|
    Прочтений: 0 Посещений: 1391 Дата публикации: 27.7.2010 Частина ХІІ Максим пішов геть, а я до кінця дня була сама не своя. Ну чому, чому в моєму житті все завжди так складно? Що не зроблю – золоті верби ростуть. От чом би мені не закохатись в порядного чоловіка років тридцяти? У того ж Михайлика, наприклад? І чому б йому не закохатися у мене? З моїм щастям цей порядний чоловік виявився б жонатим батьком двох дітей. Щоб хоч чимось зайнятись і при цьому нічого не зламати, я взяла почитати книжку. На жаль, книжна історія кохання була сумною. Я покинула читання і лягла на ліжко. Заснути б і, прокинувшись, побачити, що все це лише поганий сон. Та мені не спалося. Надворі вже сутеніло, коли я почула стукіт у двері. “Ви мені подобаєтесь, Вишеслава”, – миттю пронеслося в мене в голові. Невже він зрозумів, що я не була щирою з ним? Зрозумів, чому я сказала “ні”? Боса, я побігла до дверей, аби побачити його... –Привіт, красуня. Не чекала? Здається, я ще не розповідала вам про мого доброго друга. Славко дуже красивий молодий чоловік. В нього світле волосся кольору карамелі, засмагла шкіра і яскраві сині очі. Він вищий за мене голови на дві та має накачані м’язи, бо, на відміну від мене, регулярно відвідує спортзал. До того ж він дуже розумний. Ми разом вчились в університеті, щоправда, він закінчив його на рік раніше за мене. Я давно помітила, що мене особливо приваблюють розумні чоловіки. Коли я помічаю, що чоловік знає більше, ніж я, він одразу здається мені справжнім красенем. Та до Славка в мене лише сестринські почуття, як і в нього до мене. Коли я приїхала до Хрестинок, він був в армії, я навіть не знала, що він повернувся. Як виявилося трохи згодом, коли ми пробалакали півночі, Славко ледве встиг побути з батьками і отримати свою частку материнської ласки, бо вже наступного тижня вони виїхали у відрядження. Від нічого робити Славко вирішив відвідати старих друзів. Зателефонувавши до мене додому, він дізнався, що я тепер справжня селянка. Таке варто побачити, і він приїхав на гостину. Знав, зараза, що я буду рада бачити його. Не чекаючи запрошення, Славко увійшов до хати. Озирнувшись, зауважив: –А ти непогано влаштувалася. Можна в тебе пожити днів кілька? Тут він обернувся до мене і завмер, побачивши сльози на моїх очах. –Господи, що сталося? Сподіваюсь, не мій візит тебе так засмутив? І я заревіла вголос. –Ну от, розвела нюні, наче маленька! Ну що таке? Тебе хтось скривдив? Максим перевів подих. Невже він наважиться?.. Але він просто не міг більше так жити. Цілий день, проведений без Вишеслави, трохи не звів його з розуму. Вишеслава, здавалося, зовсім не помічає його. Обрана тактика очікування з моря погоди не спрацьовує. Він дав час цій дівчині, і з плином часу вона ще більше віддаляється від нього. А Максим зовсім не хоче її втратити назавжди. Молодий чоловік підійшов до завітної хвіртки. Назустріч йому вибіг Пушок, вітаючи дзвінким гавканням. Якби ж його хазяйка була хоч трохи рада бачити цього гостя! Максим відчинив калитку і пройшов до двору. Перед хатою стояли калоші Вишеслави. Значить, цілувати замок не прийдеться. Та поряд стояли ще й чиїсь черевики. Чоловічі черевики, модні. Це не хтось з Хрестинок. Він підійшов ближче до дверей і прислухався, аби знати, до чого бути готовим. Зі спальні доносився голос Вишеслави. –Я не знаю, що мені робити, Славко. Я геть заплуталася. Навіть не знаю, що я скажу Максимові, якщо він наполягатиме на з’ясуванні стосунків. –Чому б тобі просто не сказати, що ти його не кохаєш? –Наче це так просто! – обурено заперечила Вишеслава. – Уяви, як він відчуватиме себе? Може, це скалічить все його подальше життя! Максим відчував себе так, наче по ньому проїхався асфальтний каток. До цієї миті він не міг повірити, що ніжність в голосі Вишеслави, коли вона зверталася до нього, лише здавалася йому. Та мабуть, він сам все це придумав. Та