|
    Прочтений: 0 Посещений: 1406 Дата публикации: 10.8.2010 Частина ХХІV Ранок третього понеділка грудня був чудовим. Сонце яскраво світило, на землі виблискував іній. Здавалося, хтось розсипав по асфальту алмазний пил. І все в моєму житті було так, наче воно не зруйноване катастрофічним коханням. Я наспівувала мелодію, що почула вдома по радіо. Мені здавалося, що сьогодні, саме сьогодні ніщо не зможе зіпсувати мені настрій. Коли ж я увійшла до кабінету, в мене з’явилося враження, що хтось провів залізним цвяхом по чудовій платівці в моїй голові. За моїм столом сидів Макс і безсоромно рився в моєму комп’ютері. –Шпигунство карається законом. – Я не була впевнена, що це факт, але мені здалося, що фраза має бути досить ефектною та образливою для Максима. Втім, я не дала йому можливості гідно відповісти мені, і скрилася на кухні до приходу Ольги. Приблизно о десятій я залишилася сама в офісі; компанію мені майже одразу склала Ірка, що прийшла позавіряти якість копії. Леся захворіла, Ольга пішла привітати колегу з днем народження, Максима послали по різним фондам дізнатися, які документи потрібні, щоб взяти його на роботу як належить. Він з самого ранку не вимовив більше десятка слів, всім своїм виглядом демонструючи крайній ступінь замисленості. Я принесла Ірі чаю, і вона підсіла до мого столу. –Знов ти образила хлопчика, – зауважила вона щодо Макса. –Не думаю. Він завжди такий. – Хоча раніше таким не був, подумалося мені. –Так, завжди, після п’ятнадцяти хвилин у твоїй компанії. Тут я не могла не заперечити. –О ні, п’ятнадцять хвилин ми можемо співіснувати досить мирно. Півгодини – це важче. Хоча сьогодні і хвилини вистачило. Ірка хмикнула. –Ну і чого ти чіпляєшся до хлопця? А може, він тобі подобається? – І вона хитро прижмурила оченята, підносячи до рота чашку. Я примусила себе засміятись. Ірка підійшла надто близько. –Ще чого! Оцей чахлик невмирущий? “Я люблю військових, красивих і здорових”. – Просто Максу не треба було ритися в моєму комп’ютері. –Мабуть, він хотів бути корисним. До того ж, він міг відкрити будь-який твій документ зі свого комп’ютера. –Ото нехай би відкривав зі свого, а не лазив у чужу машину. – Я трохи грішила проти істини, адже ще вчора ввечері після раптового вимкнення електроенергії кудись подівся зв’язок з іншими комп’ютерами. Але для цього є майстер, а Макс міг би і зачекати, доки зв’язок налагодять. До того ж, я нікому не встигла сказати, що в нас проблеми з сіткою, а Ольга не користується моїми документами. Дізнатися про негаразди в системі Макс міг тільки спробувавши нею скористатися. І що він шукав рано-вранці? Ірка замислилась. –А може, це він небайдужий до тебе, – вона кинула мені пробний м’яч і чекала гострої реакції, але я зробила вигляд, що не почула. Ірці, мабуть, це здалося дивним, і вона, наче бульдожка, вчепилася в мене. – Наприклад, я теж підколюю Макса, але мої жарти – дитячі забавки. Він не звертає на мене жодної уваги. А коли ти просто наближуєшся до нього ближче ніж на три метри, навкруги вас наче електричне поле виникає. Можна вішати табличку: “Не підходь – уб’є!” Я нервово засміялася. –Повір, я не стараюся зачепити його, це виходить мимоволі. –Твоя справа. Але Ользі він подобається, можливо, вона запропонує йому залишитись і після того, як він закінчить інститут. Якщо ви продовжуватимете сваритись, Ольга замислиться над цим. –Натякаєш, що мене попросять піти? – Ірка з нещасним видом кивнула. – Знаєш, якщо дійде до цього, я піду просто і легко. В мене завжди є можливість