Libra - сайт литературного творчества молодёжи Libra - сайт литературного творчества молодёжи
сайт быстро дешево
Libra - сайт литературного творчества молодёжи
Поиск:           
  Либра     Новинки     Поэзия     Проза     Авторы     Для авторов     Конкурс     Форум  
Libra - сайт литературного творчества молодёжи
 She-DEVIL - За що мені це все? 
   
Жанр: Проза: Рассказ
Статистика произведенияВсе произведения данного автораВсе рецензии на произведения автораВерсия для печати

Прочтений: 0   Посещений: 2404
Дата публикации: 5.6.2006



«За що мені це все?»
Тиша… Тиша, що розриває своїми лютими кігтями хижака світ звичайного містечка. У похмурість нестерпної тиші лише зрідка впліталися різні звуки ексцентричного характеру. Непомітно, ходою тигра, що слідкує за своєю жертвою, підкралася якась богиня і за змахом чарівної палички огорнула усе містечко холодною чорною вуаллю, мабуть, щоб охолодити усіх людей після квітневого жаркого дня. Тисячі вікон, що виглядали з неменшої кількості будинків, таємничо задивлялися на небо, де самотньо, на своєму троні з легких хмарин сидів без супроводу своїх придворних золотоголовий місяць.
Раптом в одному з вікон спалахнуло яскраве світло лампи. Даремно темний потік ночі намагався боротися зі штучним освітленням. У результаті він поступився винаходу людства. В цей час запеклої боротьби господар нічного неба місяць сумно спостерігав за однією й тією самою віковою картиною міста: в одних вікнах світло зникало, в інших – з’являлося. Потроху йому почало набридати те, що люди користуються, на його погляд, тьмяним світлом лампи замість золотисто-примарного проміння його, його посмішки. Остаточно образившись на це містечко, а в результаті і на весь білий світ, місяць вирішив не утруднятися і тихесенько закотився за найближчу хмару, удавшись ні чим іншим як примарою. А можливо, він зовсім і не зникав за спиною у своєї сусідки по небу, можливо, гнів місяця був настільки сильним, що він луснув від нього, розірвався, розсипався на мільйони найдрібніших золотистих уламків, що розкотилися по всьому полотнищі!.. І не зрозуміло хто і чому вирішив назвати ці частинки душі місяця зірками…
На світанні феєричний світ ночі зник і знову, як і тиждень тому, почалася субота. Почалася з усмішки сонця, що ще наприкінці березня усе частіше вирішило з’являтися на людях, відображаючи, мов дзеркало, людські посмішки. Почалась з радісних думок людей і їх розуміння, що, нарешті, вони дочекалися вихідного, але за звичкою все ж зарання прокидаються. Почалася з щебетання пташок та гомону напіводягнених зеленим листячком гілок дерев та кущів.
У цьому містечку квітневий ранок суботи сприймався, як і в інших населених пунктах, по-звичайному. Ні один зайвий штрих посмішки сонця, ні одна інакша нота співу птахи, ніщо не віщувало якоїсь зміни у ритмі життя, у коловороті…
І в цьому домі, а саме, в цій квартирі, - все було так само. Як і завжди, як і кожної суботи для матері було глобальною проблемою розбудити свою дочку від солодкого сну. І вкотре, набравшись терпіння, вона, приготувавши сніданок, ввійшла до кімнати дочки обережно і м’яко промовивши:
– Доню, вже одинадцята година, час прокидатися!
– Сьогодні ж субота, пам’ятаєш, не в школу… - мляво почулася відповідь з-під ковдри.
– То ти вирішила увесь день спати в честь вихідного? Прикро, адже ми збиралися з тобою піти прогулятися такої чудової пори, ми ж мріяли про пікнік!..
– Добре, вже встаю. Доброго ранку, матусю… – розплющивши очі вже трохи бадьоріше ніж попереднього разу відгукнулася Марія.
– Точніше, добрий обід, – подивившись на годинник, іронічно відповіла мати. – Одягайся та йди снідати. Тільки поквапся, а то поки зберемося йти, то й вечір настане.
За сніданком вони обидві мовчали і лише потім, коли вже мати почала мити посуд, дівчина невпевнено спитала, знаючи зарання відповідь:
– А тата знову не буде з нами на прогулянці?
– Звичайно, в нього ж робота… – задумливо відповіла мати.
– Не подобається мені ця робота, – мало не плачучи викрикнула Марія.
