|
    Прочтений: 0 Посещений: 2899 Дата публикации: 24.3.2006 Збірник маленьких зізнань Передмова А час летить і летить. І цю мить не зупинить. Минуле і сучасне пам’ятай, та про майбутнє не забувай. “А на дворі майже весна і Боже мій, як несподівано вона змінює все...наше майбутнє...” Океан Ельзи Зізнання 24.12.2004 р. Як би це не здавалось дивним, цей твір називається так, як він називається. Я зізнаюся в тому, що мій перший справжній літературний твір був написаний (чи ненаписаний) українською мовою років десь у 12-14 (точно не пам’ятаю). Тоді я писав про Україну, про її незалежність. Це було дуже дивним для людини, яка думає і говорить російською мовою. Я був далеким від політики, проте любив історію і географію. Це були найулюбленіші предмети у школі. Я не був відмінником у своїй школі, там були свої герої. Незважаючи на все це, дуже хотів висловити свої почуття, як, наприклад, зараз. Я починав писати про українську незалежність. Вважав, що вона була фактично подарована нам. Я писав щось іще, щось зовсім незрозуміле для мене вже через років п’ять. Писав цей твір на першій сторінці великого зошиту олівцем. Потім через 5-8 років я просто вирішив стерти цей твір. Зараз те, про що я писав тоді, знаходиться тільки у моїй пам’яті. Я не жалкував, не жалкую і не буду жалкувати, що стер його. Проте, цей досвід самовираження буде мені допомагати, оскільки в цьому році я хотів написати один твір. Він, як я пообіцяв знайомому з “Лібри”, присвячений космополітизму. І фактично я не збрехав. Я не збрехав, мабуть, тому що ніколи не вмів брехати. Коли я починав це робити, то видавав себе. Потім мені було дуже прикро, що я говорив неправду. Зовсім недавно я згадав цікавий епізод з дитинства. Ми грали у футбол на шкільному дворі. Коли виникла суперечлива ситуація, усі вирішили запитати моєї думки. Усі казали, що я ніколи не брешу. Пам’ятаю — пишався цим. Чому я написав цей твір саме зараз? До цього мене змусили події, що відбуваються в Україні. Пам’ятаю, як я мріяв у юності. Я дуже хотів, щоб країна жила краще. Дивився у майбутнє і бачив Україну (чомусь у 2016 році) дуже заможною. При чому я тоді добре знав потенціал країни, оскільки непогано вчив соціально-економічну географію. Тоді вважав, що має бути сформований великий інформаційний центр. Цей центр збирав би інформацію з усіх куточків України, обробляв би її, та був би фундаментом для роздумів та дій українських діячів стосовно майбутньої внутрішньої та зовнішньої політики країни. Багато що змінилося з часів юності. Вже не ходить трамвай під вікном, а будується нова дорога. Немає дерева на якому я грався з друзями, будуючи “халабуду”. Навіть двори, де ми блукали, теж змінилися. Я все це згадую, бо ті 17 днів, які відбулися в Києві, змінили мене. Я знайшов свого старого друга, який виїхав до Канади, і зараз живе там. Хоча я хотів його знайти іще задовго до всіх цих подій, проте ситуація в країні і старий друг мого старого друга (вибачте за тавтологію) надихнули мене на пошук в Інтернеті зовсім недавно. Не одразу мені вдалося його знайти, проте я його відшукав і почав писати йому листи електронною поштою. Зрозумів одну річ — людей не можуть роз’єднувати тисячі кілометрів, якщо у них є добра пам’ять. Іще я зрозумів, що людині дуже важко змінитися, якщо вона вже поставила певну мету в житті і має власні, чітко сформовані інтереси. Я згадав події в Україні, тому що добре вчив історію. В Україні відбулася “помаранчева революція” (якби ця назва комусь і не подобалось). Революція — це корінний злам у суспільно-політичному житті країни. Саме це і відбулося в нашій країні. І не важливо як розгортатимуться події далі, оскільки будь-який крок назад до старого життя буде означати переворот чи контрреволюцію. Ситуація в Україні пов’язана з глобалізацією. Чому? Відповідь на це питання даю нижче. Дуже багато людей негативно ставляться до глобалізації, вважаючи що вона суттєво змінює світ. Я — космополіт і реаліст. У глобалізації є багато