піти у школу, без роботи не залишусь. І тут до кабінету забіг Максим. –Забув паспорт узяти, – пояснив він своє повернення. –В аптеці напроти є засоби для покращення пам’яті, – миттєво ляпнула я, хоча Максим цього разу аж нічим не зачепив мене. Тепер була його черга сказати мені щось гидке, але, на мій подив, він пропустив свій удар. Підморгнувши Ірці, він пішов. –А знаєш, він нічого собі хлопець, – промурчала Ірка, замріяно дивлячись у вікно, повз яке пробіг Макс. З цим я не могла не погодитись. За той час, що ми не бачилися, Макс зміцнів і набув вигляду дорослого чоловіка, сильного і стрункого. – Так, – мій голос зрадив мене, і я кашлянула, аби привести його до ладу. – Він гарний хлопець. І, схоже, не я, а ти йому подобаєшся, – додала я, позаздривши тонкій Іриній талії та розміру бюста. – Можливо, але до сказу не я його доводжу. Я воліла не розвивати цю тему, тому нічого не сказала у відповідь. Ірка підійшла до стола Максима і взяла в руки фотокартку його нареченої. Сама я так довго вдивлялася в її обличчя, що впізнала б у натовпі. –Якась моль непритомна, – зауважила Ірка. – До того ж, згадай мої слова, дівчина, яку звуть Альоною, не може бути нормальною. Ця фраза потребує деякого пояснення. В Ірчиного хлопця на роботі є секретарка Альона, до якої вона шалено ревнує благовірного. Ії наукового керівника в університеті теж звуть Альоною, і та пообіцяла, що зробить все, аби завалити Ірку на захисті дипломної роботи. Коротше кажучи, ім’я Альона в Ірки ніяких гарних емоцій не викликає. – Ну, може, ця дівка – виняток, що підтверджує правило, – миролюбно виправила свою гостру промову Іра. – Але якби я була закохана у неї, тобто, якби я була закоханим у неї хлопцем, то поставила б фотокартку так, аби краще її бачити, а не так, аби її бачила вередлива секретарка за столом напроти. І хоч іноді стирала б з неї пил. Саме тут в Ірки задзвонив телефон, і вона швиденько зазбиралася на роботу, залишивши мене записувати її копії та роздумувати над її словами. Було про що подумати. Звичайно, я не тішила себе думкою, що Макс з’явився в Миколаєві через мене, але те, що ми зустрілися, його наче не бентежило. Він запросто спілкувався і зі мною, і з Лесею, і з Іркою, а в обідню перерву виходив до іншої кімнати і шушукався по телефону зі своєю Альоною. Як на гріх, Дмитро вибрав саме цей час, аби почати виявляти свою приязнь до мене. Максим з посмішкою передавав мені слухавку, коли той дзвонив і просив саме мене. Здавалося, що Макс стежить за мною, я постійно відчувала на собі його погляд. І це, треба сказати, заважало мені фліртувати з Дмитром. Я не знаю про церковне розлучення анічогісінько, але питання стало принциповим. Дмитро, врешті-решт, не так вже й подобається мені. Надто він якийсь позитивний. Просто ні ложки дьогтю, так не буває в житті. А якщо буває, то так не цікаво. Хоча, якщо бути до кінця чесною, мені була приємна увага Дмитра. Мені подобалося, що він може розмовляти не лише на ділові теми, і що розмовляє він частіше зі мною, ніж з Лесею, і що зовсім не зважає на Ірку, нашу визнану красуню. З іншого боку, Ірка явно подобалася Максимові. Мені, звісно, все одно, але ж у нього є наречена. Перед тим, як прийти до нашої контори, Дмитро частіше за все попереджав. Іноді він одразу, по телефону задавав якісь питання, що вимагали довгої відповіді. Тобто відповідь могла бути і короткою, але Дмитро, як і багато інших людей, просто не бажав слухати слова, які не влаштовували його, і мені приходилося кілька разів повторювати