|
    Прочтений: 0 Посещений: 1062 Дата публикации: 11.8.2010 Частина ХХV З цього дня між мною та Максом все змінилося. Мабуть, Максим вирішив, що мусить красиво позалицятися до мене, адже у Хрестинках ми так чи інакше мусили приховувати наші стосунки. На честь Нового року та Різдва наш працьовитий уряд постановив перенесення вихідних днів, і ми отримали тижневі канікули. Кожного дня ми кудись ходили гуляти. Я ще та домосідка, ніколи в новорічні свята не відривалася від дивана, та цього разу вдома не сиділося. Ми ходили в кіно (останній раз я була в кіно ще у молодшій школі), до супермаркету і на ринок (Макс дивовижно вміє торгуватися: каже, що навчився у матері) і просто гуляли на набережній. В кіно дивилися якусь маячню, на покупки витратили стільки, що невідомо, як доживемо до авансу, а з набережної повернулися змерзлі, наче цуцики. Та попри все це ми були щасливі, як ніколи. Я нарешті зробила відчайдушний крок і представила Макса своїй родині як свого нареченого просто в новорічну ніч. Ніякого ажіотажу це повідомлення не викликало, і після кількох простих запитань щодо того, як і коли ми познайомилися, Макс легко і невимушено влився в родину. Мама вже встигла забути, що колись прийняла Макса за школяра і заявила, що мені потрібен доросліший чоловік. Виявляється, треба тільки зачекати років до двадцяти п’яти, і батькам сподобається будь-який зять, звісно, в межах розумного. Може, це було надто егоїстично, та мене зовсім не турбувало, як Максим має намір покінчити стосунки з Альоною. Я навіть не ревнувала його до неї. Наші почуття здавалися мені такими значними і всеохоплюючими, що для ніякої Альони просто не могло залишитися місця в його серці. Іноді я закривала і знову відкривала очі, аби переконатися, що це не сон. Ні, він дійсно був тут, зі мною. Скільки разів я була поруч з ним, але мусила проходити повз нього, і на роботі, і ще раніше, у селі, коли ми сварилися! Скільки разів мене охоплювала туга за його теплими руками та шалене бажання підійти і обійняти його, поцілувати у волосся, заявивши усьому світові, що він лише мій! І ось тепер... Наступила ніч перед Різдвом. У напівтемряві сутінок ми стояли в кроці одне від одного, дивлячись в очі, шукаючи там ті відповіді, яких бажало серце. Як і колись, шоколад його очей зводив мене з розуму, примушуючи думати лише про терпку солодкість його цілунків і жагу нічних бажань. Ми обережно простягнули руки назустріч одна одній, ніби боячись опалитися; тепер нас поєднував лише легкий дотик пальців, через які наче струм пробігав. Максим вранці прокинувся першим. Він тихо лежав, аби не потурбувати Вишеславу, яка солодко спала на його грудях. Мабуть, їй було страшенно незручно, але будити її не хотілося. Сьогодні він має поїхати до Києва і поставити хрест на планах батька щодо його заручин з Альоною. Хочуть батьки чи ні – їм прийдеться прийняти його дружину. Власне кажучи, навряд чи хтось крім батька заперечуватиме. Та в будь-якому випадку, від Вишеслави Максим не відмовиться. Він занадто добре знав, яким стане його життя без неї. Одного разу достатньо. Максим подумав, що він навіть померти хотів би першим, аби не залишитися жити без неї у старості. Максим відчув, як дихання Вишеслави пришвидшилося. Вона визирнула на нього з-під ковдри. Її розпатлане волосся виблискувало осіннім золотом каштанів. З-під довгої чолки на нього дивилися її темні, майже чорні очі. Вуст не було видно, але Максим зрозумів, що вона посміхається і трохи не мурче від задоволення. – Вишеслава? – Що? – Чому ти покинула мене? Що було не так? Від несподіванки я миттю прокинулася. – Це ти поїхав світ за очі і не повернувся додому з сесії. Я