|
    Прочтений: 0 Посещений: 1185 Дата публикации: 10.8.2010 Частина ХХІІІ Три роки тому я мріяла про те, як знов зустріну Максима. Кожного вечора я згадувала все цікаве, що трапилось зі мною за день і що могло б зацікавити його. Більше всього на світі у ці два роки мені не вистачало його очей, його посмішки і того, як легко і природно він брав на себе всі мої клопоти. Тепер я, мабуть, змінилася. І не останню роль в цьому зіграв Дмитро, той хлопець, якого я одного разу зустріла на Інгульському мості. У вересні він знову з’явився в моєму житті, і з того часу мене не покидали думки про нього. Я згадала, як ми зустрічалися у Хрестинках. За старою звичкою я почала згадувати його недоліки, яких завжди було забагато у всіх моїх знайомих чоловіках, за винятком Максима, але не можна порівнювати всіх з ідеалом. Я не змогла згадати, що саме в ньому не подобалося мені. Можливо, я просто була занадто закохана. Дмитро майже одразу запам’ятав усіх в конторі на ім’я (для мене це завжди було проблемою, і я з повагою ставлюся до людей, яким це вдається), не торгувався, коли йому називали ціну послуг (ненавиджу скаредність у чоловіках, хоча сама зайвої копійки не витрачу) і не обливався з голови до ніг одеколоном. Він справляв гарне враження. Нічого такого, але ж треба приглядатися, час не стоїть на місці. Однією з вагомих принад Дмитра було те, що він був не одружений. Принаймні, я так думаю. Він був досить ефектним хлопцем, і його поява привернула увагу всіх жінок. До його приходу ми з Ольгою обговорювали якогось чоловіка, особливо цікавлячись його сімейним станом. Коли до нас завітав молодий чоловік, від якого не тхнуло ні горілкою, ні парфумами, високий і міцний, з правильною мовою, я одразу ж поглянула на його руки. Під нігтями не було бруду, а на пальці не було обручки. Дмитро впізнав мене і ми навіть перекинулися парою фраз про спільних знайомих, хоча спочатку мені здалося, що моя присутність в конторі прикро його вразила. Проконсультувавшись в Ольги, чоловік пішов. Дмитро не намагався продовжити наше знайомство. Ніяким чином він не дав мені зрозуміти, що цікавиться мною. Можна було б спихнути це на непостійність чоловіків, але навіть три роки тому я не вірила у справжність його почуттів. Тут було щось інше. З того часу Дмитро став приходити до нас більш-менш регулярно, приблизно два рази на тиждень, і завіряв багацько копій. Коли я зрозуміла, що цей клієнт у нас надовго, я записала його дані на свій особистий листочок, аби краще запам’ятати: Двоінков Дмитро Володимирович. Тому наступного разу дані в реєстр вписала сама. Але Дмитро, коли розписувався, поцікавився, чому це його записали як Двоінкова, коли він Мальцев. –Ви, Вишеслава Петрівна, мабуть, переплутали мене з директором, він теж Дмитро. Ми з Лесею так і не згадали іншого Дмитра, який був би директором чогось, але так і запам’ятали хлопця, як Двоінкова-Мальцева. Нам це не здалося дивним, адже клієнти, коли приходять завіряти не свої документи, часто називають не своє прізвище, а того, чиї документи принесли. Наступного разу Дмитро з’явився з Іркою і пачкою документів. Ірка зайшла до нас першою, аби підготувати документи. Їй треба було завірити підписи кількох молодих людей під кількома статутами приватних підприємств. Серед цих молодиків був і Дмитро. Паспорт він загубив, тому в руки мені потрапила лише тимчасова посвідка особи. Тільки в нашій країні поліграфічний комбінат може надрукувати кипу бланків для голосування, і на це є гроші, а на паспорти грошей немає, хоча за них справляється мито. Замість них наші паспортні столи видають посвідки на страшненькому папері. Один клієнт Ольги відмовився від цієї посвідки, сказавши, що не хоче мати вигляд, наче щойно звільнився з місць позбавлення волі. –О, Дімина посвідка, – зраділа Леся. – Він таки Мальцев. Ольга по черзі завіряла підписи молодиків, одним з останніх зайшов і Дмитро. На його правиці була обручка. Я поглянула у посвідку. Там не було штампу про шлюб. Мене це здивувало, але не дуже засмутило, тому я не зосередилася на цьому факті. Наступні кілька тижнів