|
    Прочтений: 0 Посещений: 1176 Дата публикации: 26.7.2010 Частина Х Вечерю я вже готувала на газі. Вперше за весь цей час я вирішила зварити борщ. Не люблю ані варити його, ані їсти, та якщо наварити багато, то можна забути про готування їжі принаймні дня на три. Та й Вовка можна годувати. Вранці я прокинулася від стуку сокири, як і раніше. Але ж сьогодні мені вже не потрібні дрова, я навіть не дуже чемно сказала про це Максимові. Раптом я відчула якесь тепло на щоці, а потім яскраве світло впало просто в очі. Я зажмурилась, одночасно намагаючись зрозуміти, що це за диво. Промінь зник так само раптово, як і з’явився. Точніше, не зник, а замельтешив в дивному танці по стелі, стінах і моєму ліжку. Щось цей промінь мені нагадував… Я подивилася у вікно. Там стояв Максим, цього разу майже повністю вдягнений, тобто на ньому була сорочка, хоча і не застебнута. В руці він тримав великий уламок дзеркала і пускав сонячного зайчика! Я вже і забула, що це таке, так давно ніхто при мені не бавився такою штукою. Максим направив зайчика мені на руку, а я зробила вигляд, що хочу схопити його. Максим засміявся. От нахаба. Значить, з того боку добре видно мене. А якби я спала голою, як я взагалі-то полюбляю робити? Штор в мене, на превеликий жаль, було обмаль, вистачило завішати ті вікна, що виходили на вулицю. Я ніколи б не подумала, що небезпека бути побаченою чекає мене з іншого боку. Як не намагалася, я не змогла згадати, чи всі ці ночі спала одягненою. Та чорт з ним. Зараз на мені була досить пристойна сорочка, тільки з однією діркою (все ніяк не зберуся зашити), і те не на самому цікавому місці. Тому я зіскочила з ліжка і відчинила вікно (в мене рама підвішена таким чином, щоб можна було відчиняти вікно не вбік, а догори) і підперла його палкою. –Доброго ранку, принцеса! – весело привітався Максим, поклавши на землю дзеркало і, обережно піднявши віконну раму, підліз під неї. Мені здається, що вранці я найменше схожа на принцесу: незачесана, невмита, з нечищеними зубами. –Доброго, якщо не жартуєш… жаба. Максим засміявся і зістрибнув з підвіконня до кімнати. Здається, сьогодні він був в доброму гуморі, навіть трохи занадто. –То я жаба? А знаєш, якщо принцеса поцілує жабу, вона стане принцом, – прошепотів він і, захопивши мене в кільце обіймів, поцілував. У щоку. –Здається, не подіяло… – Сказала я, коли все скінчилося, і вивільнилась з полону його рук. Максим покрутив головою, наче намагався скинути з себе якісь тенета. –Вибач, не втримався… – Він сумно посміхнувся мені. –Ти занадто гарна. З цими словами він вийшов з моєї спальні, залишивши мене, збентежену його цілунком і схвильовану словами. Коли я вийшла зі спальні, Максим вже закип’ятив чайник і заварював чай. Мабуть, я одного ранку прокинусь і дізнаюся, що він вже живе тут. Занадто вільно він себе почував на моїй кухні. Нічого не кажучи, я пройшла повз нього до дверей. Чай чаєм, цілунки цілунками, а Вовка годувати треба. –Ну що, Вовк, сподіваюся, каша тобі сподобається. – Взагалі-то я не дуже полюбляю розмовляти з тваринами, але зараз був особливий випадок. – Я читала в книжці про собак, що тебе треба годувати м’ясом, рибою, кашею і овочами. Так от: облізеш. Можливо, як заплатять гроші, куплю тобі кісток, а зараз рубай кашу з борщем. Вовк, здається, не мав нічого проти. Може, він не зрозумів всі нюанси моєї промови. Наливши Соні молока, принесеного Марією Степанівною (я тримала його в погребі спеціально для неї, бо більше в мене не було нічого, чим можна