|
    Прочтений: 0 Посещений: 1116 Дата публикации: 27.7.2010 Частина ХІ Ввечері наступного дня я вирішила трохи поприбирати в хаті, поки Насті нема. Вона збиралася повернутися завтра, і я хотіла ще приготувати щось смачненьке. Я саме прала білизну, коли почула гавкання Вовка. Власне кажучи, прати в мене не дуже виходить. Взагалі я полюбляю це заняття, як і будь-яке, пов’язане з водою, але ненавиджу прати руками. А пральної машини в Пульхерії не було. Я з відчаєм намагалася випрати свою білизну, заспокоюючи себе лише тим, що за моїми мірками двічі випрана білизна автоматично переводиться в розряд чистої, не дивлячись на те, скільки на ній плям. Моя бабуся сказала б, що це рівномірний розподіл бруду. Вовк, що несамовито почав гавкати, відірвав мене від мого заняття. Витерши руки і накинувши на себе куртку, я пішла подивитися, хто там. На дворі дув пронизливий вітер. Все скидалося на те, що прийшла осінь, хоча до неї було ще далеко. Біля хвіртки стояв якийсь чоловік. Не зважаючи на те, що на село вже зійшли сутінки, я не злякалася. В мене просто нема чого взяти, тому мене навряд чи обкрадуть. Чоловік був на вигляд дуже багатим. На пальцях в нього не було золотих каблучок, і я б заприсяглася, що золотого ланцюга на шиї теж не побачу. Проте навіть я, зазвичай байдужа до чужого багатства, не могла не помітити, що вартість його костюму, мабуть, вище, ніж вартість Пульхериної хатинки. Все скидалося на те, що чоловік прийшов до мене пішки, бо машини ніде не було видко. –Вишеслава Петрівна? – добре поставленим голосом запитав він. Я кивнула. Його голос був гарним, але мені він вдався якимось штучним, наче чоловік довго вчився так говорити. Так – безпристрасно, холодно, наче листопадовий вітер. –Чи можу я з вами поговорити? Я батько Максима. Я з повним правом могла б йому не повірити і не пустити до хати. В нього не було нічого спільно з Максимом. Наскільки цей чоловік був штучним, настільки Максим – живим і простим. Максим наче випромінював любов до всього світу, його гіпотетичний батько мабуть ніколи нічого не любив у своєму житті. Та все ж, придивившись, я не могла не побачити очі, дуже схожі на Максимові, і жести, міміку, що діти їх механічно переймають від батьків. –Так, проходьте. Я завела чоловіка до хати, відмітивши, що він і не подумав зняти черевики. Так і проплив у них до зали. Я поклала капці на місце, зробивши вигляд, що просто поправляла їх. Чоловік обережно сів на один зі стільців, наче боявся забруднитися. Може, якби я тягала на собі кілька сотень доларів у вигляді сукні, то теж боялася б за неї. –Мене звати Сергій Семенович Волошка. Як ви вже знаєте, я брат директора цієї школи і батько Максима. Я хочу дізнатися, що тут діється. Я, переборовши себе, сіла напроти нього, удаваючи рівноправ’я. Не схоже, щоб чоловік був цим задоволений. Він, мабуть, волів бачити мене перед собою, наче школярку. –Тут багато чого діється, Сергію Семеновичу. Сьогодні в нас було свято Першого дзвоника. Максим сам написав сценарій, дуже вдалий, до речі.. Ви по праву можете пишатися здібностями свого сина. Без нього в школі дітям було б просто нудно... –Можу пишатися, кажете? Чим? Тим, що мій син вчителює у Хрестинках і влаштовує пісенні конкурси? Я дав йому бездоганну освіту. Хлопець закінчив кращий ліцей міста із золотою медаллю, він брав участь в усіх можливих олімпіадах з предметів, він досконало володіє англійською та французькою мовами. Я дав все це йому, відкрив для нього всі двері, а тепер маю пишатись тим, що він, покинувши нашу фірму, вчителює у селі? – Голос Сергія Семеновича з кожним новим словом ставав все більш неприємним. Мені більш за все хотілося сказати йому: “Замовкніть!”