переваг і недоліків, проте Україна відкрила себе світові тільки завдяки глобалізації. Якби не було “світового телебачення”, про нас би не змогли дізнатися більшість країн світу. Дуже значною перевагою глобалізації поряд з чимось іншим (Не знаю навіть поряд з чим. Невже з “деглобалізацією” чи з “аглобалізацією”?) є можливість передавати актуальну інформацію мільйонам людей. Якщо інформація реальна чи віртуальна, то вона дуже впливає на свідомість людей. (Я вважаю це незаперечним фактом, оскільки “інформаційні війни” дуже впливають на свідомість людей. Українці були і є цьому свідками.) Якщо зміни в свідомості людей світу відбуваються на краще, то в цього світу є шанс. Шанс на порозуміння, а не на ксенофобію чи мізантропію. Негативом глобалізації є звичайно політичні, соціально-економічні процеси, які не можна не помітити. Проте, виявлення проблеми вже дає надію на її вирішення. Як це зробити — лише розум, добро, толерантність до думок кожного індивіда, села, міста, регіону країни, народу дозволить прийти до взаєморозуміння. У слові “взаєморозуміння” основним є корінь “розум”. Зазвичай саме розум людини асоціюється з добром. Людина засвоює отриману інформацію і, створюючи певні речі, врешті-решт втілює задумане у реальність. Вона тішиться з того, що створила і їй добре. А як же всесильне зло, ви, мабуть, запитаєте? Воно не може бути розумним. Хитрим — так, а розумним — ніколи. Чому? Я вважаю тому, що зло призводить до руйнації. Ніколи воно не створювало нічого доброго (парадокс чи не так?). Ви звичайно ж скажете, що людина не ангел. Так, звичайно, не ангел. Проте, скільки тисяч чи мільйонів творів різних митців з різноманітних куточків Землі присвячені ідеям добра і зла. При чому добро там завжди перемагає. Чомусь я дуже дивувався такій фразі як: “добро повинно бути з кулаками”. Наполовину — це так, а наполовину — ні. Якщо будь-який народ не захищав би свою свободу, то інший, перемігши, його б просто знищив. Я вважаю таку руйнацію злом. Тому будь-яка нація не повинна бути пасивною, “толерантною” до інших (толерантними люди повинні бути в основному до інших думок, а не до дій. Особливо якщо ці дії нічого доброго не несуть). Народ повинен боротися за свою ідентичність, бо інші можуть її просто стерти. Я не закликаю до ксенофобії, зовсім ні. Я закликаю до того, щоб будь-який народ, будь-яка нація мали рівні права. Якщо дати людям щось створювати на своїй землі, прислухаючись до думки тих, хто живе на чужій, саме добро буде панувати на цій землі. Люди самі звичайно створюють проблеми собі здійснюючи зло по відношенню до інших. Якщо “прислухатися” до духу Нашої Планети, до духу Всесвіту (а він є цей дух, можете мені повірити), то люди будуть однозначно жити краще. Це не утопія, а реальність. Це реальність не цього десятиліття, не цього століття і скоріше за все не цього тисячоліття (чомусь хотілось би помилитися, хоча навряд чи я дожив би до цього часу). Підходячи до фіналу цього твору і певним чином пов’язуючи події в Україні з певними зрушенням у свідомості мільйонів людей майже в усьому світі, я хотів би навести слова мудрої людини XX-го століття Бернарда Шоу. Він сказав наступне: “Можна брати міста і вигравати битви, але неможливо підкорити цілий народ”. Виходячи із всього вищесказаного зізнаюся: Я — громадянин України і Планети Земля! Громадянcьке зізнання 24.08.2005 р. Зізнаюсь вам, що з часу написання свого першого (опублікованого) твору, став помічати за собою одну особливість. Я почав іноді думати українською мовою. Можливо, частіше розпочав говорити нею зі своїми родичами (дядьками, тітками, бабусями, дідусями) і чути її. Але думаю, що процес такої „українізації” триватиме не менш, ніж 50 років. Я ставлюся до цього процесу з розумінням, якщо він не зачіпає інші племена та народи. Якщо ж ви називаєте себе громадянином України, то вивчати її культуру (мову, традиції, звичаї, історію) сам Бог велів. Тільки так можна пояснити, що відбувається тепер, траплялось раніше і