одне й те саме. Мало здатися, що хлопець не надто розумний, та мені було приємно думати, що він хоче чути мій голос. Леся говорила, що питання, які він ставить, якість непевні, наче він тільки й думає, як обійти закон. Мені це не здалося чимось надзвичайним. Коли запроваджували новий податок на продаж автомобілів, один з клієнтів наступного тижня після набрання законом чинності запитав, чи придумали вже, як закон обійти. В нас бажання грамотно обдурити державу – не злочин, а свого роду спорт і повсякденне життя. Та це був такий собі ліричний відступ, щоб ви краще зрозуміли природу наших стосунків з Максом та Дмитром. Повернемося тепер до ранку третього понеділка грудня. Я все ще сиділа сама. Задзвонив телефон. – Алло! –Вишеслава? Привіт. Це Дмитро. – Він міг і не представлятися, я вже почала впізнавати його голос. – Мені треба відкрити рахунок у банку і для цього завірити підпис. Запишеш мене? –Зараз подивлюся. – Я вже дотяглася до свого ділового блокнота, де ми вели запис клієнтів. – Як називається твоя фірма? – мені не хотілося записувати ім’я Дмитра, аби Максим не побачив, якщо, звісно, мені пощастить і він взагалі з’явиться аж під вечір. Фірм у нашого Дмитрика було кілька, як і в його приятелів. Ми здогадувалися, що ці фірми – лише прикриття для якихось махінацій з грошима, але це вже не було нашою проблемою. –“Ахтіар”. Можна записатися десь о дванадцятій? Це справжня загадка для мене: чому, навіть якщо людині дати вибирати будь-який час, вона все одно вибере саме той, на який припадає обідня перерва? Це правило діяло завжди і не зважаючи ні на що. – О першій, після обіду. І не забудь паспорт. Я поклала трубку. Дивним чином ми перейшли на “ти”, і я навіть не зрозуміла, коли саме. Зазвичай я не люблю цього у спілкуванні з клієнтами, особливо чоловіками. Та Дмитро, по-перше, був приблизно мого віку, по-друге, він перший почав звертатися до мене на ім’я, по-третє, він не виглядав як суворий бізнесмен, скоріше як “свій хлопець”, а по-четверте, три роки тому я була досить близько з ним знайома. Раптом повернулася Ольга. –Це катастрофа! Уявляєш, Світлана Петрівна сказала, що судове засідання перенесли. Вони хочуть моєї смерті. Час від часу нотаріусів викликають до суду в якості третіх осіб. Не знаю, кого як, а Ольгу це страшенно дратує. –Дзвонив Дмитро, він хоче зробити банківські картки. Я записала його о першій годині. –На сьогодні? Я не встигну повернутися з суду. Якщо хоче, хай почекає. – Ольга подивилася на годинник. – Ти бачила, що наш годинник пішов назад? Воно стрілка відстрибує. Я лише зітхнула. –Знаю, але в мене батарейки немає; мабуть, я приберу його поки що, бо кожен, хто заходить, вважає за свій обов’язок звернути на це мою увагу. –Ну добре, я поїхала. –Щасти! Дмитро приїхав рівно о першій годині, Ольги, звісно, ще не було. Замість неї була Ірка, що прийшла за своїми копіями і теж чекала на Ольгу. –Привіт! – Він, як завжди, своєю бадьорістю нагадував “енерджайзер”. –Привіт. Ольга Олександрівна затримується, якщо можеш – зачекай. –Добре. Ти хоч документи поки що подивися, чи що. Там є кілька копій. Дмитро підсів до мого стола і, поки я розбирала папери, уважно обдивлявся наш кабінет, ніби бачив вперше.. Я вирішила, що мені не завадить тренінг у спілкуванні з хлопцями, і скористалася наявною можливістю. Тим більше, що Макса поряд не було. –Гарна назва – “Ахтіар”. Мені подобається. Це щось означає? –Не знаю. Це мама придумала. Сам я хотів назвати “Ро і Ко”, знаєш, чому? –Ні, скажи. – Скорочене від “Рога