Жанр: Проза: Философская Прочтений: 0 Посещений: 352 Дата публикации: 7.2.2017
...Повітряна кулька здійнялась у небо.
Серед нескінченної кількості сірої маси вирізнявся один яскравий промінчик.Жовто-гарячий освітлював кілька сірих фігур поблизу і згодом блякнув.На заповненій сцені про щось співали,але справжньої суті не було.Навіть слова- пусті і беззмістовні.Натовп загудів і вгору здійнялись кістляві руки.
Необережний поштовх у спину.
Сіра маса стала рухатись,ніби намагаючись втекти від яскравого світла.Їм це вдалось.Сцена опустіла.Вона залишилась зовсім сама. Тепер лише впасти додолу,заплакати.Проте залишки людської гідності змусили стримати сльози,а життєвий досвід говорив:" тільки вперед!"Її власне світло показувало дорогу лиш на декілька метрів,а далі темінь,невідомість.
Руки тремтіли,ноги не слухали,незважаючи на це вона йшла уперед.
Повітря густішало і ставало важко дихати.
Вона йшла далі...
Повіяв морзний вітер.
Вона йшла далі...
Вже втратила плин часу.
Йшла далі...
Далі...
Далі...
Все!
Більше не зможе.
Опустилась на коліна.
Чекати дива?
Байдуже!Краще вже так!
Вона закрила очі й поринула у повну темряву.
Скільки минуло часу?Хвилина? Година? День?
Час зупинився...
Десь недалеко рознісся приємний спів.Та вона спала.Спів наростав і наближався.В очі вдарило яскраве світло.
Хто?
Його зелений колір був приємним,заспокійливим,змішуючись з її жовто-гарячим...
Ваше мнение: