|
    Прочтений: 0 Посещений: 3619 Дата публикации: 24.12.2005 Фiлософське зiзнання Фiлософiя, фiлософiя, фiлософiя... Багато хто жахається лише самого слова "фiлософiя". На думку одразу спадають твори багатьох мислителiв: Аристотеля, Декарта, Канта, Гегеля, Нiцше та багатьох iнших нiкому незрозумiлих "дядькiв", якi вживають незрозумiлi для звичайної людини науковi слова, конструкцiї найнеймовiрнiшого змiсту. Зiзнаюсь вам, що я люблю фiлософiю та "фiлософувати". Всi люди мислять. Це i не дивно, бо вони люди. Але не всi вони висловлюють свої думки, бо в них рiзний характер, темперамент. Хтось розмовляє спокiйно, впевнено, не тихо й не голосно, iнший - тихо, неначе до самого себе промовляє. Однi говорять тодi коли не треба, а iншi - мовчать, коли треба казати. Комусь мої твори будуть подобатися, а комусь - нi i т.д. У кожного з цих людей свiй власний свiтогляд. Фiлософiя ж iснує як певне надбання людства. Тому, назватися фiлософом - це смiливiсть. Але любов до думки, слова може виправдати таку людину. Звичайно, що не треба великої мудростi щоб сказати "все це суб'єктивно" або "на все воля Божа" чи щось подiбне. Але об?рунтування цих слiв потребує вiд людини всiх своїх знань та досвiду. Фiлософiя не має кордонiв, проте має свiй неповторний "народний вiдтiнок". Свiтосприйняття одного народу або iншої спiльноти перетворюється у iдеологiю. У американцiв ця iдеологiя - прагматизм, утилiтаризм. Однак не слiд говорити про кожного американця як про прагматика, тим бiльше що американцiв як народу майже не iснує. Якщо вiн i iснує, то вiн - в резервацiях. I не завжди фiлософiя народу є iдеологiєю. Iдеологiєю фiлософiя може стати за умови повного її панування у суспiльствi. Я не можу назвати англiйцiв - емпiриками, а французiв - рацiоналiстами. Це було б неправильно. Одначе, будь-яка фiлософська школа все ж таки має свiй "нацiональний присмак". Нацiональний архетип неначе проникає вглиб кожного з нас. Культура, яку ми створювали тисячолiттями впливає на нас, так само як впливає прочитана книжка на наше свiтовiдчуття. Фiлософiя є частиною культури. Тому, вивчаючи її ми можемо стати "культурними" українцями. "Фiлософiя серця" - це дуже красива характеристика наших надбань у цiй царинi. Памфiл Юркевич разом iз Григорiєм Сковородою надали особливого значення "серцю" у якостi "органу" нашої душi. Сковорода "доповiдав" нам про "сродну" працю. Людина, згiдно з його словами, отримає спокiй для своєї душi лише тодi, коли вона буде займатися найулюбленiшою для неї справою. Ми часто говоримо "ця справа припала менi до душi" або "це менi ближче до серця". Український фiлософ Юркевич вперше у своїй працi надав особливого значення саме серцю у нашому життi. Сьогоднi можна знайти безлiч прикладiв, що це саме так. У висловлюваннях багатьох вiдомих людей сучасностi, наприклад, Андрiя Шевченка та Руслани, можна почути про значення добрих справ, якi iдуть вiд серця. "З Україною у серцi" кажуть деякi українськi полiтики, а окремi полiтичнi "шлакоблоки" зробили своєю емблемою саме "серце". Взагалi українцi та росiяни досить часто апелюють до наявностi серця або до його вiдсутностi. "Безсердечнiсть" - так ми характеризуємо аморальнi вчинки людей. "У тебе немає серця" кажемо ми, коли хтось вiдноситься до нас байдуже. "Добра душа, добре серце" - промовляємо ми, вихваляючи iнших. Хтось менi буде заперечувати, мовляв такi звертання