– Та що ти, робота як робота. – посміхнувшись мовила на те жінка, а пізніше, трохи сумніше сказала, – відповідальності більше і тільки…
– Чому не можна було обрати іншу роботу? Не подобається вона мені, занадто багато ризику від недосконалої техніки, занадто…
– Годі, чуєш, годі! – перекрикуючи шум води, що лилась на брудний посуд, зауважила матір і повернувшись до дочки, подивилася у її сумні блакитні очі. – Збирайся та скоріше підемо на вулицю, можливо, вітер викине з твоєї голови ці незрозумілі думки!
Швидко одягнувшись та причепурившись, п’ятнадцятирічна Марія та її мати пішли на прогулянку – полювати на нові захоплюючі враження. Повернувшись дуже пізно, дівчина одразу ж, поспіхом скинувши пальто та взуття, втекла до кімнати, в якій жив її найліпший друг – телевізор, і сіла його дивитися. Тим часом її мати пішла готувати вечерю, наспівуючи улюблені пісні тих часів.
Зайшовши через кілька годин до кімнати, щоб покликати Марію вечеряти, жінка побачила кам’яний вираз обличчя своєї дочки, яка, повернувшись спиною до телевізора, роздивлялася привітання колег, фотографії, загалом те, що було пов’язано з роботою батька. Від здивування матір вигукнула:
– Що з тобою? Щось не так? Чому у тебе в голові одна й та сама пісня під назвою «Татове місце роботи»?
– Не хвилюйся, просто мені сьогодні вночі наснилося, наче ці фотографії не сірого кольору, а заплямовані якоюсь рудою чи то фарбою, чи то ще чимось рудим. Дивно, так?
– То це ти лише через якийсь дурний сон ходиш сама не своя! Он воно що! Чому ж ти малюєш на своєму обличчі такий вираз, ніби ти щойно поховала батька?
– Сон… Мені приснилася труна і…
– Ой, мало чого може насниться! Мені он колись сон був, що лежу я на острові: переді мною плюскоче океан, позаду мене пальми, біля мене коктейлі, а всі місцеві жителі –мої підлеглі і весь цей острів тільки моя власність! І що ж тепер хочеш сказати, що мій сон здійснився і я мільйонершею стала? Та де там! Ходімо вечеряти, а то, гляди, охолоне страва.
Поївши, Марія вирішила піти до своєї кімнати. Зайшовши туди, вона, не вмикаючи світла, а тому навпомацки, знайшла крісло та стомлена впала в нього. Її очі дивилися в одну точку кілька десятків хвилин на один і той самий інтер’єр стіни з балконом.
Криваво-червоні штори потроху гойдалися в такт дихання вітру. Вони, ніби танцюючи, то розхилялися, то зсувалися, кидалися або в одну сторону або в протилежну, неначе обіймалися. Ніжний весняний вітер, як привид, безшумно проникав крізь легку тканину штор до кімнати. Дверцята балкону майже намертво завмерли відкритими і ніяк не слугували перешкодою вітру для прогулянки спочатку кімнатою, а невдовзі й всією квартирою, розносячи по її куткам солодкувато-нудотний аромат та смак суміші бадьорого, не дивлячись на пізній час, вітру з весною.
Зграйка метеликів щось весело обговорювали, постійно дзиґотівши та гріючись поблизу придорожнього одноокого ліхтаря. Майже нечутно поскрипуючи своїм металевим тілом та освітлюючи собі мишачо-сіру асфальтовану дорогу двома жовтувато-золотистими оченятами, повільно проповз якийсь старенький вітчизняний легковий автомобіль. Десь заверещав зляканий кіт, якому наступили на хвоста, та одразу ж і замовк. Звідкілясь здалеку почувся здавлений, сонний спів магнітофону, але й він незабаром розтанув у яскраво-чорному оксамиті неба. Усюди царював звичайний ритм такого ж звичайного містечка Київської області. Ось тільки занадто тихо було навкруги…
Тишу кімнати відігнала мати Марії, що ввійшла до неї об щось спіткнувшись та мало не впавши. Це «щось» відлетіло в інший кінець кімнати і залишилось там лежати, спокійно чекаючи рідкісного прибирання. Ввімкнувши світло, жінка підійшла до дочки і, поцілувавши в лоба, тихо, зовсім тихо прошепотіла:
– Все буде гаразд. Не бери дурниць в голову.
І вже голосніше промовила:
– Добраніч, люба.
– Добраніч, мамо…
Коли двері за матір’ю мали вже зачинитися, Марія різко вигукнула:
– Мамо…
– Що? – жінка повернула голову до дівчини.
– Та ні, вибач, нічого… Добраніч…
– Лягай спати, багато думати шкідливо, – мати оптимістично посміхнулась. Вимкнувши світло у кімнаті своєї дочки, вона щільно зачинила двері і пішла спати.