і копита”! – Цей жарт видався йому дуже смішним, і я ввічливо посміхнулася, хоча назва була досить дивною. На ту мить я і не підозрювала, що так називалася якась контора в Ільфа та Петрова, бо досі не прочитала до кінця жодного їх твору. – Але мамі не сподобалося, і вона сама вигадала назву. – Слово якесь знайоме. Спитай, що воно значить, то й мені скажеш. – Гаразд. Коли ж ваш нотаріус прийде? Вже... В тебе годинник зупинився. Я трохи не заскрипіла зубами. – Батарейка сіла, а нову ніхто не дарує, – пожартувала Ірка. Вона завжди намагалася розкрутити будь-якого хоч трохи знайомого хлопця на якийсь подаруночок, аби що, їй все було приємно. Якщо хтось не вівся на спонукання, міг заслужити титул “жлобенятки”. Дмитро погляну на годинник в мобільному телефоні. – Можна я тут залишу речі? – Запитав він, одягаючи куртку. – Звичайно. Дмитро вийшов, мабуть, на перекур. Хвилин за двадцять він повернувся, гордо продемонструвавши нову батарейку. – Ти справжній герой! – похвалила я його. – Ти врятував від смерті наступного, хто сказав би мені хоч слово про цей годинник. Іра, нам подарували батарейку, давай міняти. Ірка взяла з полки предмет моїх ранкових турбот і передала Дмитрові, який зі знанням справи урочисто вставив батарейку. – Колись в мене зупинився наручний годинник і Коля взявся полагодити, – розповідала Ірка, зачаровано спостерігаючи за Дмитром. Колька був її хлопцем, тим, якого вона ревнувала до секретарки Альони. Як всі її хлопці, він мав аномальне розташування рук. Мені, на відміну від неї, чоловік, що може вкрутити лампочку, не ввижається суперменом. Я і сама можу це зробити. З іншого боку, в Ірки черга кавалерів, а в мене жодного. Може, не треба самій вкручувати лампочки. – Так от, Коля батарейку вставив, але стрілки з годинника випали. Він мав що послухати. Дмитро турботливо встановив точний час і поставив годинник на поличку. Тут повернулася Ольга, роздратована, як гадюка, яку кинули в мурашник, і ми швиденько прийнялися за роботу. На моє щастя, Макс повернувся значно пізніше, коли Дмитра вже і слід простив. Я не стала розповідати Ользі про батарейку, аби не бачити виразного погляду Макса. Робочий тиждень добігав кінця, а разом з ним і рік. Останнім робочим днем була п’ятниця. Клієнтів ми вже не приймали, натомість займалися річними звітами. Найбільший з них – статистичний. Державі обов’язково треба знати, скільки чого нотаріус за рік посвідчив, а підрахувати це досить складно. Я давно зрозуміла, що краще рахувати на протязі року, тому зараз все закінчила за три-чотири години. Записавши останні цифри, я пішла на кухню заварити чай. Я залишилася у конторі на самоті. Ольга поїхала вибирати меблі для своєї нової квартири, Леся понесла звіти до податкової, а Макс – до управління юстиції. Надворі вечоріло. Фари машин висвітлювали дорогу, тротуари, пішоходів. Ішов дрібний мокрий сніг, який швидко танув і перетворювався на бруд під ногами поспішаючих додому людей. Я почула, що відчинилися двері і хтось витирає ноги. Мабуть, свої – чужі б не витирали. До кімнати зайшов Максим. Нічого не кажучи, він пішов на кухню і скоро повернувся теж із чашкою чаю. Ми сиділи удвох і мовчки пили чай. Раптом мені стало так гидко, від його поведінки, від моєї впертості, а більш за все – від того, що кохання з першого погляду і на все життя таки не буває, і ранні шлюби не бувають довгими. – Я дам тобі розлучення. Не знаю, що для цього треба зробити, але я згодна. – Мій голос від довгої мовчанки був хриплим і трохи більш різким, ніж