|
    Прочтений: 0 Посещений: 1155 Дата публикации: 11.8.2010 Частина ХХVІ До тями я приходила довго і важко. Спочатку я усвідомила, хто я є і що зі мною трапилося. Відкривши очі, я не побачила нічого. Зовсім нічого. Перший переляк з приводу втраченого зору змінився впевненістю, що я просто в темному приміщенні. Судячи з того, що ніяких звуків навкруги вловити не вдалося, я залишилася на самоті. Я спробувала підвестися. Все тіло болить, та, здається, переломів немає. Втім, хто його зна: в мене переломів, дякувати Богу, не було, і я не знаю, чи болять вони. До мене потрохи поверталася здатність мислити. Не знати чому, та панікувати я не почала. Обстеживши навпомацки приміщення, я зробила висновок, що це підвал. Невеличкий, десь три на три метри. На полицях стоять банки, а в кутку – купа ящиків, покладених один на одний. Відтягнувши верхні, в нижньому я намацала якийсь посуд. Або я знаходжуся у підвалі старої Пульхерії, або хтось його клонував. Оскільки останнє припущення не витримує ніякої критики, довелося зупинитися на першому. Цікаво, що це було? Вірогідність мого викрадення була такою мізерною, що здавалася просто неймовірною. В мене немає шалених грошей, будемо відверті – взагалі ніяких, бо сто гривень вдома на поличці – це навіть для мене не гроші. Так, один раз на базар сходити. До речі, якщо інфляція і далі так жертиме мої кровні гроші, то скоро ста гривень і на пів-базара не вистачить. Також в мене немає ані впливових друзів, ані ворогів. Принаймні, я не можу згадати нікого, кому б я заважала. Раніше мене хотіли вижити з цього села, та що було, те загуло. Скільки я не перебирала можливі причини моєї появи в підвалі Пульхерії, нічого путнього до голови не приходило. Я спробувала відчинити двері, які вели з підвалу на сходи. Не те щоб я збиралася вийти просто зараз, не знаючи, що чекає на мене у дворі, та мені хотілося знати межі своєї свободи. Двері були зачинені. Я відійшла у куток підвалу, де лежали старі дошки, що здалися мені більш сухими, ніж глиняна підлога. Сівши і притулившись спиною до стінки, я спробувала налагодити дихання і трохи заспокоїтись. Я жива, ціла, здорова, одягнена і взута, не зв’язана, що, до речі, трохи дивно. Якби я когось викрала, то неодмінно зв’язала б. Аж раптом я почула якісь голоси. Вони доносилися не від дверей, а зверху. Я спробувала пригадати, що б це могло бути, і таки пригадала. З підвалу нагору йшла труба, яка виконувала роль вентиляційного отвору. Ця труба стирчала біля входу до літньої кухні. Значить, хтось там стоїть і розмовляє. Спочатку я чула лише окремі слова, але потім мій слух налаштувався на тихі звуки. Інтонації голосу були мені знайомі. Я чула ці голоси в Криму на алеї кипарисів, я чула їх і в іншому місці. – Протримай її тут днів зо два. Потім поїдеш собі. Причаїсь де-небудь, і так багато галасу підняли. Дівка сама вибереться. Якщо все зробиш з головою, то вона і не знатиме, кого винуватити. Почнуть шукати господаря – фіг знайдуть, я купив хатинку на одну подругу в Італії. А мені цих двох днів вистачить. Вона може поламати всі плани. – Що, хлопчик все ще вагається? – Начебто ні, та як знати? От завтра віднесуть паспорти до загсу, відгуляємо заручини, тоді вже буду більш-менш спокійний. Ну, давай. Сховайся де-небудь, щоб тебе менше бачили. Бувай. Голосів більше було не чутно. Зате в голові прояснилося. Це був Максимів батько і Дмитро. Хто б міг подумати, що вони пов’язані між собою? Значить, Волошка пов’язаний і з цією Тихоновою, і з підприємствами, відкритими на фальшиві документи? Господи, що буде з Максимом, якщо він дізнається, що за людина його батько? Як він житиме з цим? З його гострим відчуттям справедливості? В голові паморочилося, руки тремтіли, не знати, чи то від холоду, чи від нервового напруження. Треба заспокоїтись, тим більше, що це поки єдине, що я можу зробити. Мабуть, організм, який досить довго перебував у стані сильного збудження, мав перейти до гальмування. Незважаючи на обставини, в яких я опинилася, я задрімала. Мені снився Максим. Наче ми з ним їхали автобусом по мосту через велику річку, насуплені і злі один на одного. Я згадала, як у дитинстві одного разу побачила “чортове колесо” і