Дмитро то зникав, то раптом з’являвся, приносячи копії та приводячи своїх знайомих робити довіреності. Ми звикли до нього і вже майже приймали за свого. Прийшов грудень. Погода вирішила пожартувати, і першого зимового дня випав перший сніг. Як завжди в нашому місті, він був мокрий, і було його небагато, але настрій зранку він підняв так, що, здавалося, ніщо вже не зможе його зіпсувати. Моя маленька відпустка закінчилася. Можливо, гарний відпочинок вдома на дивані приніс свої плоди, тому що першого зимового дня я прокинулася у передчутті якогось дива. Щось неодмінно мало статися, і саме сьогодні. Звичайно, я сподівалася на доленосну зустріч, що може бути більш дивним? Я вибрала зі свого гардеробу найулюбленіші речі – чорні брюки (вони чудово виглядають разом з туфлями на високих підборах, що я ношу в кабінеті) та дуже декольтовану ажурну в’язану кофту з тонкої вовни. Її рукава були прихоплені у ліктях шовковими стрічками, що створювало дуже романтичний вигляд. Я трохи підвела вії та мазнула помадою губи. Саме мазнула, бо не вмію наносити кілька шарів, як вчать модні журнали. Пославши собі у дзеркало закоханий погляд та поцілунок, я зачинила двері квартири і вирушила у дорогу назустріч диву сьогоднішнього дня. Занурившись у роботу, якої вистачило б і на трьох, я геть забула придивлятися до чоловіків, що заходили до нашої контори, намагаючись впізнати в комусь свою долю (сни іноді збуваються, чи не так?). На жаль, вночі мені нічого конкретного не наснилося, але відчуття очікування дива мене просто переслідувало. Перед обідом Ользі зателефонувала Катя, і вона пішла до Чумаченків, як ми називали працівників Катиної контори. Ми з Лесею вже майже пообідали, коли Ольга повернулася. Я скористалася п’ятихвилинкою до закінчення обіду і зайшла до туалету, аби підфарбувати губи у дзеркала. Те, що сьогодні доленосної зустрічі не буде, здавалося мені цілком очевидним, але це не привід виглядати, як опудало. Ольга постукала у двері умовним стуком, і Леська побігла відчиняти. Судячи зі звуків, що доносилися до туалету, разом з Ольгою зайшов якийсь клієнт, тому я поспішила до робочого місця. Напроти Ольги сидів молодий чоловік, елегантно одягнутий, з гарною зачіскою. Побачивши, що я увійшла до кімнати, він миттєво встав. –Це Максим, – представила його Ольга, – він працюватиме з нами. А це Вишеслава. Наші очі зустрілися. Диво сталося. –Дуже приємно, – промовив Максим злегка хриплим голосом, який знов, як і три роки тому, викликав тремтіння в моєму серці. Більше ми не мали змоги щось сказати, бо Ольга вмить захопила лідерство у розмові. Вона, як завжди, хотіла знати все і одразу. Мабуть, якби нас хтось спитав, чи не знайомі ми, навряд Максим чи я стали би запиратися. Але нас, звичайно, ніхто не питав. Я пройшла до свого стола і звідки спостерігала за Максом, який тепер сидів до мене спиною. Інші стільці були зайняті Лесею та речами Ольги, тож він не міг пересісти. Я отримала коротку передишку. До кінця дня я намагалася якомога більше працювати з клієнтами, скинувши інші справи на Леську. До п’ятої вечора в мене язик вже не ворочався, але я змогла не залишити жодної паузи для розмови з Максимом. Рівно о п’ятій я сказала, що поспішаю на зустріч і швиденько вибігла надвір, навіть не застебнувши пальто. Мріючи про майбутню зустріч з Максом, я навіть не уявляла собі, наскільки незручно це може бути. Я просто не знала, що сказати йому, незважаючи на те, що подумки готувалася до цієї зустрічі три роки. Наступного ранку Максим не прийшов о дев’ятій, як всі, бо мав щось уладнати з господарем квартири, яку зняв у Миколаєві на час роботи. Залишившись утрьох, ми мали змогу досхочу побазікати в стилі «між нами, дівчатами» про нового співробітника. Я, наприклад, дізналася багато цікавого. Наприклад, що Максимів батько – якась шишка в адміністрації Севастополя. Що Макс вчиться заочно на юридичному факультеті і скоро має отримати диплом. Що цій важливій події трохи не стала на заваді якась жінка-вамп, значно старша за Макса, яка його звабила. Він переїхав услід за нею до якогось села і навіть хотів