|
    Прочтений: 0 Посещений: 940 Дата публикации: 18.11.2014 Чи може любов до футболу обернутися для людини нервовими розладами та суцільними провалами по життю? У цій книжці відкривається історія затятого шанувальника футболу, який попри всі свої старання нічого не зміг досягти: ні золотих медалей на світових кубках, ні занесення до спортивних енциклопедій, ні навіть дурна мрія про те, що з його лона народиться син — майбутній футбольний геній! Ця історія про кохання, про любов до вигаданої дитини, дійсні проблеми вітчизняних лікарень, залізничних доріг та охорони спортивних арен. Книжка про те, якими гіркими можуть виявитись наші мрії та сподівання на порозі дорослого життя. Дмитро Бєлов Дебош на стадіоні Присвячується моїй бабусі, одній з небагатьох жінок в моєму житті, які щиро любитимуть, думатимуть і плакатимуть, коли мене не стане… Частина 1 (1) Спочатку я хотів бути футболістом, а потім у моєму житті з’явився алкоголь, і я зрозумів, що навіть не варто рипатись з тим футболом, я казав собі: слухай, який футбол, аби професійно грати потрібні бабки, а бабок в тебе немає, бо тобі лише дванадцять, і ніхто не займатиметься твоїми амбіціями та спортивним вихованням, навіть якщо своїм дриблінгом ти спокійно намахуєш усіх основних гравців вітчизняної збірної U-16. Нікому не потрібен твій талант, не підкріплений міжнародною валютою, розумієш? В перший раз мене прийняли в дурку за агресію. Ось, що я зробив – я побив двох жінок в якійсь корчмі, вони не вірили, що я, типу, вагітний, і глузували, коли я казав, що мій син буде зіркою світового футболу. В одної поламані шийні хребці, в іншої – вирвані зі шкірою сережки та вибитий зуб, це ще я не надто розійшовся, коли в мене остаточно зриває кляму, без наряду міліції не обійтись, правду кажу, ніхто навіть не наважується ворухнутись, я можу робити, що завгодно – ніхто й слова не скаже. Так зазвичай. Третьою жертвою мого зриву був мій, типу, давній приятель, але я цього дятла бачив вперше ледь не за останні сто років, тож йому також не мало перепало, він щось гнав про слабку стать і т.д., прикинь, цей гівнюк справді гадав, що статева приналежність може спинити такого як я! Мені запросто могли впаяти років п’ять за хуліганство, той суддя на мене так дивився, що я подумав – він і не проти засадити мене довіку, або відразу посадити на електричний стілець, той мудак з дубовим молотком так і уявляв як піджарюються мої киші, а волосся горить чорним, як Пеле, вогнем. Мій захисник зумів переконати суд присяжних, що я дурко і мене відправили в психушку, на сране лікування. Ота чувиха після винесення вердикту, кричала, що я заплачу за її зуб, мовляв, все так просто мені з рук не зійде. Як і у всіх дурках, лікуванням там і не пахло. Мене палючими ременями прив’язували до ліжка і запихали до горла всілякі пігулки, б’юся об заклад, жодна з тих таблеток не містила в собі лікувальних властивостей. Взагалі, я не псих, мене навіть нервовим не назвеш, але ти знаєш на що спроможні психлікарні – будь-кого зламають, там такі чуваки були, що боронь боже скажи щось криве, в минулому зеки і голови обласних рад… Все, що я там робив – набивав м’яча і дивився телек, він там був у вільному доступі, щоправда, лише два канали, два кінчені канали, один кулінарії, інший – політичний; політика і кулінарія – ось від чого по-справжньому можна збожеволіти. Потім переважну більшість часу я втикав у білу стелю і думав про життя. Мені в голову лізло таке гівно, що аж стрьомно згадувати, на що лише здатні ті пігулки. За деякий час до мене дійшло, що метою будь-якої психлікарні є не лікування, а тотальне спустошення твого черепного начиння, одним словом, зробити з тебе рослину, недієздатного, себто того, що не здатен чинити опір, аби не заважав і т.д.; таких тут багато, сидять на кріслах-качалках під стінами і весь час палять собі на коліна, в одному положенні, страшно дивитись. Є такі, що намагаються робити якісь логічні дії, ходять з колодами карт і показують фокуси, фокуси примітивні, але так вони хоч не дають їм остаточно з’їхати з глузду. Назагал там було не так вже й кепсько, всі ті шизики – було на що подивитись. Я навіть встиг з одним завести приятельські відносини. Він був старим і теревенив про всіх своїх чувих, в нього їх було – мільйон, чи близько того; розповідав, що скоро поїде в Москву, де на нього чекає якась фотомодель, він це говорив і наступної миті забував. Вони тут всі так: щось говорять, а через три хвилини повторюють з таким же ентузіазмом. Через два місяці по мене приїхала Магда, моя сестричка, в неї грошей кури не клюють, її чоловік – якийсь Марк – ще той багатій, володіє складом пиломатеріалів, чи щось таке, він не надто прихильно до мене ставиться, навіть руку не простягне на сімейних збіговиськах, всралась мені твоя рука, сучий сину, я чув від брата, що вона в нього, та рука, липка і маленька, як у підора. Магда заплатила, аби лікарі написали, що я здоровий і все таке, одне слово, мені дали ще один шанс пожити серед, типу, нормальних людей. Вона сказала, що це останнє, що вона для мене робить, сказала, що якби не прохання матері, вона і шматка хліба мені не дала б; уяви, та паскуда звинуватила мене, що це мої вчинки звели матір з розуму, а це нічого, що батько втяв собі жили в неї на очах? Я винаймав квартиру в одному зі спальних районів міста. То була справжня діра з несправним зливним бачком, коротко говорячи, найгірші умови для проживання вразливого чувака. Мене страшенно дратували оті політичні плакати на стінах. Вони залишились від попередніх власників. Я думаю, то було старе подружжя, яке продавалось за настінні плакати, вони хотіли з календарями, але календарів не було, тому вони вдовольнялись плакатами, плакати це не календарі, але ліпше, ніж нічого. Коли їм, маю на увазі подружню пару в літах, котра, певніш за все, жила в цій квартирі до мене, тицяли радіоприймачі, книги кулінарних рецептів, кишенькові ліхтарики, окуляри з додатковими пенсне, 700 грамів дорогих шоколадних цукерок, їм дарували гребінці і ножиці, столові ножі і столові каструлі, навіть ніжки від стільців і цвяхи їм приносили у яскравих поліетиленових кульках. Бабця щораз хапалася за груди і охкала, мовляв не забувають, пам’ятають, що 24 роки проробила сталеваром, тричі герой труда, а дідо махав рукою в обличчя усміхненим нарцисам – «суки, скоти собачі!! нема’ щоб цигарок принести». Дідо не відмовився б і від махорки, але раз вже несуть, клопочуться аби дізнатись адресу, вишукують довгими списками ім’я та по-батькові, кількість дітей, заслуги перед вітчизною, колір очей та розмір грудей у 57-му, коли ті груди ще не зсохлись й не обвисли і не стали схожими на дві панчохи наповнені дрібним щебенем, порушуючи тим самим закон, то могли б принести і цигарок, вже хоч без фільтру. Я пробував здерти ті плакати, але бісові мармизи надто сильно приклеїлись до стіни, як, власне, і до історії. Більше за політиків мене харить вітчизняне телебачення, але це практично одне і те ж, бо по ньому показують одних політиків, а як не політиків то синків політиків, грьобаних нарцисів, які вщерть розвалюють батьківські корумповані тачки, збиваючи дорогою маленьких дітей. Маленькі дитячі голівки на асфальті, розплющені і кроваві. А синки через тиждень, відбувши усі правові процеси, себто не відбувши ніяких правових процесів, наковтавшись всіляких барбітуратів та скуштувавши плодів Cannabis sativa з власних, очевидно легалізованих плантацій, осідлавши чергові губернаторські службові автомобілі, здійснювали ДТП, в яких, будь ласка – винним завжди виявлявся втомлений фермер, що задрімав за кермом, мовляв, перетомився за день і заснув, або вагітна жінка в котрої за секунду до зіткнення нібито відійшли води. (2) Я ніколи раніше не відчував нічого подібного. Це все одно, що вперше скуштувати пепсі, бульбашки якого наркотично грають в тебе на язиці. Я декламував рядки з якоїсь пісні, з якогось футбольного гімну. Я знаю напам’ять гімни усіх популярних команд, у свій час я всіх їх позавчав, аби потім складати пародії, я помішаний на всіх таких штуках… Від всіх тих багатеньких клубів мене нудить, їхні власники – арабські шейхи, а форварди – актори в рекламних роликах шампунів і