злість на себе, яку він відчув зараз, не могла зрівнятися зі злістю на Вишеславу, що охопила його за мить. –А ти не хочеш сказати правду хоча б мені? – спонукав її до подальшої розмови голос чужинця. –Якої правди ти хочеш? Ти хочеш почути, що я вперше в своєму житті шалено закохалася в хлопця, а він виявився неповнолітнім? Це так жахливо, що навіть в моїй голові не вкладається. – Ти так це сказала, наче дізналася, що він вбив трьох молодих жінок і закопав у садочку. Ну молодший він трохи, що з того? Всього через рік буде повнолітнім... –Ти уявляєш собі, яка бомба розірветься? Я не зможу навіть на вулицю вийти! Максим не став чекати, доки вона перерахує всі недоліки зв’язку з неповнолітнім, і пішов геть. –До того ж, я не можу собі дозволити знівечити його життя. Славко, до мене приходив його батько і говорив всякі огидні речі. Та він, мабуть, правий. Максим просто по-дитячому закохався у мене. Що я робитиму, коли він покине мене? Адже я кохаю його по-справжньому... Врешті-решт я навіть могла б ризикнути своїми почуттями, якби знала, що постраждаю лише я одна. А він? Яке право я маю стати на його шляху до успішного та благопристойного життя? –Ти просто дурепа, – висловив свою думку з цього приводу Славко і міцно обійняв мене, чого ніколи не робив раніше. Всюди, де б я не була, я бачила Максима. Я зустрічала його в школі і на річці, по дорозі на пошту і в магазині. Я бачила його навіть тоді, коли його поряд не було. І кожен раз його очі дивилися на мене навмисне холодно, наче примушували йти геть. Максим цілком і повністю ігнорував мене. Чи ж не цього я хотіла? Собі я не звикла брехати. Ні, не цього. Більше всього на світі я хотіла опинитись в його обіймах і знов відчути дотик його солодких вуст. І навіть більше. Але цього ніколи не буде. Руки геть, Вишеслава! Максим намагався не спілкуватись зі мною, а коли йому доводилось це робити, був відверто брутальним. Він став приділяти менше уваги моїм дітлахам, які зовсім відбилися від рук. Як на гріх, в школі постійно проводили якісь змагання, конкурси, і мій клас майже незмінно був чи не найгіршим. Частково це траплялося через те, що вони були наймолодші, але я не могла скинути все на їх вік. Те, що Максим грав тепер проти мене, було досить відчутним. В мене був фах вчителя, придбаний в університеті, а в Максима – дар від Бога. Це не можна було ігнорувати, з цим неможливо було змагатися. Все, за що він брався, робилося майже саме собою, легко, наче у грі. Все, за що бралася я, закінчувалося ніяк. На початку вересня почалися канікули. Зазвичай, якщо ви не знаєте, канікули бувають в листопаді, але ж ми почали учбовий рік в липні, і діти мали перепочити. За тиждень до канікул нам, вчителям, оголосили, що учні старших класів поїдуть на екскурсію до Севастополя. На щастя, молодші класи не їхали. Я не знаю, чи привезла б всіх додому цілими та, головне, живими. Може, я була поганим вихователем, може, мені дістався такий клас, але мої діти завжди розбігаються в різні сторони, і я потім ніяк не можу зібрати їх до купи, за що маю вислуховувати нарікання керівництва. Наприклад, пару тижнів тому школа їхала до міста. За планом – організовано та дисципліновано. Насправді – все як завжди було шкереберть. Діти зібралися на автобусній зупинці без чверті дев’ять, о дев’ятій мали під’їхати автобуси. Як і варто було очікувати, автобусів не було видно і в десять годин ранку. Діти нудилися. –Білочкін! – крикнула я, кинувшись до хлопчика. – Негайно зійди з проїжджої частини! Але коли я підбігла до нього, хлопчик вже стояв збоку дороги, а Максим його “виховував”. –Отак попаде хтось схожий на тебе або Дениса під машину, а водій відповідатиме, як за людину! – Злий гумор Максима видавав його страх. – Мені батько казав це, коли вчив водити машину. Він казав, що людні місця треба проїжджати саме на маленькій швидкості, бо завжди знайдеться