одружитися, чому завадив його пильний батько. На щастя, йому вдалося повернути хлопчика до сім’ї. Макс відслужив строкову службу в армії. На цей час не одружений, хоча в Севастополі зустрічався з дівчиною зі свого кола, яка поїхала вчитися до Києва. Максим не з’явився і в обід. Підозрюючи, що за обідом продовжиться обговорення його особи, якого мені просто не витримати, я вирішила вийти з контори і трохи пройтись. Неподалік від нас був собор Богородиці. Згадавши, що сьогодні на мені юбка, а не брюки, до того ж, хустинку з шиї можна почепити на голову, я вирішила зайти до храму. Моя душа жадала спокою, і я сподівалася, що знайду його в Божому домі. Натомість я знайшла там Максима. Він саме виходив з церкви, коли я лише збиралася увійти. – Привіт, Вишеслава. – Він дивився мені просто в очі, не даючи можливості відвести погляд. Я спробувала розвернутися і піти геть, але Максим схопив мене за руку, одним лише дотиком нагадавши тисячі інших дотиків. Я не змогла піти. – Тобі не здається, що нам потрібно хоч щось сказати одне одному? Може, зайдемо до якоїсь кав’ярні? Вочевидь, Господь не дуже хоче бачити мене у себе в гостях. – Позаду церкви є кілька лавок. Ходімо туди, – запропонувала я. Ми сіли. Я увіп’ялася поглядом у бані церкви, а Макс – у моє обличчя. Я думала, що він дійсно хоче поговорити, але мовчанка затяглася. – Ти підстригла волосся. Тобі дуже личить. Я відірвалася від споглядання принад церкви. – Може, не треба згадувати старе? Зробимо вигляд, що ми щойно познайомилися. – Вишеслава, не будь дитиною. В нас є проблеми, і ми маємо їх обговорити. – Навіщо? Навіщо обговорювати все те, що давно вже перегоріло у серці? Я цю сторінку я вже давно перегорнула, як і ти. Чула, в тебе є наречена? – Так. Її звати Альона. Про це я і хотів поговорити. Я гірко засміялася. – Що, більше немає з ким? Максе, ти тепер дорослий хлопчик, тож вирішуй свої проблеми сам. В мене скоро закінчиться перерва, я маю іти. – Мені потрібне розлучення. Що й казати, такого я не очікувала. Я знов сіла на лавку. – Якщо ти не знаєш, церковний шлюб не стане на заваді розпису в загсі. Макс нарешті відпустив мою руку. – Уяви собі, знаю. Альона хоче вінчатися, того ж хочуть наші батьки. Я не можу сказати їй, що вже одружений. Раптом весь мій страх і ніяковість злетіли з мене. Я підняла очі на Макса. Пройшло надто багато часу, і я вже не могла читати в його очах, наче у розкритій книзі. – Цікаво знати, чому? Три роки тому ти не боявся говорити про це всім і кожному. Про наше вінчання знає стільки людей, що смішно думати, ніби зможеш це приховати. – Вишеслава, давай залишимо мої резони. Ти даси мені розлучення чи ні? – Нізащо! – рішуче відповіла я, навіть здивувавшись своїй категоричності. Нас ніби нічого вже не зв’язувало, але поява Максима знов перевернула звичний для мене хід подій; я згадала мимоволі все те добре, що було між нами. Я не знала дівчину, з якою Максим повинен був одружитися, і бажала їй тільки всього хорошого, але, чорт забирай, нехай їй життя теж не здається чистим медом. Максим, якого я шалено кохала, ніколи не буде моїм, але я зроблю все, аби він не міг вінчатися вдруге. Не тому, що досі мрію бути з ним, я знаю, що це неможливо. Та я згадала наше весілля і те, що було між нами потім, на озері, серед каміння під прозорим небом, і мені здалося, що просто неможливо зрадити тій клятві. Я подумала, що розлучення і нове вінчання, у душній церкві, у темряві, зі свічками, з вінцями, запахом ладану та воску, сплюндрує ту чисту мить таїнства нашого шлюбу. Тому я і сказала “ні” Максимові. Він мене не зрозумів. –Я можу порушити цей процес і без твоєї згоди, – попередив Максим, суворо насупившись. –З яких, цікаво знати, причин? –Подружня зрада, наприклад. –Тоді ти не зможеш взяти інший шлюб, – зауважила я. –А хто тобі сказав, що зрадником буду я? Він просто навіжений. А я була надто втомлена цією розмовою, аби продовжити її. –В тебе нічого не вийде. Я ні з ким не зустрічалася на протязі цих трьох років, і тепер чистіша за сніг. – Як це не зустрічалася? Хіба заміжні жінки не зустрічаються зі