нагодувати кішку), я повернулася до хати. Максим і не думав починати чаювання без мене. М-да, до козаків його не взяли б, а до якогось джентльменського клубу – напевно. –Приємного! –Тобі також. – Я сіла напроти нього. – Сьогодні гарний день, чи не так? Максим усміхнувся, покрутивши в руках чашку. –Коли нема чого сказати, говорять про погоду… Так, день гарний. Він, здавалося, не збирався продовжити тему і весело дивився на мене. Ну що ж, світської бесіди не вийшло. –То ти кажеш, Василь – син Марії Степанівни? Може, ти ще щось знаєш про моїх сусідів, що стане для мене сюрпризом? –Та наче б то ні. А тобі Василь сподобався? – В його голосі була неприхована цікавість. –Так, сподобався. Він мені здався непоганим хлопчиком, принаймні, не таким чудовиськом, як ти його описав. Максим засміявся. –Хлопчик? Та він, мабуть, твого віку, або навіть старший на рік-два. Навряд чи справедливо називати його дитиною. Я здивувалася. –Якщо так, то звідки ти так добре знаєш про його шкільне життя? Навряд чи він сам тобі розповідав, адже він напевно не спілкувався з такими малявками та заумними відмінниками, як ти? Максим насупив брови. –А от на “заумного відмінника” можу й образитись. –Вибач. – Я приклала значних зусиль, аби не засміятись. – Пам’ять про Василя буде вічно живою в серцях наших вчителів… А в селі взагалі досить швидко дізнаєшся про сусідів різні пікантні подробиці. Я замислилася. Все ще не могла повірити, що Василь не школяр. Він здавався таким молодим! Ну звісно, а Максим здавався (і зараз здається!) мені дорослим чоловіком, старшим за мене. Мабуть, в мене щось негаразд зі здатністю до вікової ідентифікації людей. –Василь єдиний син в тітки Марії? Чи ще сюрприз буде? –Так, один. Саме той випадок, коли єдина дитина виросла егоїстом. Я допила чай і згадала, що не поклала на стіл печива, навіть хліба не було. Та Максим, здавалося, не переймався цим. Досі я вважала, що мої кулінарні здібності полонили його шлунок, то він і ходить сюди, наче на роботу. Виявляється, не печиво його тягне до мене на чай. –Я завтра їду до міста. Тобі нічого не потрібно? Я зацікавилась. –Ні. А ти за яким дивом їдеш? Максим важко зітхнув. –Треба взяти книжки в університетській бібліотеці. Скоро почнуться заняття, і я не зможу виїхати до міста. Бодай вони повісилися, таку шкоду зробили, початок учбового року перенесли... От і добре. Їдь собі, дорогенький, і дай мені можливість прийти до тями. А то я з тобою скоро геть збожеволію. В останні тижні Максим поводився зі мною так, як жоден чоловік до нього, а я навіть опору не чинила! Куди, питається, поділися мої принципи щодо чоловіків? (Такий принцип в мене один: ніяких чоловіків в моєму житті!). –Ну що ж, дякую за чай. Я, мабуть, піду. Максим встав і затримав на мені погляд. Може, думав, що я його затримаю, але тут вже дзуськи. Я вирішила взяти себе в руки. –Добре, на роботі побачимося. Ввечері Максим увійшов до двору Степаниди Карпівни. Схоже, тітка поралася десь на задньому дворі, зате в хаті на Максима чекав неприємний сюрприз. –Добрий вечір, Аліса, – удавано весело вигукнув Максим і спробував пройти повз дівчину до своєї кімнати. Зазвичай йому вдавалося приходити, коли вона вже спала, а йти геть, коли вона і не думала прокидатися. –Я чула, що учбовий рік почнеться трохи раніше, ніж звичайно? – Затримала його Аліса. Максим подумки висловив все, що думав з цього приводу. І чому, цікаво, в сім’ї директора і завуча школи він, вчитель-організатор, єдиний, в кого це можна запитати? –Так, п’ятнадцятого