ароматизованих прокладок, одним словом, футболом тут і не пахне, я часом навіть забуваю, хто з них футболісти, а хто фотомоделі, я намагаюсь у всьому цьому лайні розгледіти бодай крихту гри мільйонів, бодай крихту, чуєш? Я фланірував нічними вулицями і одно чекав, що до мене доколупається якесь вгашене чмо, я безмежно хотів начистити комусь морду абощо, дати волю своїй агресії. Мій психотерапевт наголошував не накопичувати в собі агресії, негативних емоцій і т. д., казав хоч інколи виливай свою лють, він говорив: запишись на бокс. Раптом я захотів подуркувати і закутав свій бордово-зелений шарф на голові і далі вже йшов, мов японський самурай. Я підходжу до стадіону і стукаю в каптьорку охоронця. Кажу: Впусти, братішка, чуєш? Охоронець прокидається і не в курсі, де він, говорить: Там нічого робити. І додає: Сьогодні ніхто не грає. Мені не треба гри тих підорів, чуєш? Вони просрали останню гру 3:0, знаєш? Охоронець ніби радий нічному гостю, виходить до мене. Я кажу і знімаю з голови шарф: Ага, мене тоді відпиздили під стадіоном. В каптьорці охоронця грає радіо, хіт-парад сучасної британської музики, наразі чую Viva la Vida. Холодно сьогодні… Слухай, в мене буде син, уявляєш? Син? Це добре, тільки нині такі часи, що всі стають наркоманами. Наркоманами? Або спиваються, одне з двох, розумієш, такі часи. Охоронець був товстий і з добрими очима, люблю таких людей, вони з простих, шариш? такі люди віддають тобі цілі сніданки, варто попросити шматок хліба. Нє, кажу, мій син буде футболістом. Чуй, я віддам його в школу футболу, знаєш куди? В Іспанію, в мене буде мільйон баксів і за ці гроші мій малий навчатиметься в найпрестижнішій футбольній школі Іспанії. Ти ж розумієш про яку школу я говорю? Так, в мене батько служив в Іспанії, часто розказував, як там за кордоном… Я перебиваю: Слухай, так ти дійшов про яку я команду говорив? За кого ти вболіваєш? Вболіваю? За наших. За наших? За кого ж іще? Будь за кого, тільки не за наших, брате, тільки не за наших. Але який тоді взагалі сенс вболівати, якщо не за своїх? В пріоритетах наших футболістів нічого, крім бабла немає, задумайся. Якщо їхні зарплати вкоротити хоча б вдвічі, ті ублюдки, либонь, взагалі відмовляться виходити на поле. Може й твоя правда, може й твоя, що я тобі скажу, я не фанат, так… люблю подивитись по телевізору, але не більше… Чуй, так що, пропустиш? Тільки ж дивись там обережно, не поламай стільців. Я віддаю йому честь і йду до південної трибуни, сектор D, мій улюблений. Після сильних ударів м’яч завше летить сюди. Я завжди ношу з собою голку, одного разу м’яч прилетів до мене, я його хутко спустив і заховав під футболку, оператор трансляції навіть не встиг подумати, як дорогий шкіряний м’яч вже лежав в мене під футболкою, та куля була ще гарячою від копань найківськими бутсами, таке не забудеш. Але зазвичай я сідаю десь на центральній трибуні, бо південну і північну, як правило, займають кінчені фани господарів та гостей, я ніколи не любив всі ці фан-зони, співи, лозунги, піротехніку, оголені торси в мінусову температуру, я ніколи не був і не хотів бути фанатом котроїсь з отих клятих команд, які у свій час були купленими нафтовими магнатами і в пріоритети яких, крім бабла, нічого не входило. Мене просто нудило від оцих фан-клубів, які часом бились одне з одним, від всіх тих людей, які думають, що футболісти їх люблять, бо по закінченню невдалих поєдинків йдуть до них вибачатись, кладуть руки на гарячі серця і божаться в наступному турі вибити із суперника все гівно, але в результаті, в черговому матчі гівно суперника залишається не вибитим і футболісти знову йдуть до південної трибуни, на цей раз вони вже кидають вболівальникам свої смердючі футболки, напульсники, пов’язки капітанів команд, воротарські рукавички, родинні кулони, десятидоларові банкноти – все із-за того, аби найпалкіші прихильники не йшли зі стадіону ні з чим. Насправді за бабки можна купити все, але не серце вболівальника. На стадіоні холодно і вогко. Я застеляю стільця шарфом, сідаю. Низ живота починає пекти, вже кілька днів підряд я не можу дати ради своєму харчуванню. Стадіон освічується на кілька процентів, один прожектор в протилежному кутку. Тиша. Він носить в собі і поразки, і перемоги, на його бетонних плитах залишаються сльози, кров, блювотиння, пташиний послід – все в купу, але найбільше, мабуть, – сліз, сліз розчарування, бо наша команда грає геть паршиво, програє все на світі, і чемпіонат, і кубок, і лігу, знаєш, що я помітив, чим більше грошей вливають в команду, чим вищі платять зарплати, тим гірше ті мудаки грають. Не люблю масових збіговиськ, отих центральних матчів туру, принципових дербі тощо, коли стадіон забитий під зав’язку, коли пиво розливають тобі прямо на голову, а букмекери в передчутті наживи потирають долоні. Я люблю тишу, коли чути як дістаєш, приміром, вологу серветку з упаковки, таке ехо – чудеса, тоді й гра інакша, відразу видно ставлення футболістів до турнірного положення, коли нікого немає – граєш виключно заради гри, не існує таких бісових понять, як самоствердження, егоїзм і т. ін., ти просто виходиш на поле і виконуєш свою роботу, крапка. Я спускаюсь на газон і уявляю себе суперзіркою, уявляю повний стадіон психів, фотоспалахи, коментаторів з усіх континентів, і в мене дриблінг, як в найкращі часи. Навіть тоді я уявляю, як ламаю комусь ногу, я отримую від цього задоволення – калічити найкращих гравців – ось, що я найбільше любив у футболі, знищувати, руйнувати долі всіх тих, в кого найдорожчі рекламні контракти, одним словом, хтось має виконувати чорнову роботу. (3) Приходжу додому, ставлю платівку The Cure «Pornography». В мене є всі платівки «Кюр», але зараз я хочу слухати саме цю, і не довбе. Пірнаю в унітаз. В мене явно великі проблеми з шлунковою системою, чи як там називається та срань, яка відповідає за постійну нудоту. Все почалось після того як копи відгамселили гумовими кийками. Воно й не дивно – близько 20 хв. я лежав в калюжі крові і конав. Декому стало сил заповзти на транспаранти і уникнути запалення легень – був лютий місяць. Ми пікетували проти закону про паління. Спершу курцям заборонили палити в громадських місцях (на даній стадії закон мав би набути остаточного вигляду і не піддаватись подальшим правкам), потім, мов собакам, відвели місця побіля урн, і в результаті забрали й це мізерне право. Виходить, що затятим курцям, як приміром, я, котрі курять з інтервалом у 20-30 хв. треба сидіти в чотирьох стінах і висовуватись лиш у термінових справах. Чорта з два, думав я, наша атмосфера вже настільки забруднена та близька до катастрофи, що ніяка заборона куріння її не очистить, а от з копами помахатись за власну достойність це був привід непоганий. Хоча й дубинки добре прочистили мені стравохід, чи як там його, але мозок – ні. Тим копам, до речі, які нас побили, їм нічого не було – вони виконували службовий обов’язок. Бити мирних пікетників їхній обов’язок. Тоді, в лікарні, куди я загримів на наступні 18 діб, я прочитав в одній з газет інтерв’ю начальника міліції, який тоді був присутнім і бив когось із нас. Він казав: хай радіють, що тільки били, а то могли й стріляти. Стріляти, ти це чув? Дехто із моїх знайомих каже, що я псих, вони кажуть: чувак ти ідіот, в тебе замість клепки мило, зав’яжи з цими придурастими страйками, з них толку як з нашого президента, чувак. Але розумних людей насправді менше ніж здається. От мій знайомий один, професор, між іншим, мав купу наукових звань та ступенів, всіх і не перерахуєш, але ж який, курва, тупий, власне, і несповна розуму не назвеш, ніби нормальний, але ж дурний – страх, хоч і професор; в його пустопорожній голові не було нічого окрім триклятої африканської культури, взялась йому та клята Африка (так ніби без неї світ був би не світом) та маразматичних образ на котрогось із братів Кличко, який за словами старого, вчився в одному класі з його сином, а тепер «мудак зазнаний» навіть не зателефонує; а ще він фарбував голову у чорний колір, бо мав з роду 70 з гаком і прагнув здаватись молодшим, а на ділі – здавався ще більш приморажаним. А з маніфестами я не покінчу. Ткач колись був сказав таку штуку: хтось же має відстоювати бісові права