чекала на тебе, а потім... Ти, мабуть, сам знаєш, то до чого ці питання? Час усе забути. – Я не можу забути того, над чим думав три роки. Після сесії я з’їздив до Києва провідати хвору матір, а коли повернувся – тебе вже не було. Я шукав тебе всюди, Вишеслава. Максим дивився мені в очі, і я бачила, що він говорить чисту правду, наче до мене промовляло його серце. – Я не шукала зустрічі з тобою, але і не ховалася. Макс гірко посміхнувся. – Ти навіть не уявляєш собі, що я відчув, коли не знайшов тебе вдома. Я бігав по селу, розпитуючи всіх і кожного, і ніхто не міг сказати, коли саме ти поїхала і куди. Я поїхав до Миколаєва і знайшов квартиру твоїх батьків, але там жили інші люди, які нічого не знали про тебе. – Мої батьки переселилися до приватного будинку на краю міста, а я одразу оселилася в цій квартирі, у подруги. – Я був у розпачі і деякий час не міг придумати нічого іншого, та з настанням учбового року обдзвонив мабуть усі школи міста, шукаючи, чи не з’явилася в них нова вчителька історії. Мої пошуки не дали результату. Я ніколи не думав, що Миколаїв таке велике місто. Колись я чув, якщо стати посеред міста на одному людному місці і стояти достатньо довго, повз тебе пройде все місто. Я дійшов до такого відчаю, що одного разу провів вихідні на вході до ринку, сподіваючись, що побачу тебе. Від згаданих переживань серце Макса почало гулко битися під моєю рукою. А я ж навіть і не думала, що Макс шукатиме мене. Я провела рукою по його шкірі, теплій, білій, ніжній. Він нахилив голову і поцілував мене у волосся, руками міцніше притискаючи до себе. – Чому ти поїхала? Чому покинула мене? Ми посварилися тоді у місті, але ж ми і раніше сварилися! Що змінилося? – Я познайомилася з твоєю матір’ю. Вона дещо дала мені. – Що? Покажи. – Лист. Показати не можу, я спалила його. Це був твій лист до матері, де ти сповіщав, що поїхав від батька до Хрестинок. Кілька секунд Макс не ворушився, пригадуючи зміст листа. – А до чого тут твій від’їзд? – Хіба не я мала стати найжахливішою дівчиною, що змусила б твого батька бути добрішим до Катрі? Навіть якби я сама не зрозуміла, твоя мати дуже переконливо пояснила мені це. Одним сильним ривком Макс перекотився, опинившись на мені. Тепер я могла бачити його очі. – Це не мала бути ти. – Хіба в тебе не було таких думок щодо мене? Я хотіла, щоб він збрехав і сказав, що все це – помилка. Та Макс навіть не спробував обдурити мене. – Тільки спочатку. І навіть не спочатку, а коли ми вже добре познайомились. Розумієш, ти відразу сподобалася мені, та закохався я не відразу. А коли закохався, то й думати забув про батька і свою дитячу помсту. Я думав, про це ніхто ніколи не дізнається. Я забув про той клятий лист. Я кохаю тебе, і вже так давно, що не пам’ятаю себе без цього почуття. – Маю ще дещо сказати. – Що? – Моє волосся. Коли поїхала твоя мати, я зібрала на дворі багаття, розвела вогнище, відрізала косу і спалила разом з твоїм листом. – Навіщо? – Видихнув Максим. – Тобі подобалося моє довге волосся, ти весь час це казав. Я хотіла завдати тобі стільки болю, скільки могла. Тоді я ненавиділа тебе. Я… Я знов не буду стригтися, якщо хочеш. – Я ніколи нічого не хотів змінити в тобі, і зараз не хочу. І тут Максим накинувся на мене зі своїми шаленими поцілунками, ніби намагаючись зацілувати всі шрами в моїй душі. Тепер я знала, що завдала йому не меншого болю своєю втечею. Жоден його поцілунок не залишився без відповіді. Після тижня, проведеного так близько одне від одного, було страшно розійтися навіть на годину. Та Максим мав поїхати до Києва владнати свої стосунки з Альоною. В його планах також було побалакати з матір’ю. Він не очікував