|
    Прочтений: 0 Посещений: 1110 Дата публикации: 23.7.2010 Частина VIII Свято Івана-Купала – одне з найбільш містичних українських свят. Поєднання вогню і води впродовж усієї ночі, чарівний цвіт папороті, розгул нечисті – все це зачаровує молоді недосвідчені серця. Недарма усі обряди цієї ночі – діло рук молодих. Над рікою було повно народу. Хлопці розклали і вже де-не-де підпалили багаття, через яке мали намір стрибати зі своїми нареченими. З-поміж кількох вогнів виділявся один, найвищий; біля нього зібралося найбільше дівчат. Настя з Іванкою швидко приєдналися до них, а я вирішила пройтися понад річкою. На березі росло багацько різних трав, що наче просилися у вінок. Я взагалі дуже полюбляю плести вінки, з тих самих пір, як тітка Муся навчила мене цьому років у шість. Дух народного свята захопив мене. Не вистачало лише справжньої української пісні, та, як назле, в голові було геть порожньо. Перебравши купу пісень, я не згадала жодної, що була б до душі. – Що ти робиш тут одна? – Пролунав Максимів голос. – Як ти впізнав мене у темряві? – Не знаю. Та коли я почув серед ночі гімн України в акапельному виконанні, на думку спало лише твоє ім’я. Не страшно ходити самій вночі? – Виконання гімну завжди призводить мене у бойовий стан. А ти чого один? – Щойно відчепився від малих. До речі, твоя мала збирається купатися. Ця фраза повернула мене за грішну землю і я, сунувши в руки Максу недоплетений вінок, побігла шукати Настю. Я виловила сестру з купки дівчат, коли вони вже збиралися стрибнути у воду з коротенького причалу для рибальських човнів. Звісно, нічне купання було скасовано. Та дівчата явно нудилися, їх треба було чимось зайняти. На думку спадало лише ворожіння на вінках. Наступні півгодини я показувала, як це робити, з кожною новою дівчинкою дивуючись, як сільська молодь не знає цього. Аліска послала якогось малого на велосипеді додому по нитки та свічки – їх ми планували встромити у вінки. До речі, зі свічками нічого не вийшло – щойно ми опускали вінки на воду – свічки згасали. Мабуть, наші прабабки знали якийсь секрет, або кінематографісти брешуть, показуючи у фільмах, як вінки пливуть зі свічками. – Значить так, дівчата. Вінки спускаються обережно на воду. Який попливе за течією – та дівчина матиме в цьому році щастя в коханні і всілякі гаразди. Який приб’ється до берега – та чекатиме наступного року. Взагалі-то це було ворожіння на вступ у шлюб цього року, але я вирішила, що ця інформація для п’ятнадцятирічних дівчат зайва. Свій вінок я давно забрала в Макса і доплела. Ниток в мене не залишилося, тому свій вінок я скріпила червоною стрічкою, яку взяла про всяк випадок для волосся. Вийшло дуже гарно. Всі наші вінки попливли за течією. Декотрі потім прибило до берега, але ми, звісно, вже не могли визначити, чий саме вінок прибило. А загалом забава вийшла доволі цікавою. Трохи подивившись услід вінкам, дівчата побігли стрибати через вогонь. Над річкою світив повний місяць. Ніч була наче за спеціальним замовленням: темна, тиха, безвітряна і тепла. Повертатися додому не хотілося, але я гостро відчувала, що таки треба. Врешті-решт, на мені лежала відповідальність за сестру, якій, я впевнена, батьки не дозволили б гуляти до півночі. Максим йшов поряд зі мною, а Настя то йшла з нами, то забігала наперед, танцюючи в місячному сяйві. Я вкотре подумала, що з роками вона стає все гарнішою, хоча в дитинстві була зовсім звичайною. Максим, схоже, теж втомився за цей день. Я згадала, що він півдня працював у полі. Мабуть, йому куди більше хотілося б завалитися спати, а не йти розважати нас прогулянкою. Ми підійшли до нашої хвіртки. Я подивилася вгору. На небі було повно зірок, яскравих та таємничих. Максим прослідив мій погляд. – Якось я зі своєю йшов вночі з бару. Підняли голову – а зірок тьма-тьмуща. Я вибрав одну з них, найяскравішу, і