|
    Прочтений: 0 Посещений: 735 Дата публикации: 11.10.2012 Стоси книжок навколо, склянка апельсинового соку, з якої мені у вічі зазирає сонце, ручка і все ще чистий аркуш A4 – усе це зараз не має для мене значення. Я не можу, не можу, не можу зосередитися: утретє вже намагаюсь примусити себе писати листа – і катма. Уперше, минулого вечора, коли сиділа перед будинком й милувалася заходом сонця, не мала натхнення (та я знаю ж: відмовки це, відмовки!), удруге, коли хиталася на гойдалці на подвір’ї, мої думки збив телефонний дзвінок (утім, це просто помилилися номером). А зараз знову не виходить – годинник вибив третю, отже, лишається година до дзвінка від мами, та я вже не можу вихопити з беззв’язної повені думок потрібну. Ну нехай. Робити все’дно нічого не зможу, тому вирішую трохи прогулятися – 20 хвилин вперед і стільки ж назад, а потім ще встигну витиснути сік (яблука ж бо ще раніше в садку зібрала, помила й почистила, лишається лиш натиснути кнопку – і все буде готове), бо розмова з матір’ю потребує багато душевних і фізичних сил, а сік – чудовий спосіб їх відновлювати бодай останні. Не знаю чому, але в цю мить у мене виникає просте й чисте бажання прогулятися до лікарні. Часопростір мого містечка незвичайний – трохи більш ніж за 20 хвилин пішки можна побачити невеликий яр, забуде людьми нове кладовище, потім – перетнути частину соснового лісу, далі дійти до городів, де інколи хтось самотньо висапує зілля, а потім вже й видніється лікарня, якщо повернути голову праворуч, і будинок-інтернат – якщо ліворуч. Цей шлях чомусь особливо милий моєму серцю – я йду сюди, коли хочу заспокоїтись чи знайти вирішення якоїсь проблеми (точніше, рішення я так і не знаходжу, але поряд з природою, смертю і старістю мої негаразди втрачають усю гіркоту). До того ж, історія кладовища, повз яке я тихо проходжу, завжди якось бентежила мою уяву: спочатку тут ховали померлих з будинку-інтернату (це й логічно: тут два кроки ступити), а зараз, коли на старих цвинтарях уже дуже мало місця (їх у нас всього три), то тут почали з’являтися могили людей розмаїтого віку, розмаїтих професій, розмаїтої долі. Більшість з могил, хай хоч які вони нещодавні, зовсім заросли травою – вона сягає моїх рамен. Я інколи, коли стає вже зовсім, коли не знаю, куди подіти свій туск, приходжу сюди з великим кошиком, ножем для трави і домашнім печивом – наводжу лад і згадую цих померлих, бо в багатьох з них на хрестах немає імені, а ще кілька і хреста не мають, тільки невеликий курган нагадує, що під ними чиясь труна усе-таки лежить, - навряд чи ще хтось пам’ятатиме про цих людей, окрім мене. Сьогодні якось швидко минаю цей відрізок дороги, не завважуючи, що після тиждень-тому-минулої грози кілька хрестів виглядають ще більш жалюгідно, ніж зазвичай, а в сосновому лісі, яким закінчується кладовище, кілька дерев лежать горілиць. Мою увагу привертають люди біля інтернату – старі й немічні, вони сидять групою разом і про щось тихо перемовляються, об’єднані самотністю (о, це, певно, єдине, що здатне змусити людей забажати зрозуміти одне одного), низкою хвороб і покинутістю-напризволяще. Вони дивляться в мій бік, і я не можу розгадати настрою цих поглядів – чи вони заздрісні, чи застережливі («гей, дівчино, дивись, бо колись і тебе рідні так покинуть, колись і ти житимеш під опікою чужих людей, а хтось сторонній і дужий ітиме, і так само, як ти оце зараз, співчутливо дивитиметься – та ж нащо тобі буде його співчуття!»), чи байдужі, чи просто цікаві. Я відповідаю їм жадібний поглядом, котрим прагну зберегти цю мить, мій стан, їхні зашкарублі руки, відчуття кінця в зіницях, а в зігнутості спин – тягар, які вони тягли через