станеться у майбутньому. Тому, я хотів би зробити екскурс у прадавні часи і пояснити деякі властивості української ментальності її історичним розвитком. Не секрет, що все зараз у світі змішане та перемішане — народи, племена. Усе перебуває у русі і віднайти базис не так вже й легко. Якщо ми дізнаємось про своє походження, то нам відкриється шлях до нашої власної душі. Дорога до власної душі пролягає тільки через мову. Відомо, що деякі російсько-українські та українсько-російські словники невірно інтерпретували окремі українські слова. Зізнаюсь, дуже часто доводиться заглядати у такі словники. Я прихильник правильної вимови, але розумію усю складність „української мови”. Іноді, читаючи твори російською мовою і знаходячи серед них багацько чудернацьких слів, думав, чи не є українська якоюсь недосконалою чи недорозвинутою порівняно з іншими. Однак, одразу відкидав ці думки. Іще з шкільних часів я пам’ятаю як нам розповідали, що у 1918 році на конгресі, присвяченому питанням мовлення різних народів, українська мова за своєю милозвучністю зайняла друге місце після італійської, незважаючи на наше „пиво”. Вплив європейської культури (греків, хорватів, болгар, норвежців, росіян, білорусів, литовців, поляків, угорців, німців, французів, шведів та інших народів) та азійських народів (турків, монголів, татар та інших) не міг не полишити якогось сліду в суто українській культурі. Дуже часто кажуть про надзвичайно вигідне геополітичне розташування України. Таке розташування зіграло з нами злий жарт. Хто тільки не нападав і не підкорював наш народ. Відзначу важливу деталь — місцезнаходження країни є своєрідним перехрестям між Заходом та Сходом. Європейський вплив є безперечним, оскільки географічний центр цієї частини світу знаходитьсь в Україні. Деякі історики вважають нашу країну своєрідною колискою європейської цивілізації. Знахідки археологів (вік яких більше 3-4 тисяч років) по всій нашій землі говорять не тільки про надзвичайно високий розвиток трипільської та черняхівської культур, а й культур антів, скіфів, сарматів, ба навіть гунів, готів та інших племен, які розселилися потім в межах усієї Римської імперії та в деяких азійських регіонах. Поселення прадавніх слов’ян сягали кордонів сучасної Німеччини. Поселення греків на південному узбережжі Криму усім також відомі. Звичайно, ми навряд чи знайдемо якісь символи українства у Великобританії, Іспанії та Португалії (хоча там і дуже багато наших заробітчан), але антропоморфно ми однозначно можемо зарахувати себе до європейців. Риси українського характеру теж подібні до європейських. Азіати теж взаємодіяли з населенням давньої України. Варто сказати, що до слов’ян наші землі населяли праіранські, арійські та інші азійські племена. Варто згадати і про скіфів, сарматів, кіммерійців, вони полишили значний слід на нашій землі. Не забуваймо і про негативні наслідки впливу азійської цивілізації. Печеніги, татари, половці, монголо-татари — ось неповний перелік племен і азійських народів, які нас грабували. Ми часто говоримо про наш менталітет. Підсвідомо чи свідомо ми визнаємо відмінність нашого типу мислення, скажімо від західноєвропейського, протиставляючи його саме йому. Якщо ми знаходимось на перехресті світів (східного та західного), то щось азійське в нас однозначно є. Я можу навести декілька прикладів такого нашого походження. „Помаранчева революція” зовні дуже схожа на боротьбу індійців проти британських колоністів. Я нагадаю, що Індія завоювала свою незалежність завдяки Ганді та його руху „неопору”. Масовий страйк народу проти поневолювачів полягав у бойкоті будь-яких робіт і проходив абсолютно мирно, без агресії. Іще одним прикладом нашого часткового азійського коріння є більша міра ірраціоналізму та колективізму у діях наших людей, порівняно з європейцями. Тому, чим далі на схід від географічного центру Європи, тим менше „європейськості”. Захист в першу чергу власних традицій, дії на основі етичних, соціально-етичних принципів