такого від неї. Він не став розповідати Вишеславі, що коли його покликали до армії, його мати написала йому в листі, що Вишеслава приїздила до Хрестинок, і була не одна, а зі своїм чоловіком, Дмитром. Після цього він вже не намагався її розшукати. Так, він має про що поговорити з матір’ю. – Коли я повернуся, то хочу знайти тебе вдома, на власній канапі. Звичайно ж, Вишеслава пообіцяла. Повертатися на роботу в жіночий колектив після вихідних досить весело. Всі більш-менш добре відпочили, всі мають що розповісти і що принести на обід. Коли Леся запитала, де наш молодший науковий співробітник (Максим), Ольга пояснила, що він поїхав до Києва подавати документи в загс і святкувати з родиною заручини. Я не стала це спростовувати, тим більше, що новин першого дня завжди вистачає. Десь о пів на третю в офісі почався армагедець. Як би ми не намагалися впорядкувати прихід клієнтів, завжди щось могло легко сплутати всі плани. Одні клієнти запізнювалися, інші приходили раніше, треті не приходили зовсім, а замість них приходили у великій кількості Ольжині знайомі, яким не можна було відмовити. Все скидалося на те, що за тиждень народ просто таки нудьгував без нотаріуса і не міг дочекатися, коли ж побачить. На додаток на горизонті замаячив новий судовий процес, на який неодмінно запросять Ольгу. Їй зателефонувала колега і повідомила, що в управлінні юстиції лежить скарга на неї з приводу оформлення якогось договору. Наступні півгодини я терміново розшукувала потрібний наряд. Ользі хотілося бути готовою до відповіді, коли управління нарешті запитає в неї самої, що це вона там таке зробила. Я знайшла договір. Навіть пам’ятаю ситуацію, це було перед Новим роком. Нічого особливого в ньому не було, якщо не зважати, що від всіх п’яти продавців по довіреностям виступав один хлопець. Здається, того дня теж був армагедець, і хлопець зі своїм договором втиснувся буквально останньої миті. І було ще щось, що турбувало мене, але я не могла чітко окреслити, що саме. В коридорі нервово очікував своєї черги Дмитро. Я пораділа, що Макса немає: можна не боятися, що він зіткнеться у дверях з неприємним йому Дмитриком. Двоінцев записався вранці, коли раптом в нас з’явилося віконце. Він мав привести когось для підписання заяви. Кимсь виявилася дама невизначеного віку. Вона могла мати тридцять років і погано виглядати, і могла мати п’ятдесят і виглядати добре. В неї було біляве фарбоване волосся, що висіло неохайними патлами, і погані зуби. Дама видалася мені знайомою. Зазвичай я погано запам’ятовую людей, принаймні, не з першого їх візиту, але такий страх не запам’ятати було б занадто. Дмитро дав мені потрібні документи. Дама виходила з приватного підприємства і передавала свою частку іншій дамі. Та виглядала значно краще і теж була присутня, бо мала підписувати нову редакцію статуту. Підприємство було одеським. Якщо це мене і здивувало, то я не зосередилася на цьому. Ніхто досі не заборонив власникам підприємств їздити по країні. Раптом вимкнули світло, і стало зрозуміло, що армагедець досі був неповним. Обидва наші телефони була залежні від електрики, і подзвонити на АТС ми не могли. Тобто могли б з мобільного, але він розрядився. Я вийшла в коридор і чесно попередила всіх присутніх, що чекати прийдеться ще довго. На мій превеликий жаль, ніхто не збирався іти шукати іншого нотаріуса. Після Нового року багато нотаріусів на канікулах, і люди не дуже хотіли шукати щастя в іншому місці. На відміну він наших городян, одесити нервували. Їм ще треба було встигнути повернутися до Одеси. Я не дуже зрозуміла, куди вони бояться запізнитися, адже їхали вони на машині, а не поїздом. Та це були їх