несамовито захотіла покататися на ньому. Моє бажання здійснилося через п’ять років, але, коли я опинилася нагорі, я не могла думати ні про що, окрім того випадку, коли не знай де така от кабінка відвалилася від колеса і впала. Чи треба казати, що ніякого задоволення від катання я не отримала. І зараз, коли ми з Максом були на мосту посеред ріки, я не могла думати ні про що, крім того, що іноді мости ламаються, і ми всі можемо загинути. Наприклад, може статися землетрус і, якщо коливання співпадуть... Але я чомусь не боялася смерті. Я боялася, що можу померти, так і не сказавши Максимові, як люблю його, обожнюю його, кохаю його. Я подивилася йому в очі і прокинулася. Смішно визнати, але у свої двадцять шість років я до цієї миті все ще вважала себе дівчинкою, та я і була нею. І я хотіла нею бути, я зовсім не хотіла ставати дорослою і відповідати за кохану людину. Я завжди хотіла зустрічатися з хлопцями, хотіла цілуватись з ними, хотіла навіть займатися з ними сексом, але я ніколи не хотіла кохати. Тому що кохання – це відповідальність, а відповідальність – це страшно. Але хіба ж мене хтось запитав? Максим увірвався в моє життя, наче ураган, примушуючи помітити себе, побачити свою беззахисність, побачити свою потребу в коханні – в моєму коханні. І він не боявся відповідальності, адже він вже давно був дорослим, навіть у свої сімнадцять. І він настільки довіряв мені, що я... Я просто не могла більше затримувати час. І я виросла, назавжди і без жалю за дитинством. Воно лишилося позаду, а я ступаю в дорослий світ, не боячись нічого, бо там на мене чекає мій чоловік, створений спеціально для мене, той, хто приймає мене такою, яка я є, і який не боїться брати на себе відповідальність за мою безпеку в цьому світі. І я не можу дати йому менше, ніж отримую. Ці думки додали мені рішучості у боротьбі за життя і волю. Я встала і підійшла до ящиків в іншому кутку. Навпомацки вибрала якийсь горщик. В кіно герої завжди б’ють когось по голові чимось важким, і цей хтось неодмінно втрачає свідомість, хоча майже ніколи не помирає. Це було саме те, що треба. Якщо мене збираються тримати тут більше доби, а потім відпустити живою, значить принесуть хоча б води. Коли Дмитро зайде сюди, я в темряві дам йому по голові, а сама втечу. План був дуже добрий, та мабуть, Дмитро якось не подумав, що мені захочеться пити чи їсти. В мене були всі шанси померти від спраги. На полицях, як я пам’ятала, були якість компоти, але я не вмію відкривати консерви зубами. Я не знаю, скільки пройшло часу, бо в очікуванні час завжди тягнеться довше. Я змерзла, хотіла пити і просто зараз потрапити до туалету. Це має знати кожен викрадач: в такому стані будь-яка жінка стає страшенно небезпечною. Я обхопила горщик обома руками (якщо зустріну Дмитра, має ж в мене бути якась зброя?), натягнула на голову капюшон куртки і з усієї дурі кинулася на двері. Наступної миті я вже лежала на цих самих дверях, які вивалилися на сходи. Піднявшись, я підняла і дверцята. Якщо Дмитро не побачить мене на горі, а раптом захоче глянути до підвалу, нехай вважає, що нічого не сталося. На щастя, верхні двері ніколи не мали доброго замка, і відкрити його з будь-якої сторони було не важко. Я вийшла на світ Божий і виявила, що на дворі білий день, а я дійсно у дворі Пульхерії. Не втрачаючи більше ні хвилини, я короткими перебіжками через городи кинулася на сусідню вулицю. Далі події розвивалися дуже швидко. Відчувши себе нарешті на свободі і певній безпеці (не стануть же мене пхати до цього підвалу серед біла дня на очах у всіх сусідів?), я кинулася до Андрія Кузьмича. Він був дуже здивований моєю появою, а тим більше – поведінкою. Поставивши на стіл у дворі свій горщик, я кинулася до туалету. Тільки після цього я змогла все докладно пояснити. Як мене викрали, як тримали у підвалі в нелюдських умовах, як мені вдалося втекти. Андрій Кузьмич сидів напроти мене і щось обмірковував, дивлячись на мій трофей. – Вишеслава Петрівна, а звідки цей раритет? – Андрій Кузьмич, ну ви ж мене не слухаєте. Я ж кажу, що збиралася цим горщиком дати Дмитрові по голові, а якщо ви звинуватите мене у плануванні вбивства, то це буде дуже негарно з вашого боку. Міліціонер