На електронному годиннику кілька червоних вогників ясно показували першу годину ночі. Дівчина підвелася з крісла. Сівши на ліжко, вкрившись ковдрою і обпершись на стіну, пошматовану різними плакатами тих часів, знову задумалась. Вона згадала цей чудовий квітневий день, теплий, як мамині руки та яскравий враженнями, ніби зорі. Та щось не так. Ось тільки що, вона ніяк не могла збагнути. Здавалося, ніби в неї ніколи не було такого чудового суботнього відпочинку. Але щось закололо в серці. Спогад? Та ні… Дивовижно, мабуть, на її життєвому шляху їй не зустрічалися такі моменти, що згадуються з болем, а можливо, вони просто вирізані з пам’яті якоюсь чудодійною силою. Щось закололо… Передчуття? Можливо…
Тим часом дівчина покинула ліжко. Вона, ніби тінь, тихо підійшла до танцюючих штор і злегка їх відсунула у різні сторони. Світло ліхтаря бризнуло жовтуватою фарбою в обличчя. Випурхнувши на балкон і ковтнувши повітря, вона ледве не задихнулася свіжістю нічної природи. Вітер запаморочив їй голову настільки, що вона безшумно схопилася за тремтячі від вітру штори так, що кісточки її пальців вмить побіліли.
Від п’янкого духмяного аромату ночі вона, обпершись на поручні балкону, почала засинати. І вже зібравшись зайти до кімнати та поринути у феєричний світ сну як якийсь дивний та різкий звук вмить розігнав сонливість. «Що це? Промайнуло в голові у дівчини. – Вибух, постріл, грім чи щось інше? Війна, вбивство, смерть? Смерть – це однозначно…» У цю ж секунду, у час, коли вона була у вирії думок, її очі повільно і мимоволі подивилися угору. «Що це?..» Нема відповіді. «Що це?..»
Небо було залите червоною фарбою. Де-не-де на деревах з’являлися руді цятки, що деформувалися у все більші та більші клапті. Здавалося, ніби листя дерев з’їдала іржа…
Вітер все дужчав. Він летів, перестрибуючи дерева та будинки, летів на північ так, ніби боявся запізнитися на якесь шоу, а, можливо, й тікав від якоїсь небезпеки. Марія стояла, не рухаючись. Вітер, змішавшись з чимось смертельним, як змія, обвився навколо силуету дівчини. Вона не могла зрозуміти, чи то їй здається, чи справді вона бачить повітря вже не прозорим, а з якимось червонуватим відтінком… Ця ніч так здивувала дівчину, що вона не могла відірвати очей від картини, яку бачила, дивлячись угору, на небо. Ліхтарі, що застигли на одній нозі коло дороги, світили настільки, що було видно, як вдень. Навкруги – весна, але ці думки суперечили очам, що бачили осінь. Штучну, вульгарну та небезпечну осінь, адже дерева були обсипані листям не золотого кольору, а якогось ядучо-рудого. Здавалося, ніби смерть змінила колір з чорного на рудий, точніше, радіаційний. Навкруги був колір смерті…
Марія незчулася, як стала героїнею у загальній картині смерті, режисером якої виступив сам Бог. Вона, мов сновида, з помутнілими від смертельного подиху вітру очима якимось чином залізла на поручні балкону і, тримаючись за гілку дерева, підвелась і випросталась. Стоячи босими ногами на поручнях балкону і хапаючись за тонку гілку, що гойдалася дедалі сильніше у різні сторони, Марія не розуміла що робить і навіщо. Вітер обвівав з усіх сторін її стрункий стан в легкій, майже прозорій нічній сорочці, яка тріпотіла на вітрі. У своєму білому пошматованому ненажерливою радіацією вбранні та з довгим чорним волоссям, що розвівалося, Марія була схожа на примару. Тремтячою від холоду рукою дівчина дедалі дужче тримала гілку, боячись, що та вислизне зі спітнілих рук. Їй не вистачало повітря, вона починала усе швидше дихати, вдихаючи його на повні груди. Очі мимоволі закрилися. З-під чорних вій витекла сльоза і здавалось, ніби і вона кольору міді. Дівчина розставила руки, що через широкі рукава нічної сорочки здавалися крилами; таке відчуття, ніби вона вважала себе птахом і хотіла полетіти геть від цього пекла, яке відбувалося над головою. Раптом крізь шум вітру почувся хруст гілки, яка була єдиною надією Марії на порятунок власного життя і дівчина разом з уламком гілки, безпорадно хапаючись за повітря руками, повільно, немов летячи, канула у безодню. Тіло Марії, що лежало серед дороги, вітер не жалкуючи сил закидав штучно пожовтілим листям. І якби не кров, яка яскраво-червоним візерунком розлилась на асфальті, вмочивши у себе листя, то ніхто б ніколи і не здогадався б, що під купкою невинних листочків лежить мертва дівчина…