людей, хай навіть такий недоумок як ти, але має. А ще Ткач казав: насправді в тебе ніяких політичних поглядів чи там відчуття відповідальності за людей немає, ти ходиш на всі ті страйки аби лиш помахатись з копами – все, все зводиться тільки до цього, є ти, є копи, третього немає, бо спочатку ти йдеш «бити пляшку» за Зелених проти Помаранчевих, а коли Зелені їх розмазують, ти йдеш за Помаранчевих, яка в цьому логіка? Ткач – мій сусід. Ткач нормальний чувак. Притрушений трохи, але досить нормальний. Він завжди приходив по фольгу. Фольги в мене ніколи не було, але він завжди приходив і питав: гей чувак, в тебе часом не буде фольги? Я казав, що не буде, а той далі: а капронової бутилки? Капронові пляшки в мене були, з-під мінералки, коли є бабки я завше купую мінералку, а бабок на мінералку мені завжди вистачає, не пити ж ті сцяки з крана, які до всього ж відгонять спермою – ліпше вже хлоркою. Якого роду маніпуляції відбуваються з моїми пляшками з-під мінералки я втямив, коли помітив, що в Ткача доволі часто дебільний вираз обличчя, усмішка може не сходити дві доби. А загалом він чувак досить стерпний. В нього немите жирне волосся і англійський одяг куплений в секонд-генді. Але його це не морочить, бо він загалом так нормальний. Щоправда, коматозить часом зі своїми пляшками і шкірою для блокнотів. Він майже весь свій вільний час вбиває на виготовлення блокнотів. Ткач постійно говорить: це записна книжка Джека Локка, прикидаєш, в мене є записна книжка Джека Локка. Кожного разу інший блокнот, але один і той же Локк. Хто такий цей мудак я і гадки не мав, а от блокноти виходили я б сказав напрочуд непогані. Чайними пакетиками він надавав аркушам жовтизни і вони здавались стародавніми, такі блокноти я бачив у фільмах про морські пригоди та піратів, мені ніколи не імпонували подібні фільми, але блокноти Ткача досить таки непогані, хоч і смерділи махоркою, на яку в мене алергія. В мене алергія на керосин, ще в мене алергія на марихуану, папороть, річкову воду та річкові водорості, також на морських коників, а от на равликів немає, ну звісно трохи є, але не стільки як на морських коників, приміром. Я завжди був хворобливою дитиною. Зі мною не хотіли гратись дівчатка, бо я плаксун і шмаркля. В мене була сестра та двоє братів, але в сім’ї хворів лиш я, мабуть, за всіх, за це я їх і ненавидів, шо за діла, в сім’ї шестеро людей, а хворіє самий рижий, тобто я, «золотий хлопчик», золотий, бо рудий, ненавидів своє волосся, воно було настільки рудим, аж бурим, познущались наді мною спочатку мама з татом, коли зачинали, а потім природа. Всі були діти як діти, і мене це бісило ще більше, жодного пневматика, жодного дауна, навіть жодного рижого, курва мама. На початку свого життя я навіть сумнівався чи людина я, мені здавалось, що я вірус який чи бактерія. Різноманітності моїм недугам не було меж: то запалення легень, то бронхіт, то вітрянка, то обмороження, то астма, яка насправді виявилась не астмою, а звичайною нестачею кисню із-за слабких легень; нестача кисню, щоправда, була спричинена курінням, коли мама дізналась, що я, її найгірший син, невдячний нахлібник і взагалі «безперспективне мудило», періодично задихаюсь із-за своєї дурнуватої пристрасті до табачного диму, вона запалила цигарку і погасила об мій язик, потім усі дівчата з якими я цілувався (від сили п’ять), казали, що в мене ширшавий язик, що він дереться і зі мною неприємно цілуватися, дякую тобі матусю! Батько втяв вени коли мені було 7. Після тієї оказії мама геть втратила інтерес до життя і помаленьку втрачала голову. Коли мені виповнилось 14 маму забрали до психлікарні, після того я жодного разу з нею не бачився. Мої брати та сестра навідуються до неї чи не кожну неділю, приносять фрукти та домашні супи, вони кажуть, що я невдячна скотина, міг би хоч раз прийти до матері, хай би побачила сина, але боюсь вона побачила б в мені не сина, а Фіделя Кастро якогось чи Уго Чавеса, спасибі, мені і без того вистачає приколів, не впевнений, що стримаюсь, коли вона скаже: Фіделе, подай, будь-ласка, корону Британської імперії, вона там, на комоді, а я скажу: ма’, в тебе немає корони, ма’, ти не королева Британської імперії, а вона засміється: ну ти, Фіделе, як завжди з почуттям гумору, та давай-давай мою корону. Не думаю, що моя вразлива психіка винесе це лайно. Мені інколи здається, що Господь від нудьги там, на небесах, а там неодмінно має бути нудно, то ж небеса, а на небесах ні по якому іншому бути не може, думаю, що він куражиться над такими як моя мама, я цілком згідний, що хтось має Його веселити, хоч і моя мама ніколи не була наділена високим почуттям гумору, але Господу видніше. Не маю, що їсти, лягаю з порожнім шлунком. Перебігають з одної схованки в іншу. По стінах, по телевізору, по мені. Одного разу заліз у вухо, слухай, я мало не напудив в штани. Два рази їх виводив, але вони неодмінно повертаються, вони мене люблять, суки рижі, люблять, це за мою добру душу, всі говорять, що в мене добра душа, десь я чув, що прусаки це відчувають, вони йдуть жити тільки до добрих людей. Колись їх брала борна кислота (порошкова), то мені одна бабка порадила. Нажереться і конає, до нього підходить ще не заражений рижий брат і питає: ти чого, братішка? чого це ти на спині, га? А тому не вистачає клепки засюрчати, що це все срана картопля, що вона розкидана по всій хаті, що вона отруєна, вони не можуть одне одного попередити, що КАРТОПЛЯ – ТО ЇХНЯ СМЕРТЬ. Як, власне і люди, вони думають тільки за свою дупу. Чую як шелестять давно загубленою обгорткою від цукерка, сухими вазонами, сухою коноплею, на яку в мене, між іншим, алергія, проте вона невід’ємний атрибут мого інтер’єру, сухими квітами, подарованими Глорією на мої 31, котрі вже давно треба викинути, але як можна викинути єдине, що тобі подарували на день народження? Ці тихі, чутні лише у повній тиші тріскотіння, геть зводять мене з розуму. Вмикаю світло. При світлі спати не можу, як взагалі можна спати вночі при світлі, хіба, що коли надудлишся як чіп, але зараз я повністю тверезий і це моя найбільша проблема – бути тверезим наодинці з тарганами. Чую як плямкають їхні язики, вони в них напевно довгі і роздвоєні, як в ящірок, чую, також, як спарюються зуби, здорові і гострі, мене таргани загалом не кусали, але я переконаний, що вони мають потужні щелепи здатні прокусити сталевий дріт. Тепер вмикаю музику, тихо-тихо, але сконцентровуюсь більше не на сні, а на знайомих вокальних ска Роба С. Засинаю о пів на шосту ранку, коли повністю світає і таргани з роду Blatella germanica никаються хто куди: в розкидані повсюдно чохли від грамплатівок, в старі нерухомі годинники, в зламаний фен, ліхтарики, ящик патефону, в перемикачі телевізора, в тюбики з-під клею та шампуні, в шухляди, у флакони з-під нафтизину, у черева декоративних черепашок і т. ін., від деякого гівна давно треба спекатись, однак куди в такому випадку ховатимуться ті ублюдки? Сьогодні важливий день, важливий, бо сьогодні я маю піти поставити ставки на матчі, там ставиш мінімальні кошти, а можеш виграти цілий статок, я ставлю, бо вірю, що саме в цей раз мені пощастить, знаєш, кожного разу просто вірю і квит. Я прокидаюся о сьомій вечора. Бурчить живіт. На дворі вже сповна стемніло. Одягаю порвані, не раз заляпані кров’ю штани та футболку збірної Англії, яку підгонив мені Ткач, точніше обміняв на три капронові пляшки та клаптик фольги. Футболку він стирив в секонд-генді, хоч намагався мене переконати, що то йому мама з Уельсу підігнала; якого хріна вона пахла чи смерділа, не знаю як назвати той запах, специфічним секонгендським ароматом він не міг пояснити і не збирався, мама привезла та й все, хоч навряд до нього мама коли-небудь приїжджала, не думаю, що вона в нього ще десь там, в Уельсі, є. А футболку він одягнув ніби приміряти, а зняти не зняв, він завше так робить. В нього цих футболок хоч бери та й власний секонд’ відкривай, вся квартира просякла тим запахом. Ткач сам просяк, він же футболок не пере, він каже: навіщо прати, коли вони і так пахнуть. Знову хочу блювати. Блюю на самий поріг ванної. Якийсь жовтий слиз, пляма жовтого слизу схожого на язик собаки динго. Мені конче треба пігулки, я не знаю які, все