|
    Прочтений: 0 Посещений: 1156 Дата публикации: 13.1.2011 Він ніколи, на справді, другом мені не був. Це я так думала, що ми друзі. Ми обоє так думали. Це гучне слово лунало з наших вуст з амплітудою повторюваності у пів години щодня. Ми не розуміли тоді: ми ніколи… Ми ніколи не були друзями. Те, що поєднало нас, дружбою не називалося. Ми були знайомі, товариші, колеги… Хто завгодно. Але не друзі. Не можна дружити і хотіти. Всеосяжно і глибокодушевно хотіти один-одного. І не йдеться тут лише про тілесний контакт. Ми хотіли зазирати до глибин асоціацій, котрі породжували у нас бажання. Ми хотіли пірнути у прірву емоцій, задушити одне-одного емоційною мотузкою. Щоби не дісталося нікому. Ми хотіли. Торкатися і пестити. Відчувати рідну шкіру під пальцями. Ми хотіли виру пристрастей. Ми хотіли задихатися. Від щастя. Щоб аж до істерики. Щоб ні в кого так. Ми ніколи, на справді, друзями не були. Ми не розуміли, що це за примарна драбина, котра вела нас до вершини екстазу спілкування. Важко пояснити. Але не пояснювати нікому нічого ще важче. Це коли говориш і не наговоришся, мовчиш і не намовчишся, торкаєшся і не наторкаєшся, дивишся і не надивишся… Це безкінечно хотіти одне-одного. Усім єством. Ми знали це. Всі знали це. Моя душевна погода завжди співпадала з його прогнозами. В нас була спільна синоптична станція. Особлива. Наша. І так сім років. Сім років клятого мовчання і втрачання часу. Пейзажі змінювалися, чергувалися силуети, підіймалися планки й опускалися руки… Все проходило. А ми були. Розходилися і сходилися. Видаляли номери, які знали на пам’ять. Сердилися і раділи. Я ревнувала, а він мовчав. Я кричала – він сміявся. Я плакала… Я плакала. Коли вона поцілувала його на моїх очах. Вона не зрозуміла звідки дощ. Його прогноз не справдився. Я не взяла парасолю, мене накрила злива. Я просто пішла. Махнула старомодно хусткою і пішла, тендітно підгрібаючи підборами сніг. Я знала: його тіло здуріло. Запаслося мішком гормонів і спритно пекло з них обійми для неї. Я знала: вона хотіла посадити його у свою внутрішню клітку, я ж хотіла віддати йому свою свободу… Я хотіла його. Глобально, всетілесно. Я хотіла наповнити свої вуха його голосом і поставити затички, щоб назавжди залишити у собі ноти його прощання. Він не був мені другом. Не можна дружити і хотіти. Не можна! То не дружба, а сім років прокляття… На його весіллі мене не було. Я заповнювала своє сухе зле тіло чужою плоттю. Моє тіло берегло себе для нього. Воно чекало моменту, воно чекало… Воно було зачинене для відвідувачів, воно чекало на друга, котрий ніколи другом не був. Вона тепер колекціонує його погляди. Він тепер колекціонує її пристрасті. Я тепер колекціоную свої спогади. Він забув. Я простила і заснула. Катарсис… Емма Кравець Ваше мнение:
Украинская Баннерная Сеть |
{v_xap_link1} {v_xap_link2}
{v_xap_link3} {v_xap_link4} |
||||||||||||||||||||||||||||
Эмма Кравец - Друг (відверто)
|
Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом. Ответственность за содержание произведений несут их авторы. При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore |
Администратор |