якийсь Білочкін, якому життя набридло… Я підійшла до Максима і непомітно для дітей взяла його за руку, намагаючись привернути до себе увагу і уняти праведний гнів, що вилився на голову нещасного Білочкіна. Максим це помітив. Миттєво припинивши лекцію Білочкіну, він обернувся до мене. Як я хотіла обійняти його цієї миті! –А ви, Вишеслава Петрівна, краще слідкуйте за своїми дітьми, бо в вас вони ніякої дисципліни взагалі не знають! – Кинув він мені і пішов геть. Мабуть, до більш достойних педагогів та дисциплінованих дітей. –Змій! – прошепотіла я. Взагалі в Максима просто дивовижний талант псувати мені настрій. Щоправда, варто мені лише побачити його, як серце знов починає співати. Моїх дітей визнали замалими для такої далекої поїздки, і я мала всі підстави вважати, що на канікули я спокійно залишусь вдома. В мене накопилося багато справ, які треба було колись зробити. Наприклад, поїхати до батьків, прибрати в хаті, скупитися на базарі і забути Максима. Та не так сталося, як гадалося. Ніхто з вчителів не горів бажанням їхати в таку далечінь з дітьми. Перспектива їхати до моря восени зовсім не радувала серця наших вчительок. Трохи не в кожного знайшлися поважні причини, щоб цього не робити. Хтось терміново зібрався до лікарні, хтось ніяк не міг покинути хатнє господарство. В мене з господарства були лише кішка з собакою, за якими могла придивитися сусідка. Було вирішено, що з дітьми поїдуть заступник директора, вчитель історії (це я), вчителька російської мови Катерина Павлівна та вчитель-організатор Максим Сергійович. На кожного вчителя приходилося приблизно п’ятнадцять дітей, бо не всі діти захотіли або змогли поїхати. Канікули мали тривати десять днів, з них сім ми за планом повинні були провести в Севастополі. Гроші на поїздку директор знайшов за допомоги свого брата, якого я аж ніяк не могла запідозрити в любові до дітей або в доброчинності. Мабуть, в нього будуть якісь пільги щодо податків. Новоспечений спонсор Сергій Волошка надавав гроші на проїзд залізницею та автобус в Севастополі. Дістатися до залізничного вокзалу, тобто до Миколаєва, ми мали власним коштом. В Севастополі нас мали розмістити в якомусь дитячому оздоровчому центрі на краю міста. Наш директор домовився з директором центра на останньому своєму семінарі. Перспектива поїздки мене приваблювала. Я ніколи не була в цьому славному місті. Я взагалі майже ніколи не залишала Миколаєва і вважала це прикрим неподобством. Вчитель, що багато бачив, багато чого може розповісти дітям. До того ж, екскурсія – дуже гарний метод вивчення історії. Діти на власні очі можуть побачити якесь місце і скласти про нього власне враження. Пару днів, що залишались до нашого вояжу, я займалася пошуками будь-яких відомостей щодо історії Севастополя або Херсонеса. На жаль, в книжках з історії дуже мало уваги приділяється вивченню окремих міст. Вирушаючи в путь, я знала не набагато більше, ніж півроку тому. Дорога була для мене цілковитим стресом. Насправді дуже важко постійно перебувати в стані “жовтої” тривоги (це як “увага” на світлофорі), це виснажує. Хоча діти були досить дорослими і досить слухняними, я все одно хвилювалася за них і весь час перераховувала. В поїзді я, можна сказати, трохи перепочила. Мені постійно доводилось стежити, аби хлопці і, не дай Боже, дівчата, не палили в тамбурі, щоб діти не дуже гомоніли і не заважали іншим пасажирам, щоб діти щось поїли і випили чаю, щоб їм дали постіль і щоб вони вчасно лягли спати, щоб хлопці не сперечалися з дівчатами, кому спати на верхньому ліжку. Та цей час можна було вважати відпочинком, бо з поїзду діти нікуди не могли дітися. Поїзд потрохи наближав нас до Сімферополя, і мало що могло цьому завадити. Раніше, в дитинстві, я збирала з собою в дорогу безліч непотрібних по суті речей. На щастя, я трохи порозумнішала і навчилася відбирати головне, тому в цю поїздку