липня буде свято Першого дзвоника. Сподіваюся, всі випускники будуть присутні. – Максим з тугою подивився вбік своєї кімнати. Схоже, так просто Аліса не відчепиться. І Степанида Карпівна кудись поділася. Дівчина підійшла до нього так близько, що Максим засумнівався, чи зможе вона дихати, не зачіпаючи його. –Тобто, нам залишилося гуляти кілька днів? – Аліса зловила погляд Максима і зазирнула йому в очі. – Сподіваюся побачити тебе на дискотеці, Максиме Сергійовичу… Вона говорила з придиханням, наче дівчина в телевізорі, що розповідає про погоду. –Вибач, Аліса, я завтра вранці їду до міста, і мені треба добре відпочити, тому… Не вийшло. –Ти їдеш до міста? Як добре! Будемо супутниками, я поїду купувати ручки-зошити. Ти яким автобусом поїдеш? Максим обережно відвів її руку, яку вона намагалася покласти йому на груди. –Навіщо нам обом витрачати гроші? Скажи мені, що треба купити, та й все… Аліса засміялася м’яким гортанним сміхом. Максимові здалося, що вона годинами відпрацьовувала його перед дзеркалом. –Мені потрібні не лише зошити… А тобі, чоловікові, я ніяк не можу передати список… Це вже вона загнула. В скромності її аж ніяк не можна було запідозрити. Максим роздратовано зітхнув. –Добре, я зрозумів. Вибач, але мені дійсно вже хочеться спати. Аліса роздратовано відступила від нього. –Я навіть і забула, що в місті на тебе чекає наречена. Ти так багато часу проводиш з новою вчителькою... –Твої відомості застарілі, Алісо, – спокійно зауважив Максим. – В мене більше немає нареченої. Аліса явно зацікавилася. Пахло сенсацією місцевого масштабу. Починається новий учбовий рік, і в них буде молодий неодружений вчитель, в якого навіть немає нареченої. До того ж, Аліса, як його майже (але не зовсім) родичка, має непогані шанси, що він нарешті її помітить. –Чого ж це раптом? Їй, як і половині села, здалися дивними твої часті візити до вчительки? Йому набридло це дівчисько, і він не знайшов нічого кращого, ніж сказати правду. –Так. Залишивши Алісу з роззявленим ротом, Максим зайшов до своєї кімнати. швиденько роздягся і завалився на ліжко. Ні, ця дівчина вже переходить всі межі. І що найгірше, Максим не бачив цивілізованого виходу з цієї ситуації. Зараз його хоч якось захищала від неї та обставина, що волею випадку він став вчителем в її школі. Залишалося сподіватися, що за цей учбовий рік Аліса трохи підросте і закохається в когось іншого, бо після закінчення школи від неї взагалі порятунку не буде. Він і сам не міг повірити, але те, що він сказав Алісі, було чистою правдою. Його шалене кохання до Катрі згасло вшпент протягом останніх тижнів. Вже багато днів думки Максима крутилися лише навколо Вишеслави. Для дівчини в Миколаєві просто не вистачало місця. Та й вона не дуже переймалася. Коли він минулого тижня спробував їй зателефонувати, вона його послала подалі і звеліла забути її номер. Що він радо і зробив. Максим взяв з тумбочки біля ліжка підручник з історії. Він хотів справити на Вишеславу враження своїми знаннями з її предмету, і вирішив освіжити в пам’яті основні дати. Але не зміг заставити себе читати. Відклавши книжку, він дістав з банки, яка також стояла на тумбочці, одну троянду. Вона все ще була досить гарною, хоча вже починала в’янути. Максим підніс голівку квітки до губ і поцілував. Цікаво, чи не зробила так само і Вишеслава? Максим посміхнувся своїм спогадам. Але за мить його очі затуманилися, і він провів трояндою по своїй щоці. –Чи будеш ти скучати, голубка? Чи, може, мій вік назавжди