одно, хоч якісь. Але окрім аспірину в мене ніяких інших немає. Я випиваю три пігулки аспірину і в животі починається революція, наче якийсь біс в мені бореться з медикаментами, я виригаю пігулки і бачу, що ті геть не розчинилися. Фффакіншіт! Зараз ніч. В мене немає годинника, як би я хотів зараз мати годинник, якби я знав скільки зараз годин я неодмінно зателефонував би Глорії, ну, зателефонувати Глорії я можу будь-якої миті, хоч в три ночі, а от скористатися телефоном – тільки до дев’ятої вечора, бо баба Феофанія, в якої той клятий телефон є, лягає спати о дев’ятій вечора, і якщо зараз, скажімо, дванадцята, і я припруся дзвонити, вона викличе міліцію і потім стверджуватиме, що я намагався її зґвалтувати. Я виходжу на балкон і бачу, що в переважній більшості сусідніх вікон світло вимкнене. Немає сенсу навіть рипатись. Але так хочеться поради Глорії, вона б зараз приїхала, я знаю, що приїхала б, вона завше так робить, навіть не слухає, що я говорю по телефону, каже «чекай», і через 45 хвилин вона в мене, завше через 45 хвилин, вона знає, що я дзвоню тільки коли щось сталось, тому й відразу приїжджає, а дзвоню я їй не частіше, ніж двічі на місяць, в неї стільки сили як у Василя Вірастюка, тільки сила та не в біцепсах, а в характері, Глорія – мій батько, так би мовити. (4) Не уявляю, яке інше ім’я могла носити така як вона. Ім’я оспіване не одним поколінням музикантів. Глорія. Звучить як конвалія, глорія – це, мабуть, квітка, обов’язково красивіша за конвалію, квітка фіолетового кольору, я не знаю напевне чи це квітка фіолетового кольору, але мені так здається, це конче має бути квітка. Глорія п’є тільки червона вино і не курить навіть сигарет. Глорія чиста у всіх смислах, вона незаймана, Глорія не може бути займаною, це не в її манері, двері її таємного будинку ні для кого не відкриються, ніколи-ніколи, вона сконає у 85 і забере свою цноту з собою, щоб там, десь у Раю чи де там, не віддати її навіть сину Божому, котрий, між іншим, за версією якогось журналу був визнаним найсексуальнішим мужчиною за останні дві тисячі років, але вона не дасть себе трахнути навіть йому. Не знаю чим я її приваблюю, чому вона приходить, особисто я до себе ніколи не ходив би, не думаю, що це сексуальний потяг, у Глорії просто відсутній сексуальний потяг, вона дівчина без орієнтації, це щось пов’язане з духовністю, вона знайшла в мені духовного друга абощо, проте вона майже ніколи не розмовляє, приходить і сідає на ліжко, в куточок, схрещуючи ноги, і накидаючи на груди ковдру, мені не конче треба щоб вона говорила, хай сидить собі, нехай просидить всю ніч отак, в одній позі, не сказавши й слова, хай дихає тихенько і дивиться на стіни, вірніше повз них, десь в інший світ, у свій світ, де живуть, мабуть, тільки єдинороги, бо вона завжди говорить про єдинорогів, вона у всьому їх шукає, може вона єдинорогофіл чи як там, може в неї мокріє в трусиках лише від тих бісових однорогих тварин? З Глорією ми познайомились в одному з клубів на концерті Sex Pistols, ми зачаровано дивились на скажених панків і думали, що ось воно – життя, та всі в тому малому, душному, смердючому клубі дивились на них зачаровані і думали, що тепер вийдуть з клубу іншими, що всі висоти про які вони мріяли будуть підкорені, бо це ж Sex Pistols, трясця, справжні SEX PISTOLS! Хоча, що я верзу, то були ніякі не Sex Pistols, а купка якихось диких та п’яних гіпстерів, граючих панк, в головах яких було напитись ще більше, розбити апаратуру, і в цій стихії антуражу потрахати фанаток, хай навіть то зовсім не фанатки, а просто постійні відвідувачі клубу. Глорія ніяк не реагувала на це божевілля, і по закінченню концерту, коли остання гітара була розбита, коли остання випита пляшка віскі була кинута у публіку, коли всі фанатки накачані морфієм та ЛСД ринулись до гримерки музикантів, на перебій, смикаючи одна одну за волосся, Глорія спокійно стояла і пила через соломинку виноградний сік. Вона була одягнута у тоненький напівпрозорий сарафанчик, її сарафанчик був геть-геть прозорим, а під ним нічого, при більш-менш ясному освітленні можна було розгледіти її гострі соски на маленьких грудях і кущик волосся в міжніжжі. Глорія сама підійшла до мене і сказала, що їй страх як душно, що хоче вийти, вона спитала чи не хочу я вийти з нею, я спершу подумав, що це натяк на інтим, багато дівчат так роблять, питають чи не хочеш ти вийти, бо дуже душно, а потім заводять тебе за клуб і лізуть в штани, коротше, я вийшов і помітив, що Глорія була босою, її маленькі нігтики на ногах були фіолетового кольору. Вона не мала наміру заводити мене за клуб і мене це заспокоїло. Як тебе звати, питає. Я кажу: Ян. Не знаю навіщо я це кажу. Який ще в біса Ян? А тебе? Називай як хочеш, байдуже відповіла вона, де тут урна? Навіщо тобі урна? Хочу викинути, вона покрутила у своїй тендітній тонкій руці коробочку з-під соку. Щоб викинути тобі конче треба урна? Я і в правду подумав, на який біс їй треба та урна, кущів мало, та хоч би під ноги собі кинула, ще один палкий захисних атмосфери, бляха. Вона пішла в середину і знайшла бак для сміття. Я тоді хотів поплескати їй і сказати: БРАВО, по правді мені не імпонують люди, котрі показують які вони в дошку правильні, що свідчить про те який ти засранець в порівнянні з ними, страх як бісять такі екземплярчики, я переважно з такими розмов не заводжу, але вона, ця дивна чувиха, яка по роках дитиною явно не була, зовсім не хотіла показати, яка вона совісна, вона не надала тій коробочці жодної уваги, викинула собі і край, без ніякої моралі для мене, одним словом, як звичка. Можна тебе називати Глорія? спитав я. Чому Глорія? Бо ти схожа на Глорію. На яку з них? Ні, я не маю на увазі якусь конкретну людину... О’кей, хай буде Глорія, мені вже час, я маю йти, ось тобі мій номер телефону, я завагався чи брати мені її номер телефону записаний на салфетці, навіщо він мені, в мене ж немає телефону, та й навіщо взагалі мені тримати з нею зв’язок, чому вона така впевнена, що мені він потрібен, її номер телефону. Я взяв, одним словом, той чортів номер і прослідкував як вона сідає в таксі, котрі шеренгою вишикувались під клубом, очікуючи вгашених клієнтів, Глорія сідала до таксі як справжня леді, не знаю з чого я це взяв, але точно, як леді. Так хочеться аби Глорія зараз була тут, в цій невеликій дірі заселеній тарганами, вона сказала б що зі мною, вона неодмінно дала би пораду. Я таки вирішую йти до квартирантки, дідько з нею. Спускаюсь на поверх нижче і стукаю у броньовані двері, то їй діти поставили, вона свято вірить, що з броньованими дверима злочинці до неї не зможуть влізти і відтрахати до смерті, але я стукаю. Нарешті чую як тупає здоровенними лапищами по лінолеумі. Дивиться у вічко (щоб подивитися у вічко вона завше ставить маленького стільчика), я знаю, що вона витріщається у вічко, але нічого не бачить, стара манда, звісно нічого не бачить, бо в коридорі темно. Вовтузиться довго біля тих дверей, тупцяє з ноги на ногу, сопе, ці броньовані двері не дають ніякої звукової ізоляції, все чути, навіть те як стара пердить з переляку. Чого вона так боїться кожного, хто приходить до неї після дев’ятої вечора? Баба певно думає, що її нічний гість вже пішов і злазить зі стільчика, ойкає і матюкається. Я стукаю ще раз і кажу щось, типу, це я, відкрийте, не бійтеся, це ж я, дідько, ваш сусід. Хто ти такий, чорножопий, га? Річ у тім, що стара – расистка, вона чомусь переконана, що ґвалтувати її прийде лише мулат, бо найбільш агресивних в сексуальному плані вона вважає шоколадних чоловіків. Та це ж, я, ба’, ніякий я не чорножопий, я... Це ти чорножопий гвалтівник. Чую як знімає із запобіжника, у неї є пістолет, уявляєте, у цієї старої курви є вогнепальна зброя, ще й куплена за знижкою, я не знав, що знижка є навіть на зброю, виявляється є, їй доставили пушку кур’єром, кур’єр сказав, поводьтеся обережно з цією штукою, тепер нічого не загрожує вашій пенсії, це правильно, що вирішили обзавестись пістолетом, нині грабіж пенсіонерів досить часте явище. Мене ніхто грабувати не збирається. Навіщо ж вам пістолет? Щоб не зґвалтували, недоноску, бери гроші і вимітайся з моєї квартири, і не дивися на мої цицьки, я сказала, не дивися на цицьки, вони не для тебе. Баба добре притрушена і в неї є зброя, а кажуть, що в нашій країні психам зброю не продають, ще й як продають. Я кажу: тільки не стріляйте, це ж я, ваш сусід, зверху, я до вас приходжу дзвонити, можна я подзвоню? це дуже важливо, питання життя і смерті, я не довго, дозвольте. Забирайся звідси негритянський засранцю, а то буду стріляти, геть звідси! Я таки пішов звідти, не люблю хворих на голову, я розумію, що це може з кожним статися, що таких треба жаліти, але при першій ліпшій нагоді перестріляв би всіх таких до єдиного. Я йду до Ткача, грюкаю у його двері, я не знаю, що робив Ткач, чи спав, чи курив, чи розгадував кросворди, чи шив блокнота, чи в’язав. Мені до сраки, що робив Ткач, я кажу: в тебе є щось випити? я знаю, що Ткач нічого брудного не п’є, ніякої хімії, ніяких консервантів і таке інше, він п’є лише т.