роки. А потім йду далі – заходжу у відділення лікарні. Напевно, саме через неї білий колір асоціюється мені не з щастям чи життям чи ще з чимось, що маю прив’язку до буяння буття, якщо так можна висловитись, ні, білий для мене – колір смерті. Білий увібрав у себе весь спектр кольорів – червоний (для мене – вишні, гарні жінки і вино), зелений (це весна, це життя, це трава на могилах), синій (утілює риб, ніч і печаль), жовтий (свобода, кислуватість лимону, метелики), і ще сотні тисяч відтінків, кожен з яких так чи інакше пов’язаний з життям, а от тільки всі вони разом ведуть до його завершеності. Я проходжу повз розмаїті приймальні кабінети, повз пластмасові білі годинники, час на яких зупинився на цифрі два (і стоять вони так уже років з тридцять), повз вичищену до блиску кахельну підлогу. Виходжу через інші двері, ніж заходила, а потім обходжу подвір’я лікарні і повертаю назад – йду все ж тим шляхом. Удома на мене чекає розчарування – світло вимкнули, телефон не працює, отже, я так і не матиму сьогодні можливості почути материн голос. Щоправда, не знаю, чого в мені зараз більше: відчуття полегшення і заспокоєння чи легесенького, як пелюстки вишень, що їх обриває вітер (як-от у вірші: «Вишневий цвіт / З вишневих віт / Вишневий вітер / Звіває з віт»), розчарування. До розмови з матір’ю в мене завжди було амбівалентне ставлення: з одного боку, під час них я кінець кінцем хоча б на мить не відчувала самотності, на яку, втім, сама ж себе і прирекла, а, з іншого, я водночас цілком усвідомлювала, що єдина людина, яка мене по-справжньому любить, анітрохи не заглиблена в мій внутрішній світ. Та і я в її теж. На стіні в моїй кімнаті висить список справ, що на сьогодні собі спланувала; з семи пунктів там викреслено тільки один, і це не тому, що я його виконала, а тому, що сьогодні зробити це було неможливо: мої відвідини бібліотеки не відбулися, бо там - санітарний день (добре, що я вчасно про це згадала). А на все інше зі списку мені не вистачило часу (хоча, з іншого боку, куди ж я його витратила?..). Не знаю чому, але мені вельми часто здавалося, що я не можу керувати ні часом, ні своїм життям, ні навіть собою (щось на кшталт відчуття, що всі складові мого існування протікають крізь мої пальці, мов пісок, тільки-но я намагаюсь узяти їх у свої руки). Усвідомлення цього з’явилося не так давно, здається, тоді, коли я переїхала з велелюдного і галасливого обласного центру, залишивши матір, друзів і всі свої громадські діяння, до цього містечка К., взявши з собою лише найнеобхідніші речі. Я шукала спокою і відпочинку, а знайшла лиш себе, таку, пізнати яку раніше не було можливості; щоправда, я очікувала побачити своє справжнє лице, яке тепер не приховує імлистий серпанок руху і дії, а знайшла лиш череп, голий череп, життя з якого, мов із розбитого глека вода, давно витекло. От тоді я і побачила, що нічим керувати в житті не можу. Спершу так було з прагненням до керування часом; якимось чудернацьким чином час, як отой мокрий і слизький вуж, випручувався з моїх рук, лишаючи по собі тільки огиду і непереборне бажання помити руки. Хоч що б я робила (писала розпорядок дня, прокидалась раніше, засікала час на виконання кожного виду роботи, ділила сон на денний і нічний) – усе даремно. Я встигала сходити по хліб і молоко (чотири кілометри туди і стільки ж назад) за годину п’ятнадцять, а мені видавалося, що вже минуло півдня; я могла на секунду відкласти книжку, щоб порозмірковувати над певною думкою автора, а минала година чи навіть дві, що мені пролітала миттю. Чекати на дзвінок матері (з місяць) здавалося мені аж надто коротким терміном, але кілька днів до розквітання пуп’янку півоній – це ціла