І знову ранок… Де вже вся тиша, що поселилася у цьому містечку багато років тому? Немає… Лише злякані розмови людей та ще більш злякані очі, що дивилися через сотні вікон і бачили нову осінь. У людей з’являлися різні здогади, але уряд, який міг би усе пояснити без забобонних нахилів, мовчав. Що робити? Як рятуватися? Невідомо…
Мати Марії, покійної Марії, прокинулася з тривогою в серці, що стукотіло у висках: «Щось трапилось, щось трапилось, щось трапилось…» Не знаючи чому, вона, майже як сновида, побрела у напрямку кімнати дочки. Якась невідома сила тягнула її туди за руку запрошуючи зайти і вона послухалась її. Не побачивши у ліжку Марії, ритм серця почав швидшати і чомусь стало важче дихати. Дверцята балкону були відчинені навстіж, що і насторожило жінку. Вийшовши туди, вона не знайшла доньку. Раптом задзвонив телефон і жінка у розпачі підбігла до нього та схопила слухавку. Якийсь грубий жіночий голос поспіхом спитав:
– Це квартира Онещинків?
– Так, а хто це?
– Як я розумію, Ви і є Олена Петрівна. Ваша дочка Онещинко Марія Олександрівна загинула сьогодні вночі, точна дата загибелі невідома. За даними медичної експертизи стало відомо, що вона зістрибнула з балкону вашої квартири, що знаходиться на дев’ятому поверсі. Її тіло знаходиться в морзі, але поховати його Вам не вдасться, адже ми вирішили, що доречніше рятувати живих людей, ніж ховати мертвих. Як Ви помітили, на вулиці коїться якесь страхіття. – без емоцій, наче голосом робота повідомили переляканій матері.
– Як…Як я можу побачити тіло дочки? – сльози гарячими струмками полились з вкритих зморшками очей.
– Яке ж страхіття на вулиці! До побачення.
– Як…як «до побачення»? Де мо-мо-моя донька, де? Ви що? Що ж ви ро-роби-бите зі мною? – заїкаючись від схлипування збентежена матір безпорадно кричала в пульсуючу гудками телефонну трубку.
Їй згадались дивні слова тої жінки «доречніше рятувати живих людей, ніж ховати мертвих» і вона замислилась. Повісивши трубку, вона повільно підійшла до вікна. В голові проплили нещодавно сказані слова «Як Ви помітили, на вулиці коїться якесь страхіття». Вона дістала фотографії, що не так давно тримала у своїх руках її дочка. Тримала… «Я не дурна, - казала жінка сама собі, а, може, й своїй тіні, що однаково, сівши на підлогу - я не вірю нікому, щоб там не говорили! Так, це вибух на атомній…Недаремно Марія увесь день була, мов біла ніч: біла – колір обличчя, ніч – колір думок…Господи, чому це все діється саме зі мною? Смерть чоловіка, смерть єдиної дочки – і все в один день, а точніше, в одну ніч…» Вона закрила очі, на хвилинку замислившись, а потім продовжила: «Господи, кому я потрібна? Кому? Я ж і жила тільки заради доньки та заради чоловіка, а що ж тепер? Чому він працював на Чорнобильській атомній станції? Чому Марія зістрибнула з балкону, навіщо? Чому ми поселилися саме тут? Чому? За що мені це все, Господи? За що?» - плач і голосіння, плач і голосіння… Підвівшись, жінка раптово забилася в істериці. Квартиру, завжди прибрану й доглянуто дбайливою господинею, було не впізнати: повсюди літали клапті пом’ятого паперу та розірваної тканини штор, валялися уламки ваз, посуду… Вбита горем та остаточно втративши надію, жінка, здавалось, з’їхала з глузду. З червоними від сліз та від гніву на Бога очима, зі скуйовдженим посивілим волоссям та важко дихаючи вона прибігла на кухню і вхопила ножа, що виблискував металом. Тримаючи його навпроти живота, жінка згадала усе своє життя, в якому навіть щасливі моменти облила чорним кольором. Вона відчула як її долоні спітніли і дерев’яна рукоятка ножа вислизувала з рук. Закривши очі і випустивши з-під вій полонену сльозу, жінка, будучи у повному відчаї, замахнулась, але, тримаючи ніж в сантиметрі від тремтячого тіла, зупинилась, почувши скрип вхідних дверей. Різко розвернувшись з розлюченими, як в тигра, очима, вона побачила сорокарічну жінку, що мешкала навпроти. Сусідка перелякано дивилась на матір покійної Марії, яка трохи згорблено, з червоними, як в бика, очима тримала обома руками великого ножа, що, здавалося, вже встиг вп’ятися в змокріле тіло.