ніби прокинувся. Він стрепенувся і кинувся до телефону. Нарешті догнав, що сталося у нього під носом. Після телефонної розмови до Андрія Кузьмича повернулися гостинність і гарні манери. Він запропонував мені випити кави і трохи поспати в очікуванні наряду міліції. Сам тим часом кудись пішов. Я майже засинала, розімлівши від гарячої кави і тепла від пічки, коли у дверях з’явився Павлик. –В-в-вишеслава П-петрівна! Прокиньтеся! Треба йти звідси! Прокидайтеся ж! – Чого це? Зараз прийде твій батько… – Вишеслава Петрівна, він же не сам прийде, а з Дмитром Володимировичем! Дякувати Богу, в мене вистачило розуму послухатися дитини. Павлик вивів мене зі свого двора непоміченою. На вулиці на нас вже чекали Іванка з Артуром та кілька менших дівчат, з тих, що ходили до мене на вечорниці. – Вишеслава Петрівна, ходімо, ходімо, ми сховаємо вас! Не дуже розуміючи, навіщо мені ховатися, я слухняно пішла за ними. Діти відвели мене на озеро, те саме, де колись ми з Максимом відсвяткували наше вінчання. Великі камені обабіч озера утворювали досить великі печерки, от в одній з них мене і сховали. Звичайно ж, я не збиралася переховуватися в холодній печері довіку. По-перше, мала б всі шанси замерзнути на смерть, по-друге, так мені не вдасться зробити те, заради чого я винесла двері у підвалі. Я маю сказати Максимові, що до нестями кохаю його. Тому мені вкрай необхідно вибратися звідси якомога скоріше, що в принципі не дуже складно, а потім треба знайти Максима, що значно складніше. Я не могла придумати нічого кращого, ніж зателефонувати Славкові. Записавши телефон на якийсь папірець, діти побігли по домівках. – Ми скоро повернемося і принесемо чогось гарячого. – Гаразд. Обережніше на каменях, не гасайте, мов козенята. Залишившись на самоті, я ще трохи посиділа на дошці, яку діти завчасно залишили в печері (мабуть, не один раз гралися тут), а потім вирішила трохи розім’ятися, полазивши по камінню. Я не чула ніяких звуків, окрім цілком природних, тому вирішила, що на озері немає нікого зі сторонніх. Тишком-нишком, намагаючись не дуже шуміти, я вибралася з печери і пройшла кроків десять, розминаючи ноги. Вирішивши, що коротка фізкультурна пауза не буде зайвою, я почала з нахилів уперед. Трохи розігрівшись, я забралася до іншої печери. Вона була значно меншою, ніж перша, і я швиденько звідти вилізла. Обернувшись навкруги і не помітивши повернення дітей, я вирішила вийти на той бік озера і піднятися нагору, що і зробила з величезною обережністю. З того часу, як я відвідала хатинку невідомого архітектора на дворі Андрія Кузьмича, пройшло досить багато часу, і природа кликала все більш наполегливо. Забравшись за найближчі кущі, я взялася до справи. Аж раптом я побачила двох чоловіків, що спускалися на озеро з того боку. Швидко поправивши одяг, я кинулася до інших, більш щільних кущів, подумки дякуючи Богу, який, по-перше, вчасно вивів мене на гору, а по-друге, напоумив купити не рожеву, а сіро-зелену куртку. Якби ще намалювати брудом на обличчі смужки, як роблять спецназівці у фільмах, я була б зовсім непомітною. Чоловіки все наближалися, і я вже могла помітити, що один з них – Дмитро. Потім я впізнала і другого – це був син Марії Степанівни, Василь. Ще трохи, і вони скрилися з мого поля зору, мабуть, зайшли у якусь з печер. Деякий час нічого не було чутно, а потім вони з’явилися знову, з великою торбою в руках. Як я не намагалася, не могла нічого почути. Хлопці спілкувалися пошепки, до того ж досить далеко. Торба в них, мабуть, була досить важка, бо перли вони її з великою напругою, і було в ній щось дуже цінне, бо робили це дуже обережно. Дочекавшись, поки вони зникнуть з мого поля зору, я потрохи спустилася. Треба подивитися, де вони набрали ту торбу. Повністю зосереджена на безпеці спуску, я не помітила, що вже не сама на озері. Коли я підійшла до своєї печери-схованки, звідти донеслися якісь звуки, а потім, не встигла я ще злякатися, вийшов Макс! – Ти вбити мене хочеш? Що, як ти вважаєш, я відчув, коли не знайшов тебе тут? Макс кинувся до мене і сердито притягнув до себе. – Я постарішав на кілька років і тепер старший за тебе, ти задоволена? Я лише щасливо усміхалася. Як все чудово! Навіть