|
    Прочтений: 0 Посещений: 748 Дата публикации: 11.10.2012 Якщо дивитися на сонце, то тільки з розплющеними очима. Якщо мати рослини на городі, то тільки соняхи. Якщо жити, то тільки без годинника. Якщо вдома сама, то ходити тільки роздягненою. Якщо мати Риб, то годувати, доглядати, захищати їх. Любити. Наведені твердження були більше, ніж заповідями Дівчини-з-Будинку-на-Околиці-Міста. Їх ніде не було записано, та вона й навіть ніколи б не змогла сформулювати їх у поданому вище вигляді, але на цьому трималося її життя. Руйнування чогось одного призвело б не тільки до її загибелі, а й навіть до цілковитої руйнації її дому. І ніхто б не зміг пояснити причину цьому. Її будили пташки. Близько сьомої ранку, як і було домовлено, вони залітали через незачинену кватирку (ах, ця Дівчина-з-Околиці ніколи б напевно не здогадалася, що її можна зачинити, і через це навіть інколи страждала – мусила кожної повні слухати дванадцятиголосий хор вовків, що виконували щось із Бортнянського). Гучно цвірінькаючи, пташки облітали коло над нею, а потім, різко пікуючи, зривали ковдру та виливали на її бліде лице глек холодної води (напевно, Дівчина б нестримно сміялася, якщо побачила цю премилу картину – кільканадцять пташок зусібіч схоплюють глек на кухні, повільно летять з ним до ліжка Дівчини, напружують останні сили – перехиляють, а потім радісно опускають підлогу). Після цієї процедури пташки, співаючи (а їхній спів нагадує спів вітру, коли він колихає тканину газ), вилітають на вулицю – тепер вони можуть протягом цілої години дзьобати соняхи на городі Дівчини. Як і було домовлено. День пропливав для Дівчини непомітно. Вона не мала годинника, та й навряд чи змогла б відповісти скільком хвилинам відповідає одна година. Чим вона займалася? Це питання для неї здалося б нерозв’язним. Найбільше часу вона просто висіла в повітрі на відстані 1,5 метра від підлоги, з широко розплющеними очима, з напіврозтуленими губами, зі сплетеними руками на сонячному сплетенні. Інколи вона поливала соняхи в саду, ласувала плодами зі свого саду – черешнями, яблуками, смородиною, абрикосами, інколи перебирала свої речі (хоча їх у неї майже не було – вона мало куди виходила з дому, а вдома вони їй нащо), прибирала, ще – варила компот. Нічого, окрім ягід і фруктів, вона не їла. Дуже рідко, в дні, коли лив дощ і в Будинку ставало надзвичайно вогко і прохолодно, Дівчина читала, переважно казки і міфи давніх народів, адже в такий час вона не могла підійматися на 1,5 метра від землі – повітря було надто важким. У такі дні вона дуже багато гралася з Рибами. Риби були всюди в її домі – вони, широко розкриваючи рота і рухаючи плавцями та хвостом, повільно ширяли між підлогою й стелею. Вони товстими губами хапали краплі води, які де-не-де висіли в повітрі. Риби, хутко розтинаючи заволоку простору, пливли до Дівчини зранку, коли ще всюди висіли залишки води з перевернутого пташками глека (бачачи Риб, Дівчина зразу схоплювалася з ліжка, намагаючись пригорнути до себе їхні срібні лускаті гладенькі тіла). Вони харчувалися тільки молоком, тому Дівчина мусила щовесни поновлювати свій договір з Самотнім-Молочаром-із-Синього-Хутора, згідно з яким останній щоранку підвозив розлогим возом їй десятилітрову банку молока, а вона ж мусила за це збирати лусочки, що опадали з Риб, – Самотній-Молочар переплавляв їх на срібло і з цього мав неабиякий прибуток, бо срібло в його Хуторі було найкоштовнішим металом. Риби були дуже холодними. Спекотними літніми днями вони оточували Дівчину, що розкинулася в повітрі, і холод їхніх тіл робив повітря навколо значно прохолоднішим. Якщо