своїми чоловіками? – Макс, ти з глузду з’їхав? Я тебе не бачила три роки. – До чого тут я? Я кажу про Дмитра. – А до чого тут Дмитро? Адже не він мій чоловік. – А хто? Мені це стало нагадувати якусь комедію абсурду. – Ти, Максим. Ми з тобою обвінчалися, і навіть така латентна християнка, як я, не візьме нового шлюбу, коли вже має чоловіка. Тому бажаю успіху в розлученні. Я не знайома з цим процесом, але якщо мене питатимуть, я скажу, що ти як чоловік мене цілком задовольняєш. А тепер чи не піти нам попрацювати. Спільна праця облагороджує. Максим вже тиждень працював з нами. Ольга ніяк не виділяла його з нашого колективу, і він швидко освоївся. Звичайно, він ще не міг робити всього того, що й ми з Лесею, але швидко вчився. Я більше не давала йому можливості повернутися до теми розлучення. Незнамо чому ця тема стала дуже болісною для мене. Наче хтось хотів вирвати найщасливішу сторінку з книги мого життя. Не бажаючи залишитися з Максом наодинці, я стала приходити на роботу все пізніше, поки нарешті не навчилася приходити рівно о дев’ятій, разом з Лесею. Ставлення Максима до мене було рівним, спокійним і діловим. А я не могла відвести очей від нього, коли він проходив повз мене. Попри все, що сталося між нами, через три довгі роки після розлуки я знов потрапила у вир власних шалених мрій. Я не хотіла цього. Власне, три роки тому я теж не хотіла, але нічого не змогла вдіяти зі своїми почуттями до цього хлопця. Навіть знаючи, що йому байдуже до мене, в душі я не могла відпустити його. Наступного дня після появи Максима Ольга виділила йому власний стіл, де раніше стояв ксерокс. Я, наприклад, чекала на власний стіл в невеличкому кабінеті Ольги приблизно два місяці. Подумки я посварила себе за виявлену заздрість, тим більше, що якби Максим ділив стіл зі мною чи Лесею, це всім було б незручно, і мені більше від усіх. Також я мусила зізнатися сама собі: найбільше мене дратував той факт, що майже негайно на Максимовому столі, який був просто напроти мого, з’явилася фотокартка дівчини. Як миттєво з’ясувала Ольга, це і була його наречена. З професійно зробленого фотопортрету на мене дивилося досить приємне обличчя молодої білявки з блакитними очима. Я згадала про Максимового батька і з безсилою злістю подумала, що той напевно підібрав синові з усіх боків підходящу дівчину. Я могла б клясти Сергія Волошку на чому світ стоїть, якби не бачила, як теплішають очі самого Максима, коли він розповідає про неї. Розповідає, звичайно, не мені, а Ользі та Лесі. Минув ще тиждень, і мені почало здаватися, що Максим завжди працював тут, на відміну від мене. Знаходитися поряд з ним мені було важко. Колись ми дуже природно почувалися, працюючи в парі; я намагалася і тепер ставитися до Макса як до колеги, та в мене це не дуже виходило. Ми не домовлялися між собою, але жоден з нас ні словом не згадав про існуючий між нами зв’язок при сторонніх. Тим більше дивними мали здаватися наші стосунки оточуючим. Ми постійно сперечалися і кидали одне одному жартівливо-образливі зауваження, хоча офіційно бойових дій не оголошували. Ольга називала Макса противним вередливим хлопчиськом, але було видно, що його завзятість у роботі і розум їй подобаються. До того ж, Максим міг бути насправді дуже приємним співрозмовником і незамінним співробітником, коли сам того хотів. Леся та Ірка теж постійно підколювали його, але їх жартівливі зауваження, на відміну від моїх (часто цілком безневинних!), зовсім не дратували Максима. Я думаю, варто було трошки уважніше придивитись до нас – і все було б зрозуміло: погляди, жести, слова. Жарти, не смішні ні для кого іншого. Такі стосунки не виникають за два тижні; так не дивляться на чужого хлопця; так не ображаються на зауваження сторонніх людей. Ваше мнение: Украинская Баннерная Сеть |
{v_xap_link1} {v_xap_link2}
{v_xap_link3} {v_xap_link4} |
Марна Альфиева - Мені наснилося кохання
|
Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом. Ответственность за содержание произведений несут их авторы. При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore |
Администратор |