краще, ніж я могла мріяти! – Чого мовчиш? Що можеш сказати у своє виправдання? Тебе ні на мить не можна залишити саму: ти весь час знаходиш все нові неприємності. – Так. – Що «так»? – Ти правий. Ніколи не залишай мене. Максим трохи відсунув мене, аби подивитися в очі. Побачивши, що це не жарт, він палко поцілував мене. – Ти пам’ятаєш, який сьогодні день? – Ні, в мене дуже погана пам’ять на дати. – Історичка нещасна! Сьогодні день нашого весілля. Я пригорнулася до Максима, насолоджуючись його теплом. І його вуста злилися з моїми у ніжному цілунку, що примушував забути про все на світі. Я усім серцем відчула, що для мене немає іншого чоловіка, крім нього. Наші почуття були такими ж сильними, як і два роки тому, потяг одного до одного лише посилився, і, незважаючи на час, що минув, наш шлюб... –Бачу, ти тут не скучиш, синку, – тихим, але таким, що неможливо проігнорувати, голосом розвіяв чари Сергій Волошка … Незважаючи на час, що минув, наш шлюб все ще був неможливим. –Добридень, батьку, – Максим був явно збентежений раптовою появою татуся, але не збирався відступати: його руки міцно тримали мене біля нього, впритул, наче ми не дві істоти, а одна. –Добридень, – привіталася я. На жаль, мій голос прозвучав зовсім не так впевнено, як мені того хотілося б, але нічого вже не поробиш. Сергій Волошка пробуджував у мені гостре бажання втекти і заховатися де-небудь. Презираючи себе за свій страх і слабкість, я ще тісніше притулилася до Максима, шукаючи в нього опори та захисту. Коли його не було поруч, я могла довго розмірковувати, що він занадто молодий для мене, і його молодість є синонімом нерозважливості і слабкості; що я – доросла жінка, яка має незалежність поглядів і певну фінансову стабільність. Та поряд з Максимом я так гостро відчувала його внутрішню силу, що в критичній ситуації моя довіра до нього була безмежна. Коли три роки тому ми розійшлися в різні боки, я відчувала себе безпорадною, як дитина посеред великого міста. Пройшло багато часу, поки я знов навчилася покладатися лише на власні сили. І тепер, навіть розуміючи, що сила Макса для мене – наркотик, я знов передала кермо свого життя у його руки. – Мати сказала мені, що ти розірвав заручини. Я приїхав, щойно дізнався. – Цікаво, як ти дізнався, що я тут. Чи просто проходив повз? Можливо, тебе просто цікавить природа Миколаївської області? Тут дивовижні місця. Є, що сховати і де сховати. Волошка нахмурився. – І що ти, цікаво, маєш на увазі? – Наприклад, продаж за кордон різних старожитностей. Деякі з них, до речі, стоять у нас вдома. Я слухала, наче зачарована. То ж Максим знав, чим займається його батько? – Ти верзеш нісенітниці. – Це як подивитися. З одного боку – звісно нісенітниці. Як може такий поважний чоловік, до того ж, мій власний батько, займатися такою негарною справою? А з іншого боку – куди дівати свідчення Дмитрика, що він їх зараз дає? – От придурок. – Мабуть, тобі краще поїхати звідси, поки тебе не побачив хтось. Бо люди ж такі: побачать чужинця і почнуть на нього всіх собак вішати. А міліції тільки того і треба. Можуть навіть подумати, що це ти звелів викрасти Вишеславу. – Чого б я займався такою дурнею? – Та наче б воно тобі і не треба. А може, хотів помститися за зірвану махінацію. – Яку? Що ти верзеш? – А таку. Дмитрик відкрив би на себе та своїх друзів кілька підприємств. «Ахтіар» – чим не назва? Стародавня назва Севастополя. Історично, і звучить добре. А потім хтось кудись перекидатиме гроші через рахунки цього «Ахтіара». Можливо, навіть за продані за кордон старовинні речі. Добре, що тобі треба так швидко їхати, міліція менше питань ставитиме. Кому хочеться ганятися за тобою по всій країні? Волошка раптом почав сміятися. – Так, доброго сина виростив. Ще й одружу скоро? І наречена гарна. Ну що ж, будьте здорові, живіть багато. Буду вдячний за запрошення на весілля. Ваше мнение: Украинская Баннерная Сеть |
{v_xap_link1} {v_xap_link2}
{v_xap_link3} {v_xap_link4} |
Марна Альфиева - Мені наснилося кохання
|
Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом. Ответственность за содержание произведений несут их авторы. При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore |
Администратор |