. Та, звичайно, я стрималася. –Він скористався наданими йому можливостями. Адже він навчається в університеті, – спробувала я трохи заспокоїти амбіціозного батька. –В місцевому університеті, до того ж заочно. А чому? Що його тримає в Хрестинках? Га? Я знизала плечима. –Любов до дітей і бажання незалежності, я гадаю. Хіба ні? Чоловік прищурив очі. –Ви глузуєте з мене чи що? Дівчино, не раджу гратися зі мною в ці ігри. Ви дуже добре розумієте, що я хоч вам сказати. Перед Максимом відкритий широкий світ, який ви затуляєте йому своєю особою. –Можу я дізнатись, що ви маєте на увазі? Він нахилився і обперся ліктями на коліна. –А ви не розумієте? Вишеслава Петрівна, ви маєте зрозуміти мене. Я, наприклад, дуже добре розумію вас. Немолода і не гарна жінка, до того ж селянка, без жодного шансу на якесь поліпшення у житті, раптом зустрічає зовсім зеленого хлопчика. Багатого хлопчика. Ви ж знаєте, що він мій єдиний син. Максим нічого не бачив у житті, йому здається, що ви одна-єдина, неповторна. Звичайно, на думці в нього лише його смішне кохання, він не думає про те, що ви можете бути корисливою. Я встала. –Ваша думка мені зрозуміла. Тепер, коли ви висловили все, що думаєте про мене, немолоду двадцятидворічну жінку, жадібну до ваших грошей, ви можете йти геть. –Сядьте. Я ще не все сказав. Спокій його голосу вивів мене з себе. –Я не збираюся вислуховувати всю цю гидоту у власній хаті! Чоловік теж встав, намагаючись дивитися на мене згори. –Ти, хвойда, не удавай з себе світську даму, ображену несправедливими звинуваченнями. Ще раз нагадую, що Максим неповнолітній. Ти хочеш піти під суд за зваблення дитини? –Геть! – Я кинулася до дверей і відчинила їх, запустивши до хати прохолоду літнього вечора. –Або ти даси спокій моєму синові, або можеш попрощатися зі своєю кар’єрою. Судова справа з приводу сексуальних домагань щодо дитини – і ти ніколи не переступиш порогу школи. А якщо мені пощастить – взагалі ніякого порядного місця. Вважай, що я тебе попередив. За місяць Максим повинен переконатись, що його почуття недоречні і, зрозуміло, не взаємні. Прощавайте, Вишеслава Петрівна. Він вийшов з хати, залишивши мене на порозі. Я із сумним задоволенням почула, як він вилаявся і почав шаркати ногою по асфальту. Вовк, якого я ніяк не могла навчити робити свої справи на городі, а не на доріжці, був вірний собі. Боюся, Сергію Семеновичу доведеться мити свої дорогущі черевики довго-довго. Цей покидьок пішов, а я так і не змогла заснути тієї ночі. Я багато думала про те, що почула від нього. Слова Максимового батька були дуже злі та жорстокі. Першим поштовхом було відкинути їх від своєї свідомості, як непотрібне сміття, бруд, що загрожує зіпсувати все навкруги. Але з плином часу я почала пробувати встати на місце розгніваного батька. Як я вела б себе, якби мій власний син закохався в таку, як я? Звичайно, я не стала б приходити до неї та обзивати хвойдою. Я не стала б втручатися в життя своєї дитини... О, ні, мабуть, я таки не зможу оцінити ситуацію з іншого боку – я надто зацікавлена сторона. Та я не могла не думати про те, що багато в чому Сергій Семенович був правий. Якщо навіть Максим щось відчуває до мене, то це не більше як дитяча закоханість. Інша доросла жінка, що стала її об’єктом, мала б зробити все, щоб переконати юнака в марності його почуттів до неї. Але інша доросла жінка, напевно, не закохалася б у Максима, не побачила б в ньому чоловіка. За тиждень в школі проходив краєзнавчий конкурс серед учнів. Кожен клас мав обрати зі свого числа кілька хлопців та дівчат, яких потім везли до Миколаєва. Там їм давали в руки заздалегідь намальовану карту, за якою дітлахи мали знайти якийсь пам’ятник. Знайшовши, діти мали якомога більше дізнатися про нього, а за два дні на конкурсі творчо зобразити те, що побачили. Мої п’ятикласники були наймолодшими, хто брав участь в конкурсі, і Максим поїхав з їхньою групою. Як я потім дізналася, вони мали знайти музей суднобудування та флоту. Знайти його, чесно кажучи, нема чого робити, але біля музею ціла низка постаментів з бюстами адміралів та різні там стародавні гармати, ядра й таке інше. Максим зводив дітей на екскурсію, а коли вони повернулись, всі його думки були спрямовані на те, як найоригінальніше подати звіт про цю подорож. На відміну