|
    Прочтений: 0 Посещений: 2276 Дата публикации: 9.6.2006 иногда при виде сумашедшего ты понимаешь, что смотришь в зеркало Сиджу на кухні. Шоста година вечора. Літо. Сонце повільно рухається по небосхи-лу. У відчинене вікно лине гуркіт машин, що мчать новозбудованою окружною автодоро-гою. На столі кавун. Під стелею кружляє муха. Тримаю в руці пляшку пива. Я – самотня. Мені 20 років і в мене безліч перспектив. Про перспективи чую все життя. Жодного шансу скористатися з них допоки не було. Та й взагалі. Чим більше часу минає, тим біль-ше впевнююся в їхній оманливості. Може, тих перспектив у мене взагалі немає. Адже ж які тут перспективи? Коли на серці – хоч вовком вий. Муха вже повзає по кавуну. Добре, що я не люблю кавуни, а то б мені було боляче на це дивитись. А так… Може, хоч тій мусі буде щастя. А що є щастя? Для таких, як вона, все просто, - то є їжа. Вже з місяць мій телефон не дає жодних ознак життя. Чи можливо, що його відімк-нули з мережі? Чи ж може бути так, щоб людина цілісінький місяць нікому не була потрібна? А якби я померла тут? Невже мене ніхто так би і не згадав? Сумні думки сучасної реальності. Людство не потребує друзів, як виявилося. Сонячний вечір, теплий вітер, голоси людей з вулиці. Бачиш, я не самотня на цій Землі. Тут таких як я мільйони. Може, їм усім теж боляче. Дзвінок у двері. Та невже. Хтось помер? Чи просто помилилися квартирою? Іду відчиняти. На порозі дівчинка. Років 7-8. Одягнена у вишукану синю сукню. Дивно. Тут такі, здається, не живуть. - Чи можна у Вас попросити води? Я забула ключі від своєї квартири, а батьки по-вернуться сьогодні пізно. Запрошую. Зачиняю двері і веду малу на кухню. Пропоную чай. Ввічлива дитина. Не відмовляється. Дякує. Дівчинка вмощується на стільці, а я шукаю по всій кухні чайник із заваркою. Боже, як же давно я не пила чай! В холодильнику повно пива, таж нащо мені той чай здався? Знайшла невеликий чайничок із заваркою. Може заварити нову? А де ж та заварка? Нічого. Поп’є і так. Це ексклюзивний чай. Зелений. Справжнісінький зелений чай з самого Китаю. Такий пили в стародавні часи китайські вельможі. Допоки в Китаї не розпочалася ера комунізму і вельмож там не стало. А зелений чай, очевидно, і досі п’ють. Поки нагрівається електрочайник, питаю, як звуть. Каже Наталка. Нещодавно пере-їхали в наш дім. З Росії. Бо там у батька були якісь проблеми з військовою пенсією. Подумки посміхаюся. Так. Отут у нього тих проблем не буде. Одначе, як і пенсії. Чайник закипів. Муха злетіла з кавуна і вилетіла у вікно. Наливаю Наталці чай. Вибачаюсь, що немає нічого солодкого до чаю. Та дитина каже, що байдуже. Вона змалечку звикла нічого не їсти після шостої години вечора. Тільки воду можна. Ну і чай. З цукром. В неї мама – лікар-дієтолог. І це така правильна система харчування. Дивно, що вона в мене кефір не попросила. Як не як, а з дієтичної точки зору, пев-не, усе ж корисніше, ніж чай. Та байдуже. Кефіру усе одно нема. Наталка п’є, тримаючи чашку обома руками і час від часу дмухаючи на гаряче пит-во. За вікном завила чергова автосигналізація. Сиджу на підвіконні і відчуваю, що життя усе ж приємне. Я вже не самотня. Раптом дитина починає кашляти і хапається руками за горло. Перелякані дівчачі очі. Чашка летить на підлогу. Сяйнула недоречна думка – добре, що не прибрано, - не так шкода. Наталка якось враз посиніла і стала такого ж кольору, що й сукня. Що робити? Що трапилося? Нічого не встигаю вдіяти, як вона вже лежить на підлозі біля розбитої чашки, і, здається, не дихає. Підбігаю до неї. Намагаюся зробити штучне дихання. Я знаю, як. Мене в школі вчили. На ДПЮ. Та в школі не виходило. І зараз не виходить. А може вона просто зомліла? Виливаю на обличчя дитини склянку холодної води. Нічого. І пульсу, здається, нема. Видно, вона таки мертва. От вляпалася! Що ж тепер робити? Я не вмію викликати швидку. А