вони скупчувалися в певному місці й перебували там значний відрізок часу, то в повітрі з’являлися крихітні сніжинки (Дівчина любила класти їх на свої повіки, коли спека була зовсім нестерпною). Попри власну температуру, зиму вони не витримували, тому, відчуваючи наближення холоду, десь у середині жовтня, поволі засинали, і їхні прозорі світлі очі прикривалися пеленою повік, і їхні легкі тіла, перевернувшись на бік, нечутно плавали в повітрі, і їхні товсті губи і далі розтулялися, вже за звичкою намагаючись вихопити десь краплину води, а плавці більше не розтинали простору, вони ворушилися хіба тільки вітром, що дмухав із незачиненого вікна. А Дівчина також лягала спати – ті, кого вона годувала, спали цілу зиму, ті, хто будили її зранку, летіли у вирій, а сад, який давав їй поживу, скинув одежу і заплющив очі, і сам чекаючи на Морфія. Тоді в будинку самі по собі з гучним стукотом зачинялися двері, замикалися всі замки. Усі ковдри летіли накривати Дівчину, важкі покривала затуляли вікна й двері її спальні, тільки Риби утримувалися летіти до її кімнати – хто зна, може, вони зробили її ще б холоднішою. коли зранку в хаті пахне хлібом коли діти граються в дворі коли повітря чисте а дні сонячні і довгі а дні світлі і добрі а дні однаково-щасливі тоді я співаю цю пісню. коли заспівують дерева а ти розвиваєш тему коли знаєш як покласти гілля у стріху ластівки а земля дихає а земля в грудях тримає серце а земля розроджується травою тоді людство співає цю пісню. Цього вірша заспівувала Дівчина-з-Будинку-на-Околиці-Міста першого дня весни (а першим днем був той, коли остаточно на всій землі розтанув сніг). Вона співала голосно, без чіткого мотиву і ритму, трохи фальшиво, але з таким натхненням і силою, що приводило до тями увесь Будинок. Цією піснею вона нагадувала пташкам, які зазвичай у цей час вже повернулися, що на неї знову щоранку потрібно виливати кухоль води. Цією піснею вона сповіщала Молочара, що він мусить привезти їй чергову порцію молока. Цієї піснею вона розбуркувала Риб і з невимовною любов’ю притискала до себе їхні гладенькі холодні тіла. Це був найкращий день її весни. Тоді подушки, ковдри, простирадла, коцики, накидки злітали вгору і летіли на ґанок – вони мали добре підготуватися до пори, коли лежатимуть у шафі тієї кімнати, де Дівчина майже не буває. Тоді у двері Дівчини, почувши пісню і зрозумівши цей заклик тільки за допомогою слів, а не звуків, уперше стукав Молочар-із-Синього-Хутора, привозив їй подвійну порцію молока, вітав із початком нового року і бажав щастяздоров’я. Того дня Дівчина не мала часу висіти в повітрі: вона прибирала, ходила по вологій і досі холодній землі, витирала пил з підвіконь (меблів майже не мала), мила підлогу, двері, стіни, полірувала скло вікон, а рами підфарбовувала помаранчевою фарбою. Тоді вона знову і знову мусила впрошувати пташок, щоб вони і далі будили її, поки безплатно, а далі – соняхи з’являться. Тоді вона розбуркувала Риб, як завше, виливала кухоль за кухлем молоко в повітря, і воно застиглими краплями, великими бісеринами, білими кулями розсипалося, розліталося в невагомості, а Риби, ще сонні і мляві, повільно ворушачи плавцями і хвостом, синхронно і поважно ловили молочні краплі, бісерини, кулі… Кожен день для Дівчини, попри одноманітність занять, був інакшим. Лежачи на повітрі, вона намагалася осягнути таємницю Риб. Правду кажучи, жодної особливої таємниці тут не було, але Дівчина палко жадала зрозуміти, чи то пак відчути, як це – бути Рибою. Часом вона уявляла себе водою. Тоді її руки і ноги, тулуб, голова їй уявлялися рікою, холодною, наче тіла