від Максима, я не могла думати ні про який конкурс. З моїх думок не йшов той покидьок, його батько. Господи, як така потвора могла народити такого янгола? Напевно, за матір’ю Максима є кілька гріхів, наприклад, перелюб. Мій клас отримав друге місце, поставивши сценку про адміралів та матросів. Максим десь роздобув іграшкові шаблі, а «адміралам» понаклеював вуса. Коли, нарешті, останній “моряк” покинув клас, Максим обернувся до мене. Всю виставу я сміялась, а Максим робив страшні очі і закликав мене до більшої серйозності. –Ну-с, пані, чим вам не сподобався мій Нахімов з Корниловим? – грізно насупивши брови, запитав мене Максим. Він спробував схопити мене за руку, але я видерлась. Наввипередки ми вибігли зі школи, чим викликали посмішку на вустах Іллі Петровича. –Гей, вчителі, не рознесіть школу! От вже пустуни! Максим наздогнав мене лише в моєму дворі. Мабуть, він так і планував, бо взагалі-то наздогнати мене не важко. –Господи, як соромно! Ти випускаєш на волю всі мої погані риси. Диви, до чого я докотилася з тобою – бігаю по школі, наче дівчинка, – почала нарікати я на нього. Максим посміхнувся. –А ти не дівчинка? –Ні, я доросла, зріла жінка. Тут Максим просто зареготав. Як на мене, зовсім недоречно. Я спробувала схопити його за вуха, але він видерся на абрикосу. Гілка була невисоко, але він миттєво опинився в недосяжності. Я сіла під деревом, обпершись на нього спиною. Максим перебрався трохи нижче. Тепер він сидів позаду мене, і я головою торкалася його стегон. Я зробила вигляд, що не помічаю цього. Максим взяв пасмочку мого волосся і обережно почав накручувати його на палець. –Скоро заміж вийдеш. –Чого це? – трохи перелякано запитала я. –Не забрала у коси пасмочку між ними – дорогу залишила до милого. Я вирішила змінити тему розмови. –Максиме, чому ти ніколи не розповідаєш про свою родину? Я, здається, вже познайомила тебе з усіма сімейними таємницями, а ти – ні пари з вуст! Давай, розповідай! –Тобі що, нема чого робити? – Максим раптом став страшенно діловим. –Нема-а, – протягла я. – Анічогісінько сьогодні не хочу більш робити. Вчора я була хазяйка – бачиш, випрала білизну. А сьогодні – подиви, що з моїми руками! Демонстрація стертих трохи не до крові пальців призвела на Максима значно більш сильне враження, ніж я сподівалася. Він зістрибнув з дерева, кинувся до хати і приніс якийсь крем. –Давай сюди руки, – трохи грубо сказав він, ставши поряд зі мною і обпершись одним коліном о землю. За кого він мене має? Що, я така вже безпорадна, що я руки кремом не намажу, коли треба? Згадавши, що таки не намазала, я простягла йому свої долоні, і наступні кілька хвилин насолоджувалася дотиком його сильних рук. –Ну то що? Де живуть твої батьки? –Мої батьки розлучилися. Мати живе в Києві. А батько залишився вдома. Я зрозуміла, що з власної волі він більше нічого не скаже. –І чим вони займаються? Максим хмикнув. –Ти не відчепишся? Я життєрадісно помахала головою. –Нізащо! –Тобі буде нецікаво. Мої батьки жили, наче кішка з собакою, доки нарешті три місяці тому не розлучились. Мабуть, вони чекали, поки я закінчу школу. –Мені дуже шкода. –А мені – ні. Я не пам’ятаю часу, коли вони не сварилися. Як на мене, їм треба було розлучитись ще кілька років тому. –Тоді добре, що вони нарешті наважились зробити це. –Власне, вирішила моя мама. Одного дня вона сказала, що з неї досить, і вона їде до своєї матері в столицю. –А що батько? –Він страшенно розлютився. Спочатку погрожував їй, що відправить до матері без копійки грошей. “Як прийшла до мене, так і підеш”. Батько, скільки пам’ятаю, добре заробляв, мати ніколи нічим не займалася, крім домашньої праці. Але її це не злякало, вона продовжувала збирати речі. Тоді він сказав, коли вона забере мене, то він не платитиме за мою освіту. –І ти зробив фінт вухами – поїхав у Хрестинки. –Так, поїхав у Хрестинки, поступив до університету в Миколаєві. Батько більше нічим не може залякати маму, то й біситься. На мій день народження навіть