|
    Прочтений: 0 Посещений: 2085 Дата публикации: 6.6.2006 ...Вона сиділа на вікні. Просто так, не звертаючи уваги ані на дощ, який залітав з вітром на кухню і калюжею збирався на підлозі, ані на шипіння червоного чайника на плитці, ані на висоту дванадцятого поверху під ногами, що звісились назустріч стрімким вогникам фар на дні безодні. Їй все одно. Останнім часом їй не дозволяли робити подібних вчинків, на наслідки котрих можна сміливо наплювати. "Ти - частина суспільства, отже, будь ласка, знайди в собі щось, що приносить йому користь. Інакше воно випхне тебе". А що там, поза суспільством? Темрява... Самотність. Може огида? Наче нема... зате є страх. Такий безликий, такий знайомий... Різкий свист чайника обірвав думку. Вона знала, що розірвана думка вже ніколи не повернеться. Може так і треба. Тремтячі ноги опустились на мокрі від дощу капці. Клацнув вимикач плитки. Тепер нічого не заважає, тільки з\'явився новий елемент - свіжа чашка зеленого чаю. Повернувся на своє місце на плитці втомлений чайник. Тепер нічого не заважає. Можна повертатися. Вона повернулася на вже похолодівше підвіконня, перекинула ноги через вікно. Зробила ковток. Пішов сніг. Звідки сніг? Зараз липень! ...То й що. Хай буде сніг. Так навіть цікавіше - дивитися, як високо в чорному літньому небі кружляють сліпуче білі пластівці. Дві крайності. Вони знають, що до землі не долетять, згорять у важкому повітрі, навіть не здогадуючись про те, що внизу їх чекає зовсім не сіра земля з чорним гіллям, а яскраве, щойно вимите щедрим липневим дощем кольорове життя. Ще ковток. Вона опустила голову. Щось заважало. Не маючи зусиль, вона просто мирилася з цим і сиділа, час від часу підносячи до губ чашку з напоєм. Як добре, що хоч колись можна не думати! Далеко внизу з гуркотом проносились машини, автобуси, вантажівки, знову машини. Хоча їх гуркіт зникав поверсі десь на п'ятому, вона чула. Так звичайно звали на допомогу важкі залізяки, змушені все життя кудись тікати, спішити, наздоганяти. Тільки для того, що це комусь хочеться. Чи питали в тебе, машино, чого ти насправді хочеш? Може ходити кожного дня на роботу, мати дружину і дітей, керувати такими ж машинами. А може маленькою мишкою бігати норами старого будинку, щохвилини борючись з смертю від голоду і хижаків? Тюльпаном цвісти на клумбі перед будинком, чекаючи дбайливих рук пані Грицько, що доглядає за ним і іншими такими ж тюльпанами, а потім зустріти смерть в руках Андрія, хлопця Квітки, який завжди забуває купити квітів заздалегідь і потроху тягає їх звідси. Як його Квітка ще не вбила? Хоча вона його напевне любить, а за що його любить? За пижджені квіти і побачення раз на тиждень? Не буду критикувати... Це не мої справи. Щось заважало. Останній ковток - і мозок почав приходити до тями. Знову залишився тільки дощ, що замінив сніг, і холодний вітер дванадцятого поверху. Трохи згодом повернувся страх, той самий, з першого абзацу. Раптово вона відчула гордість, саме за цей страх. Здавалося, вона одна у всьому світі, до кого завітали ці думки про безпомічність. Згадалися машини. Згадалася Квітка. Вони - залежні, а я - ні. Вони не можуть сидіти на вікні високої будівлі і ганяти мозком нікому не потрібне лайно. А може й можуть, хтозна. Вона закуталась в сорочку. Щось заважало. А взагалі, що воно - бути залежним? Невже людина добровільно себе зв'язує лише заради іншої людини? Що вони прагнуть знайти, загубивши свободу? Вона ще глибше закуталась в сорочку. Я хочу знати, сказала вона собі. Те, що шукає кожен з них, має набагато більше значення, ніж звичайна несерйозна свобода, яка ввиділась чудній дівчині на вікні дванадцятого поверху. Раптово вона зрозуміла, що їй заважає. Розвернулась і різким рухом жбурнула чашку у куток. ХРЯСЬ! На підлозі лежали уламки розбитої чашки серед уламків китайського приймача, який перед своїм вбивством тихо, але нав'язливо стукав у мізки черговим гарячим хітом КіссФМ. Час зупинився. Здається, у цей момент повинна прийти совість. Прийти покарати за бездушне кровопролиття, за миттєву жорстокість, яка потім виллється у години жалості і сумнівів. Совість справді ходила десь неподалік, та сунутись ближче їй щось заважало. Жорстокість була не миттєвою. Вона просто чекала свого часу, накоплюючись десь в глибині душі. Зараз вона виходить, стукаючи пришвидшеним пульсом крові в голові, затуманюючи свідомість. Потрібне повітря... Вона вилізла з ногами на підвіконня, підвелася і вчепилася холодними пальцями в карниз. Кров все ще билась об виски зсередини, лякаючи принишклу совість. Я хочу знати, подумала вона знову, і знову їй стало страшно. Ні, годі цих думок, так і схибитись головою недалеко. Спокійно, спокійно. Здається, попустило. Тепер вона стояла на підвіконні в абсолютній тиші, ловлячи найменший звук хоча б чого-небудь. Вже без суму, скоріше бездумно дивилась вона вниз, на машини, тепер їх було значно менше. Туди ж падав дощ. Я хочу знати. Вона озирнулась на розбитий приймач. Їй чомусь згадалась Квітка, та сама Квітка, яка начебто найкраща подруга. Просто їй ніколи, життя у великому місті висмоктує всі сили, залишаючи краплю на два телефонні дзвнки. У середу і суботу. Життя, розділене в щоденнику на роботу, навчання, Андрія, і трошки на друзів. ЇЇ перетруснуло. З нею такого не буде. Вона ще раз подивилась на приймач і чашку. Повернула голову назустріч дощу і стрибнула. далі буде... Ваше мнение: Украинская Баннерная Сеть |
{v_xap_link1} {v_xap_link2}
{v_xap_link3} {v_xap_link4} |
Серёжа - Вона сиділа на вікні...
|
Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом. Ответственность за содержание произведений несут их авторы. При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore |
Администратор |