Риб, швидкою, наче приліт птахів зранку, непрозорою і глибокою, як десять літрів молока з Синього Хутора. Дівчина відчувала, як вона розливається по своєму Будинку, стає невичерпною і нескінченною, неосяжною і недосяжною, неохопною і нестримною, як по її венах плавають Риби, а в очах крейсують кораблі, як між волоссям рояться раки і річкові жуки, як, торкаючись лапами тіла, трохи над нею пливуть качки. Ще б трохи – і вона б насправжки обернулася на річку, такою сильною була її уява. Але Дівчина вчасно згадувала, що її мета – пізнати сутність Риб, а не ріки. Але бажане ніяк не приходило. Вона ніяк не могла зрозуміти, як це – мати холодне тіло; як це – постійно шукати у повітрі воду, щоб у ній знайти повітря; як це – бути таким, як усі, відчувати себе частиною табуну, частиною спільноти, навіть – сім’ї; як це – мати тіло і не мати рук, щоб обійняти того, кого любиш; як це – перекласти відповідальність за своє існування, фізичне існування, на іншого. Як це – не боятися, як це – не думати ні про що наперед, як це – пливти за течією, навіть не знаючи, куди вона несе, як це – проживати кожного дня те ж саме, але з кожним днем ставати дедалі мудрішим. Часом вона досягала поступу і на шкірі її рук з’являлися крихітні срібні лусочки, але вони опадали як тільки вона стямлювалася. І хто зна, що заважало їй обернутися на одну з Риб – чи неможливість глибинного осягнення сутності цих істот, чи неспроможність заглибитися в себе до тієї межі, де розмивається твоє єство, чи просто надто велика любов до Риб, яку Дівчина втратила б, якщо стала однією з них. Щоправда, незважаючи на колосальні фізичні відмінності, мешканка Будинку-на-Околиці й так давно почувала себе однією з них. Вони засинали і прокидалися разом, в одну й ту ж мить почувалися голодними, переходили з кімнати до кімнати синхронно. Щоправда, Риби не могли випливати за межі Будинку – палюче сонце було смертю для них, але коли Дівчина порядкувала в дворі, вони завжди пантрували її, зазираючи вологими світлими очима у вікна. Риби старіли. Напевно, тільки це змусило Дівчину, яка вже поволі, не бачачи і не усвідомлюючи цього, перетворювалася на Жінку, осягнути плин часу. Та найбільше на неї вплинула смерть Молочара – одного спекотного літнього ранку, коли здається, що ти от-от розплавишся і станеш рідиною, коли вітер гарячий і сухий, коли ненавидиш сонце і молишся на ніч, так от, цього ранку Дівчина не чула звичного стукоту воза Молочара, не чула його сильного голосу, що зазвичай промовляв «Дівчино, відчиняй, допоки твій Будинок-на-Околиці не зник з лиця цієї ж самої Околиці» і заходився гучним реготом, не чула його суворого стукоту в двері; другого дня надійшла телеграма від Дружини-Молочара, де коротко і офіційно сповіщалося про смерть вищезгаданої особи. Дівчину охопив відчай: тепер Риб нічим буде годувати. Вихід знайшовся: вона відшукала в телефонному довіднику номер пошти і почала замовляти молоко через неї – тепер його у величезних коробках приносив поштар, просячи за це – яке нахабство! – справжні гроші. Справи погіршувалися. Дівчина почала продавати срібну луску сусідам (йой, скільки ж часу потрібно було їй, щоб довести, що ця луска зі срібла). До того ж молоко, що його надсилали через пошту, було – як це дивно вимовляти – па-сте-ри-зо-ва-ним, і Риби тому ставали млявими, а часом і неповороткими. Дівчина [дозвольте, ми й далі будемо її так називати, хоча за віком тепер вона ближча до Жінки, але ж нащо любому читачеві звикати до нового імені героїні] й сама тепер уже не відчувала себе так уповні, як було раніш. До того ж, останній поштар (вони змінювалися