розлучить нас? Наступного ранку Максим поїхав у місто. Прокинувшись вранці, я майже відразу зрозуміла, що щось негаразд. Глянула на годинника, і все стало ясно – я проспала. За цей тиждень я звикла прокидатися під стук сокири позаду хати, а сьогодні Максим не прийшов. Мене раптом охопила страшенна туга. Довелося нагадати собі, що Максим – лише мій так би мовити напарник, сусід по кабінету, не більше. Чи не так? Я потяглася в ліжку (це був максимум моїх ранкових вправ) і глянула у вікно. Я навіть перестала зачиняти його на ніч, бо спека стояла просто жахлива. Вдень краще було не виходити з хати, а вночі я не витримувала духоти. Я взагалі не люблю спеку, волію спати в холодному приміщенні і дихати якщо не свіжим, то хоча б холодним повітрям. З вікна до хати заглядала лозина винограду з зеленими гронами, а трохи далі ріс кущ білих троянд. Кущ був старий, і квітки були не такими пишними, як в роки його молодості, та все ж приємно прокинутись вранці і побачити троянди. Згадавши про квіти, мій мозок знов перекинувся на спогади про Максима. Пора покінчити з цим. Потягнувшись ще разочок, я згадала, що сьогодні вихідний день. Звісно, можна було б весь день провести в прибиранні хати, але краще я поїду до Семигорок. Подивлюся, які там може музеї є абощо. На ринок мені знов-таки не завадить попасти. Настя зі мною їхати не схотіла, і я відправила її до Іванки. Пов’язавши голову хустинкою, я одяглася в улюблений халат і, захопивши з собою гроші в маленькій сумочці, подалася на зупинку. На щастя, транспорт в Хрестинках ходить непогано. Принаймні кожну годину є шанс поїхати в Семигорки і три рази на день – в Миколаїв. У маршрутці майже нікого не було. Коли я зайшла, там вже сиділи бабуся з торбами і хлопець з дівчиною, на вигляд нещодавно одружені. Роти у них не закривалися ні на мить, і їхні балачки не давали мені замислитись над своєю поведінкою, яка, до речі, останнім часом мені дуже не подобалася. Хлопець дивився у вікно. Ми саме проїздили повз двір якогось новоявленого фермера. Той на манер американців зробив зелену галявину перед забором. –Господи, скільки землі пропадає! Ото можна город зробити! Його жінка явно не оцінила такого ентузіазму. –Ага, і гробитися на ньому… Та чоловік не здавався: –А тобі б тільки кровать побільше, телевізор помощнєє і книжки поцікавіше! Дівчина ж була – пальця до рота не клади: –А хто тобі винуватий, що ти не всі букви вивчив! І так всю дорогу. Я люблю, коли йде дощ, як сьогодні зранку. Його мірне гуркотіння заспокоює мене. Похмуре небо іноді пронизує яскраве сяйво блискавок. Слава Богу, що я ніколи не боялася грози. Влітку дощ приносить з собою прохолоду та особливу, властиву лише йому, свіжість. А іноді літній дощ приносить з собою несподіванку. Вчора була субота, Насті подзвонили з дому батьки і покликали до міста, бо з Росії до них приїхали родичі. То ще звечора я провела сестру до автобуса і залишилася сама. Десь о десятій годині ранку, остаточно прокинувшись і нагодувавши всіх тваринок, я сиділа на самоті і саме думала, чим би мені зайнятись, коли Вовк підняв вуха. Собака сумно подивився на відчинені двері, і я зрозуміла, що на вулицю, під дощ, він не побіжить. Так далеко його любов до мене не простягається. Я зітхнула і пішла подивитись, хто там прийшов. Та не встигла я навіть до дверей дійти, як на порозі з’явився Максим, усміхнений і мокрий до нитки. –Добридень, Вишеслава Петрівна. Чи не пустите грозу перечекати? Я посміхнулась. –Добрий ранок, – відповіла я. –Тоді я вам