зв. чисті продукти – те, що треба. Ткач каже: є; він каже: скільки тобі? я кажу: скільки є, він не жаліє, бо Ткач не з тих людей, які щось жаліють. Він віддає мені більше як півлітра чистого медицинського спирту і просить піти, мені й справді до лампочки чим він там займається, я беру спирт і йду до себе. Прикипаю губами до горла, випиваю більше половини, потім біжу вириваю все в раковину, відкриваю кран, підставляю голову під струмінь. Мій мозок зазнав очищення, і справді проясніло в голові, ніби відвідав проповіді святого Авеладжі, уявляєш? Все про вагітність я знав ще з десяти років. Мати завше розказувала моїй сестрі Магді про те, як не залетіти. Уявляєте, мою сестру звали Магда, якій чокнутій треба бути матері, щоб так назвати власну доньку, вона розказувала як ставити клізму, які приймати таблетки після статевих зносин і все таке. Я по правді досі не можу втямити на якій біс треба було розповідати це восьмирічній доньці. Я думаю, що саме через ці нотації Магда й залетіла у сімнадцять і вискочила за якогось субчика зі столиці, в нього була машина, іномарка, одним словом, він був шишкою і ще йому було 62 роки. На чорта йому знадобилась наша Магда, в якої замість мозку було гівно, розумів тільки наш дядько, мамин брат, він відразу сказав, що той продасть Магду в рабство і торгуватиме її вагіною, він так і сказав – «торгуватиме вагіною», я, здається, тоді вперше почув це слово. Але накрохмалений нарцис зі столиці не збирався продавати Магду, мені здається її ніхто не купив би, Магда була страшна, ще й як, в неї були здорові жовті зуби, як в коняки, знаєш, такі, коли людина сміється вони повністю вилазять з рота, а не трішки оголюються, вилазять на стільки, що ти думаєш: Господи..! А так у всьому іншому Магда була не така вже й нещасна, за виключенням грудей, бо грудей як таких в неї взагалі не було, коротко кажучи, у моєї сестри Магди був нульовий розмір грудей, але це ніколи не заважало їй носити бюстгальтери, вона набивала їх поролоном, від чого її несправжні цицьки завжди стирчали в різні сторони і були не однакового розміру, з Магди всі сміялися. А ще Магда у тринадцять проколола собі пупа і язика, мати добре тоді її відлупцювала, вона вирвала ту сережку з пупа разом зі шкірою, пам’ятаю як з живота Магди пульсувала кров, було на що подивитись. Магда вся в сльозах тримається рукою за живіт, вона думає, що зможе перекрити крововилив. Вона й справді силується намацати дірку звідки сочиться кров і затикнути її пальцем, Магді тринадцять і вона тупа як людина тріасового періоду. Особисто мені було прикро в тій ситуації, що мати пощадила Магдин язик, по правді, я солодко очікував як вона вирве їй язика і в тої кров юшитиме не тільки з живота, а й з рота, тоді я зміг би всім розказувати, що в моєї сестри язик, мов у ящірки, але цього не сталось, бо мати серед нас всіх Магду любила найбільше, можна сказати, вона одну її тільки і любила, бо нас з братами вона ненавиділа, вона казала «доця моя, а хлопці батькові». Коли батька не стало, мама сказала, щоб ми до неї ніколи не зверталися першими, ні про що ніколи не просили і таке інше. Отже, Магду ніхто не продав ні в Туреччину, ні в Гондурас, хоч знаючи Магдин неординарний характер, вона була б і не проти «побачити світ». Столичному субчику, на жаль, потрібна була лише дитина, щось типу майбутнього спадкоємця. Після народження дитини Магда повернулась додому. Тож про вагітність я знав чимало ще з ранніх літ, і про блювоту, і про нестерпний біль в животі, про кал кольору нестиглого лимону, про надутий живіт і удари, коли дитина купається в черевному слизі, все-все, навіть про те, що можна їсти під час вагітності, а що ні. (5) Все моє життя під час т.зв. реабілітації проходило в суцільному сумбурі. Одним словом, тягомотина ще та. З іншої сторони мене ніхто не задрочував, всі ті мудаки, яких я вважаю своїми друзями не знали, що мене випустили з дурки і я міг весь свій час присвятити своїм внутрішнім імпульсам. Я записався на фітнес. На заняття з фітнесу я вивалив кругленьку суму, майже все, що мав. Це при тому, що за послуги інструктора додаткова плата – погодинна, хто тільки придумав ці дурнуваті правила, по суті, якщо розібратися, за що тоді я плачу капусту? У групі було близько тридцяти жінок і кожна дивилась в мою сторону. Мене шалено бісить коли отак хтось на мене палить, я ледь стримувався аби не показати всім тим курвам середнього пальця абощо, але мені лікар категорично заборонив нервуватись, тому глибоко дихаю і думаю про те, як вже поїду на футбольне дербі. Одна манда з вусами як у фюрерра і здоровими дійками, від котрої несло набухлими прокладками та потом, а її гігантські ноги понабрякали гангреною, спробувала стати зі мною в пару, але мені, чесно кажучи, такі люди не імпонують, їх усі ігнорують, тому вони шукають партнерів з найменшою популярністю, хочу сказати, не з особистої клятої симпатії, а з безвиході, а ще від неї страшенно смерділо, як можна обіймати людину від якої відгонить безкоштовним вокзальним туалетом, надіюсь ти розумієш про що я, зі мною таке часто трапляється, коли я стаю об’єктом уваги різних невдах та недоумків, справа в тому, що вони просто помилково сприймають мене за свого, від чого мені хочеться начистити їм усім писки, а це нічого, що я колись міг грати у вищій лізі?! Ми зробили кілька вправ на ноги, такі вправи давались мені по-особливому легко, я ж бо займався футболом, і сіли на турецькі, чи як їх там, шари. Моєю партнеркою в цей раз виявилась молода дівчина з срібним оком, я довго з неї сміявся, бачили б ви те око, сказитись можна, вона мені нагадувала з тим оком голлівудського кіногероя, котрий прибув з майбутнього врятувати світ. поклади руки на живіт випрям спину поворушись сидіти 15 хвилин думай про футбол, бажано про іспанську Примеру згадуй забитий м’яч рукою Дієго Марадоною Тут можуть отерпнути руки і ноги, спина і шийні хребці, але ніяк не сідниці, бо ці шари – це щось із чимось, щось м’якіше годі уявити. напружити м’язи сідниць і спробувати пострибати на сфері покладіть великі пальці на скроні і ніжно масажуйте дивіться перед собою Цей інструктор мене страшенно дратує, аж нудить від його монотонного голосу, він одно повторює завчені фразочки, типу: покладіть руку на низ живота і спробуйте поскакати, ну це ж дурному ясно, що руки мають бути на животі, думаю Чака там уже верне від моїх внутрішніх прокльонів і вирішую заспокоїтись, я закриваю очі і уявляю свого сина з кубком світу, все як радив психотерапевт, ім’я котрого я постійно забуваю, воно циганського походження, одним словом, дурнувате ім’я. Оксамитова стеля, оксамитовий плафон, оксамитові стіни, оксамитовий шар. Весь цей грьобаний оксамит починає мене непокоїти, а особливо ці жіночки, вони сміються мало не всцикаються, ненавиджу коли хтось сміється, надто жінки. Я питаю в інструктора, чому тут так багато оксамитового кольору, мовляв, що за гамова дискримінація. Інструктор питає, які проблеми. Я кажу, в мене алергія, кажу, алергія на цей колір, кричу, розумієш, га?! Інструктор, цей тупий хтивий підарас, не розуміє, як може бути алергія на колір. Я доступно пояснюю: отак, бляха! Інструктор киває і каже, що треба звертатись до адміністратора, але я і близько тут не бачу смердючих адміністраторів, і від цього мені стає ще образливіше, бо всі звикли перекидати відповідальність одне