є й в iнших народiв свiту. Довгий час вважалося, що всi почуття, можливо навiть i думки, виходять iз серця. Чому ми такi особливi? Чи справдi "фiлософiя серця" виникла саме у нас? Можливо i в нас. А можливо i нi. Думка розставить усе на свої мiсця. Однак, я хотiв би нагадати, що наше українське кiно чомусь називається "поетичним", мову свою ми називаємо "солов'їною", а щирiсть - власною нацiональною рисою. Стiльки епiтетiв, прiзвищ, прiзвиськ, улесливих слiв в українськiй та росiйських мовах можливо немає в жоднiй з iснуючих мов свiту. Та i навряд чи англiєць, француз, японець чи нiмець будуть говорити про те, що їхня справа їм ближча до серця. Звертатися до "органу" який знаходиться з лiвого боку грудей i призначений для забезпечення нашої життєдiяльностi зараз мабуть тупо та непрактично. Але чому ж ми до нього пригортаємось? Пояснення цьому можна знайти в iсторiї нашого народу. Українська територiя була i мабуть залишається до цих пiр ареною битви мiж "Сходом" та "Заходом", мiж Європою та Азiєю. Як вiдомо з iсторiї фiлософiї, схiднi фiлософськi течiї бiльше схильнi до iррацiоналiзму, нiж європейськi. Саме тому етичнi погляди в українських фiлософiв однозначно присутнi. Iще одним поясненням може стати прагнення українцiв до волi та демократiї. А таке прагнення завжди було. Лише вiльна людина не приховує свої почуттiв, вiдвертiсть неначе очищає її. Влада народу (демократiя) хоч i не iдеальна, проте вона може найбiльш повно розкрити потенцiал людини. Як економiст я можу довести, що вона є бiльш вигiдною анiж авторитаризм, тоталiтаризм, монархiя. У сучасному суспiльствi демократiя передусiм асоцiюється з плюралiзмом, свободою слова. За умов авторитарного режиму iснує лише одна iдеологiя, тiльки вона є єдиновiрною, правильною, бездоганною. Ганьбити владу не можна - це грiх. Якщо на вiдвертi хиби у полiтицi держави нiхто не має права зважати, говорити про це, то влада стає самовпевненою i в неї лише одне бажання - протриматися якомога довше. Її помилки призводять до повної стагнацiї у господарськiй дiяльностi. У демократичному суспiльствi така ситуацiя є нереальною. За умов свободи вибору, дiї, слова кiнець кiнцем людина може повнiстю себе реалiзувати. Журналiсти критикуючи дiї влади примушують звернути увагу на її помилки, оскiльки вона може запросто втратити важелi керування країною на наступних парламентських чи президентських виборах. Будь-якi махiнацiї на цих виборах здiйснити не вдасться, тому розробка i реалiзацiя ефективних соцiально-економiчних програм для полiтичних партiй стає прiоритетною. Прагнення до волi, демократiї в українцiв, на мiй погляд, в кровi. Все це почалось не з Конституцiї Пилипа Орлика 1710 року (не випадково Верховний Суд України знаходиться на вулицi, яка названа на його честь - це я у 2004 роцi добре зрозумiв), i тим бiльше не з "помаранчевої революцiї". I можливо не з народних зiбрань, якi iменувались "вiче" (не плутайте, будь-ласка, з назвою сучасного полiтичного об'єднання) та були вiдомi ще з часiв Київської Русi (на цих зiбраннях обговорювалися найважливiшi питання, якi стосувалися громади). Громада iснувала i на Запорозькiй Сiчi. Зауважу, що українськi слова "громада" та "майдан" в росiйськiй мовi, наприклад, не зустрiчаються. Цi слова мають пряме вiдношення до демократiї, тобто влади народу. Громада - це група людей на певнiй мiсцевостi, якi збираються