– Що, що ти робиш? Ти що, з глузду з’їхала? Це ж смішно – закінчувати життя самогубством!
– Я б подивилася б як би тобі було смішно, коли б в тебе загинув чоловік, загинула дочка! А то звичайно, не вийшла заміж, не народила дитину, то ще й базікає тут! – відповіла Олена Петрівна, іронічно посміхнувшись, а потім і по-диявольськи розсміявшись.
– Знаєш, іноді я тебе побоююсь… Я ніколи не бачила тебе в такому стані… Викинь дурниці з голови!
– Це саме я казала і Марії… Що ж, мабуть, в чомусь Господу не догодила, не міг же він мене просто так, ні за що… - жінка опускаючи руки з ножем, але ще тяжко та швидко дихаючи, видавила з себе гіркі слова.
– Та ти що! – сусідка посміхнулась, бачачи, що її подруга починає заспокоюватись.
І лагідно, як в розмові з дитиною продовжила:
– Прибери ножа, навіщо його використовувати не за призначенням? Ти що ним ріжеш? Правильно, хліб, он з якими зубцями ніж цей! Навіщо ж калічити свою долю цим ножем? Хтозна, може це лише випробування, може Господу порозважатися захтілося?! Уявляєш, він приготував тобі не життя, а рай… Усе як ти хотіла: життя в Криму та ще й без реформ, революцій, нинішньої влади… Хіба не ти мені всі вуха проїла цим бажанням? Га, хіба не ти?
– Я…
– Ну тож чого ти дурнею займаєшся? Тобі сорок в цьому році виповнилося, але якби тебе не знала, то б подумала, що тобі років сімнадцять, адже десь у такому періоді до голови лізуть думки по самогубство!
Ніж сам собою випав з тремтячих рук Олени Петрівни. Вона одним ривком кинулася в обійми до своєї сусідки і знову трагічно заридала. Трохи схлипуючи, вона, обтираючи сльози, твердо промовила:
– А знаєш, дійсно, буду жити стільки, скільки буду! Але, щоб вижити, треба самому тікати звідсіля, даремно чекати евакуацію, може, її і не буде…
Вона дістала із шафи два запилені протигази і, давши один своїй сусідці, а один надівши на себе, та взявши кілька важливих речей разом із сусідкою пішли якнайдалі від цих місць. Вони йшли та ні про що не говорили і тому матір Марії знову поринула у світ думок, але вже оптимістичних та життєрадісних. І якби не протигаз, що вмостився на її обличчі, на ньому можна було б розгледіти дивну посмішку, посмішку надії на щасливий порятунок від чорнобильського лиха.
Та ось – зла іронія долі… Тільки жінка повірила у своє майбутнє і дійсно зрозуміла, що життя їй потрібне і що вона з ним нізащо не розстанеться як… нещасний випадок…запаморочений радіацією водій…непрацюючий сигнал…відмовили гальма…крик…тиша…знову тиша, що роз’їдає своїм буттям думки…
Тепер, мабуть, у ангелів жінка питатиме, витираючи гіркі сльози: «За що мені це все?»

Ваше мнение:
  • Добавить своё мнение
  • Обсудить на форуме



    Комментарий:
    Ваше имя/ник:
    E-mail:
    Введите число на картинке:
     





    Украинская Баннерная Сеть


  •  Оценка 
       

    Гениально, шедевр
    Просто шедевр
    Очень хорошо
    Хорошо
    Нормально
    Терпимо
    Так себе
    Плохо
    Хуже не бывает
    Оказывается, бывает

    Номинировать данное произведение в классику Либры



    Подпишись на нашу рассылку от Subscribe.Ru
    Литературное творчество студентов.
     Партнеры сайта 
       

    {v_xap_link1} {v_xap_link2}


     Наша кнопка 
       

    Libra - литературное творчество молодёжи
    получить код

     Статистика 
       



    Яндекс цитирования

     Рекомендуем 
       

    {v_xap_link3} {v_xap_link4}








    Libra - сайт литературного творчества молодёжи
    Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом.
    Ответственность за содержание произведений несут их авторы.
    При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore     
    Администратор 
    Техническая поддержка