|
    Прочтений: 0 Посещений: 725 Дата публикации: 24.2.2012 Що ж мені такого зробить? Може книжку почитати, або телевізора подивитись? Та ні, дружина запиляє, скаже «скільки можна вдома сидіти? Влаштуйся нарешті на роботу, вже їсти нічого, діти голі бігають, а ти – он де, на дивані відпочиваєш! Зінчин чоловік молодший за тебе, а вже на тойоті їздить, а він усе лежить, не ворушиться. Коли це вже закінчиться?! Я тебе питаю!» Ні, я вже наївся цього галасу, треба щось з роботою робить, а що? Може мене і узяли б куди-небудь, але усі ці заводи, фабрики, магазини, та інші «простолюдянські» роботи мені не до вподоби, а хороші місця - знань і вмінь потребують. Ну куди мені хочеться? Хм… хіба що в «чіновніки»…хехе! Стоп! А чому б і ні? Ну звісно – в ГОЛОВИ мені дорога, куди ж іще? Так думав наш герой напередодні великого свята, а саме Нового Року. Думав у ті тихі хвилини, особливо цінні хвилини, коли дружина не могла сварити чоловіка через святкові дні. Ну по-перше – свято, тож треба радіти, а по-друге, в ці дні ніхто і так не працює, тож і чоловіка сварити поки нема за що. А звуть цього чоловіка Іван Іванович Засало, 51 року, але виглядав не по літах, молодше. Мешкає Іван Іванович в смт Кобиляки, що на Вінниччині, у власному домі; має дружину – Наталю, та двох милих діточок: шестирічного Богдана, та дев’ятирічного Остапа. Жили вони довго та щасливо, якби не цей «американській фінансовий крізіс». Саме такі були останні слова його колишнього шефа, перед тим, як віддати власникові його трудову книжку. А що воно таке «крізіс», та яке це «американське» стосується України, йому так ніхто і не пояснив. Хоча ні, місяців зо два тому, якісь дяді по телевізору, в дорогих костюмах («от би мені такий», думав тоді, Іван Іванович), все пояснювали та пояснювали, але ця наука так і не була розгадана. Отже, після новорічних свят, наш герой почав масштабну PR-кампанію. Про всі ці важезні слова і деталі, він пізнав, не без допомоги Остапа, звісно, зі штуки в комп’ютері, інтернетом його кличуть. На накопичення, які ретельно були сховані від дружини, під будкою домашнього улюбленця – дворняжки Тузіка, він зміг найняти лише студента-рекламіста, бо в агентстві захотіли просто нереальну для нього суму грошей. Їдять вони їх, чи що? Як би там не було, а 3 місяці потому, на подив родичів, він зайняв таки перше місце на виборах, а отже посів місце ГОЛОВИ! Усі його вітали, дарували квіти, бажали плідної роботи. На радощах, Іван Іванович навіть грошей зверху дав тому рекламістові, - «Е-ех, тримай ще 20 гривень, заслужив, таки вийде з тебе щось путнє», - потиснув руку, обійняв, та й відпустив додому, на сесію. «Оце так-так», - тільки і каже новоспечений «чіновнік», - «оце краса! Та тут в мене і приймальня є! Чудово!». - Доброго дня, Іване Івановичу! Я, Ніна – ваша секретарка. В будь-який час я можу допомогти. Вам достатньо лише покликати мене, або натиснути на кнопку з кабінету, і я відповім. - Добрий день, - каже «чіновнік» навіть не подивившись на очі, а сам подумав про себе: «Третій? Третій – це добре!». І рушив до робочого кабінету. Вже біля десяти хвилин з нього не сходила трошки дибілувата посмішка, оглядаючи свій, власний кабінет. Тут і великий письмовий стіл, і картини на стінах різні, і крісло таке зручне, все дуже гарно…і не перелічити. Але найбільш за усе, йому подобається величезний жовто-блакитний стяг за його спиною, який так і каже: « Давай, - каже, - працюй на благо рідної України!». - Іван Іванович, - заглянула