для вирiшення нагальних проблем спiльноти. Майдан - це мiсце, де вони зустрiчаються, дiляться думками, сперечаються, знаходять консенсус. Тому, i виявляється, що "помаранчева революцiя" - це явище таке ж природне, як i танення льоду на Днiпрi навеснi. У всьому можна побачити iсторизм та якусь логiку. Головнi площi таких мiст як Донецьк, Харкiв названi iм'ям "надзвичайно видатного українця" В.I. Ленiна. Мабуть не випадково. Чомусь одна з Донецьких фiрм називається "Київ-Контi", а одна з спортивних команд - "Київська Русь". Донеччина не входила до складу Київської Русi. Це, звичайно, дрiбницi. Але без деталей i картину намалювати неможливо. Проте, сучаснi картини далекi вiд логiки, iсторизму чи iншої "маячнi". Так само це стосується й України. Наприклад, поляк вiдстоював незалежнiсть батькiвщини, поляк же створив український гiмн. Але головна пiсня українцiв - це особлива iсторiя. Iсторiя не в сенсi того, як це трапилось, а у змiстi самої пiснi. Говорять, що її (пiсню) українцям подарував Бог (iще один доказ iснування "фiлософiї серця" - задушевнi, лiричнi, милозвучнi, трагiчнi, веселi, драматичнi українськi спiви). Гiмн України просякнутий одночасно i драматизмом, i патетикою та й всiм тим, що може повести на боротьбу за iдеали (не обов'язково "майдану") - волю, любов до батькiвщини. У цiй пiснi є безперечно все, щоб називатися головною. Я б не називав Бога (той "дядько", що подарував українцям пiсню) якимсь рацiональним абсолютом. Бiльшiсть людей свiдомо чи несвiдомо, на мiй погляд, уявляють бога або богiв у виглядi "старих дiдуганiв" або у кращому випадку у формi згустку духовної енергiї. Насправдi, Бог - це ми (народний блок Литвина мiг би використати моє твердження у якостi тексту для агiтплакатiв на парламентських виборах до Верховної Ради у 2006 роцi). Абсолют не може iснувати десь окремо, на якiйсь планетi чи деiнде. Я вважаю - все, що нас оточує iснує об'єктивно-суб'єктивно. Все, що ми вiдчуваємо, все що мiститься у нашiй свiдомостi, пiдсвiдомостi iснує об'єктивно. Але кожен цю об'єктивнiсть сприймає суб'єктивно. Для когось Бог - це любов, для iншого - це субстанцiя, а для мене це абсолютне поєднання добра i зла. Добро вiд зла невiддiльне. I вони також є об'єктивно-суб'єктивними. Добром чи злом я вважаю не стiльки добрi або поганi вчинки якоїсь людини, скiльки енергiю, яка народжує життя. Зло - знищує життя. Якби живi iстоти жили вiчно i були здатнi народжувати, я навiть не можу уявити навколишнiй свiт. Для одних людей той же свiт це - всесвiт, безмежний, безкiнечний. Для мене - це безлiч свiтiв навколо нас та всерединi нас. Тому, пiзнання цих свiтiв i можливе, i неможливе одночасно. Можливiсть пiзнання дана людинi мабуть не випадково, i цю можливiсть, на мою думку, вона повинна якось використати. Усе пiзнати неможливо, але гносеологiя дозволяє полегшити нашi страждання вiд цього. Любов до абсолютного як до "мислячого живого органiзму" може змiнити нас самих, адже ми є хоч i невеликою, але дуже активною його частинкою. 24.12.2005 р. Ваше мнение:
Украинская Баннерная Сеть |
{v_xap_link1} {v_xap_link2}
{v_xap_link3} {v_xap_link4} |
||||||||||||||||||||||||||||
Білий Вовк - Фiлософське зiзнання
|
Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом. Ответственность за содержание произведений несут их авторы. При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore |
Администратор |