не дзвонив. Я й не помітила, що вже не Максим, а я легко погладжую його пальці, намагаючись зняти напругу і давній біль. Помітивши це, ми обидва сховали руки і спалахнули, наче свічки. Не знаючи, що сказати, обидва мовчали. Я обдумувала все, що дізналася про Сергія Семеновича. Він здавався мені все більш огидним. Якщо вчора я припускала, що він в чомусь правий, звинувачуючи мене, то сьогодні в моєму серці не залишилось співчуття до нього. Та це не мало жодного значення. Ще вчора я прийняла рішення, можливо, найважче і, вірогідно, найхибніше в моєму житті. Я не маю ніякого права кохати цього хлопця. Не я стала причиною того, що Максим залишився у Хрестинках, але я не зроблю нічого, що могло б зіпсувати йому життя. Стояв тихий літній вечір. Крізь віти саду проглядало яскраве блакитне небо. Було ще досить тепло, принаймні на сонці. Максим взяв мене за руку і подивився в очі. Я зрозуміла, що зараз це станеться. Вперше в моєму житті. Я злякалася. Не знаючи, куди себе подіти, і щоб хоч чимось зайнятись, я вишкреблась на стару абрикосу. Та це було помилкою. Тепер Максим міг підійти до мене впритул, що він миттю і зробив. Я нахилила голову і намагалася не дивитися йому в обличчя. Максим взяв мене за руку і несміливо, але дуже ніжно почав перебирати мої пальці. –Вишеслава, можна я щось скажу тобі? “Ні” – неправильна відповідь. Моє серце було сповнене болю від неминучості мого вибору. Я відвела погляд, мені соромно було дивитись в очі цьому чоловікові. Я спробувала піти геть, але варто мені було злізти з дерева, як я опинилася у кільці Максимових рук. –Максиме, – прошепотіла я. Він торкнувся пальцем моїх вуст. –Ш-ш-ш. Не кажи нічого. Може, зараз не найслушніша мить, але потім я можу не насмілитись сказати тобі це. Ти мені дуже, дуже подобаєшся, Вишеслава. Ми не помітили, що наші вуста вже так близько одне від одного. Це наче наелектризовані папірці – якщо їх наблизити до критичної межі, вони неодмінно злипаються. Максим обережно торкнувся губами моїх губ, трохи затримавшись на нижній. Сама від себе не сподіваючись такого, я поцілувала його у відповідь, вперше в житті спробувавши на смак губи чоловіка. Зажмуривши очі, він видихнув: – Я ніколи не зможу залишити тебе! Десь я вже чула це. Чи ні? Мені ніхто ще такого не казав. Жоден чоловік. Ніколи я ще не відчувала себе такою… жінкою від цих слів. Чи відчувала? В моїй голові пролітали якісь дивовижні образи, море і туман, і руки, і губи, і ці слова: “Я ніколи не зможу залишити тебе!”. Звідки він дізнався про це? До мене потрохи почав повертатись розум. Я згадала, хто я, і хто він. –Максиме, зажди, що ти робиш? Побійся Бога, відпусти мене! Він миттєво розімкнув руки.. –Що сталося, Вишеслава? –Максиме, ти не так мене зрозумів. Ти мені теж дуже подобаєшся, ти добрий і гарний хлопчик, і мені приємно співпрацювати з тобою. Але не більше. Вибач. Я бачила, що своїми бездушними словами глибоко образила його. Максим якийсь час дивився на мене, ніби намагався зрозуміти, чи не брешу я. Та все марно – моє обличчя не видає моїх думок, коли мені того треба. –Вибачте, Вишеслава Петрівна, я, здається, помилився. –Та нічого, Максиме. Сподіваюсь, ми залишимось приятелями? Мої дітлахи так люблять тебе. –Так, звичайно. Не забудьте – на тому тижні в нас екскурсія до міста. До побачення. Він пішов геть, понуривши голову. Я відчувала себе так, наче вбила когось. Я відчувала себе справжньою злодійкою, та ще й брехухою. “Добрий хлопчик”, – подумки передражнила я себе. Як я зуміла вичавити оце з себе? Як зуміла, сприймаючи Максима лише як жаданого чоловіка? “Ви мені дуже подобаєтесь, Вишеслава”. Господи, що ж я наробила? Ваше мнение: Украинская Баннерная Сеть |
{v_xap_link1} {v_xap_link2}
{v_xap_link3} {v_xap_link4} |
Марна Альфиева - Мені наснилося кохання
|
Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом. Ответственность за содержание произведений несут их авторы. При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore |
Администратор |