щозими) був надто допитливим і метким, і цим забирав ще трохи її сил. Він ставив забагато питань (як це ви сама живете, навіщо вам стільки молока щодня, а чому вас не видно в Місті, а чому ви не приходите в клуб самотніх людей Околиці (на Околиці всі, навіть ті, що мали пару, були самотніми), а як давно ви тут живете, а ви бачили, що ваші соняхи дзьобають якісь огидні летючі створіння і ще сила-силенна розмаїтих де-коли-чому-як-навіщо). Він силкувався зайти в Будинок-на-Околиці, хотів навіть – подумати тільки! – сфотографувати Дівчину з пакунком у руках. Одного разу він навіть відрекомендувався (непоправна помилка), але Дівчина не запам’ятала його імені. Представлятися – це була типова помилка людей Міста: в Околиці ніхто не мав імені. Люди тут [дозвольте мені невеличкий відступ] були безликими, однаково-неоднаковими. Вони були однією сім’єю, яку, здавалося б, єднала лиш одна риса – спільне проживання. Але насправді, хоч яким би ти був, Околиця рано чи пізно поглинає тебе: відмінність її простору змінює структуру часу, інакша структура часу змінює структуру мислення, а останнє вже змінює твою суть. Спочатку, можливо, тобі здаватиметься безглуздим і диким те, що Мешканці-Околиці не мають бажання розрізняти статі, а гендерів вони нараховують більше, ніж два; тебе дивуватиме те, що природа, чи то пак Природа, тут у великій шані; що тут дотримуються традицій з діда-прадіда, але лише доти, доки розуміють їхній сенс; що тут ще співають голосно, тихо, легко, гаряче, з притиском, невміло, але впевнено; що тут ще дихають і бачать соковитість барв. Ти схочеш, напевно, укласти якісь Закони і ввести якісь норми, щось визнати неправильним і неприродним, десь щось спиляти, а натомість щось побудувати (релятивізм, усі ж знають, це справжнісіньке зло, а толерантність призводить до пекла). Або ще схочеш познайомитися з сусідами і завести собі друзів, дитину, собаку – робитимеш помилкові і безглузді тут кроки. Але врешті-решт, за місяць чи за десятиліття, ти станеш одним з Мешканців-Околиці, які ніколи не одружуються і живуть, ні, не щасливо, а просто живуть, у певному вакуумі по-павучому снують свої думки, слухають, наприклад, касети, де монотонно низьким жіночим лічиться від одного до ста і навпаки, або ж мріють у наступному житті стати Рибою, як наша героїня, або черепахою, як ось Ґрейс. Ти станеш одним з них – танцюватимеш укупі з ними несамовитих танців, відзначаючи прихід весни, їстимеш тільки те, що сам зварив і виростив, дітей не матимеш, у шлюбі навряд чи будеш, бо хто ж тут розуміє значення слова дружина, хоча сестра і брат – усім зрозумілі поняття. Ти станеш одним з них, у холодному домі взимку в’язатимеш довгі шарфи чи вовняні светри, відчуватимеш екзистенційну кризу, самотність і готовність померти будь-якого моменту (от тільки не зможеш це висловити і навіть сформулювати), питимеш гарячий м’ятний чай і шукатимеш порятунку тільки в собі. Бо ти ж знаєш – у Місті цього порятунку не знайдеш: ти не схочеш заповнювати порожнечу в собі, про яку зазвичай забуваєш, якимось багном і сміттям, бо запах від цього сміття ніколи не дасть тобі забути – ну хоча б на мить! – про нього. Тож Дівчині, жительці Околиці (вона теж колись була нетутешньою, але вже не могла згадати тих часів), складно було стерпіти Поштаря. Він відволікав її від процесу перетворення на Рибу, адже це потребувало заглиблення, а з-за візитів вона ще кілька годин почувалася знервовано. Одного разу він, наприклад, помітив кілька лусочок на її мізинці і дозволив собі поцікавитися, що ж це є таке (Дівчина мовчки зачинила двері). А ще одного ранку взагалі