вічність. Дещо згодом на мене звалилося розуміння, що я нічого не можу змінити в собі. У мить, коли я намагаюся з упевненістю довести, що ось із завтрашнього дня я зможу перекроїти саму себе (позбудуся звичок, які не подобаються, подзвоню людям, які вже давно чекають звістки, почну писати роман, формований протягом десятка років, і ще якісь фундаментальні для мене речі почну чинити), в мені виникає сумнів, що мені це до снаги. Тобто я не вірю собі в той самий момент, коли намагаюся прищепити цю віру. Але насправді це почуття – не зневіра в собі чи слабкодухість, ні, це сумнів у стійкості часу; через мить здійснення мого бажання може вже не здаватися таким жаданим, а про дії, які скидалися на найбільшу необхідність, схочеться сказати «марнота марнот». Я ж бо (як, утім, і мої думки) зовсім не була статичною істотою: щось щомиті зрушувалося, переверталося в мені, і могло бути навіть так, що я не відчувала себе тією ж людиною, якою була вчора. Саме з-за цього невблаганного відчуття зміни я тепер не хочу мати справу з тими, хто був близьким мені до переїзду в К.: ці всі люди не зможуть розгледіти у тих самих рисах мого обличчя інакшої людини, ні, вони вважатимуть мене такою ж, як і раніше: життєрадісною Богданою, що плете гарні фєньки і постійно наспівує якусь мелодію, бере участь у всіх можливих громадських організаціях і, на додачу, ще має знайомих по всіх куточках України. Вони не побачать дистанцією між мною-теперішньою та мною-минулою; вони ототожнюватимуть ту людину, образ якої міцно уклеївся до їхньої пам’яті (ет, нічим його не віддереш!), зі мною, а я ж тепер абсолютно інакша. Я не розумію і не відчуваю тієї Богдани, я її зараз знаю на рівні кількаденної знайомої, я не можу передбачити наслідки її дій і мотивацію її вчинків. Від неї мені лишилося тільки тіло, лице та ім’я, а ще спогади, які тепер мною сприймаються як спогади про людину, про яку я чула лише з розповідей, а ті речі, які раніше при згадці породжували в мені вогник болю, радості чи сорому, тепер сприймаються як епізоди з життя Іншого. Якщо ж мені зараз зустрітися з тим, хто був знайомий мені-колишній, то ми з ним гратимемо в пречудову (і пресумну) гру: він накладатиме на мене спогади про невідому тепер мені людину, але таку знайому йому, а я, використовуючи арсенал спогадів, як чинила дівчина з моїм обличчям в минулому, намагатимуся підігрувати, де-не-де вгадуючи, де-не-де допускаючись помилок, і цей процес для обох буде нестерпним. Я знову не помічаю плину часу і з подивом дивлюся за вікно, де вже згустками лягає темрява. Світла так і не ввімкнули, і тепер доведеться лягати раніше, ніж хотілося, так і не виконавши нічого з того клятого списочку на стіні. Про це я і кажу – про керування часом. Знову на мене накочуються хвилі впевненості, що час не рухається навколо мене, час рухає мною. Я завжди дивувалася зі своєї матері: вона могла свій день наповнити усім, що їй було потрібно (робота-сім’я-зацікавлення-ремонтбудинку і ще сила-силенна всього), і ще навіть лишалося кілька годин бонусних годин – для відпочинку (вона могла розслабитися, подивитися якусь програму по телебаченню і попити зеленого чаю з медом). І навіть оцей будинок, у якому перебуваю я зараз, збудований переважно її силами: вона була ініціатором будівництва, вона привозила будматеріали і наймала робітників, вона ж самотужки створила інтер’єр для кожної кімнати. А я, можна сказати, не дочка своєї матері в цьому пункті: дуже часто не можу вихопити дві-три години, які мені необхідні, з річки часу: вони просто пливуть повз мене, вони пливуть кудись далі. Щоправда, досить довгий період у моєму житті (точніше, до цієї весни) я була введена в