проблеми. Дмитро спробував сам додзвонитися до АТС, але в нього, мабуть, не вийшло, бо він нічого нам не повідомив. Ольга послала мене до своєї колеги щоб швиденько зняти щось на ксероксі, одночасно зі мною вийшов Дмитро. Він хотів подивитися, чи є в нього в офісі світло, тоді, на його думку, ми могли б скористатися його комп’ютером. Ми перейшли дорогу разом, а там розійшлися в різні боки. Коли я повернулася, світло вже дали, народ почав ворушитися. Ольга вже відпустила одеситку, яка підписалася на новому статуті, але ще треба було надрукувати заяву від дами невизначеного віку. Я увімкнула комп’ютер, а поки той завантажувався, вийшла до коридору, аби взяти в Дмитрової дами документи. В коридорі її не було, але, вийшовши на вулицю, я побачила, як вона швиденько чеше до мене. Дама зателефонувала комусь і повідомила, що вже заходить до нотаріуса. Виявилося, що вони вже намагалися попасти до іншої контори, але там була велика черга. Ольга, до речі, дуже не любить, коли клієнти вештаються між конторами. Я встигла набрати лише шапку заяви, коли зателефонувала Юля, нотаріус, в якого я робила копію. – Вишеслава, до вас не заходила жінка на прізвище Тихонова? – Саме набираю її заяву. Юля перейшла на шепіт. –Вийди з кабінету. Я слухняно вийшла до іншої кімнати. –Можеш говорити? Її нема поряд? – Нема. Її і в кабінеті нема, вона в коридорі чекає. А що таке? –Скажи Ользі, щоб була обережною. Ця жінка – шахрайка, в неї підробне посвідчення особи. Я зрозуміла, що справа пахне керосином і швиденько передала трубку Ользі. Поки та слухала Юлю, її обличчя ставало все більше блідим, а очі все ширшими. Шахрайка спробувала звернутися до Іваненко, ще одного нотаріуса неподалік. Тій телефонували вранці з управління юстиції у справі того самого договору, що оформила Ольга. Одну з довіреностей посвідчила Іваненко, а в скарзі вказувалося, що її зробила якась шахрайка з підробними документами. Іваненко залишала в себе копії всіх тимчасових посвідок, просто так, щоб було в хаті. Піднявши наряд з цією злощасною довіреністю, вона побачила копію посвідки. На фотокартці була та сама жінка, яка щойно здала документи її секретарці. Тільки прізвище ім’я та по батькові в неї були зовсім іншими. Іваненко наказала секретарці повернути документи, зіславшись на велику зайнятість. Потім подзвонила Юлі, аби попередити, що до неї також можуть зайти. Безпровідниковий телеграф запрацював на повну, і тепер ми знали, що Тихонова – можлива шахрайка. Легше не стало. З Тихоновою були два здорових чоловіка – одесити все ще чекали її заяву. Ми були утрьох, і жодного чоловіка поруч. Поки Ольга говорила по телефону, підійшла Ірка. –Що це у вас за натовп у коридорі? Ми посадили Ірку в кабінеті і, поки Леся записувала її копії, Ольга вийшла з кімнати і зателефонувала до райвідділу міліції, який видав посвідчення особи Тихоновій. Не відразу черговий міліціонер зрозумів, що від нього хочуть, та Ольга настояла на своєму. Документ Тихонової таки виявився не справжнім. Від цієї справи тхнуло все гірше. Черговий повідомив, що вислав до нас наряд міліції. Наступні півгодини ми намагалися працювати якомога повільніше, час від часу перевіряючи наявність Тихонової у коридорі. Нам здавалося, що наша поведінка була дуже виваженою і адекватною, навідміну від наряду міліції з двох жінок, які зайшли до кабінету, голосно повідомили, що вони з райвідділу і запитали, де підозрювана. На щастя, Тихонова поводилася досить сумирно, не чинила опору і не намагалася втекти. Жінки забрали її з собою. Одеситів поблизу вже не було, Дмитра також. Була десь третя година дня, початок четвертої. Вже починало сутеніти. Ми сиділи, приголомшені