мені хотілося б. Від несподіванки Максим навіть здригнувся. – Як це? – Було схоже, що мої слова здивували його, я навіть можу сказати, що здивували неприємно. – Та отак. Ти ж хотів взяти інший шлюб. Тепер зможеш зробити це з чистою совістю. – Навряд чи нас розведуть без поважної причини. – Подружня зрада – поважна причина. Я зустрічаюся з іншим чоловіком, тож і ти можеш одружитися. – І з ким ти зустрічаєшся? Тепер здивувалася я. По моїм розрахункам він мав уже летіти до своєї Альони, а не з’ясовувати, з ким і коли я впала у гріх. Мені залишалося талановито, завзято брехати. – З Дмитром. – Я чомусь думала, що Макс не повірить у роман з одруженим чоловіком, тому Сергій Бокаленко відпадав. А більше мені ніхто не подобався. Видумати якогось супермена не було часу. – І... хм... коли ж сталася ця епохальна подія? Максим повернувся до мене боком і взяв у руки портрет своєї обожнюваної Альони. Якесь дурнувате ім’я, їй-богу Ірка права. Раніше мені здавалося, що найгірше ім’я – у мене, але наречена Максима змінила мою точку зору. Те, що він не дивився на мене, дуже допомогло моїй фантазії. – Сьогодні вночі. – Цікаво. Здається, ти казала, що підеш в гості до батьків. – Я і була. Та я ж не ночувала там. До того ж, я що, мала всіх попередити про свої плани на ніч? – І як пройшло побачення? Сподобалося? – В голосі Макса була лише іронія, на ревнощі навіть натяку не було. – Все було неймовірно. Я навіть уявити собі не могла, як гарно може бути, коли в твоєму ліжку дорослий, зрілий чоловік. – Невже і тепер Максим не відчепиться від мене? Він поклав на стіл портрет і повернувся до мене. Його обличчя було серйозним і навіть якимось втомленим, наче він переживав тяжку внутрішню боротьбу. Максим підійшов до мене, дивлячись прямо в очі, так, що я не могла відвести погляд. Його руки обійняли мене за плечі, він наблизив своє обличчя до мого так, що я відчувала на своїй шкірі його дихання. – Я думаю, мій християнський обов’язок – пробачити тобі. – Що?! – зойкнула я. В очах Максима затанцювали до болю знайомі мені чортенята. – Я вибачаю тобі твій гріх... брехні. Побачивши тебе, я не смів навіть сподіватися, що ти все ще мене кохаєш. – Я і не кохаю, – збита з пантелику, я намагалася відбрехатися, але Максима було не так просто обдурити. – Коли ти не погодилася розлучитися зі мною, я від радості навіть чув співи янголів. Твоя категоричність у цьому питанні дала мені таку надію, якої я був позбавлений три роки. А коли я заліз у твій комп’ютер і серед списка телефонів на твоєму робочому столі не знайшов номера жодного чоловіка, крім старих знайомих, я остаточно зрозумів, що в тебе нічого немає з цим дурнуватим Дмитром. – Може, я пам’ятаю його номер? – Ти навіть телефон батьків записала. Та що там, ти навіть свій телефон записала. Ти надто любиш порядок в усьому. А тепер скажи мені ще раз, що не кохаєш мене. Хоча ні, – виправився він, побачивши, що я вже відкрили рота, аби сказати це. – Я тобі такого шанса не дам. Він нахилився і спробував поцілувати мене, але я відвернулася, намагаючись приховати сльози радості. Тоді Макс просто обійняв мене, притуливши мою голову до свого плеча. – Я кохаю тебе, – прошепотіла я. Ваше мнение: Украинская Баннерная Сеть |
{v_xap_link1} {v_xap_link2}
{v_xap_link3} {v_xap_link4} |
Марна Альфиева - Мені наснилося кохання
|
Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом. Ответственность за содержание произведений несут их авторы. При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore |
Администратор |