Ніна, - до Вас Захар Петрович, керівник зв’язку. Будете приймати? - Так, будь ласка, нехай зайде. – відповів Голова. Зіна зникла, і на порозі з’явився високий чоловік, гарно вдягнений ( «прямо як у телевізорі» - подумав Засало). З широко натягненою посмішкою, він рушив до начальника. - Доброго дня Іване Івановичу! Мене звуть Захар Петрович, - каже Захар Петрович, міцно стикаючи долоню, - я керівник зв’язку в Кобиляках, працюю в цій же будівлі, але поверхом нижче. По-перше , хочу щиро, від усього серця привітати Вас із заміщенням такої посади, по-друге хочу побажати Вам плідної роботи! - Дуже дякую, - щиро радіючи, відповів Засало, - навзаєм. – А давайте вип’ємо? Десь тут, я бачив бутель…, - каже, і нишпорить в буфеті, - Ага! Он де він! «Whisky», - прочитав уголос «чіновнік» («завжди мріяв спробувати» - думає, - «дізнаюсь, що він за один» ). - Оууу, віскі? Дуже гарний напій, - каже Захар Петрович, - під нього підійде тост. Отже слухайте… Іван Іванович зі склянкою віскі в руці приготувався слухати. - Заходить щойно обраний чиновник вперше до свого кабінету, і бачить на столі три конверти і записку до них. В записці написано: як будуть тобою люди невдоволені за роботу твою паскудну, відкрий перший конверт, і заспокой їх; як вдруге підіймуться люди, аби відповіді від тебе почути, відкрий другий конверт; А як втретє піднімуться люди, відкрий третій. Отже прийшов той час, вийшли люди невдоволені, відкрив перший конверт, а там такі слова: «Звалюй все на попередню владу!». Так і зробив чиновник. Вгамувався народ. За деякий час знову та ж сама картина. Відкрив другий, а там такі слова: «Обіцяй!». І знову люди повірили, а чиновник зітхнув з полегшенням. Коли люди знов прийшли з’ясувати відносини з чиновником, настав момент відкрити третій конверт, а там… - Захаре Петровичу, - каже Ніна, - Вас терміново викликають на нараду, - і зачинила двері з того боку. - Ой, я ж зовсім забув, в мене нарада о третій, - каже зв’язист, нашвидкоруч випиває зміст склянки, трошки кривить лицем, і вибігає з кабінету, перед тим сказавши, - щоб всі ваші виборці були задоволені… А Іван Іванович так і лишився в кабінеті, наодинці зі склянкою, наповненою до середини мідною рідиною. Пройшли місяці, і нашого Голову просто не впізнати. Ходить у дорогих, як колись хотів, костюмах, на руці важезний, але дууже дорогий годинник, їздить тепер за кермом новенького «мерса», точніше їздить не він, бо має власного шофера. А як змінилася Наталя… Тепер від чоловіка не відходить ні на крок: то подай, то принеси, і приготуй те-те, і зроби то-то… але, справжню втіху їй приносить вираз обличчя сусідки-Зінки, коли щораз їй випадає можливість розповісти як у них «мерс» зламався, або жалітися їй що не поїдуть до Домінікани, бо там холера, а лише в Таїланд, і таке інше. Що й казати, ідеальна родина. Та час минав, а роботи менше не ставало. Про неї, чесно кажучи, Іван Іванович якось і не згадував, а ходив до владного кабінету аби потеревенити з Ніною, або колегами. До слова сказати, із Захаром Петровичем, останнього разу він бачився якраз за келихом міцного напою, і відтоді його не бачив. Та й не дуже хотілося! А люди вже зачекались, і пішли до Голови, аби нагадати йому про його обов’язки. Як і заведено, з плакатами, гучномовцем і великою кількістю людей. Як-то кажуть, все по правилам українського мітингу. - Що таке, що за галас? Ніно! (вбігає Ніна), - Ніно, що там таке робиться?, - питає Засало. - То люди Вас хочуть почути, кажуть «невдоволені