та поклик до вольових, емоційних рішень є характерним, на мій погляд, не тільки для китайців, індійців, японців, а й для українців. На відміну від більшості європейців ми більше схильні до колективних дій, що, мабуть, їх більше за все вражає. Колективи наших організацій більш орієнтовані на неформальні стосунки, можна частіше і без особливих запрошень прийти до друзів чи знайомих у гості. Багато керівників українських підприємств знаходяться майже поряд з підлеглими (трохи схоже на японський менеджмент). Про часткове наше азійське походження, на мою думку, нагадують деякі стародавні українські звичаї, наприклад, (Б)рахманський Великдень (назва дуже співзвучна з „брахманом” — одним з індійських каст) та навіть окремі прізвища (скажімо Ар’єв — cхоже на арійця). Культура українського народу є своєрідною сумішшю євразійських культур, які полишили на ній свій відбиток. Прадавні українці були під значним впливом сусідів, їх постійно захоплювали, міста на півдні Криму організували не ми, а греки, про українську державність у XIX столітті можна написати одне речення і т.д. Хтось сказав би, що ми вкрали (зважаючи на нашу українську хитрість) по цеглинкам мови, традиції, звичаї інших народів. Тисячі років тому не всі люди на Землі могли віднести себе до того чи іншого народу. Цивілізації створюються і розвиваються нерівномірно і циклічно. Тому, не треба вважати проміжок часу з 988 по 1125 роки періодом найбільшого розквіту української культури. Залежність від інших (більш цивілізованих народів) є теж дещо сумнівною. Стародавні грецькі мудреці визнавали багатьох видатних філософів, які проживали на території України. Одного з них (Біанта) вважали одним із „семи мудреців” того часу в світі. Так само я відкидаю, що Київську Русь створили варяги. Кия, хоч іноді і вважають хорватом, але поселення навколо заснованого ним міста було східно-слов’янським. В часи Київської Русі було, якщо я не помиляюсь, більше 20 слов’янських племен. У кожного з них були свої традиції, які не можливо було зламати. Донині залишилися деякі язичницькі звичаї, модифіковані під християнську релігію. Русифікація народу впродовж значного проміжку часу теж нічого не дала і ми „відстояли” власну незалежність у всьому. Український народ має власну культуру — безкультурних народів не існує. Але українська нація, для того щоб бути сильною, повинна мати власну державу і мову. Тільки тоді можна буде говорити про її розвиток у подальшому. Хто ж ми тоді? Таке запитання час від часу постає перед кожним із нас. Дуже добре, що зараз ми маємо можливість досить спокійно вивчати себе, свою українську культуру і любити її. Це дозволить нам „в першу чергу” покращити наше матеріальне становище. Когось здивує, що любов до власної землі-неньки покращує соціально-економічний стан країни. Хіба може патріотизм зрівнятися із досконалою моделлю розвитку економіки в цілому та окремої організації зокрема. Звичайно, кажу вам як економіст — може. Економіка — це також культура і свого роду філософія. Патріотизм же складає основу будь-якої філософії нації. Наведу тривіальний приклад. Найбільш „пихатими” націями у світі є американці та японці. Ці держави є різними, але їх об’єднує невимовна любов до рідного краю. Вони стоять на найвищому щаблі саме соціально-економічного розвитку. Про обсяг річного бюджету Японії українцям мріяти іще років 100, не менше. Приклад цієї невеличкої азійської країни є найбільш показовим. Японія розміром із Київську область із суто „японським населенням” (90% — японці) практично без матеріальних ресурсів та ще й після війни стала одним зі світових лідерів у всіх сферах діяльності людства. Виходить, що ми повинні віднайти своє власне світовідчуття, світорозуміння. Культура народу не мислиться без її філософії. У кожної нації своя філософія: у американців — це прагматизм, у англійців — емпіризм, у французів — раціоналізм, у німців — класична німецька філософія. Українська філософія — це „філософія серця”! Філософське