сталася непоправна прикрість – було чверть на восьму, Поштар мав прийти на півгодини, і Дівчина рвала яблука на компот у саду (вона хотіла спробувати нагодувати ним Риб – це б враз вирішило всі її проблеми). Але чомусь у двадцять по сьомій він уже стояв на порозі з пакунком і лукаво всміхався. Дівчина похапцем розрахувалася з ним і рвучко зачинила двері – вона боялася, що він побачив її Риб. Вона не могла пояснити, чому її охопив такий переляк і чого взагалі вона боїться, але щось підказувало: Риб ніхто не має бачити. Вона ще кілька годин не могла заспокоїтися і піднятися в повітря, але Риби, оточивши її колом зі своїх блискучих тіл, допомогли віднайти баланс – вона заснула і повільно піднялася. Ранок підтвердив її підозри – Поштар почав запитували про "домашніх тваринок". Але вона опанувала себе і цілий день варила компоти з розмаїтих фруктів. Та всі ці спроби були марними – Риби зовсім не бажали вживати нічого, окрім молока. Справи, здавалося, дедалі гіршали. Одного ранку Дівчина побачила, що її очі стали дуже світлими, зовсім як у Риб. А потім вона завважила, що шкіра всього тіла стала більш еластичною і гладенькою, а кольором була наче намащена срібною фарбою. Ось тоді вона, чи не вперше за кілька останніх років відколи помер Молочар, відчула в собі справжню рудоволосу зеленооку гарячу радість. (До того все було однаковим – цілозимний сон, весняне пробудження, пошук нових рішень для харчування і влаштування життя Риб, літнє самозанурення, осіння млявість і готовність до смерті, чи то пак до сну. Аж ось вона – палка, нестримна і жагуча, терпка і невтолима – радість, що розриває реальність на дві ідеально рівні частинки, які з неї ж і починаються та закінчуються. Повторюваність одноманітних дій, що з щоденного оберталася на щорічний, усежиттєвий ритуал (він починався невідь коли і невідь коли закінчувався, що, в принципі, рівноцінно вічності) – усе це радість знищувала лиш однією своєю появою. Час, що дорівнює одному подихові, ковтку води з прозорої чашки, помахові вій чи ж порухові кисті руки, коли поправляєш пасмо, що вибилося із зачіски – на цей термін радість вривалася в життя, як давно бажана жінка, лишаючи після себе тільки запах розбитого скла, крізь яке пробивалася до тебе.) Дівчина час від часу читала казки, але не намагалася, як от Пропп, якимось чином тлумачити їх; вона бачила тільки те, що було доступне очам, і якщо, наприклад, герой якоїсь історії мав уміння перевтілюватися на когось іншого, то в її голові не виникало паралелей чи аналогій між собою і ним. Це просто надихало її і давало поштовх до пошуку, віднайдення себе – у сутностях Риб чи у статусі їхньої захисниці або ж господарки. Улітку, повільно і розважливо летючи по кімнатах Дому-на-Околиці, Дівчина, як було згадано вище, намагалася перетворитися на Рибу; восени, коли так важливо було вкласти їх спати, вона намагалася зберігати владу над ними і командний тон; а навесні, коли якийсь поштар сунув носа в їхній Будинок, Дівчина затято готувалася боронити своїх любих до кінця. Може, хтось би інший на її місці давно вже закинув би ці всі невдячні справи або ж намагався знайти ефективніших рішень щодо них, але Дівчина з року в рік, з десятиліття в десятиліття, вперто йшла до своєї мети. Ні, вона не вірила, що весь світ допомагає їй, якщо вона йде до своєї мрії, та вона ж навіть і не мріяла, проте знала, чого саме хоче. Не замислюючись, вона робила те, що вело до здійснення її бажання, навіть якщо не бачила зараз поступу; вона знала, що поступ рано чи пізно буде, така була її віра. Зрештою, що ж ще б її підійняло, як не віра хоча б у