на одного, мій брат Вітя це назвав би «переводити стрілки», а в результаті винних ніц, знаєш як бісять всі ці штуки, і ще дивуйся, чому я такий заведений останнім часом, я розумію, що мені треба пограти у футбол, конче треба покопати м’яча і заспокоїтись. Зі мною ніхто за руки братись не хотів, всі думали, що я сифилік, так і казали, курва мама, ти сифилік, що за слово таке придурасте – сифилік, їй богу, як маленькі діти. Всі мене остерігались, навіть ота баба-мужик, без волосся та стрьомним висипом на шкірі, що постійно кашляла і плакала, яку напередодні покинув чоловік, бо вона десь підцепила кір, уявляєш, навіть оця пересувна бактерія сковувала свої гидотні брудні лапи на грудях, тільки б я не спробував займатись з нею в парі. Тож і не дивно, що я собі нікого не знайшов і весь комплекс вправ виконував сам, уявляючи з собою Стеллу Фіцджеральд, в сукні із блискітками і глибоким декольте, от вже й красуня ця Стелла Фіцджеральд, колись я в неї був закоханим, по вуха, після перегляду одного з її мюзиклів, де вона хтиво виставляє свою ніжку на сходинку і ніжно проводить долонею від вилиці до стегон, я думаю, вона була ще тою прошмандовкою, ця Стелла Фіцджеральд, отаке виробляти в прямому ефірі, це ж треба геть бути без комплексів, не скажу, що мені такі жінки не до вподоби. Я постійно маю згадувати поради лікаря, він наполягав на тому, аби я все вивчив на зубок, цілий товстенний конспект, це ж всратись можна, я ніколи стільки не вчив, навіть на тренуваннях з тактики гри, навіть тоді я не намагався щось там вкоренити собі в пам’ять, а тут цілий зошит, ще й з клятими котами на палітурці, але в мене, правду кажучи, нічого не виходить, геть нічогісінько, особливо коли щось стосується пам’яті, бо я з труднощами запам’ятовую різні такі штуки, там дати, теореми і т.д., з віршами в мене взагалі катастрофа, я і двох рядків не міг запам’ятати, вчителька завше казала, що мені і двійки нема за що ставити, знаєш, мені попросту не було діла до тих віршиків, в той час як всі діти з класу ген зі шкури пнулися аби розказати на відмінно, я колупав ножиком парту, я зшкрябував з парти ту підорську блакитну фарбу, на яку виділила баблоси якась придураста спілка, одним словом, я срав на ту науку. «Думай про квіти, думай про воду, чим побільше думай про воду, бажано прозору, думай про сонети Шекспіра, думай про футбол!». Ці, трясця його матері, сонети збивали мене з толку, я й близько не уявляв собі, що воно в біса таке, ці сонети, який, бляха, сенс про них думати?! Коли заболів лівий кутній зуб, я не міг думати вже ні про що, окрім того чортового зуба, навіть про Пеле, здався мені той Пеле, мій Чак буде куди талановитішим за того чорного перця. Насамкінець до мене підійшла дівчина зі срібним оком і запропонувала взятись за руки. Вона була маленькою, а руки її короткими, мені довелось нагинатись, така вже незручна партнерка – жах. Вона важко дихала і щось говорила, говорила тихо, щось про чоловіка дебіла, про матір, йобнуту на голову, матюкалась – страшне, це треба було чути, вона згадувала сина, хворого на аутизм, коротше, молола всяку дурню. Мені завжди імпонували подібні балачки, ці безтолкові виливання душ, на фоні яких власні проблеми втрачали значимість, бо, як не крути, завжди знайдеться хтось, кому гірше, хтось, кого, скажімо, переїхав поїзд, або кому випадково відкусили голівку пеніса. Від неї перло перегаром, тому певно і не намагалась, клята, широко розкривати рота, що я чув слово через слово. Сказала, що вже третій день топить своє горе у випивці, правда не казала, що саме за горе, і що їй глибоко насрати на те, яким народиться її виблядок, так і сказала – виблядок, трясця її матері, це ж беруться звідкись такі люди. Я подумав: воно і не дивно, що з її першим сином якісь там проблеми, з такою то матір’ю. Вона сказала, що ходить на ці йобані заняття тільки тому, що пообіцяла папікові, який за все це заплатив немалі башлі, на кілька місяців вперед, а батько в неї геть не кепський мужчина, вона сказала, папік в мене шикарний, таких ще треба пошукати, матері повезло, що він в ній знайшов, вона казала, що матір в неї ще те страховисько, мовляв, приворожила абощо. Вона записала в мене на руці свій номер телефону і сказала, що чекатиме дзвінка, але я сказав, що в мене не буде з чого зателефонувати і вона заплакала, вона сказала, що до неї ніхто ніколи не дзвонить, ніхто не бажає з нею спілкування і так далі, я сказав, що в мене й справді немає бісового телефону і запросив її в кіно. Її звали Ірою і в неї волосся було кольору собачого лайна, від неї люто смерділо, я намагався йти трохи ззаду аби не так чути її запаху, але в кіно було б не гарно взяти квитки на різні сидіння, тож я перед входом купив квітку, справжню польову ромашку, розмірів з соняшник, це в сезон коли ті ромашки от-от мають пробиватись на світ господній, але не став дарувати Ірі, натомість весь сеанс тримав її перед носом, я виглядав геть кумедно з тою ромашкою, то треба було бачити, на мене всі косились як на ідіота. Ми дивились якусь російську комедію, Іра сказала, що обожнює російські комедії, а потім за весь довбаний сеанс жодного разу не посміхнулась, не скажу, що там вже так було з чого рвати пупа, але можна було б хоч зробити вигляд, що тобі весело. Я навіть купив попкорну, уявляєш, підірвав свій зад і пішов хтозна-куди за тим чортовим попкорном, а вона його навіть не скуштувала, і взагалі здавалась якоюсь приторможеною, ну годі, говіркою вона була тільки мова зайде за її особисте життя, тобто її проблем, бо її особисте життя було суцільною, курва, проблемою. Мені ті балачки вже були по горло, вся та маячня про чоловіка-алкоголіка з протезом замість лівої ноги, в якого член як в маленького хлопчика, про кішку, яка вічно сере на постіль, про сина з аутизмом, про відсутність алкоголю та відсутність грошей, як я зрозумів, для того ж алкоголю, про бажання купити вогнепальну зброю і застрелитись, на що я сказав, що мені терміново треба додому – годувати рибок. Вона натякає, що хоче приєднатись до мене, каже, що безмежно в захваті від моїх полинялих, дірявих відразу в декількох місцях, кедів. Я замислююсь і даю добро, відкриваю конспект і шукаю відповідний розділ, конспект я завше ношу з собою, встромленим в штани за спиною: не займайтеся сексом під час вагітності. не займайтеся сексом під час вагітності, бо є загроза інфекційної хвороби шановний форварде, не придавайтесь плотським втіхам під час вагітності, в зв’язку з можливим крововиливом не займайтеся сексом під час вагітності, бо ймовірне запалення статевого органу і т.д., надіюсь ви розумієте до чого я веду! Іра хотіла коньяку. В мене було пиво і водяра, але Іра сказала, що п’є лише коньяк, мовляв, у ньому якісь там вітаміни, я ж казав, що в неї часом падає кляма, в коньяку – вітаміни, це геть треба бути несповна розуму. Рівним чином мені було насрати на неї, я не мав жодного наміру щось отримати від цієї огидної хвойди, і трахатись з нею також не хотів, я взагалі не прихильник цих справ, правду кажу, мене рідко до когось тягне, така вже моя натура, насправді якщо на цьому не акцентувати уваги, спокуси ніякої не виникає, якщо ти можеш – тримайся, наголошує психотерапевт, тримайся, сучий сину, ради господа Ісуса Христа! Тоді, Чаку, слухай уважно, ти здобудеш повну незалежність від жінок, ти нізащо в світі не гратимеш за їхніми правилами, вони тільки того й чекають коли ти запалишся, коли ти палатимеш, віддаючи всього себе, не скуплячись на поцілунки тощо, вони лізтимуть тобі в штани аби ти проймався теплом і жагою, але, я скажу тобі одну річ, в такі моменти знаєш, що ти маєш робити, бий їх по морді, з коліна, більше вони не претендуватимуть на твою незалежність, я хочу аби ти це витесав собі на лобі, тоді ти збережеш свою індивідуальність та право голосу. Іра вже геть вийшла з себе і почала репетувати на всю кімнату: хочу коньяку, Сем, я хочу коньяку, хочу, хочу, вона сказала, я хочу Шабо, сказала, Сем, я хочу факін Шабо, трьохзірковий, щоб потім від душі поригати, ти чуєш мене, Сем?! Я не розумів чому вона називає мене Сем, який ще в сраку Сем?? Я подумав, що для повного щастя не вистачало аби мене хтось називав отаким придурастим ім’ям. Досить