|
    Прочтений: 0 Посещений: 560 Дата публикации: 28.7.2014 Стався цей випадок дуже жарким літнім днем або теплим вечором, ну або навіть прохолодною вночі. Чи має значення час і температура, коли з тобою відбуваються дивовижні речі? Але пам'ять вимагає від нас деталей, за які завжди хочеться вхопитися, щоб не забути хвилюючих нас моментів. Черга тяглася скільки вистачало очей і була незвично широкою. Зазвичай, люди в черзі стоять по одному, як то кажуть - гуськом, тут же вони товпились групками осіб в п\'ятнадцять-двадцять і разом складали неосяжну з одного погляду людську річку. Здавалося хоч одна людина метою перерахувати складові цього потоку? .. Як і всі ріки, ця теж мала свою течію - повільна, майже застійна, наповнена стомлюючим очікуванням і духотою перегрітого асфальту. Настрої вирували різні - хтось сумнівався, що витрачений на очікування час і справді принесе очікуване задоволення, хтось жалів вже витраченого часу і не хотів йти з принципу, а були й ті, хто рахував час у зворотному напрямку - з кожною хвилиною наближаючись до здійснення дитячої мрії. Вечоріло, але людська ріка все росла і поширювалася, вбираючи притоки тих, хто спізнився або відгуляв іншу обов\'язкову програму. Навколо річки діловито снували жадібні чоловічки - на всіх відомих світових мовах пропонуючи потрібні і не потрібні предмети. - Земляк, земляк, купи недорого! - Приставав чорношкірий хлопчина до російсько-мовного чоловіка. - Земляк? А ти звідки? - З сарказмом поцікавився той. Продавець гордо підняв голову: - Зімбабве! - А я з Краснодара, так який же ти мені земляк? - росіянин був явно обурений подібним нахабством. - Ну ми ж усі з Землі, от і земляк! - Торговець блиснув білозубою посмішкою, спритно віджартовуючись, а росіяни, що стояли поруч, з готовністю зігнулися від реготу - маленькі події допомагали коротати час. Вечір, між тим, потроху змінювався на ніч. Чергу більше не займали, а ті, хто все ще чекав, почали непокоїться - чи дочекаються вони того, заради чого, власне, сюди їхали. Щоб утримати увагу стоячих і підбадьорити їх очікування навколо будови була включена казкова по красі світломузика, але вид знизу надихав стоячих не довго - людські ресурси були вже на межі і деякі сідали прямо на асфальт, не підстеливши собі навіть газетки. Але ось і він - останній ліфт, відчуття, що він піднімає тебе на верх цілу вічність. Зірки на небі і на землі, вітер наїжачує волосся так, що відчуваєш себе конем на повному скаку. Сто сорок дев\'ять метрів абсолютного щастя ... Ти тихенько лізеш на край парапету, щоб постояти в позі персонажів фільму "Титанік", і розчиняєшся у вогнях нічного міста. Світ просто перестає існувати - тільки вітер, плескають статями твоєї сорочки, ледь чутне гудіння металу і місто внизу. А потім, через деякий час ти повертаєшся в реальність. У ній холодно, порожньо, темно, і жодної людини навколо. Прислухаєшся - як раніше тиша, тільки знизу долітають обривки звуків. Там, внизу, люди сидять в кафе, гуляють набережною і носяться по вулицях на машинах. А тут ... приходить усвідомлення, що ліфт дійсно був останнім. Обходиш кілька кіл, але не знаходиш нікого. Думаєш. Знову оминаєш кілька кіл, і розумієш, що вже не йдеш, а метаєшся. Страшно, холодно і самотньо. Намагаєшся заспокоїтися, але, підстьобнуті наростаючою панікою, ситуації представляються далеко не найкращі. Вранці тебе звичайно знайдуть, спустять вниз і відправлять у вільне плавання - з двадцятьма євро в кишені і без знання місцевої мови. Автобус, звичайно чекати не буде - в кращому випадку трохи потурбуються і поїдуть, стиснувши плечима. Сама ж, мовляв винна ... Кажуть, перед смертю прожите життя проноситься перед очима, але тоді перед очима проносилося майбутнє. І поки воно проносилося - не райдужне і повне безпорадною тривоги - хтось взяв мене за плечі. Потім я безглуздо посміхалася, плакала, охоронець волок мене за руку, голосив щось чужою мовою, і хоча по тону було абсолютно ясно, що мова його сповнена звинувачень, це вже не мало значення - він що-небудь зробить, виведе мене, не залишить тут чекати до ранку ... Охоронець довів мене до маленьких гвинтових сходів і жестами наказав спускатися. Сто сорок дев\'ять метрів вниз залізними сходами, випробування для справжніх космонавтів. Якщо дивишся вниз - заколисує, а не дивитися страшно. Щоб відволіктися, рахуєш - 674 крутих, гулко-металевих металевих сходинок до твердої землі. Безумовно-спуск виявився куди більшою вічністю, ніж підйом. На автобус я встигла. Вчасно, навіть не дивлячись, на те, що після спуску зупинялася послухати вуличних музикантів і, випліскуючи невитрачений адреналін, потанцювати під їх запальні ритми. Дивлячись з його вікна на підморгування вогників Ейфелевої вежі, я шкодувала тільки про одне - що у мене з собою не було ні фотоапарата, ні відеокамери, щоб не дати часу стерти цей випадок з пам\'яті ... Ваше мнение: Украинская Баннерная Сеть |
{v_xap_link1} {v_xap_link2}
{v_xap_link3} {v_xap_link4} |
Ата Сергеевна - Спогад
|
Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом. Ответственность за содержание произведений несут их авторы. При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore |
Администратор |