раптом ще й міліція приїде? А в мене повна хата пляшок від алкогольних напоїв, та ще й чужа мертва дитина на підлозі. Хоча, думаю, мертва дівчинка вразить гіпотетичних міліціянтів більше, ніж мої спорожнілі пляшки. Так що ж робити? Точно, мертва. Боже ж мій, а чого? Що їй не так? Може, якийсь серцевий напад? Та навряд… У 8 років… Сумніваюся. Треба швидко щось вирішувати. Ні. Не хочу міліцію. Раптом заберуть із собою у відділок. І що я там кому розповідатиму? Не доведеш же, що ні в чому не винна. Як не-винна, чого тоді одразу до лікарні не подзвонила? А час минає… До того ж, я голову три дні не мила. А всі ці лікарі-міліціянти сторонні люди. І мені з брудною головою соромно. Боже, а як же дівчинка? Да чорти б взяли ту дівчинку! І мене разом з нею. Ну не можна, ніколи не можна допомагати людям! Особливо тим, кому дуже хочеться допомогти. Як оцій дівчині. Невже вона не обійшлася б без того питва? І нащо я її впустила? Так. План дій. Бо треба ж щось робити. Дівчинку до кімнати. Хай хоч перед очима не лежить. На кухні прибрати. Навести лад у квартирі. Голову помити. Пляшки винести. Дев’ята година. Я більше не самотня. Тепер зі мною труп дитини. Дуже приємна компанія. Добре, що хоч не я її вбила. Прибрала в квартирі. Помила голову. Винесла порожні пляшки на смітник. А що з тілом? Куди його подіти врешті решт? Чи може дочекатися ночі, впакувати у якийсь мішок з-під картоплі чи цукру (добре, що на балконі такого добра багато) і віднести десь до лісу? Ліс майже біля дому. Ніхто і не знайде. А як знайде… То хоч не в мене вдома. Господи, яка я лиха! Чого в мене такі думки? Чого я про таке думаю?.. Перша ночі. Дівчинка не в лісі. Я спромагалася донести тіло до озера. Це за три кі-лометри від окружної. Ніколи не думала, що я така сильна. Виявилося, що вбити людину і позбутися тіла в наш час дуже легко. Чого ж не змо-гли цього нормально зробити з Гонгадзе? Чи це тільки новачкам щастить? Сиджу на кухні. Не спиться. Їсти не хочеться, та й нема чого. Усе очікую побачити привид дівчинки. Привид не ввижається. Іду в цілодобову аптеку по валер’янку. Шоста по обіді. Минула доба. Кавун викинула щойно. Згадала про вчорашню муху. Прислуховуюся до телефону. Та він чогось не дзвонить. Докори сумління вдалося здолати валер’янкою. Дзвонять у двері. Іду відчиняти. На порозі якась заплакана жіночка. Невже це і є Наталчина мати? Питає про дитину. Каже, дочки відучора немає вдома. Ніби я не знаю! Відповідаю, що бачила вчора, як якась дівчинка в синьому платтячку гуляла біля гойдалок. Може, це вона? Жінка плаче. Так, очевидно вона. Вже майже добу вони з чоловіком ніде не можуть знайти дитину, а міліція нічого не хоче робити. Кажуть, тільки на третій день починають шукати. Жінка плаче. Запрошую зайти до квартири. Іду на кухню по валер’янку. Жінка плаче. Ніяк не може проковтнути таблетку. Пропоную принести холодного чаю. Зеленого. Вчорашнього. Жінка плаче. Відмовляється. Каже, що краще води з-під крану. Бо настояним зеле-ним чаєм раніше труїли імператорів в Японії. Вона лікар-дієтолог. Тому і знає. В інституті розповідали. Наливаю склянку сирої води. Жінка запиває ліки і дякує. Проводжаю її до дверей. Раджу зайти до інших сусідів. Може, вони щось бачили. Зачиняю двері і йду на кухню. Скрізь прочинене вікно долинає вуличний вечірній гамір. Виливаю заварку в унітаз. Викидаю чайник для заварки у відро для сміття. Відкорковую горілку. Я – самотня. Ваше мнение:
Украинская Баннерная Сеть |
{v_xap_link1} {v_xap_link2}
{v_xap_link3} {v_xap_link4} |
||||||||||||||||||||||||||||
Киевская ведьма - Згубний вплив самотності
|
Все авторские права на произведения принадлежат их авторам и охраняются законом. Ответственность за содержание произведений несут их авторы. При воспроизведении материалов этого сайта ссылка на http://www.libra.kiev.ua/ обязательна. ©2003-2007 LineCore |
Администратор |