подією, що сталася. Хвиля клієнтів розвіялася, і десь о четвертій ми залишилися утрьох. Ольга згадала, що Дмитро і сам мав тимчасове посвідчення особи. Піднявши відповідний запис у реєстрі, ми знайшли номер його посвідчення та назву підприємства, яке він відкрив. Слово за слово, ми згадали і невідповідність прізвищ, які він називав, і те, що приходив він не завжди сам. Ольга знайшла кілька записів про створення підприємств, власники яких мали тимчасові посвідчення особи. Тоді, коли це робилося, ніщо не здавалося підозрілим. До нас по три-чотири чоловіка на день заходили з такими посвідченнями. В нашій любій державі завжди вистачає грошей на друк бюлетенів для виборів, але для друку паспортів часто руки не доходять. Тому настав якийсь період, коли ледве не кожен п’ятий ходив замість паспорта з тимчасовим посвідченням. Та зараз, у світлі подій, що сталися, підозрілим стало здаватися все. Переписавши номери посвідчень, які, до речі, були видані одним райвідділом міліції, Ольга зателефонувала черговому. Той записав інформацію про можливу підробку документів і сказав, що пані нотаріусу треба працювати слідчим. – Щиро дякую, – образилася Ольга. Вона знайшла телефон банка, в якому відкривали рахунки підозрювані нами в шахрайстві особи, і зателефонувала туди, але і в банку реакція була дуже кволою. Ми перерили три реєстри, в кожному з яких не менше двохсот записів, а результати цієї роботи нікого не зацікавили. Зокрема міліцію не зацікавив і той факт, що в обох випадках Дмитро брав безпосередню участь. Через такі події ми зовсім забули про договір, укладений нібито за фальшивими документами. А коли згадали (це було десь о сьомій вечора) і знайшли відповідні записи і самі довіреності в наряді договорів, волосся почало тихо ворушитися на голові. Квартира належала п’яти особам, і всі п’ятеро дали довіреності на продаж своєї частки. Зробили вони ці довіреності в один день у п’яти різних нотаріусів у різних частинах міста, в тому числі одну – в Ольги. Всі довіреності були виписані на одну і ту саму особу – Івана Демченка, а покупцем була якась жінка. У припадку детективного азарту ми порівняли почерк на документах. Дві довіреності, видані жінками, були підписані однією рукою. І ця сама рука належала жінці-покупцю, Смирновій Ганні Тимофіївні. Коли вона зробила довіреність в Іваненко, та зняла копію її посвідчення особи. І треба ж такому статися, щойно з управління юстиції надійшла інформація про скаргу на вчинення тієї довіреності, і Іваненко дістала копію її посвідки, як до її кабінету зайшла сама Смирнова. Тільки з документом на ім’я Тихонової. Тобто до нас вона прийшла один раз з фальшивими документами і зробила довіреність. Потім набралася нахабства і прийшла вдруге – підписала договір. Побачивши, що ми її не впізнали, вона вирішила прийти втретє, вже як Тихонова. Ми порівняли копії ідентифікаційних номерів всіх п’яти продавців, і виявили, що вони видані однією податковою інспекцією у різні часи, але печатка стоїть щоразу під одним кутом. Я відкрила книжку, в якій ми ведемо запис клієнтів. Того дня цей договір записав до нас Дмитро. З роботи ми вийшли близько дев’ятої години вечора, збуджені і втомлені. На вулиці було темно – хоч око вийми. Я постояла трохи, доки очі звикнуть до темряви. На вулиці горіли ліхтарі, але їхнє світло було досить розсіяним, а світло фар автомобілів – надто яскравим. На зупинці автобуса, де завжди було дуже людно, зараз не було нікого. Порядні люди у такий час вдома сидять і телевізор дивляться. Я не встигла дійти до зупинки: біля мене різко зупинилася машина, з неї вискочили два хлопці і затулили мені рота якоюсь ганчіркою. Не знаю, яким