показав їй. Вона довго шукала її, а коли знайшла, я сказав, що дарую їй цю зірку. Каті сподобалося, і вона жартома спитала, як щодо інших зірок. А я візьми та ляпни: «А вони для інших жінок». Катька потім два дні зі мною не розмовляла… Я вперше почула від Макса про те, що в нього є дівчина, яку він, до того ж, називає «моя». За моїми власними спостереженнями так хлопці називають лише дівчат, з якими давно зустрічаються. Продовжувати тему не хотілося, до того ж Вовк здійняв такий галас, що мені прийшлося втихомирювати його. –Вишеслава, можна ми ще трошки погуляємо? Тільки до магазина і назад! –Настя вимагала продовження банкета. На жаль, я не могла погодитись. Гуляти мені вже не хотілося, я була надто втомлена, а відпустити її одну з Максом було б занадто необачно. Те, що він вважає її дитиною, не значить, що він не може раптом прозріти і побачити в ній дівчину. Хто знає, що в цих хлопців у голові? –Ні, які там гульки, перша година. Ходімо додому. Настя залишилася дослухати розповідь Макса, а я поспіхом попрощалася з ним, подякувавши за чудовий вечір, і зайшла до двору. Я запалила гасницю і почала готуватися до сну. Коли Настя закинула на свою постіль куртку, сказавши, що зараз зайде, я вже стягла верхній одяг і розчісувала волосся. Не варто було йти розпатланою: розчесати його було майже неможливо. Я заплела косу і поглянула на годинника. Пів на першу ночі. Де, цікаво знати, поділася Настя? Я вийшла у двір, гукаючи її. Вовк стрибав біля моїх ніг. Він вирішив, що я вийшла погратися з ним. Насті ніде не було. Не зважаючи на те, що я приблизно здогадувалася, куди вона поділася, в душі підіймалася паніка. Похапцем я одягла знов юбку та якусь кофту і вийшла на вулицю. Вовк хотів піти за мною, але я подумала, що коли він стане здоровкатися з кожним собакою, то здійме багато галасу. Швидкою ходою я дібралася до магазина. При ньому працював нічний бар, зайти туди я не наважилася, але у вікно побачила, що Насті там, на щастя, немає. Я повернулася додому, але і там її не було. Дивуючись сама собі, я не втратила здорового глузду і спокійно пішла в інший бік села. В хаті директора школи горіло світло. Я придивилася і у хвіртці побачила Степаниду Карпівну. Вона когось чекала, загорнувшись у в’язану кофту. –Добрий вечір, Степанидо Карпівно. Чи не бачили ви мою Настусю? – Я намагалася говорити спокійно, аби не злякати ще когось крім себе самої. –Добрий вечір. Ні, не бачила. Ні Іванки, ні Максима немає. Може, вони кудись разом пішли? Я тут Іванку чекаю. Максим вже дорослий, дасть собі раду, а дівку будь-хто образити може. Остаточно переконавшись в тому, що Максим, попри мою заборону, повів Настю кудись гуляти, я поділилася своїми підозрами з його тіткою, і ми пішли разом до мене, аби хоч чимось себе зайняти, поки чекаємо бешкетників. –Вона принаймні не сама, а зі знайомим хлопцем, – заспокоювала мене Степанида Карпівна. –Та який він знайомий! – В серцях кинула я. – Знайомий хлопець – той, кого знаєш хоч півроку, а не два тижні! –Максим непоганий хлопець, він дурниць не наробить, – продовжувала втішати мене тітка Степанида, але в її словах не було тієї впевненості, що дозволила б їй переконати мене. –Гарний чи ні він хлопець, я не знаю, але на горіхи матимуть обидва, хай тільки повернуться! –Оце правильно, – схвально відізвалася Степанида Карпівна. – І Іванка також, за компанію. Ми зайшли до кімнати. Світла так і не було, гасниця кидала чудернацькі тіні на стіни. Хвилин за десять у дверях з’явилася весела Настя. –Привіт! Здрастуйте, тітка Степанида! При появі сестри якась струна в мені, натягнута до межі, нарешті тріснула. –Я завтра ж відправлю тебе додому, хай твої батьки самі слідкують за тобою! – Тільки і змогла я видавити з себе перш ніж залилася сльозами. Коли у дверях з’явився Максим, я сиділа на дивані, закривши обличчя руками, аби не