оману, бо просто не помічала цього. Пам’ятаю ті дні, коли я була з О.: за дві години розмови з ним мені, здавалося, відкривався весь світ; тоді усі без винятку слова, що казав він, ставали прожекторами у пітьмі мого життя: вони, понишпоривши по якихось закутках, знаходили сенс навіть там, де його не можна знайти, і тоді я розуміла наповненість і повноту будь-якого існування. І це було не тому, що я мала якісь почуття до О. ні, це було тому, що він був живим утіленням ідей, які на той час так глибоко мене схвильовували, а наші розмови були натягнутим проводом між двома стовпами, по якому передавався струм. Світ для нас ставав єдиною системою за лічені хвилини, і ми по вінця були ним налиті, і ми могли заповнити ним не тільки себе, а навіть час, ми могли зробити так, щоб час не ковзав по нас легким подувом вітру, ні, ми згортали його в сувій, а коли розгортали знову, то бачили, що він наповнений візерунками. Щось схоже, тільки в значно меншому масштабі (я могла влити у себе не весь світ, але велику його частину) я почувала ще тоді, коли вчила (але тільки те, що можна до кінця), коли створювала речі своїми руками (це ж магія: перетворення одних матеріалів в інші, додання до світу тих речей, які вже існують, нових речей – на кілька хвилин відчуваєш себе Богом), коли дарувала людям подарунки (це встановлювало між нами взаємозв’язок, це було оречевлення, опредметнення нашого спілкування). Час тоді ставав матеріальним, видимим, він зупинявся й обертався на щось інше – абстрактне чи матеріальне, але його перетворення не тікало від мене, воно лишалось у моїх руках або в моїй пам’яті. Тільки от зараз не так. Я, здається, втратила це відчуття, а створення чогось нового не дасть мені тієї попередньої втіхи від панування над часом: тепер я вже знаю, що ця мить, яку я вихоплю, так і залишиться однією зіркою на нічному небі, а обійняти небо мені не до снаги. Тому навіть не прагну до цього. Час не є тривким, він не стійкий і не статичний, він піддається тільки йому зрозумілій логіці. Так само, як і стосунки між людьми. Цікаво, що цю часову неміцність я усвідомила саме через призму людських взаємин, і це взагалі за все життя було одним із найбільших зрушень усередині мене. Історія, як я до цього дійшла (чи докотилася, не знаю), насправді банальна і нецікава, як туманний ранок понеділка: я познайомилася з жінкою (їй трохи більше за сорок), і вона оповіла мені досить довгий епізод зі свого життя: у сімнадцять познайомилася з жінкою, на шість років старшу за неї, і вони зрозуміли, що відчувають одна одну так, як це ніхто не відчуває; вони жили разом дванадцять років (і, що мене здивувало – не збайдужіли одна до одної), а потім сталася зрада – і вже минуло років з десять, як ця пара відслужила панахиду їхнім стосункам. Чому ця історія – у принципі, без оригінальності, одна з мільйона таких самих історій – так прикро вразила мене? Тому, що в цей момент я зрозуміла, що у світі нема тихих гаваней; мене накрило усвідомлення того, що, скільки ти б у своєму плаванні не шукав прихистку, все одно рано чи пізно будеш змушений повернутися у плавання, все одно сам-один борознитимеш океан свого існування: чи то розчарувавшись у тій землі, біля якої кинув якір, чи то якір твій зруйнують хвилі, і тебе віднесе вітром туди, звідки ти прибув, чи то земля незбагненним чином почне відпливати від тебе; або все лишиться на місці, але ти раптом більш не схочеш плисти, а схочеш стати чайкою, щоб літати, чи вужем, що повзати, чи людиною, щоб ходити, але тільки не тим, ким ти є зараз. Осягнення, що немає нічого стійкого – найважчий тягар, який я сама собі закинула на плечі, і ось зараз, уже не бунтуючи, а з покорою, тягну