зізнання 24.12.2005 р. Філософія, філософія, філософія... Багато хто жахається лише самого слова “філософія”. На думку одразу спадають твори багатьох мислителів: Аристотеля, Декарта, Канта, Гегеля, Ніцше та багатьох інших нікому незрозумілих “дядьків”, які вживають незрозумілі для звичайної людини наукові слова, конструкції найнеймовірнішого змісту. Зізнаюсь вам, що я люблю філософію та “філософувати”. Всі люди мислять. Це і не дивно, бо вони люди. Але не всі вони висловлюють свої думки, бо в них різний характер, темперамент. Хтось розмовляє спокійно, впевнено, не тихо й не голосно, інший — тихо, неначе до самого себе промовляє. Одні говорять тоді коли не треба, а інші — мовчать, коли треба казати. Комусь мої твори будуть подобатися, а комусь — ні і т.д. У кожного з цих людей свій власний світогляд. Філософія ж існує як певне надбання людства. Тому, назватися філософом — це сміливість. Але любов до думки, слова може виправдати таку людину. Звичайно, що не треба великої мудрості щоб сказати “все це суб’єктивно” або “на все воля Божа” чи щось подібне. Але обґрунтування цих слів потребує від людини всіх своїх знань та досвіду. Філософія не має кордонів, проте має свій неповторний “народний відтінок”. Світосприйняття одного народу або іншої спільноти перетворюється у ідеологію. У американців ця ідеологія — прагматизм, утилітаризм. Однак не слід говорити про кожного американця як про прагматика, тим більше що американців як народу майже не існує. Якщо він і існує, то він — в резерваціях. І не завжди філософія народу є ідеологією. Ідеологією філософія може стати за умови повного її панування у суспільстві. Я не можу назвати англійців — емпіриками, а французів — раціоналістами. Це було б неправильно. Одначе, будь-яка філософська школа все ж таки має свій “національний присмак”. Національний архетип неначе проникає вглиб кожного з нас. Культура, яку ми створювали тисячоліттями впливає на нас, так само як впливає прочитана книжка на наше світовідчуття. Філософія є частиною культури. Тому, вивчаючи її ми можемо стати “культурними” українцями. “Філософія серця” — це дуже красива характеристика наших надбань у цій царині. Памфіл Юркевич разом із Григорієм Сковородою надали особливого значення “серцю” у якості “органу” нашої душі. Сковорода “доповідав” нам про “сродну” працю. Людина, згідно з його словами, отримає спокій для своєї душі лише тоді, коли вона буде займатися найулюбленішою для неї справою. Ми часто говоримо “ця справа припала мені до душі” або “це мені ближче до серця”. Український філософ Юркевич вперше у своїй праці надав особливого значення саме серцю у нашому житті. Сьогодні можна знайти безліч прикладів, що це саме так. У висловлюваннях багатьох відомих людей сучасності, наприклад, Андрія Шевченка та Руслани, можна почути про значення добрих справ, які ідуть від серця. “З Україною у серці” кажуть деякі українські політики, а окремі політичні “шлакоблоки” зробили своєю емблемою саме “серце”. Взагалі українці та росіяни досить часто апелюють до наявності серця або до його відсутності. “Безсердечність” — так ми характеризуємо аморальні вчинки людей. “У тебе немає серця” кажемо ми, коли хтось відноситься до нас байдуже. “Добра душа, добре серце” — промовляємо ми, вихваляючи інших. Хтось мені буде заперечувати, мовляв такі звертання є й в інших народів світу. Довгий час вважалося, що всі почуття, можливо навіть і думки, виходять із серця. Чому ми такі особливі? Чи справді “філософія серця” виникла саме у нас? Можливо і в нас. А можливо і ні. Думка розставить усе на свої місця. Однак, я хотів би нагадати, що наше українське кіно чомусь називається “поетичним”, мову свою ми називаємо “солов’їною”, а щирість — власною національною рисою. Стільки епітетів, прізвищ, прізвиськ, улесливих слів в українській та російських мовах можливо немає в жодній з існуючих мов світу. Та і навряд чи англієць, француз, японець чи німець будуть говорити про те, що їхня справа їм ближча