було самого від неї запаху і розповідей про те, як її перша дитина народилась мертвою, вона плакала і благала чогось там у Господа, по-моєму, вона благала не скотитись остаточно в прірву і склянку грузинського вина, яке колись пила на похороні у свого сина. Я сказав: зараз буде тобі клятий коньяк, але ж і вміють ці жінки пограти на нервах, що є то є. Я, аби заспокоїтись, потираю собі скроні, в думках Харків, я останнім часом ні про що інше думати не можу, а ще мене турбує харчування, я хочу їсти, але здорової їжі в мене немає, тож я випиваю склянку бридкої води і заварюю чай. Розмішую горілку з чаєм. Іра вже встигла переодягнутись в лосини і майку, вона, трясця, певно вирішила тут ночувати, чорта з два! Вона все пила і пила, закусуючи черствим хлібом. Несамовито пропускала чарку за чаркою, на це було страшно дивитись, я вперше бачив, щоб жінки так зголодніло пили, в неї аж руки тремтіли, ця одноока дівуля нагадала мені одну мою знайому, котра нещодавно померла від отруєння спиртним, де вона взяла тієї пальонки ніхто не знав, але всі, пригадую, в той вечір страшенно ригали, тільки вона, ця кінчена курва, врізала дуба, нас усіх тоді жорстко тягали по відділках, мовляв, що за фігня, хто їй підсипав дурі і т.д., навіть не пригадаю усіх подробиць, одним словом, вона страх була схожа на цю Іру, так само дивилась порожнім поглядом і не могла привести себе до ладу, завше довго терлась біля дзеркала, і не могла замалювати оті мішки під очима, запалі очі, обвислі щоки тощо, коли ти стільки п’єш – ніякі засоби косметики не допоможуть, пам’ятаю як на її похороні хтось обмовився, що вона була вродливою квіткою життя, мене тоді мало не рознесло від сміху, «вродливою квіткою життя», та годі вам, вона виглядала не краще ніж убиті солдатські бєрци, їй до Стелли Фіцджеральд було дуже далеко, хоч також мала серйозні вокальні задатки, навіть співала в якомусь церковному хорі і таке інше. В мене було таке відчуття, ніби наївся крейди, язик, мов лейкопластир, приклеївся до піднебіння і мені було важко говорити, таке зі мною трапляється досить часто, я розчиняю столову ложку соди у воді, в такі миті мені здається, що в мене будун після шаленої нічки. Її живіт був геть маленьким, я думав, на шостому місяці вагітності в жінок куди більші бомони, огидні здоровенні тельбухи, як футбольні м’ячі, в неї ж було лише кілька зайвих кілограмів, вона це пояснювала тим, що так буває, мовляв бувають випадки, коли живіт більшає в об’ємі на сьомому, а то й на восьмому місяці, але мені особливо не було діла до її дитинки, до її обвислого, як в корови цицьки, живота, я думав, що з такими дозами алкоголю їй скоро сушити весла, про яких дітей може йти мова. Я пив свою воду з содою і розглядав стіни, оце вже й гівняні в мене стіни, без смаку і самозаспокоєння, я зрозумів, що вони можуть лише гнітити, десь я читав: перше, що ви маєте зробити переселившись в новий дім – поміняти шпалери, які підходили б до вашої аури, але, чесно кажучи, я і близько не знаю, які шпалери підійдуть до моєї чортової аури і чи в мене взагалі вона є, я не дуже ведусь на всі ці штуки, але бачив би ти ці стіни. Ось що я придумав: в твоїй кімнаті шпалери матимуть вигляд футбольного поля – зелені з білими лініями, то будуть навіть не шпалери, а здорові плакати усіх стадіонів іспанської ліги, одне слово, рай і годі, їй-бо, справжній протестантський храм. Іра швидко сп’яніла і захотіла кави, пішла ставити чайник. Вона взяла електрочайник і поставила на газову плиту, довго шукала сірники, запалила. Чайник почав плавитись, в квартирі повис їдкий запах пластмаси. Ця п’яна хвойда геть не тямила, що робить, вона пішла у ванну мити голову, в ту мить як чайник зайнявся і почав горіти. Я намочив простирадло і кинув на плитку, перекрив газ, оце так ціпа, трясця їй. Іра вийшла з ванної і сказала, що в мене паршиві шпалери, вона сказала: в тебе кінчені обої, в тебе кінчений унітаз, він, сука, не змиває, що за фігня, Томасе, в тебе страшне їбало, ти мене чуєш?!! в тебе огидний фейс, ти страхота, Томас, в тебе, мабуть, ще не було навіть жінки… і ще в тебе таракани, блядь, о Господи, скільки в тебе тараканів, я не можу тут бути, як ти живеш в таких умовах, в такій антисанітарії, мати божа, скільки їх тут, а ще ти думаєш, що ти вагітний, що в твоєму животі дитина, ти геть ненормальний, чуваче, послухай ти геть несповна… Ота Іра не змогла договорити, бо я зарядив їй з ліктя прямо по щелепі, вистачило одного удару, вона впала і в неї з рота потекла кров, така вже мила сцена, їй-богу. Я дістав з холодильника мінералку, крім мінералки в мене там нічого не було. Ввімкнув Роберта Сміта, якусь не надто крутяцьку платівку. Ліг на ліжко. Мені хотілося говорити, страх як хотілося щось сказати, тому чувакові, котрий зараз сидів в моєму животі і разом зі мною сьорбав мінералку, він, певно, щойно подумав, що ця Іра геть з башкою не дружить, так репетувати посеред ночі. Іра лежала посеред кімнати, як брусок лайна, ледь дихала. Френк Сінатра, пригадую, колись казав, що було б непогано якби всі огидні люди народжувались на якійсь іншій планеті, там не існувало б любові, сексуальних потягів, збочень тощо, там би всі дивились одне на одного і відвертали б голови, відносини тих людей не псували б особисті симпатії абощо, вони не мали б сімей й іншої такої фігні, бо сім’я завше все псує, я думаю та планета була б планетою геніїв. На відміну від протилежної планети, ця існувала б довгі роки; а Френк Сінатра знав про, що каже, уявляєш, світ без любові, сексу, подружньої вірності, – ідеальний, трясця його батькові, світ! Іра сіпнула ногою, ця бридота у людській подобі активно почала шевелити своїми бруднимим, необстриганими щупальцями, – жива. Швидку викликати я не хотів, з ними ліпше не мати діла, знай, що коли навіть в напівкритичних ситуаціях викликаєш швидку, це те саме, що відразу викликати копів, запам’ятай це. Взяв її на руки і поніс на вулицю, далеко, за кілька кварталів від свого будинку, але й важка, кобіта, поклав на лавку і пішов. На дворі було прохолодно, вили пси і вештались бомжі, але з її рота перестала пульсувати кров, тож я не переймався. Не можна підіймати важкого, в жодному разі не підіймай важке, найкращий бомбардире шостої вітчизняної ліги. Повертаюсь до своїх стін і до думок про шанси ФК «Харкова», я думаю тут нема про що думати, виграють ті, які більше вмотивовані, а ніщо краще не мотивує як домашній стадіон, хоча я й не дуже розумію, хто саме гратиме вдома. Ось, я знову тут, у своєму сраному помешканні, яке винаймаю за безцінь в одної шизонутої старої, яка інколи плутає мене зі своїм сином Артуро, її син Артуро загинув багато років тому, вона мені сама розповідала, казала, що на його похороні мало сама не врізала дуба, але буває в неї зносить кляму і називає мене Артуро, я їй, звичайно, підігрую, а як же інакше, особливо, коли надходять дні квартплати, тоді я справжнісінький сучий син Артуро, який обожнює карате і радянські фільми про другу світову війну. Окрім політиків на моїх стінах також присутні християнські православні календарі, плакати героїв СРСР й іншої нечисті з несправжніми чорнобильцями, з підставними матерями, з дітьми знайомих, а не сиротами, як свідчить напис внизу, з батюшкою, якому виділили гарний шматок аби він поусміхався в ім’я Господа перед камерою; флуоресцентна лампочка на голому дроті, плита, два сухі вазони на підвіконні, раковина з блакитною мильницею, над раковиною дзеркало, двічі тріснуте посередині. Про грамофон та платівки я вже казав, про крісло згадувати не буду, бо в мене його вже немає, кілька місяців тому в мене щось засмерділось от я і запідозрив в цьому оте кляте подерте крісло, яке завжди мені мішало і паскудно вписувалось в загальний інтер’єр. (6) Останнім часом я замітив сумну тенденцію, вона полягала в тому, що на наступний день завжди тупо, маю на увазі, якщо тобі сьогодні з чимось повезло і ти найщасливіший, ти ладен, скажімо, всім жінкам цілувати руки, навіть блядям, геть якщо ті бляді дуже страшні і спиті, ти все одно їм ладен цілувати і руки і ноги з брудними необстриганими нігтями, одним словом таке піднесення, що аж дихати важко, то завтра тобі неодмінно буде тупо, чи сумно, не знаю як це