всі мої речі обмежувалися однією сумкою, правда, немаленькою і набитою. Цього не можна було сказати про Степаниду Карпівну, яка перла дві валізи. Я сто років не бачила, щоб хтось подорожував з валізами. Щоправда, одну з них в неї забрав Максим. Максим, до речі, поводився добре. Тобто він був рівномірно холодним та ввічливим, що мене цілком задовольняло. Він, здавалося, був всюди, де в ньому відчувалася потреба. Лише після того, як всі діти спокійно почали ділитися враженнями від поїздки, він дозволив собі розслабитись на своїй лаві. Мої дітлахи переговорили мабуть, про все. По дорозі ми грали в різні ігри, і тепер я вже не знала, яку забавку вигадати. В пам’яті спливали старі дитячі ігри, але їх правила я пам’ятала лише приблизно. Як не як, багато років минуло. Вирішили грати в “дід зарізав кабана”. Трохи дурнувата гра, але всі інші вже набридли. Та й цієї вистачило не надовго. Діти почали “різати” найогидніших істот, а закінчили тим, що “Дід зарізав вихователя”. Коли вони остаточно розділили нещасного Максима на шматочки, він з’явився власною персоною! Кивнувши дітям, він підійшов до мене. –Вишеслава, треба поговорити про завтрашній день. Збираємося у Степаниди Карпівни. –Максиме Сергійовичу, ви не можете говорити, ми вас зарізали і ви мертві! – втрутилася Аня. Я почервоніла, наче прапор Радянського Союзу, чекаючи, що Максим знов викаже мені все, що думає про мої методи виховання дітей. Та він лише посміхнувся. – Вихователя не можна вбити, він безсмертний! Вишеслава Петрівна, ми чекаємо на вас. Підморгнувши мені, Максим пішов. Завтрашній день мав бути тяжким. Відпочинок в поїзді навряд чи можна назвати повноцінним, а завтра на нас чекало нове напруження сил. В Сімферополі ми мали пересісти на електричку, що прямувала до Севастополя. На щастя, в нас вже були квитки, бо часу на їх придбання в нас не залишалося. Ми мали зійти на кінцевій зупинці, в Севастополі, де на нас чекатиме автобус і чоловік з прапорцем в руках. Залишок ночі я не спала, а нудилася. Ми з Максимом були в небезпечній близькості: він поступився мені нижньою лавою, і тепер його рука звисала зверху, провокуючи мене доторкнутися до тонких ніжних пальців. На жаль, я не могла собі цього дозволити. Не витримавши напруги, я вирішила сісти і просто подивитись у вікно. Якщо відкинути незручності з багажем та чужими людьми, я люблю їздити в поїзді. Його мірний стукіт заспокоює мене, а картини, що постійно змінюються за вікном, не дають нудьгувати. Та сьогодні стукіт коліс зливався в слова, і мені це не подобалось. “За-будь йо-го, за-будь йо-го, за-будь йо-го”, – ці слова і так весь час звучали в моїй голові. Я не хотіла їх чути, я не хотіла взагалі знати їх. За вікном стояла непроглядна темрява, і геть нічого не можна було розібрати, лише іноді, коли поїзд наближався до якоїсь станції, в яскравому світлі ліхтарів поставали дерева та будівлі вокзалів. –Про що ти думаєш? – донеслося раптом зверху. Я підвела очі. Максим не спав, як і я. Він споглядав на мене з висоти свого ліжка і чекав відповіді. –Про футбол, – пробурмотіла я. Нізащо не можна дати йому зрозуміти, що я весь час думаю лише про нього одного. –Зрозуміло. А я думав, ти уявляєш собі картини історичного минулого цього краю. Я посміхнулась. –Це було за мить до того, як мені спав на думку футбол. А ти про що думаєш? Мені було так легко говорити з ним, що не хотілося відпускати щасливу мить. Ми так давно не розмовляли! –Я думаю про тебе, – просто сказав він, не підозрюючи, що від його слів в мені все перевернулося. Ваше мнение: Украинская Баннерная Сеть |
{v_xap_link1} {v_xap_link2}
{v_xap_link3} {v_xap_link4} |
Марна Альфиева - Мені наснилося кохання
|
Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом. Ответственность за содержание произведений несут их авторы. При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore |
Администратор |