до серця. Звертатися до “органу” який знаходиться з лівого боку грудей і призначений для забезпечення нашої життєдіяльності зараз мабуть тупо та непрактично. Але чому ж ми до нього пригортаємось? Пояснення цьому можна знайти в історії нашого народу. Українська територія була і мабуть залишається до цих пір ареною битви між “Сходом” та “Заходом”, між Європою та Азією. Як відомо з історії філософії, східні філософські течії більше схильні до ірраціоналізму, ніж європейські. Саме тому етичні погляди в українських філософів однозначно присутні. Іще одним поясненням може стати прагнення українців до волі та демократії. А таке прагнення завжди було. Лише вільна людина не приховує свої почуттів, відвертість неначе очищає її. Влада народу (демократія) хоч і не ідеальна, проте вона може найбільш повно розкрити потенціал людини. Як економіст я можу довести, що вона є більш вигідною аніж авторитаризм, тоталітаризм, монархія. У сучасному суспільстві демократія передусім асоціюється з плюралізмом, свободою слова. За умов авторитарного режиму існує лише одна ідеологія, тільки вона є єдиновірною, правильною, бездоганною. Ганьбити владу не можна — це гріх. Якщо на відверті хиби у політиці держави ніхто не має права зважати, говорити про це, то влада стає самовпевненою і в неї лише одне бажання — протриматися якомога довше. Її помилки призводять до повної стагнації у господарській діяльності. У демократичному суспільстві така ситуація є нереальною. За умов свободи вибору, дії, слова кінець кінцем людина може повністю себе реалізувати. Журналісти критикуючи дії влади примушують звернути увагу на її помилки, оскільки вона може запросто втратити важелі керування країною на наступних парламентських чи президентських виборах. Будь-які махінації на цих виборах здійснити не вдасться, тому розробка і реалізація ефективних соціально-економічних програм для політичних партій стає пріоритетною. Прагнення до волі, демократії в українців, на мій погляд, в крові. Все це почалось не з Конституції Пилипа Орлика 1710 року (не випадково Верховний Суд України знаходиться на вулиці, яка названа на його честь — це я у 2004 році добре зрозумів), і тим більше не з “помаранчевої революції”. І можливо не з народних зібрань, які іменувались “віче” (не плутайте, будь-ласка, з назвою сучасного політичного об’єднання) та були відомі ще з часів Київської Русі (на цих зібраннях обговорювалися найважливіші питання, які стосувалися громади). Громада існувала і на Запорозькій Січі. Зауважу, що українські слова “громада” та “майдан” в російській мові, наприклад, не зустрічаються. Ці слова мають пряме відношення до демократії, тобто влади народу. Громада — це група людей на певній місцевості, які збираються для вирішення нагальних проблем спільноти. Майдан — це місце, де вони зустрічаються, діляться думками, сперечаються, знаходять консенсус. Тому, і виявляється, що “помаранчева революція” — це явище таке ж природне, як і танення льоду на Дніпрі навесні. У всьому можна побачити історизм та якусь логіку. Головні площі таких міст як Донецьк, Харків названі ім’ям “надзвичайно видатного українця” В.І. Леніна. Мабуть не випадково. Чомусь одна з Донецьких фірм називається “Київ-Конті”, а одна з спортивних команд — “Київська Русь”. Донеччина не входила до складу Київської Русі. Це, звичайно, дрібниці. Але без деталей і картину намалювати неможливо. Проте, сучасні картини далекі від логіки, історизму чи іншої “маячні”. Так само це стосується й України. Наприклад, поляк відстоював незалежність батьківщини, поляк же створив український гімн. Але головна пісня українців — це особлива історія. Історія не в сенсі того, як це трапилось, а у змісті самої пісні. Говорять, що її (пісню) українцям подарував Бог (іще один доказ існування “філософії серця” — задушевні, ліричні, милозвучні, трагічні, веселі, драматичні українські співи). Гімн України просякнутий одночасно і драматизмом, і патетикою та й всім тим, що може повести на