назвати, можливо ностальгією за вчорашнім днем, але ностальгії не притаманно проявлятись так швидко. Але буде неодмінно тупо, завжди так, і це полягає навіть не в тому, що в тебе, допустимо, страшенно болить голова, і ти ригаєш, обригуєш усе на світі: коврики, ліжко, стіни, унітаз, який стає переповненим і не спускається, як ще одне підтвердження слабкості твого душевного становища, – ні, точно не в цьому, в чомусь куди серйознішому. Два дні підряд ейфорії не буває, я перевірив це на власному досвіді, думаю ні в кого не буває, хіба що в кінчених торчків, і то, їхня ейфорія триває доки є бабки, а бабок, як правило, в них майже ніколи немає, тому й ейфорія з’являється вкрай рідко, не частіше ніж, до прикладу, в мене, хоч і на свою я витрачаю куди менше грошей або й взагалі не витрачаю. Вчора було весело і екстремально, а сьогодні сидиш в одиночній камері для злочинців-рецидивістів і думаєш про життя. Думки про життя найбільш нестерпні, бо замислюєшся про те життя, і розумієш, що завше хотів аби воно було іншим, аби склалось не так як є, чому завжди обставини складаються проти тебе? чому обставини завжди такі кінчені, малий? або чому тих обставин взагалі ніколи нема? Замість того щоб приймати правильні або неправильні рішення, не приймаєш взагалі ніяких, бо вирішувати, за великим рахунком, немає чого, все з чого ти можеш вибирати це пити казьонку чи самогонку, а тут особливо не навибираєшся, бо горілка однакова, бо вся горілка однакова, і яку горілку не вибереш, вона, тобто кожна з них, в подальшому обов’язково відіграється на твоєму здоров’ї, вірніше спочатку на твоєму матеріальному становищі, а вже потім на здоров’ї, якщо без матеріального становища його залишиться бодай крихта. Переважну частину свого життя мені видавалось, що його за мене проживав хтось інший, якийсь обов’язково мудак із зализаним волоссям і гнилими зубами. А мені то всі казали, що з мене будуть люди, багато хто казав. Я не розумів, чого б це з мене мають вийти люди, чим таким я володів, що таке вмів робити, що не вміли інші мої ровесники? Що? Чому вони всі були такими впевненими за моє майбутнє? Я не був якимось хлопчиком-вундеркіндом, який добре знав математику чи біологію, вчився я взагалі досить кепсько, на слабкі трійки, я не вмів малювати, не вмів ліпити з пластиліну, не вмів писати римовані віршики, що вміли всі діти мого віку, всі, дідько, крім мене, і взагалі я був ледарем, мама називала мене не по імені, не дебілом, як моїх братів та сестру, а ледащем, або ледацюгою, вона зверталась: «ей, ти, ледар господній»; в глибокому дитинстві, між іншим, я думав, що це натяк на якусь святість, особливість, можливо навіть мамину любов, бо всі в неї дебіли, а я господній, хай навіть і ледар. Навідатися б до тих ідіотів і сказати їм у вічі, що вони не мали рації, що з мене нічого толкового не вийшло, хай запихають свій великий життєвий досвід куди по глибше перш ніж знову робити прогнози стосовно чийогось життя. Я хотів бути футболістом, так, саме футболістом, як наївно це не звучить, принаймні це була єдина справа в якій я подавав хоч якісь надії. Крім футболу я нічого не вмів, руки в мене не стояли ні до чого, а ноги – тільки до футболу. Я мав стати футболістом, простим собі футболістом, без претензії на величність, без входжень у символічні збірні десятиліття, без місця у футбольних енциклопедіях, без кубків, без золотих м’ячів, без медалей, без зарплатні у сто штук зелених щоквартально, без основного складу, хай йому грець! Хотів приходити додому після важкого січневого тренування, весь замучений і брудний, бо я грав би за якусь непримітну команду, і в неї просто не було б душових кабінок. Холодний, бо там навіть не було б роздягалень і роздягалися б ми просто неба, у 20-ти градусний мороз, ризикуючи отримати запалення легень, але срати на запалення легень, адже ми любимо футбол, саме футбол, а не комерцію від нього. Хай навіть ми отримуємо довбані сімсот карбованців за місяць, але граємо геть паршиво, програємо всім, займаємо останні позиції в турнірній таблиці, і радіємо, що менеджер дає хоч ці сімсот гривень, радіємо, що носимо горде ім’я футболіста; прийти, одне слово, додому після кровавого місива, з побитими колінами, з підбитим оком, з виїбаною морозом горлянкою і щоб дружина зустріла поцілунком, з гарячою кавою, з борщем. Щоб син запитав скільки голів я забив цього разу, я звісно, збрехав би, що чотири і він гордився б своїм татком, потім я пішов би, скажімо, розвантажувати вагони аби сім’я мала, що їсти і що одягати. Але, знаєш, я ніколи не пішов би розвантажувати срані вагони, бо як казала мама, я – ледар господній, і футболістом мені ніколи не бути, навіть в найгіршому клубі, бо я курю і п’ю стільки, що моїх легень не вистачить навіть на двадцять хвилин ігрового часу. І взагалі я маю всі шанси повторити долю свого тренера Йосипа Володимировича, який, між іншим, як і всі, казав, що з мене буде людина неабияка, що я наділений унікальним футбольним талантом і все таке, але він говорив те, що бачив, бо у футбол я і справді грав не кепсько і, як вже казав, подавав чималі надії, але справа в тім, що в той час подавав надії кожен другий, в команді була конкуренція, і Йосип Володимирович завжди казав мені, що як прийде перша більш-менш нормальна пропозиція від команди з достатнім бюджетом, він в першу чергу рекомендуватиме мене, але в результаті виявилось, що Йосип Володимирович, хай земля буде йому пухом, говорив те саме кожному в команді, він таким чином вселяв довіру своїх гравців до себе і за його теорією команда мала б краще грати, але грали ми, як завжди, погано і довіри до тренери не випромінювали ніякої, але в усьому іншому він був відмінним тренером, і взагалі чуваком досить нормальним. Якщо ви запитаєте в мене, хто з людей мого дитинства мені найбільше імпонував, я відповім, що це Йосип Володимирович, мій тренер і головний слюсар на заводі по виготовленню деталей для велосипедів. Йосип Володимирович був найкращим футболістом за всю історію нашого міста, і дарма, що наше місто як такої, офіційно задокументованої, історії не мало, а футболістів, котрі грали б за якісь справжні клуби, тим більше, все одно Йосип Володимирович з-поміж тих, хай навіть неіснуючих футболістів, був найкращим. Медалей та кубків в нього була повна валіза, завішені стіни та заставлені всі тумбочки, холодильники, телевізор і полички для книг. Коли Йосипу Володимировичу закортіло випити, страх як закортіло, а грошей не було взагалі, він вирішив продати деякі зі своїх досягнень сусідам, але сусіди відморозились давати бодай копійку за ці вельми підозрілі радянські медалі, тоді в нього не було іншого вибору як зібрати по всій хаті медалі та кубки і здати на металолом, таким чином вийшло дві пляшки водки, Йосип Володимирович продав своє життя за дві пляшки водки, прикинь…. В один момент у тренера вибухнув телевізор, зайнялися штори, диван, стіни, стіни були чи то паперовими чи то фанерними, одне слово, легкозаймистими. Йосип Володимирович побудив всіх мешканців. Будинок згорів, вигорів до тла, буває ж таке, коли на місці споруди лишається груда попелу, мерія виділила усім погорільцям по десять штук зелених, по десять штук зелених – всратись можна, моєму ж тренеру виділили пару сотень гривень і одіяло від якоїсь дебільної профспілки, тепер з новим ватяним одіялом Йосип Володимирович міг спати спокійно. У мерії сказали: вибачай, братішка, ти спалив будинок, про які десять штук може йти мова, ти ж спалив сраний будинок, млять, не дамо тобі баксів, нє-а, не жди. Шо за діла, кричав Йосип Володимирович, шо за діла – це всі слова, які він спромігся підібрати в тій ситуації, його не можна було назвати словесним віртуозом, але його оце «шо за діла» спричинило у мерії справжню паніку, чихотка мерша, спита, скурвлена блядь, застрьомалась, що Йосип Володимирович стане все трощити на своєму ш Ваше мнение: Украинская Баннерная Сеть |
{v_xap_link1} {v_xap_link2}
{v_xap_link3} {v_xap_link4} |
Дмитро Бєлов - Дебош на стадіоні
|
Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом. Ответственность за содержание произведений несут их авторы. При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore |
Администратор |