чином вони змогли запхати центнер моєї ваги до свого автомобіля, бо сама я втратила свідомість. Максим піднявся на другий поверх багатоквартирного будинку в Києві. Ці два поверхи далися йому так важко, наче він піднявся пішки на самий дах хмарочоса. Максим сподівався, що матері не буде вдома. Навіть розуміючи, що рано чи пізно прийдеться з нею поговорити, Макс не хотів цього робити. Його добра та любляча мати не могла зробити з ним такого, він не міг у це вірити. Максим відчинив двері і увімкнув світло. – Є хто живий? Немає? Ну то й добре. Нема нічого кращого з дороги, ніж гарячий душ. В Миколаєві він був позбавлений такого задоволення: у квартирі, яку йому знімав батько, не було гарячої води, навіть холодна подавалася за графіком. У Вишеслави також такої розкоші не було, вона гріла воду каструльками. Замотавшись у пухнастий материн халат, Максим розвалився у кріслі напроти телевізора. Взяв пульт, але, подумавши, поклав його назад. Мати, мабуть, пішла у басейн. Вона казала, що зранку там якісь шалені знижки. Макс подивився на стіл. Там було кілька фотографій. От сестра, це її фотографія з випускного балу. А це її весілля. Вона була дуже гарною нареченою. Не такою гарною, як... не важливо. А це фото було зроблено нещодавно, на материн день народження. На її обличчі посмішка, але щось згасло в очах. Оля не звикла самостійно приймати важливі для себе рішення. Батько обрав для неї школу і університет, мати обирала одяг, а потім вони удвох обрали для неї чоловіка. Після цього Макс втратив той глибокий зв’язок з сестрою, що був у дитинстві. Коли вона вийшла заміж, йому було шістнадцять, і він зрозумів, що не знає цю дівчину, яка виходить заміж без кохання. Серед фотокарток був знімок його матері через рік після розриву з батьком. Вона переїхала до Києва, влаштувалася на роботу, записалася у басейн і кожні вихідні ходила гуляти містом. Вона були одягнена у щось дивне, мабуть сама зшила, і майже зовсім не нафарбована. Та в її очах з’явилося бажання жити, якого не було раніше, коли вона жила з чоловіком і дітьми у Севастополі. У дверях повернувся ключ. – Макс? Ти вдома? – Це повернулася мати. – Чого не обтер взуття? – Я теж дуже радий тебе бачити. Мати зайшла до кімнати, заповнивши її всю ароматом своїх парфумів. Нахилившись, поцілувала сина, і сіла у крісло поряд. – Сьогодні важливий день, чи не так? – Так. – Ти вже телефонував Альоні? Де ви маєте зустрітись? – Ще рано, вона, мабуть, ще спить. Мамо? – Що? – Навіщо ви з батьком видали Олю заміж за цього Ігоря? – Що значить навіщо? Вона кохала його, а він кохав її. – А ви в неї питали, чи кохає вона, чи по очах зрозуміли? Мати напружилася, наче натягнута струна. – Макс, що за тема? – Нормальна тема. От скажи, як по-твоєму, я кохаю Альону? І чи кохає вона мене? – Ну звичайно ж, ви давно знаєте одне одного, виросли разом... Альона дуже гарна дівчина, розумна, привітна. Хіба вона тобі не подобається? – А ще мені подобаються млинці з варенням і парне молоко. Та чи вистачить цього «подобається» для шлюбу? – Макс, це просто нерви. От подасте заяву до загсу і заспокоїтеся. Альона, мабуть, теж нервує. Ти зателефонуй їй. – Мамо, якби я тобі сказав, що абсолютно точно не кохаю Альону, більше того, до нестями закоханий в іншу жінку, що б ти сказала? – У кого?! На Бога, Максе, в тебе завтра заручини! Максим встав з крісла і, нахилившись до матері, поцілував її. – Ні, мамо. Завтра буде перший день решти мого життя, і я проживу його, як знаю сам. Мати здивовано спостерігала, як Макс ходить по кімнаті, одягаючись. – Куди ти зібрався? – До Миколаєва. Я чекав лише на тебе. – Ти ж щойно приїхав! Поїзд буде лише ввечері! – Поїду