його на сізіфову гору. Мені дуже боліло від історії моєї знайомої (страшенно дивно, адже мені майже не пекло, коли скінчилися мої власні стосунки), і саме це, напевно, привело мене до містечка К. Раніше в ньому мені було так само спокійно, як і під час прослуховування чотирнадцятої сонати Бетховена, і я знов інстинктивно шукала заспокоєння. Так, справді, єдине, чого я очікувала і жадала від цієї поїздки – щоб усе стало по своїх місцях. Я хотіла, щоб усе було, як раніше – жити, не замислюючись про некерованість часу і про силу розмаїтих тем, пов’язаних з ним, адже, як казав Камю, як же не назвати раєм бездумне існування? Але коли вже по тобі пішла тріщина, то цілісним аж ніяк не станеш. Ось і я тепер тут, четвертий місяць у порожньому домі, читаю (для забуття), трохи в’яжу (і жодного задоволення, як раніше – тепер це для продажу, щоб жити на щось) і марную час (а заразом з тим – думки). Такий парадокс: я вже зараз жалкую, що лежу в цю мить і дивлюся у вікно, на запилену дорогу (нема тут асфальту, нема), якою тільки зрідка хтось проходить і проїжджає (як там у поета: «я один у окошка, / ни гостя, ни друга не жду»); я піддаюсь звабі бовтатись у власних пожовклих архівах думок, які давно вже не поповнюються, а так собі і лежать, чекаючи на струхлявіння. Мені вже зараз шкода змарнованої миті, змарнованого дня (є ж вірш навіть такий, про метелика, який живе і вмирає в один день – а для мене день утратив усіляку цінність), змарнованого часу, який я хотіла б витратити на щось вартісне. Тільки от як це вартісне з-поміж усього, що маю, вибрати? (Колись хтось казав, що я надзвичайно прагматична; може, так і є, але це тільки в моїх судженнях, та не в діях.) Чи принесе мені щось (ні, не обов’язково користь, може, задоволення, а, може, просто натхнення, хоча навіщо мені воно потрібне – я ж нічого не творю) прочитана книга, чи переглянутий фільм, чи розмова з людиною, яка була невід’ємною трохи раніш. А що вважати цим щось? Чи є якась важливість у тому, щоб жити моментом, якщо він нього я отримаю щось, але якщо це ж саме щось розвіється, навіть спогаду не зоставивши (це як пречудовий сон, який забуваєш через хвилину після пробудження)? А чи навпаки: чи варто жити тільки т. зв. «фундаментальним», тим, що пронесеш крізь роки і до чого, по головах чи ні, ідеш протягом довгого періоду часу; але ж фундаментальне дає втіху тільки на шляху до нього, а потім – саме розчарування (ет, це ж банально, банально, далі нікуди!). Якщо центр мого тяжіння – саморозвиток, тоді добре, наприклад, читати книжки, але ж якщо наріжним каменем системи життя є, наприклад, сім’я, то що прямо зараз я можу робити, щоб торкнутись до цього каменя? А чи взагалі варто ставити щось у центр? Але ж якщо ні, то тоді я не матиму того решета, за допомогою якого можна відсіювати «марнування» і «не-марнування» часу. Чи марнування узагалі не існує? Гаразд, почну з дефініції. Марнування… марнування для мене – це якщо час не наповнений сенсом. А наповненість сенсом – це тоді, коли розкривається увесь світ, а в мене – я ж тільки-но про це згадувала – цієї наповненості нема вже з півроку. Я абсолютно порожня, як стара зелена запилена пляшка, у якій колись із таким завзяттям вигравало червоним вино. А хто мене випив? Мене було випито… Повіки мої поважчали, а коли я трохи довше, ніж потрібно, щоб кліпнути, затримую їх на очах, то відчуваю легенький приємний біль. Раніш у мене таке бувало: я засинала під ніжну колискову думок, що завтра все буде інакше. Але тепер, коли час з такою невимушеністю, такою легкістю, помирає прямо на моїх руках, я не вірю в завтра. Завтра знову буде понеділок, - так би напевно висловив цю думку Хосе