щось, а хоч би й у можливість успіху марних спроб? У її випадку вони, ці спроби, були інстинктом виживання: якщо б раптом хтось повідомив Дівчині, що вона ніколи не зможе нерозривно пов’язати своє життя з Рибами, вона би померла на місці. І в останніх трьох словах нема і натяку на метафоричність. [Урешті-решт, тільки неусвідомлений, інстинктивний потяг має сенс і значення. Навряд чи можна щось досягнути тоді, коли думаєш, що тобі це потрібно, але ж коли ти це відчуваєш – будь ласка, все так, як і бажалося. І жодного розмінювання на коливання, довгі роздуми, оцінки і розставляння пріоритетів – те, що є справжнім, зрозуміле і так, у своїй цілісності та недоторканності, в повній свободі від розчленування, розкладання, розділення на дрібні часточки/деталі. Водночас немає нічого вічного і стійкого, але також нема нічого тимчасового і тривкого – є просто необхідне і є бажане.] Отож, з плином часу Дівчина поволі оберталася на Рибу. Перші ознаки цього вже були давно, – температура тіла нижча за норму, любов до води, урівноваженість і беземоційність. Але далі все розвивалося – з’являлася луска час від часу, вона уві сні вже інколи хапала повітря губами, наче шукала в ньому води, руками ж по стінах водила так, наче торкалася плавцями. Лишався останній крок – осягнути. Осягнути не хто ти і що ти і не хто є ті, ким ти хочеш стати, а осягнути цю мить. Осягнути мить, коли шкіра змінює структуру і серце всередині тебе позбувається двох зайвих камер; осягнути той блаженний час, коли ти сам собі господь бог, ісус христос і пресвята діва марія; осягнути момент, коли очі розплющуються і не заплющуються більше ніколи; коли бачиш невідворотність, і в цьому баченні бачиш тільки щось хороше, світле і добре, про що можеш говорити з друзями, ну от наприклад, з Рибами, за чашечкою зеленого чаю, чи то пак за краплею-в-повітрі молока. *** У будь-чому можна знайти сенс, якщо це "будь-що" помістити в певну систему. Абсолютизувати не варт, правда, а ще не варто шукати сенсів там, де вони мають бути за вказівкою когось. Хто є Дівчина і хто є Риби і що це за така Околиця – хто його зна, нам це не відомо так само, як і вам. Тільки не шукайте тут, будь ласочка, алегорій чи якихось зашифрованих смислів, які треба обов’язково розтлумачити та й ще поділитися своїми відкриттями з кимось іншим. Єдине, що тут має сенс – те, що Дівчина нарешті обернулася на Рибу, тож тепер дуже щаслива. Вона не врахувала одного – хто ж то розрахується з Поштарем, коли він, втомившись від стукання у двері Будинку-на-Околиці, врешті поставить пакунок біля дверей і піде, так і не повернувшись більше, бо ніхто ж не підійме слухавку яскраво-синього телефону наступного понеділка, не покрутить диск, набираючи номер пошти, не скаже тихо і суворо так «Сімдесят літрів молока до Будинку-на-Околиці з предоплатою», так само, як ніхто, в старенькому блідо-блакитному халатику не розчинить двері, простягаючи гроші однією рукою, іншою забираючи замовлення. Але ані Дівчина, ані Риби, (які вже разом, тому ми виправимося і назвемо їх просто Рибами), ні сам Поштар напевно не замисляться над цим, а тому й анітрохи не жалкуватимуть. Тому нехай ось це речення і стане останнім реченням цього оповідання, ознаменує його сподіваний чи несподіваний, але Кінець. серпень 2012 Ваше мнение: Украинская Баннерная Сеть |
{v_xap_link1} {v_xap_link2}
{v_xap_link3} {v_xap_link4} |
Дарія Пугач - Дівчина з Рибами
|
Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом. Ответственность за содержание произведений несут их авторы. При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore |
Администратор |