення, але кістки мені перемивали б до кінця життя. Красно дякую, та в мене і так проблем забагато. Максим посміхнувся, і я побачила в його посмішці недовіру до моїх слів. –Вже скоро підемо, я зачекаю тебе на вулиці. – Він вийшов, прикривши за собою двері і перехопивши свого приятеля, який хотів напитися в хаті води. –Потерпиш, – донеслося до мене. Мабуть, я встановила рекорд зі швидкості вдягання. За п’ятнадцять хвилин я, в своїй улюбленій білій довгій, до п’яток, спідниці, у чорній футболці, що обтягувала груди по саме нема куди (я заспокоїла себе тим, що це єдина річ, яку можна не прасувати), без ліфчика (може, ніхто і не помітить, тобто, може, хтось таки помітить?) – стояла біля хвіртки і прощалася з Пушком. –Якщо побачиш злодія, будь ласка, згадай, що ти собака, і зроби що-небудь. – Треба віддати йому належне, Пушок не став уточнювати, що саме він має зробити. Максим з усією компанією чекав мене під акацією на іншому боці дороги. Його очі повільно піднялися з моєї спідниці, погляд затримався на грудях (ага, маємо результат!), зупинився на моїх очах, не дуже вміло підведених олівцем. Волосся я не стала збирати в косу, це відняло б в мене занадто багато часу. Максим удавано ковтнув. –А ти не боїшся, що ці бовдури-селяни вирішать, ніби тітка передала свою чорну справу тобі? Я, не розуміючи, поглядом перепросила. –Сьогодні ніч на Івана-Купала. Гуляє вся нечиста сила, відьми збираються на шабаш. А тобі лишилося взяти мітлу в руки. Мені аж подих перехопило. –Ти хочеш сказати, що я виглядаю, як відьма? –Дуже гарна відьма. Особисто мені це подобається. Ну що, ходімо шукати цвіт папороті? Я позіхнула. –Папороть не цвіте. Ти що, ботаніку в школі не вчив? –В ніч на Івана-Купала папороть розцвітає яскравою червоною квіткою, і хто побачить її та зірве, тому відкриються всі скарби землі, він матиме владу над нечистю. Може, – Максимові очі сміялися, хоча усмішка не торкнулася губ, – я отримаю владу над серцем однієї відьми? Я кинула погляд на хату Пульхерії. Вона виглядала дуже старою і занедбаною, незважаючи на всі мої зусилля. Не дивно, що селяни вважали її нечистою. –Можливо. Але не над її душею. Прийшла черга Максима дивуватись. –Чому це? Я знизала плечима. –Бо душею відьми володіє чорт. По вулиці ми йшли цілою ватагою, і, не вміщаючись на дорозі в один ряд, розбилися на групки. Ми з Настею йшли з Максимом, Іванка – зі своїм хлопцем та Алісою, а решта приятелів обігнали нас. За кілька годин, проведених у моєму дворищі, Аліса вряд чи сказала мені більше двох десятків слів, а зараз я майже фізично відчувала її погляд на своїй спині. Я не могла зрозуміти причину ворожості дівчинки і не знала, чим зарадити. Коли я зрозуміла, що Аліса не просто не любить мене, а й налаштовує проти мене своїх однокласниць, мені стало ясно, що з’ясовування стосунків з нею не уникнути. Я просто не зможу викладати в класі, де зі мною навіть не вітаються. Село скінчилося, ми йшли степом. Мабуть, тут частенько випасали корів: треба було постійно дивитися під ноги, аби не вступити в якусь кучу. –Максим, як ти гадаєш, я зможу поскаржитися комусь, що мою тітку поховали за огорожею? Максим трохи подумав і сумно подивився на мене. –Хіба що мені. Твій дядько не мав нічого проти місця поховання, хоча я думаю, що священик його обдурив. Кладовище вже переповнене, і з іншого боку за огорожею почали робити нові рядки могил. Мабуть, він сказав твоєму дядькові, що кладовище розширюватимуть у той бік, де поховали Пульхерію. Там була ще одна могила – якийсь наркоман повісився. То твої родичі і повірили. – Максим глянув на мене. – Тобі не холодно? Я покрутила головою. Довге розпущене волосся зігріває краще за будь-який светр. – Я думаю, тобі не варто переживати через це. Кладовище в нас одне на два села, і коли-небудь воно розростеться і в той бік. Просто переставлять огорожу і все. А зараз не варто сваритися з місцевими можновладцями. Тільки собі зробиш гірше. Не воруши цього осиного гнізда, тут всі горою стоятимуть одне за одного, а ти – чужачка. Вони примусять тебе поїхати звідси, а мені цього не хотілося б, – з посмішкою додав він. Його слова збентежили мене. Я зовсім не хочу такого роду уваги з боку неповнолітнього. Як би він мені ні подобався. Ну не те, щоб подобався… Просто... –Я дуже прошу тебе, Вишеслава, не їдь звідси. Інакше мені прийдеться викладати історію. Пожалій бідолашних дітей! Подумки я посміялася над собою. З’їла? І що я повинна була відповісти на це? Ваше мнение: Украинская Баннерная Сеть |
{v_xap_link1} {v_xap_link2}
{v_xap_link3} {v_xap_link4} |
Марна Альфиева - Мені наснилося кохання
|
Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом. Ответственность за содержание произведений несут их авторы. При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore |
Администратор |