боротьбу за ідеали (не обов’язково “майдану”) — волю, любов до батьківщини. У цій пісні є безперечно все, щоб називатися головною. Я б не називав Бога (той “дядько”, що подарував українцям пісню) якимсь раціональним абсолютом. Більшість людей свідомо чи несвідомо, на мій погляд, уявляють бога або богів у вигляді “старих дідуганів” або у кращому випадку у формі згустку духовної енергії. Насправді, Бог — це ми (народний блок Литвина міг би використати моє твердження у якості тексту для агітплакатів на парламентських виборах до Верховної Ради у 2006 році). Абсолют не може існувати десь окремо, на якійсь планеті чи деінде. Я вважаю — все, що нас оточує існує об’єктивно-суб’єктивно. Все, що ми відчуваємо, все що міститься у нашій свідомості, підсвідомості існує об’єктивно. Але кожен цю об’єктивність сприймає суб’єктивно. Для когось Бог — це любов, для іншого — це субстанція, а для мене це абсолютне поєднання добра і зла. Добро від зла невіддільне. І вони також є об’єктивно-суб’єктивними. Добром чи злом я вважаю не стільки добрі або погані вчинки якоїсь людини, скільки енергію, яка народжує життя. Зло — знищує життя. Якби живі істоти жили вічно і були здатні народжувати, я навіть не можу уявити навколишній світ. Для одних людей той же світ це — всесвіт, безмежний, безкінечний. Для мене — це безліч світів навколо нас та всередині нас. Тому, пізнання цих світів і можливе, і неможливе одночасно. Можливість пізнання дана людині мабуть не випадково, і цю можливість, на мою думку, вона повинна якось використати. Усе пізнати неможливо, але гносеологія дозволяє полегшити наші страждання від цього. Любов до абсолютного як до “мислячого живого організму” може змінити нас самих, адже ми є хоч і невеликою, але дуже активною його частинкою. Завершення-початок Один з відомих письменників (чесно кажучи не пам’ятаю хто) писав, що митець-початківець спочатку намагається розкрити себе у власних творах. Я не знаю чи вдалося мені це зробити. Мій твір вже можна сміливо вносити в аннали апокрифічної літератури XXI століття. Хтось напише, що чтиво нецікаве. Дехто зацікавиться та через деякий час забуде. “Занадто” переважна більшість не прочитає і тим більше не знатиме про існування. Все здійснене нами має певну цінність для нас самих та оточуючих. Щось з написаного мною має її, а щось — ні. Дати характеристику зробленому ми можемо тільки згодом. Для цього потрібен певний час. Час. Час. Людина не зможе знайти найбільш нескінченного та одночасно найбільш обмеженого ресурсу у своєму житті. Фізичне існування особа також пов’язує з ним. Дитинство, юність, молодість, старість. Час — це завжди зміни. Коли природа відроджується навесні, ми чекаємо світлих та приємних миттєвостей. Буквально кожна з них може вирішити нашу подальшу долю. Ми згадуємо минуле, відчуваємо сучасне, але фактично живемо у майбутньому. Ідеалізувати час не варто, адже він є лише формою існування матерії. Людина також відноситься до матеріального світу, але її вже майже ніхто не ідеалізує. Все, що має початок, має і закінчення. Де завершення — там початок. Крапка в кінці речення — кінець. Три крапки — початок (або продовження). Своїм твором я хотів показати плинність часу. Дещо з того що я писав, вже відбулося, щось можливо відбуватиметься у майбутньому, деякі речі не стануться ніколи. Письменник завжди змінює (редагує) власні твори, сталим залишається його прагнення до творення. Душа — це творчість. Вона безсмертна у просторі і часі. Тому, із зникненням homo sapiens те, що її складає, залишиться і перемістить в іншу форму. Але нам на це насправді начхати, бо ми всі чекаємо справжньої весни... 24.03.2006р... Ваше мнение: Украинская Баннерная Сеть |
{v_xap_link1} {v_xap_link2}
{v_xap_link3} {v_xap_link4} |
Білий Вовк - Збірник маленьких зізнань
|
Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом. Ответственность за содержание произведений несут их авторы. При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore |
Администратор |