лякати нікого своєю червоною від сліз фізіономією, і ридала, Настя розгублено стояла і дивилася на мене, відчуваючи, що щось зробила не так, але не розуміючи до кінця, що саме, а Степанида Карпівна сварила її за те, що довела сестру до такого стану. –Що таке? – Максим був збентежений картиною, що постала перед ним. Він підійшов до мене і ніжно відвів мої руки від обличчя. Я сердито вирвала свої руки з його теплих долонь. – Що сталося? –Йди геть з очей! Бачити тебе більше не хочу! Максим ще трохи постояв, а потім вийшов, забравши з собою Степаниду Карпівну, яка перенесла свій праведний гнів з Насті на нього. Мені було дуже соромно за істерику, що зі мною сталася, але все, що я сказала і Насті, і Максиму, точно передавало мої почуття. Максим зайшов до своєї кімнати. Не треба було йому брати з собою Настю, але вдвох було значно веселіше. До того ж, він не думав, що це так налякає Вишеславу. Макс закрив штори і почав роздягатися. З-під куртки він дістав вінок, що вони з Настею виловили з річки. Макс знав місце на річці, де через повалене дерево завжди чіплялося багацько всякого непотребу. Заснув він з мрійною посмішкою. На столику біля нього лежав вінок, з якого майже до підлоги звисала мокра червона стрічка. Вранці я трохи заспокоїлася і не відправила Настю автобусом до Миколаєва, навіть не подзвонила її матері. Трошки охолонувши, я зрозуміла, що Максим, може, і не був винуватий у нічній події, адже він не міг знати, що я заборонила Насті йти гуляти. До вечора я вже повністю переконала себе, що дарма образила хлопця, і навіть вирішила вибачитися. Та коли я ввечері лягла трошки відпочити і подумати над благопристойним приводом для візиту до Максима, пролунав тихий стук. На порозі стояв Максим і дивився на мене з обережністю, наче я була протитанковою міною часів Великої вітчизняної війни, яка може раптово вибухнути. Та він аж ніяк не здавався ображеним. –Привіт, як справи? Я приніс вам цукерок. Дні проходили за днями, так непомітно скінчився тиждень. Нічого особливого більш не траплялося. За допомогою Максима я якимось дивом привела до ладу клас і тепер не втомлювалась дивуватися сама собі. Я вже не починала тремтіти, ледве переступаючи поріг. Звісно, роботи ще багато, але нічого термінового більше нема. Якось треба буде вибрати час і повапнити стіни зі стелею, але це потім. Зараз мене значно більше хвилювала тітка Пульхерія. Точніше, місце її останнього відпочинку. Я все-таки погавкалась з батюшкою (це було в середу), і наступного дня вже все село знало, що я цієї справи так не залишу. Не дивлячись на те, що мені сказав Максим про законність такого поховання, батюшка дуже налякався, коли я повідомила, що звернуся до суду. Та він досить швидко прийшов до тями. –Звертайтесь! Нічого у вас не вийде! Пульхерія була відьмою, і ніхто не зможе цього заперечити! –Я це заперечу! – пролунав голос Максима з-за моєї спини. Яка я була рада його почути! Коли він був поряд, я почувала себе значно більш впевнено. Невідомо чому він здавався мені великим і сильним, здатним захистити мене. А сама я в його присутності ставала якоюсь дурною і слабкою, і могла покладатися лише на нього і його здоровий глузд. –І ти, Максим, і ти на її боці? Та все одно, нічого в вас не вийде. З нами Бог, і він не допустить, щоб такі люди противились його волі. Я подивилася на годинника. Пора кінчати балачки, а то нічого не встигну зробити. –Побачимо. Та навіть якщо в суді справа не вигорить, я сама зніму ту кляту огорожу! Краще б я того не казала. Ваше мнение: Украинская Баннерная Сеть |
{v_xap_link1} {v_xap_link2}
{v_xap_link3} {v_xap_link4} |
Марна Альфиева - Мені наснилося кохання
|
Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом. Ответственность за содержание произведений несут их авторы. При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore |
Администратор |