Аркадіо Буендіа, бо ж нічого не зміниться – ті самі квіти кидатимуть свої напіврозквітлі пуп’янки назустріч тому самому небові, тим самим стінам, тій самій мені. Ранок зустрічає мене співом пташок за вікном, білим сонцем, чашкою кави. У мене виникає відчуття вологості – тоді, коли не думаєш, а відчуваєш погожий ранок усіма клітинами свого тіла. Приємно прокидатися, коли це відбувається з приємністю. Я стою на ґанку і дивлюсь поперед себе – на таку ж, як учора, дорогу (і зараз там теж нікого нема – хто ж тут буде о четвертій ранку), на зелень дерев і будинки, що де-не-де зазирають у мої зіниці сонними вікнами. Чомусь у цю мить, яка, – знаю ж, знаю! – триватиме зовсім недовго (я поховаю її і посаджу на могилі квіти; таким чином, я дам дорогу життю через дорогу смерті) я почуваюся захищеною. Захищеною від власної розбитості і від сваволі часу. У цю мить я – невідомо чому – можу ним керувати. Ні, не так: я можу злитися з ним в одне ціле, і він увіллється в мене так само, як я увіллюсь у нього, і кожною клітинкою я відчуватиму його наповненість, наповненість мною, і навіть якщо він сипатиметься мені крізь пальці, все одно на шкірі лишиться доторк. Дзвенить телефон – напевно, вночі підключили світло. – Доброго ранку, мамо, – о такій порі це може бути тільки вона. Ми говоримо. Усе відбувається по апробованій схемі: спочатку вона запитує, як мої справи, що я їм і як живу, потім трохи розказує, як там її робота і життя; потім каже, що сумує і запитує, чи я скоро приїду. Сьогодні, щоправда, діалог почався з прологу, в якому матір висловлювала занепокоєння, чому вона не могла подзвонити, а я ще сонним голосом пояснювала, що вимкнули світло. А приїжджати я не збиралася ще – не можна ж молоде вино – у старі міхи. Я хочу ще побути тут, хоч скільки б спогадів про втрату, втрату себе і втрату часу, втрату життя і втрату сенсу я тут зазнала. Я хочу лишитись – можливо, зможу нарешті діяти з часом в одному напрямку, або зрозумію, що не є його марнуванням і що є, а, може, я нічого з цього так і не осягну, зате я чекатиму ще на схожу мить, коли я зливатимусь із життям, на мить, яка (я це побачила), не піддається ніяким законам, але вона з’являється, раз на рік чи раз на півжиття. І якщо я буду твердо переконана, що вона все ж прийде, то це мені дасть надію, а надія змушуватиме цінувати той час, який я маю. Я знов іду до лікарні, тим самим шляхом. Сонце ще не встигло висушити росу, і тепер мої ноги, моє взуття, низ моїх джинсів – усе мокре. Могили на цвинтарі теж умиті росою, і я дуже повільно проходжу повз них – хочу якомога більше насититись цим відчуттям тихої скорботи від близькості ні, не до смерті, а до забуття. Коли доходжу до лісу, починається дощ. Стаю під розлогим деревом – так хоч частина мене лишиться сухою. Вирішую далі не йти – мені життєво необхідно всотати цей шмат часу, який поки в мене в руках. Бо ж якщо я піду далі, то ця мить втратиться, та вона, зрештою, втратиться в будь-якому разі, але зараз я можу відчути її тривання, відчути, як мить заповнює мене всю, як не тікає, а з цілковитою довірою віддається. А коли втече, прийде інша, може, не така вже й досконала або ж не така відчутна, але вона прийде, і майбутня мить змінить мене, і я стану схожою на неї. А поки що – дощ у мені, час у мені, і десь далеко відлунює відчуття існування сенсу. червень 2012 Ваше мнение: Украинская Баннерная Сеть |
{v_xap_link1} {v_xap_link2}
{v_xap_link3} {v_xap_link4} |
Дарія Пугач - Доба в порожньому домі
|
Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом. Ответственность за содержание произведений несут их авторы. При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore |
Администратор |