автобусом. Зрозумій мене, будь-ласка. Я скоро приїду, як тільки ми з Вишеславою визначимося з датою весілля. – Вишеслава? Це... Це та вчителька з села? Максим, коли ж це було? Вже у дверях Максим обернувся і, посміхнувшись, відповів: – Кохання ніколи не припиняється. Розмова з Альоною пройшла значно легше, ніж Макс очікував. Вона і сама мала значні сумніви щодо їхнього спільного майбутнього. Знаючи одне одного з дитинства, вони могли бути скоріше названими братом і сестрою, ніж подружжям. Вийшовши від Альони, Максим вирішив все ж таки трохи зачекати і поїхати поїздом. Він кілька разів телефонував до Миколаєва ввечері, сподіваючись, що Вишеслава вдома, але вона не брала слухавку, мабуть, пішла до батьків. Коли вона не відповіла і о другій годині ночі, Макс зателефонував приятелю з інституту (чому той геть не зрадів) і попросив набрати номер Вишеслави. Вона не відповіла. До того часу, як поїзд прибув до Миколаєва, Макс вже так себе накрутив, що спіймав перше ліпше таксі і вже за десять хвилин був перед дверима квартири, де жила Вишеслава. Він дзвонив так довго, що вийшла сусідка-бабуся і повідомила, що Вишеслава взагалі не приходила ночувати. Сучасні дівчата геть не тримаються скромної поведінки. Максим кинувся на роботу, але, по дорозі глянувши на годинника (була восьма година, а працювати вони починали о дев’ятій), навіть не надіявся знайти там Вишеславу. Натомість знайшов Ольгу, яка у світлі вчорашніх подій вирішила покопатися у реєстрах. Він не встиг нічого запитати, як Ольга вивалила на його голову всю інформацію, яка розпирала її. Це справді жахливо, коли тебе переповнюють емоції, а ти не маєш з ким поділитися. – Ну ви і даєте! Не було страшно? – Чого? – Як це чого? Ви, три самітні жінки, і ці одесити на машині. Хто їх зна, що у них у голові? А якби вони вирішили помститися? – Я про це якось не подумала… – Якби вони вирішили помститися… Ольго Олександрівно, у вас є телефон Вишеслави? А краще – її батьків? – Мобільного в неї немає, а батьків… Так, батьків – є. А що ти надумав? – Вона не ночувала вдома, не відповідала на дзвінки вчора ввечері. Мені здається, що з нею щось сталося. – Максе, ти ж дорослий хлопчик, чи мало місць, де може бути вночі незаміжня жінка? Максим сердито зиркнув на Ольгу. – Вона заміжня жінка і має сидіти вдома. Принаймні вночі. – Мені здається, чи ти знаєш щось таке, чого не знаю я? Та Макс вже додзвонився до батьків Вишеслави і, піднявши палець, змусив Ольгу помовчати. – Її не було у батьків. Вони не бачили її більше тижня. Я намагався їх не турбувати, та мені, здається, це не дуже вдалося. Де вона може бути? Максим сів у крісло Вишеслави і обхопив голову руками. Ольга хмуро спостерігала за ним зі свого місця. – Що значить «заміжня жінка»? Максим дістав з внутрішньої кишені куртки рожеву книжечку і кинув на стіл Ольги. Його свідоцтво про вінчання. Поки Ольга вийшла подзвонити Лесі і запитати, чи не знає вона, куди могла подітися Вишеслава (а також поділитися новою дозою інформації, не менш забійної, ніж вчорашня), Макс почав ритися у паперах Вишеслави і папках комп’ютера. Надибав телефон Славка. – Можливо, вона вирішила поїхати на вихідні до Хрестинок. Вона там завела багацько приятелів серед дітей і старших дівчат, і вже давно збиралася їх провідати… Наступної хвилини Макс вже вирушив до автовокзалу. Ваше мнение: Украинская Баннерная Сеть |
{v_xap_link1} {v_xap_link2}
{v_xap_link3} {v_xap_link4} |
Марна Альфиева - Мені наснилося кохання
|
Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом. Ответственность за содержание произведений несут их авторы. При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore |
Администратор |