заздрю. В мене вже давно день, – весело зауважив Максим, увійшовши до кімнати. Я запропонувала йому сісти, але Максим зам’явся, не бажаючи замочити мої меблі. Я досить легко запропонувала йому роздягтись і просушити одяг. Він досить легко погодився зняти сорочку. І тут я зрозуміла, що мені було б зовсім не легко споглядати його, мокрого та в мурашках, в самих лише трусах. Та Максим, схоже, не вважав пристойним роздягатись в мене в хаті. Водночас його штани були такі мокрі, що з них капала на підлогу вода. Ми зійшлися на тому, що він може загорнутися в рушника. Поки Максим “перевдягався” у мене в спальні, я поставила чайник. Була неділя, вихідний день. То що ж Максим міг робити вранці? Я взагалі вважала, що він у місті залишиться. У нареченої, наприклад. –Ходив до церкви, коли почалася злива. Чомусь мені не схотілося сидіти там з батюшкою і слухати ще одну проповідь. Я побіг додому, а там все закрито – всі поїхали до Семигорок. Я принесла чай і з задоволенням спостерігала, як Максим його п’є. Рушника йому вистачило лише замотати стегна, а решта його бездоганного тіла була, як то кажуть, у вільному доступі. –А де Настя? Щось її не видно. –До Миколаєва поїхала, в них дома гості. – Я раптом подумала, що на хазяйновиту Степаниду Карпівну це не схоже – поїхати з села, поки племінник в церкві, і міцно закрити хату. А ти як залишився на вулиці? Тобі що, ключів не залишили? Мені здалося, що Максим трохи зім’явся, але це так швидко минулося, що я навіть не була впевнена, чи не помилилася. –Ключі зазвичай залишають в сусіда, дядька Миколи, але він вже, мабуть, розчавив пляшечку і спить, бо мені не відкрив. Відповідь була вичерпною, і тепер я не знала, чим зайняти гостя. За вікном стукотів дощ. Максим, здавалося, анітрохи не тяготився нашою мовчанкою, він пив чай і дивився на мене. –Дякую, – він встав і поніс чашку на кухню. Я почула, як потекла вода. Поки Макс мив чашку, я мала ще кілька секунд аби терміново придумати, чим зайняти його. Макс увійшов до кімнати. –Як щодо партії в карти? Я посміхнулась. Моє “вміння” грати було йому добре відоме. –Насті нема, то ти не матимеш достойного суперника. –Я її боюся. Вона завжди виграє. Наступні півдня ми валялися на моєму досить широкому (на щастя) ліжку і грали. Максим сказав, що піде додому, коли програє три рази, що для мене було рівнозначно погрозі не піти ніколи. Та після третього мого виграшу він таки почав збиратися. Його одяг, звичайно, був ще вологим. Я пошукала у Пульхериній шафі і знайшла якість спортивні штани. Вони були старі і потерті, але сухі. І це було значним достоїнством. На порозі Максим зупинився і, перш ніж кинутися під дощ, торкнувся поцілунком моєї щоки. Він побіг до хвіртки, а я залишилася стояти у дверях, потираючи щоку. Потім у мене виникло таке відчуття, що ніби хтось на мене дивиться, і я зайшла до хати. Дівчина, що спостерігала за нами, залишилася непоміченою. Я не могла знати, що ті півдня, що ми з Максимом провели у веселій грі, були катуванням для її ще дитячого серця. Вона просиділа весь цей час під дощем, ховаючись за кущами недалеко від моєї хати, і пішла одразу після того, як пішов Максим, але в інший бік. Ваше мнение: Украинская Баннерная Сеть |
{v_xap_link1} {v_xap_link2}
{v_xap_link3} {v_xap_link4} |
Марна Альфиева - Мені наснилося кохання
|
Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом. Ответственность за содержание произведений несут их авторы. При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore |
Администратор |