ми!». – відповідає. - Ніно, зробіть щось, аби вони пішли! Придумайте щось! – кричить «чіновнік» - Тільки Вас і хочуть бачити, а більш нікого. – крізь сльози каже Ніна. «Ну що ж, треба, то треба. Але що казати?.. адже дійсно я нічого не робив. Треба щось придумати.», - міркує Іван Іванович, і несподівано пригадує свій перший день на посаді, Захара Петровича, та його конверти. «Ай-ай-ай, якби знати чим там все закінчиться… але робити нічого, треба йти на штурм. Як там було? …на попередню владу? Ага, так і зроблю!» - і рішучим кроком рушив до людей. - Ну як там усе пройшло? Дивлюся, а люди всі розходяться, всі, начебто задоволені. Що ви їм сказали, Іване Івановичу? – питає Ніна - (із задоволенням). Вони розумні люди, тому ми дійшли до розуміння. – «час ще є, а поки піду – відпочину», і зникає за дверима владного кабінету. Минуло ще декілька місяців, за які можна було б врешті решт оговтатися, та почати працювати, але припинити гонитву розваг не так-та просто. Все продовжувалося за старою схемою: ресторани, машини, діаманти, і таке інше. Тому почувши під стінами знайомі крики та вигуки, «чіновнік» не злякався, в нього вже був план дій, міркувати який завадила все та, третій розмір. - Пане Іване, це щось страшне. Вони кричать, лаються, кидають каміння. Я ледве проскочила сюди. Вас вимагають. Терміново! Не поспішаючи, пан Іван одягнув свій піджак, і з невимушеним обличчям пішов до дверей, при цьому сказав Ніні, – та йду я вже, йду. - Минулого разу, тепер сьогодні. Навіть не уявляю що ви там таке їм наговорили. Я в захваті! - Yeah, baby, - і узявши новеньку пляшку «Whisky», рушив до кабінету. Напевно і читач вже здогадався, що Іван Іванович не та людина, яка хоче працювати. Та й взагалі, слово «працювати», майже стерлося з пам’яті пана Івана, перебуваючи на цій посаді, і використовується воно не як дія, а просто, як слово. Знов грянув людський грім над провладним кабінетом. Тепер чимдуж добивалися вони правди та звітів. Кричали, ламали, били, запалювали. Бідолашна Ніна ледве стримувала людей за дверима. Не бачили такого Кобиляки за всю свою історію. І Голова нервував. Як в перший раз. Що робити, як їх заспокоїти, не армію ж викликати? Згадався йому і тост. Авжеж! Захар Петрович! Ось хто мені допоможе! - Ніно! – кричав голос шефа в мікрофон, - з’єднайте мене з керівником зв’язку, Захаром Петровичем! Негайно! - Так, шеф. (за декілька хвилин). Абонент на лінії. З’єднувати? - З’єднуй! - А-а-а, Іване Івановичу, був здивований вашим дзвінком. Хоча дивлячись за вікно, дзвінок мене менше здивував. Чим можу допомогти? - Захаре Петровичу, доброго дня! Хоча який він добрий?.. Захаре Пертровичу, а пам’ятаєте десь півроку тому, Ви розповідали мені тоста, за келихом «Віскі», і не до кінця його мені розповіли. Чи могли б Ви розповісти кінцівку? - Ну Ви даєте? За вікном Революція, а Ви – тост… Ну гаразд, як скажете… Тільки не пам’ятаю де я зупинився… - Я нагадаю… перший конверт – звалюй, другий – обіцяй, а третій… А третьому що? Ви так і не сказали, що там було. - А-а-а, згадав. А в третьому було написане таке: «Готуй конверти!» - …дякую дуже, - і слухавку повільно поклали. Ваше мнение:
Украинская Баннерная Сеть |
{v_xap_link1} {v_xap_link2}
{v_xap_link3} {v_xap_link4} |
||||||||||||||||||||||||||||
Alexey Rudenko - Чіновнік
|
Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом. Ответственность за содержание произведений несут их авторы. При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore |
Администратор |